3_2011_ua

ЩЕ РАЗ ПРО ПАТЕНТНИЙ СУД

(далі — ВГСУ) з 1 березня 2003 р. Су дової палати з розгляду справ у госпо дарських спорах, пов’язаних із захис том права на об’єкти інтелектуальної власності, під головуванням заступни ка Голови ВГСУ В. Москаленка, а в си стемі господарських судів — колегій суддів відповідної спеціалізації [3].

Створення спеціалізованих палат та колегій дало змогу в короткий термін налагодити роботу з аналізу та узагальнення судової практики, а та кож забезпечити підготовку та дове дення до судів нижчих рівнів роз’яс нень та рекомендацій ВГСУ, що стосу ються особливостей здійснення судо чинства у справах цієї категорії.

Постійне зростання кількості справ, а також цілком позитивні ре зультати запровадження спеціалізації суддів та діяльності спеціалізованих колегій дали змогу порушити питання про доцільність створення в Україні спеціалізованого суду з розгляду справ, пов’язаних із захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності (у просторіччі — патентного суду). Зок рема, на необхідності такого кроку неодноразово наголошувало керів ництво Державного департаменту інтелектуальної власності, підтримала цю ідею і наукова спільнота.

Залежно від прийнятих у різних країнах засад судочинства, існують різні концепції формування патентно го суду. Найбільш досконалою з точки зору ефективності розгляду справ більшість фахівців вважає структуру Федерального патентного суду Феде ративної Республіки Німеччини, яка передбачає участь у здійсненні судо чинства, крім професійних суддів юристів, фахівців з технічною осві тою, що також мають статус профе сійних суддів. Суд розглядає щорічно 2 500–3 000 справ, причому до його компетенції входять виключно спори

щодо існування права. Спори, по в’язані з порушенням права інтелекту альної власності, розглядаються суда ми з цивільних справ [4].

Судова колегія у правах інтелекту альної власності Верховного Суду Ре спубліки Білорусь, яка фактично ви конує функції патентного суду, діє у складі семи суддів, троє з яких — юри сти, а четверо — висококваліфіковані патентознавці, колишні співробітники патентного відомства країни. Колегія розглядає всі різновиди спорів, пов’язаних із захистом прав інтелекту альної власності, в якості суду першої інстанції. Щоправда, кількість відпо відних позовів, як правило, не переви щує 50–60 протягом року.

Зростання в останні роки кількості «патентних спорів» (звичайно ж, у найбільш широкому розумінні цього поняття) до кількох тисяч на рік примусило порушити питання про створення спеціалізованого судового органу і судову владу Російської Фе дерації. Ініціатива, проявлена керів ництвом Вищого арбітражного суду РФ, була схвалена Президентом краї ни і, судячи з динаміки просування ідеї, вже в наступному році спеціалізо ваний суд у Росії розпочне свою діяльність, зрозуміло, з урахуванням діючих засад судочинства. Специфіка

уцьому разі полягає в тому, що:

•спеціалізований суд з інтелек туальної власності створюється в сис темі арбітражних судів;

•функції суду першої інстанції спеціалізований суд виконуватиме ли ше при розгляді спорів між фізичними або юридичними особами та держа вою, спори ж між суб’єктами господа рювання він розглядатиме в касацій ному порядку;

•у складі спеціалізованого суду не буде суддів неюристів, оскільки та ка ситуація не передбачена Консти

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

41

О. Дорошенко

туцією РФ. Фахівці з різних галузей	2. Кількість судових справ щодо за
знань, очевидно, братимуть участь у	хисту прав інтелектуальної власності,
вирішенні спорів як спеціальні по	що розглядаються в порядку позовно
мічники або радники суддів.	го провадження, на відміну, скажімо,
Вбачається, що під час створення	від Республіки Білорусь, давно пере
патентного суду нашим сусідам дове	вищила відмітку 1 000 на рік, що
деться вирішувати ряд непростих	обґрунтовує економічну доцільність
питань, зумовлених цілком об’єктив	створення спеціалізованого суду.
ними факторами. Перше — чітке	3. За останні роки щонайменше
визначення процесуального статусу	кілька десятків суддів господарських
патентознавців (фахівців із технічною	та загальних судів отримали освіту у
освітою тощо), без залучення яких	сфері інтелектуальної власності та
сама ідея втрачає сенс. Друге — тери	здобули серйозну практику розгляду
торіальне розташування суду чи його	відповідних справ. Така спеціалізація
підрозділів з урахуванням чисельності	дає змогу досить швидко сформувати
населення та географічних розмірів	суддівський корпус спеціалізованого
країни. Насправді, важко уявити ситу	суду, укомплектований кваліфікова
ацію, коли винахідник або під	ними та досвідченими суддями, що
приємець з Далекого Сходу поїде	можуть виконувати функції головую
судитися з державними органами до	чих при колегіальному розгляді справ.
Москви — дешевше назавжди забути	4. Статтею 127 Конституції України
про патенти.	передбачено, що суддями спеціалізо
Аналізуючи зазначене, можна лег	ваних судів можуть бути особи, які
ко побачити, що в Україні відсутні	мають фахову підготовку з питань
проблеми, характерні для згаданих	юрисдикції цих судів. Ці судді від
вище країн. Більше того, умови, що	правляють правосуддя лише у складі
склалися у нас завдяки історичним	колегій суддів. Отже, питання щодо
факторам, досить гнучкому законо	залучення фахівців неюристів як про
давству (у цьому випадку це позитив	фесійних суддів законодавчо вирі
на характеристика) та активній діяль	шується [1].
ності уповноважених органів у сфері	5. Особливістю розгляду справ що
захисту прав, є майже ідеальними для	до об’єктів інтелектуальної власності в
створення повноцінного патентного	Україні протягом тривалого часу є те,
суду.	що майже у кожній справі призна
Які саме умови маються на увазі?	чається судова експертиза, яку прово
Розглянемо детальніше.	дять судові експерти — кваліфіковані
1. Територія України та розвиток	фахівці з різних галузей знань, що про
транспортної інфраструктури дає змо	ходять відповідну підготовку та атес
гу будь якій особі без надмірних ви	тацію з вибраних судово експертних
трат протягом доби дістатися до місця,	спеціальностей. Поширеною	практи
де розташовано спеціалізований суд	кою є участь експертів у судових
(очевидно — до Києва). Більшість	засіданнях, проведення взаємних кон
населення України на сьогодні має	сультацій з особливо складних питань
досить високий освітній рівень, що	між суддями та експертами, що дає
гарантує протягом тривалого часу збе	змогу говорити про значний процесу
реження активності в інтелектуальній	альний досвід провідних	судових
діяльності.	експертів. Таким чином, можна ствер

42

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

ЩЕ РАЗ ПРО ПАТЕНТНИЙ СУД

джувати, що в Україні є принаймні кілька десятків фахівців, які можуть претендувати на роль суддів не юристів у складі спеціалізованого суду.

Повертаючись до впливу судової реформи на доцільність створення па тентного суду, слід сказати таке.

Найбільшим здобутком судової си стеми України у вирішенні справ, пов’язаних правами інтелектуальної власності, безумовно, є досягнутий на сьогодні фаховий рівень суддів та діяльність протягом кількох років спеціалізованих палат і колегій у судах різних рівнів, яка дала змогу ВГСУ систематично аналізувати судо ву практику, розроблювати рекомен дації, що використовувалися як у сис темі господарських судів, так і в цивільному процесі. Серйозну роль у формуванні загальної системи судо чинства у цій категорії справ відіграло активне співробітництво судової пала ти ВГСУ з Державним департаментом інтелектуальної власності, судово екс пертними та науковими установами, зокрема з Науково дослідним інститу том інтелектуальної власності НАПрН України.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів», на нашу думку, обме жує можливості створення спеціалізо ваних колегій, зокрема в місцевих судах, що, у свою чергу, може призвес

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

ти до втрати спеціалізації суддів та зниження ефективності розгляду справ. Саме це і є додатковим факто ром, що визначає доцільність створен ня спеціалізованого суду.

Слід зауважити, що в Україні давно очікується і, найвірогідніше, відбу деться внесення досить кардинальних змін у спеціальне законодавство з інтелектуальної власності. Зокрема, згідно з опублікованим проектом змін значною мірою оновлюється процеду ра надання прав на торговельні марки, які, як відомо, є найбільш поширеним об’єктом у судових спорах. Нова про цедура, що передбачає проведення по вної кваліфікаційної експертизи лише для частини заявок, поданих до Уста нови, безумовно, призведе до різкого збільшення кількості судових спорів, а отже — до додаткового навантажен ня на відповідні суди. Неважко спрог нозувати, що за таких умов здійснюва ти правосуддя доведеться зокрема й суддям, що не мають спеціальної підготовки, а про наслідки такого роз гляду краще не думати: в недавній історії є сумні приклади.

Підсумовуючи, можна констатувати, що актуальність питання про створення спеціалізованого суду з інтелектуальної власності з проведення судової рефор ми зростає і Україна має всі передумови для здійснення цього кроку.

1.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2.Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453JVI // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 41–42, № 43, № 44–45. — Ст. 529.

3.Наказ Вищого господарського суду України «Про утворення судових палат у Вищому госпоJ дарському суді України» від 27 лютого 2003 р. № 18.

4.Федеральный патентный суд Федеративной Республики Германия // Информационная брошюJ ра // www.bmj.bund.de/files/J/4767/Infobrosch?re%20J%20russisch.pdf

Дорошенко О. Ф. Ще раз про патентний суд

Анотація. У статті досліджується доцільність створення в Україні спеціалізованого суду з інтелектуальної власності, враховуючи складність спорів, що виникають у зв’язку із порушен ням прав інтелектуальної власності. Аналізується іноземний досвід у частині запровадження патентних судів. Визначаються умови, що склалися в Україні, які сприяють створенню повноцінного патентного суду.

Ключові слова: захист прав інтелектуальної власності, патентний суд, спеціалізація суддів, система судового захисту прав інтелектуальної власності.

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

43

О. Дорошенко

Дорошенко О. Ф. Еще раз о патентном суде Аннотация. В статье исследуется целесообразность создания в Украине специализирован

ного суда по интеллектуальной собственности, учитывая сложность споров, возникающих в связи с нарушением прав интеллектуальной собственности. Анализируется иностранный опыт в части создания патентных судов. Определяются условия, которые сложились в Украине, способствующие созданию полноценного патентного суда.

Ключевые слова: защита прав интеллектуальной собственности, патентный суд, специали зация судей, система судебной защиты прав интеллектуальной собственности.

Doroshenko O. Once more on the patent court

Annotation. The article examines the expediency of establishing a specialized court of Ukraine on Intellectual Property, taking to consideration the complexity of disputes arising in connection with the violation of intellectual property rights. International experience in the establishment of the patent courts is analyzed. Conditions which are formed in Ukraine and ensure establishment of full patent court are defined.

Key words: intellectual property rights protection, patent court, the specialization of judges, the system of judicial protection of intellectual property rights.

44

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

ІІ. Права інтелектуальної власності як об’єкт наукового пошуку

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ (на прикладі особистих немайнових прав)

Р. СТЕФАНЧУК

доктор юридичних наук, професор, член#кореспондент НАПрН України

ерехід світового господарства з		охорону прав на промислові зразки»
ери постіндустріального в еру		[4], «Про охорону прав на топографії
Пінформаційного	суспільства	інтегральних мікросхем» [5], «Про
зумовлює зміну структури сучасної		охорону прав на сорти рослин» [6],
економіки. Основою суспільних пере		«Про племінну справу у тварин
творень починає бути не виробництво,		ництві» [7], «Про охорону прав на
а інформація (знання). І тому важливе		знаки для товарів і послуг» [8], «Про
завдання права на сьогодні — створен		охорону прав на зазначення похо
ня ефективного механізму правового		дження товарів» [9] та ін.) все ж зали
забезпечення вказаних	реформацій	шається низка проблем, які потребу
них процесів.		ють відповідного наукового та подаль
Однак попри переважно належне		шого законодавчого вирішення. Од
законодавче забезпечення цієї сфери		нією із таких проблем, на нашу думку,
на конституційному (ст. 54 Консти		є проблема особистих немайнових
туції України), міжнародному (ст. 27		прав у сфері інтелектуальної діяль
Загальної декларації прав людини,		ності. На превеликий жаль, саме не
ст. 15 Міжнародного пакту про еконо		майнова сфера суб’єктів інтелектуаль
мічні, соціальні та культурні права то		ної діяльності завжди досліджується
що) та національному рівнях (книга		науковцями за «залишковим принци
четверта ЦК України [43], закони Ук		пом». На наше глибоке переконання,
раїни «Про авторське право і суміжні		це є абсолютно хибним підходом,
права» [1], «Про розповсюдження		оскільки саме немайнова сфера твор
примірників аудіовізуальних творів та		чої діяльності є найбільш важливою та
фонограм» [2], «Про охорону прав на		такою, що визначає справжню сут
винаходи і корисні моделі» [3], «Про		ність творчих процесів.

© Р. Стефанчук, 2011

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

45

Р. Стефанчук

Особисті немайнові права у сфері інтелектуальної діяльності становлять певну систему. Водночас у літературі немає спільної думки щодо питання системи особистих немайнових прав. Аналіз чинної літератури дає нам підстави стверджувати, що з приводу включення тих чи інших прав до сис теми особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності най більш часто йдеться про: право автор ства та право на авторське ім’я [10, 553; 11, 59–65; 12, 199–206], право на використання псевдоніма чи аноніма [13, 127–131], право протидіяти зазна ченню удаваного авторства [14, 418–421], право на недоторканність твору [15, 47] і збереження його цілісності [16, 416], право на захист репутації автора [12, 206; 11, 65], право перешкоджати посяганню на своє авторське право, здатному завдавати шкоди честі та ре путації автора [17, 542], право на обна родування та відкликання твору [18, 211–214; 19, 34–39], право на опублікування твору [20, 120; 21, 165; 22, 269], право на допомогу автору з боку видавництва та право на реєст рацію твору, що встановлює дату його виходу у світ [23, 8], право на депону вання рукопису, право на переклад та право на присвячення твору [24, 28–29], право виконання та право на захист репутації виконавця [25, 308–309] тощо. Однак такий надроз ширений підхід до визначення особис тих немайнових прав суттєво нівелює їх значення. Річ у тім, що певна части на цих прав охоплюється іншими осо бистими немайновими правами, внаслідок чого їх правова природа визначається як особисті немайнові повноваження, а деякі зі вказаних прав мають чітко виражений майно вий характер.

Тому, на нашу думку, система осо бистих немайнових прав у сфері інте

лектуальної діяльності містить такі особисті немайнові права:

а) право на визнання людини твор цем (автором, виконавцем, винахідни ком тощо) об’єкта права інтелектуаль ної власності;

б) право на ім’я творця (авторське ім’я) та використання інших способів індивідуалізації творця (автора);

в) право на титулізацію, номіналі зацію та сакрарезацію об’єкта права інтелектуальної власності;

г) право на недоторканність об’єк та права інтелектуальної власності;

ґ) право на репутацію творця об’єкта права інтелектуальної влас ності.

Решта особистих немайнових прав або не відповідають визначеним вище ознакам, або через власну малозна чимість та випадковість можуть охоронятись у режимі немайнового інтересу.

Право на визнання людини твор цем (автором, виконавцем, винахід ником тощо) об’єкта права інтелекту альної власності є одним із найбільш важливих особистих немайнових прав, що виникають у творця у зв’язку зі створенням об’єкта права інтелекту альної власності. Це право має своє вираження насамперед у сфері ав торських відносин як право авторства. Першість цього права в системі ав торських прав зумовлена тим, що реш та авторських прав на твір, як майно вих, так і особистих немайнових, нада ються особі лише внаслідок визнання її автором цього твору [26, 55] та є похідними від нього [27, 24]. З огляду на це інколи в літературі таке право іменують як право батьківства (pater nité) [11, 59]. Позитивне регулювання права авторства здійснюється на декількох рівнях. Перший — це рівень міжнародно правових актів. Так, від повідно до ст. 6bis Бернської конвенції

46

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ (НА ПРИКЛАДІ ОСОБИСТИХ…

про охорону літературних і художніх творів «незалежно від майнових прав автора і навіть після уступки прав він має право вимагати визнання свого ав торства на твір».

Другий рівень – рівень національ ного законодавства. Зокрема, стат ті 423, 438 ЦК України встановлюють за фізичною особою право бути визна ною автором об’єкта права інтелекту альної власності. Водночас ст. 14 За кону України «Про авторське право і суміжні права» закріплює за особами право вимагати визнання свого автор ства. Однак жодна із зазначених норм так і не вказує на зміст цього права. Немає єдності щодо визначення цього права і в науковій літературі. Така си туація ускладнюється тим, що деякі автори взагалі не визнають за правом авторства самостійної природи. Так, наприклад, З. Ромовська вважає, що права авторства як самостійного суб’єктивного цивільного права не існує. Свою позицію вона аргументує тим, що, по перше, особа, яка створила твір, вправі вважатись автором твору не тому, що наділена правом автор ства, а тому, що вона є творцем твору, і, по друге, якщо застосовувати до права власності ідеї про наявність права авторства, то виходить, що власник повинен володіти і таким правом, як право іменуватись власником [28, 122–127].

На нашу думку, така позиція має низку хиб, про які вже йшлось у юри дичній літературі. Так, зокрема, Е. Гав рилов вважає, що право авторства дійсно є закріпленням і правовим відображенням фактичної роботи автора щодо створення твору, воно є породженням творчої діяльності. І то му, спираючись на право авторства, а не на якусь іншу правомочність, автор вимагає захисту своїх інтересів при присвоєнні авторства. Авторське пра

во, як слушно далі зазначає Е. Гаври лов, відрізняється від права власності нерозривним зв’язком між автором і твором, зв’язком, що заснований на факті створення твору автором, що проявляється у праві авторства. Ось чому в авторському праві є необ хідність у конструюванні права автор ства, а в праві власності, де такого нерозривного зв’язку між власником і його майном немає, відсутня необ хідність в особливому праві власника на річ [29, 139]. І, як правильно зазна чається в літературі, право авторства не означає, що особа має певний набір прав, воно вказує виключно на те, що ця особа є творцем певного твору [11, 60].

Розвиваючи зазначену думку, О. Сергєєв вказує на те, що право авторства — юридично забезпечена можливість особи вважати себе авто ром твору та можливість вимагати визнання цього факту від інших осіб [12, 200]. Загалом такий підхід можна вважати правильним, однак потрібно зауважити, що наявність лише цих двох повноважень у структурі права авторства є недостатнім. Без можли вості автора звернутись до засобів за хисту цього особистого немайнового права у випадку його порушення (на приклад шляхом плагіату), оспорення чи невизнання таке право не може вва жатись достатньою юридичною мож ливістю. Адже саме у випадку, коли створюється загроза нормальному існуванню цього права та можливості його безперешкодного здійснення, ав тор повинен бути впевнений у тому, що він зможе використати будь який із передбачених у законодавстві спо собів задля охорони цього суб’єктив ного цивільного права, починаючи від способів самозахисту такого права і аж до звернення до державного апарату з вимогою щодо застосування до по

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

47

Р. Стефанчук

рушника юрисдикційних заходів за хисту.

Проблемним у контексті права ав торства видається питання визначен ня моменту його припинення. Так, окремі автори вважають, що право ав торства, є безстроковим [30, 7]. Інші автори переконані, що право автор ства як і будь яке суб’єктивне ци вільне право, не може існувати без строково. На їх думку, право авторства слід розмежовувати як юридичний факт та як суб’єктивне цивільне право. У першому варіанті – воно є об’єк тивне, оскільки об’єктивним є сам об’єкт творчості [12, 201]. Тому, виникнувши в певний період життя автора та отримавши суспільне визнання, авторство на твір продов жує існувати вже незалежно від автора і після його смерті [31, 42].

Але якщо розглядати право автор ства як суб’єктивне право, то воно існує лише до смерті автора, а після смерті виникає суспільний інтерес, який, на думку цих авторів, тісно пов’язаний із належним спадкоємцям комплексом авторських прав, тому спадкоємці не тільки можуть подати позов про відновлення (визнання) ав торства, а і повинні бути залучені до розгляду будь якого спору, який сто сується особи автора, спадкоємцями якого вони є, що свідчить про виник нення у них особливого права на охо рону авторства померлого автора [29, 140]. При цьому слід зауважити, що мають рацію окремі науковці, які стверджують, що автору повинна бути надана можливість вказати в заповіті особу, на яку буде покладено піклу вання щодо наукової, літературної чи художньої спадщини автора [15, 62]. На нашу думку, такий варіант дасть можливість уникнути конкуренції інтересів, що може відбутись у випад ку виникнення двох та більше осіб,

заінтересованих у захисті права автор ства померлої особи.

За аналогічною конструкцією по винні бути вибудувані й інші права щодо визнання людини творцем об’єкта права інтелектуальної влас ності. Йдеться насамперед про право виконання, право винахідництва тощо. Будучи за своєю природою основним особистим немайновим правом, право щодо визнання людини творцем об’єкта права інтелектуальної влас ності тісно пов’язано з іншими особис тими немайновими правами, насампе ред із правом на ім’я творця (автор

ське ім’я) та використання інших способів індивідуалізації творця (ав тора). Проте інколи в літературі вказується на недоцільність виокрем лення такого права. Зокрема, С. Суда риков вказує, що «право на ім’я цілком тривіальне, оскільки в автора є справ жнє ім’я і саме автору закон надає пра во авторства. Цим правом автор може користуватись як завгодно. Він може вказати своє ім’я на примірниках сво го твору, а може цього і не робити і для цього автору не потрібно жодного до даткового права» [25, 200]. Ця позиція збігається із тією, що прийнята в бага тьох законодавствах зарубіжних держав, у яких ці два права формують єдине право «the right of attribution»

[14, 408]. Водночас, як видається, відмежування вказаних прав має над звичайно важливе значення насампе ред у країнах із перехідною еко номікою. Адже саме право на ім’я творця (авторське ім’я) та викорис тання інших способів індивідуалізації творця (автора) за своєю сутністю відіграє подвійну роль. Насамперед воно дає можливість автору сповісти ти про те, що саме він як конкретна фізична особа є творцем твору, або приховати цей факт від суспільства. З другого боку, воно дає можливість

48

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ (НА ПРИКЛАДІ ОСОБИСТИХ…

суспільству знати, хто конкретно вва	часто в літературі воно має назву
жається автором відповідного об’єкта	«право на авторське ім’я». Однак з
інтелектуальної власності.	огляду на зміст цього права, що відна
Найповніша регламентація вказа	ходить місце в нормах чинного зако
ного права закріплена на рівні так зва	нодавства та з огляду на загальні поло
ного права на авторське ім’я. Позитив	ження ЦК України, де під поняттям
но таке право регламентується ст. 438	«ім’я» слід розуміти прізвище, ім’я та
ЦК України, де зазначається, що автор	по батькові фізичної особи (ч. 1 ст. 29
має право: 1) вимагати зазначення	ЦК України), можемо стверджувати,
свого імені у зв’язку з використанням	що така назва не відповідає змісту, що
твору, якщо це практично можливо;	вкладається в нього. Окрім цього, вка
2) забороняти зазначення свого імені у	зане поняття імені не охоплює понят
зв’язку з використанням твору; 3) оби	тя псевдоніма навіть попри те, що ви
рати псевдонім у зв’язку з використан	користання останнього дозволяється
ням твору. Практично аналогічні по	законом. Тому, зважаючи на основну
ложення визначаються у ст. 14 Зако	мету цього права – здійснити інди
ну України «Про авторське право та	відуалізацію автора відповідного тво
суміжні права». Як бачимо, чинне	ру, можна стверджувати, що вона
законодавство не дає нам чіткого тлу	може здійснюватись і шляхом інших
мачення змісту цього права. Саме та	способів індивідуалізації, а не через
кий стан речей, як уже зазначалося,	офіційне, державно зареєстроване ім’я
спонукає деяких авторів до висновку,	фізичної особи. Отже, більш доцільно
що право на авторське ім’я та викори	це право іменувати як «право на ав
стання інших способів індивіду	торське ім’я та використання інших
алізації автора є одним із проявів пра	способів індивідуалізації автора», а за
ва авторства [20, 120; 32, 284]. Однак	гальне право — «право на ім’я творця
переважна більшість авторів, вказую	та використання	інших способів
чи на надзвичайну близькість таких	індивідуалізації творця».
прав та їх взаємозалежність, водночас	Розглядаючи зміст цього права,
абсолютно аргументовано відстоюють	слід зазначити, що в літературі загаль
їх самостійний характер [30, 18; 29,	новизнаною є позиція, відповідно до
139; 12, 202]. Основними відмежу	якої це право містить три основних
вальними ознаками, які зазначаються	повноваження: 1) використовувати
авторами, є відмінність за обсягом та	чи встановлювати режим використан
характером можливостей, що до них	ня авторського твору під власним іме
включені. Як зазначає В. Калятін,	нем автора; 2) використовувати чи
«…право авторства… можливість твор	встановлювати режим використання
ця твору у будь який момент визначи	авторського твору під вигаданим іме
ти себе як автора твору… право на ав	нем автора (псевдонімом); 3) викори
торське ім’я… дає можливість автору	стовувати чи встановлювати режим
при його бажанні виступати під будь	використання авторського твору без
яким ім’ям, пов’язуючи чи не пов’язу	зазначення імені автора (анонімно).
ючи це ім’я зі своєю особистістю…	Відповідно вона була відображена і в
таким чином існує зв’язок: твір —	нормах чинного законодавства. На на
ім’я — особистість» [11, 61].	шу думку, із таким підходом можна
Певні проблеми виникають також і	погодитись, але	врахувавши певні
щодо назви такого права. Так, досить	зауваження. По перше, у це право мо

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

49

Р. Стефанчук

жуть бути включені й інші повнова ження (наприклад повноваження ста вити підпис під своїм твором), по дру ге, ці повноваження становлять лише позитивний аспект відповідного су б’єктивного права і, по третє, до структури права на авторське ім’я та використання інших способів індиві дуалізації автора, беззаперечно, вклю чається також і право вимагати від інших не порушувати це право, а та кож вимагати захисту у випадку його порушення. Отож розглянемо ці пози тивні зобов’язання більш детально.

Повноваження зазначати чи дозво ляти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору є одним із ос новних повноважень автора в аспекті цього права. Адже саме воно дає мож ливість повідомити усім про автора (творця) відповідного об’єкта інтелек туальної власності. При цьому не важливо, чи йдеться про твір літера турний, художній, науковий, чи про факт виконання, винахід чи інший об’єкт права інтелектуальної влас ності. У будь якому випадку автор має право повідомити інших у відповід ний спосіб про своє авторство, про те, що він є творцем відповідного об’єкта інтелектуальної власності. Це може бути здійснено для літературних творів шляхом нанесення імені автора на першу сторінку, для творів образо творчого мистецтва — шляхом зазна чення на афішах чи безпосередньо під відповідними творами, для музичних творів — шляхом оголошення автора, для кінематографічних творів — шля хом зазначення у титрах тощо. При цьому у разі можливості зазначити своє авторське ім’я декількома спосо бами, на нашу думку, автор має право на вибір способу зазначення свого імені.

Повертаючись до самого повнова ження на зазначення імені автора, слід

вказати, що важливість такого зазна чення полягає насамперед у тому, що відповідно до ст. 435 ЦК України вводиться так звана презумпція автор ства, яка означає, що за відсутності доказів іншого, автором твору вва жається фізична особа, зазначена зви чайним способом як автор на оригі налі або примірнику твору. Саме у цьому і виявляється тісний зв’язок між правом на авторське ім’я і викори стання інших способів індивіду алізації автора та правом авторства. Зазначаючи своє ім’я на творі, автор має право зазначити як повне прізви ще, ім’я та по батькові, так і лише ок ремі із його частин (ім’я та прізвище, ініціали та прізвище тощо). У випадку перекладу твору іноземною мовою із автором повинно бути погоджено транслітеральний запис його імені мо вою, якою здійснено переклад твору. Окрім цього, автор, зазначаючи на творі своє ім’я, може зазначати поряд із ним інші індивідуалізуючі ознаки, наприклад наукові звання, вчені сту пені, державні нагороди, інші форми суспільного визнання, перемоги в кон курсах, змаганнях тощо.

Окрему увагу слід звернути і на той факт, що таке повноваження має певне законодавче обмеження. Так, відпо відно до законодавства таке зазначен ня може мати місце лише у випадках, коли воно є «практично можливим». Тому слід погодитись із Є. Вакманом та І. Грінгольцем, які вважають, що «…ставити ім’я художника на порцеля новому сервізі, тканині чи шпалері просто не можливо» [33, 25]. Проте у випадках, коли зазначення імені авто ра безпосередньо на авторському творі не є можливим, то воно повинно бути зазначене, у разі вимоги автора, іншим подібним способом, наприклад шля хом вміщення та поширення разом із цим результатом творчої діяльності

50

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •