Регіональна економіка. книжка

36

істотно впровадити досягнення теорії розміщення у реальне життя (вироблення регіональних програм розвитку).

Проте значення досліджень У. Айзарда не обмежується тільки створенням регіональних економетричних моделей. Його вважають засновником

“регіоналістики” (“Regional Science”) – комплексної міждисциплінарної науки,

яка досліджує розвиток регіону з економічних, соціальних, політичних,

історичних, екологічних та інших позицій. (Айзард вважає, що більшість наук має свій регіональний, або територіальний, аспект дослідження, тому

“регіоналістика” є, відповідно, системою будь-яких знань регіонального характеру).

Концепції “регіоналізму”. На основі наукових досягнень У. Айзарда та інших учених виник новий науково-практичний напрям досліджень –

“регіоналізм” (у 1995 р. була організована Міжнародна академія регіонального розвитку і співробітництва – МАРРС). Суть регіоналізму – створення єдиного інтеграційного (економічного, соціального, деякою мірою і політичного та ін.)

простору на демократичній основі. Отже, це новий шлях побудови громадського суспільства на рівноправних засадах із збереженням самобутності народів і націй. Ця концепція ґрунтується на “атлантичній моделі”, що бере початок від американської революції, метою якої було звільнення суспільства з-

під опіки держави. Регіоналізм можна вважати складовою сучасної концепції

“глобалізації”. Найбільшого розвитку він набув у Європі. Він віддає пріоритет об’єднанню не національних держав, а громадянських суспільств, поетапному переходу від європейського наднаціонального економічного, митного і валютного Союзу до Європи регіонів. У 1985 р. була створена Асамблея регіонів Європи (АРЄ), в яку тепер входить понад 300 регіонів Західної,

Центральної та Східної Європи (в Україні були спроби створити три єврорегіона).

Концепція “єврорегіонів” ґрунтується на трьох основних принципах ідеології європейської інтеграції – партнерстві, субсидіарності,

доповнюваності. Партнерство обумовлює тісну координацію дій між

37

Євросоюзом (ЄС), національними, регіональними і місцевими органами влади.

Субсидіарність – одна із основ федералізму – визначає, що проблеми повинні вирішуватися там, де вони виникають, а “вверх” передаються лише ті повноваження, які неможуть бути виконані (або виконуються неефективно) “знизу”. Принцип доповнюваності використовується для акумулювання ресурсів для підтримки регіонів. Це можуть бути ресурси ЄС і національних

(суспільних і приватних) інвестицій [11, 105].

Концепція “спеціальних (вільних) економічних зон” (СЕЗ). Реальним інструментом формування інтегрованих у світову економіку регіонів, у т. ч. “єврорегіонів”, є створення СЕЗ – територій з особливим правовим статусом,

яким надаються відповідні пільги для залучення іноземного і внутрішнього капіталу, відповідні податкові, митні та інші стимули розвитку. Теоретичним обґрунтуванням формування СЕЗ є теорія “полюсів зростання”. Спочатку СЕЗ створювалися у межах однієї країни (у високорозвинених державах) з метою підвищення рівня розвитку відсталих регіонів і міст (першим досвідом вважають відкриття “технопарку” у місті Філадельфія, США). Потім цей метод був використаний для розвитку регіонів держав низького рівня розвитку

(країни Східної і Південно-Східної Азії та ін.). Незважаючи на недоліки цього підходу, він відіграв значну роль у розвитку “нових індустріальних” та інших країн світу. Серед СЕЗ прийнято виокремлювати: зони вільної торгівлі (порти,

комунікаційні вузли, прикордонні території); виробничі зони (імпортозамінні та експортні); технологічні зони (інкубатори, інноваційні зони, технополіси,

технопарки); сервісні зони (офшорні, банківські, страхові), рекреаційні зони та ін. Вийшовши за межі тільки економічної інтеграції нині нові модифікації СЕЗ стають способом інтеграції громадських суспільств (“єврорегіони”).

Теорія економічних кластерів набула свого розвитку в останні десятиріччя (із початку 90-х років ХХ ст.). Феномен кластера, як об’єкта агломерації взаємопов’язаних підприємств на певній території, відомий із часів ремісничого виробництва. Але ефект промислових кластерів почав проявлятися переважно у останній чверті ХХ ст. Нині більшість науковців вважає, що

38

регіони, на території яких формуються кластери, стають лідерами економічного розвитку і відображають конкурентоспроможність національних економік.

Кластерна концепція тісно пов’язана із роботами М. Портера про індустріальні

(The Competitive Advantage of Nations, 1990) і регіональні кластери (On Competition, 1998). Проте сам М. Портер визнає, що свої ідеї він почерпнув із праць А. Маршалла про “концентрацію спеціалізованих галузей в окремих

місцевостях” [34].

Значний внесок у розвиток кластерної теорії зробили дослідження Скотта,

Амина і Трифті, Харрисона, Маркузен, Асхайма (1988–2000). Енрайт М. (1990, 1996) пов’язав просторові кластери з теоріями бізнес-екстерналій,

агломераційної економіки, трудових об’єднань і переливів знань. Бергман Е. і

Е. Фезер в монографії “Індустріальні і регіональні кластери” (1999) визначили п’ять теоретичних концепцій, що підтримують кластерну теорію: зовнішньої економіки (вплив особливостей найближчого економічного простору);

інноваційного середовища (природа інновацій, рівень знань і кваліфікації персоналу); кооперативної конкуренції (проблеми кооперування і конкуренції між елементами кластеру), міжфірмової конкуренції, залежності шляху

(вибір шляху розвитку залежно від чинників, непов’язаних з поведінкою людей).

У підсумковій (в дискусії навколо теорії кластерів) публікації низки західних науковців (Tomas Andersson, Sylvia Schwaag-Serger, Jens Sorvik, Emily Wise Hansson The Cluster Policies Whitbook, IKED, 2004) виокремлюються основні сім ознак кластеру: 1) географічна концентрація; 2) спеціалізація; 3)

множина діючих осіб; 4) конкуренція і кооперування; 5) критична маса (обсяг діяльності, за яким кластер стає стійкім і впливовим); 6) життєвий цикл кластеру; 7) сприйняття інновацій [17, 102–123; 21]

Додамо, що теорія кластерів істотно нагадує радянські концепції ТВК і регіональних міжгалузевих комплексів, доповнених елементами ринкової економіки (конкуренції, характеру партнерства тощо), котрі були розроблені набагато раніше, ніж на Заході.

39

Теорії формування міжрегіонального економічного простору

Просторова теорія ціни і регіональних ринків О. Курно і П.

Самуельсона. Відомо, що між ціною товару і його пропозицією існує прямий зв’язок: чим більша ціна, тим більша пропозиція товару за іншими рівними умовами. Цей стан ринку не є постійним: внаслідок зміни факторів руйнується рівновага. Проте ринковий механізм ціноутворення самовільно прямує до встановлення рівноваги. Ця модель відзначається значним недоліком – вона ігнорує вплив економічного простору. Вперше на це звернув увагу французький економіст О.Курно (ще у 1838 р.), а пізніше П. Самуельсон. [48].

Отже, вони розробили нову математичну модель, що враховує відмінності формування різних регіональних ринків – різноманіття складових економічного простору.

Теорія міжрегіональної взаємодії розвитку економік регіонів (оптимум

Парето). Ідея визначення збалансованого міжрегіонального простору ґрунтується на трьох фундаментальних поняттях: оптимума за Парето, ядра,

економічної рівноваги. Оптимум – це множина варіантів розвитку міжрегіональної економіки, котру не можна поліпшити для одних регіонів без погіршення розвитку інших регіонів. За критерій оптимальності приймається відсутність втрат ресурсів. Ядро (у випадку його існування) – це та множина варіантів розвитку, у здійсненні якої зацікавлені всі регіони. Поняття економічної рівноваги може мати багато модифікацій (вони встановлюються окремо згідно спільним інтересам регіонів). Розрахунковий апарат моделей економічного простору заснований на використанні національних і регіональних міжгалузевих балансів [18].

1.3.2. Концепції і теорії територіальної організації господарств (ТОГ)

Циклічно-динамічні теорії розвитку і розміщення. Серед теорій

розвитку світової економіки і розміщення виробництва провідні позиції займає

40

теорія циклів (“довгих хвиль”) Н.Д. Кондратьєва (1892-1938). Він кількісно обґрунтував, розрахував за часом і інтенсивністю, зобразив графічно наявність

трьох великих циклів економічної кон’юнктури [2, 208–216; 46, 53–57].

Існування циклів Кондратьєва було підтверджене дослідженнями Й.

Шумперта, У. Мітчела, Г. Менша та ін. “Хвилі” Кондратьєва здебільшого збігаються з фазами розвитку НТР. За оцінками сучасних наукових досліджень,

найрозвиненіші центри світового господарства (високорозвинені країни)

перебувають на початку п’ятої фази циклів (з початку 70-х років). Головна суть теорії циклів – зміна факторів розвитку і розміщення під впливом НТР. У

різних країнах світу з різними стадіями економічного розвитку (для класифікації останніх найбільше значення мають праці Д. Валлерстейна, М.

Портера [42; 43] та ін.) цикли Кондратьєва змінюються асинхронно. У

кожному циклі провідні позиції в розвитку займають різні галузі промисловості, що впливає і на особливості територіальної організації господарства (у цьому аспекті теорія Кондратьєва перекликається з теорією Вернона-Хірша).

Теорії ресурсних циклів. Суть цих теорій – у дослідженні всіх стадій видобутку природних ресурсів, їх переробки, використання і знищення відпрацьованої продукції та відходів. Такий підхід дає змогу з’ясувати всі види зв’язків між підприємствами різних галузей, особливості впливу різних факторів розміщення на різних стадіях циклу, комплексні форми організації господарства тощо. Теорію “енерговиробничих циклів” (ЕВЦ) розробив відомий економіст і географ М.М. Колосовський (1891–1954) [28], ресурсно-

експортних циклів – Я.Г. Машбіц, ресурсних циклів добувної промисловості –

Б.М. Зімін.

Концепції територіально-виробничих комплексів (ТВК) і економічного районування, міжгалузевих комплексів (МГК). Теорія ТВК (а точніше територіально-господарських комплексів – ТГК) обґрунтовує необхідність і вигідність комплексної територіальної організації господарства. За своєю суттю вона близька до теорії “полюсів зростання” (з урахуванням реалій

41

радянської планової економіки). Її засновником був М.М. Колосовський [28] (ідея “районних комбінатів” – комплексної організації господарства економічних районів). Розвивалась теорія ТВК на основі ідеї ресурсних циклів.

Бандман М.К. і новосибірська наукова школа, до якої він належав, поглибили і доповнили цю концепцію для районів піонерного освоєння [3].

Економічне районування – виділення великих територіально-

господарських (виробничих) комплексів, як одиниць єдиного економічного простору країни, стало основною ідеєю планової економіки СРСР.

Концепція міжгалузевих комплексів, яка поширилась в СРСР у 70-80-х

роках, ґрунтувалася на протилежному підході – необхідності комплексної організації усіх стадій (у тому числі обслуговуючих галузей) виробництва кінцевої продукції.

Ідеї ТВК і МКГ поглиблювалися в дослідженнях багатьох науковців у сфері економічній географії, розвитку і розміщення продуктивних сил.

Інші підходи щодо дослідження ТОГ. Із досліджень з ТОГ і РПС радянською наукою найбільше значення мали праці економетричного характеру – оптимізаційні моделі комплексної організації господарства,

особливо в нових районах освоєння – Півночі, Сибіру та ін. Найвідомішими серед таких праць були роботи груп учених Центрального економіко-

математичного науково-дослідного інституту (Москва), Сибірського відділення АН СРСР (Новосибірськ) та ін.

Найбільший внесок у розвиток теорії розміщення продуктивних сил,

систем розселення населення, економічне районування та інших, крім М.М.

Колосовського зробили російські вчені О.О. Мінц (1929-1973) (економічна оцінка природних ресурсів та впливу ресурсного фактора на розміщення виробництва), А.Є. Пробст (1903-1976) (закономірності, принципи й чинники розміщення), Е.Б. Алаєв (упорядкування теоретичних понять і категорії територіальної організації господарства) [1], М.М. Некрасов (1906-1984) (спроба заснувати радянську “регіональну економіку”) [36], І.М. Маєргойз

(1908-1975) (поняття територіальної структури господарства і територіальної

42

організації систем розселення населення) [33], П.Я. Бакланов і Б.Б. Родоман

(концепція формування економічного простору) та ін. [47].

В українській науковій школі ТОГ виділяються наукові дослідження К.Т.

Воблого (1876-1947) (проблеми РПС Української РСР і комплексної організації господарства економічних районів), М.М. Паламарчука (теорія територіальної організації АПК), О.М. Паламарчука (економетрічне моделювання територіальної організації господарства) [37], О.Г. Топчієва (теорія територіальних процесів і територіальної структури просторової організації господарства) [53], О.І. Шаблія (проблеми оптимізації МГК) [57], Ф.Д.

Заставного (теорія економічного районування і РПС) та ін.

Концепції РЕ і ТОГ сучасного періоду

Російська наукова школа. Сучасний період розвитку російської наукової школи ТОГ характеризується поглибленням інтересу до питань регіональної економіки. Значним внеском у науку стали праці О.Г. Гранберга [9] з проблем упорядкування основних категорій регіональної економіки. Це практично є спробою розмежувати коло питань, які досліджує наука про РПС і регіональна економіка. В цьому напряму працюють також В.В. Кістанов, М.В. Копилов [27],

В.І. Відяпін, М.В. Степанов [44] та ін.

Лексін В.Н. і А.Н. Швецов опублікували низку праць з питань російської регіоналістики, але в них розглядалися переважно проблеми регіонального управління. Цим колом питань цікавляться також О.І. Гаврилов, Ю.М. Гладкий,

О.І. Чістобаєв, В.П. Колесов, М.С. Міроненко, М.І. Ларін.

Ще деякі науковці пробують досліджувати територіальну організацію господарства з огляду на регіональну економічну науку. Серед них можна назвати Ю.Г. Ліпеца, В.О. Пуляркіна, С.Б. Шліхтера [32], Т.Г. Морозову [45],

І.О. Родіонову [46, 46–57.], Ю.А. Симагіна, В.Л. Бабуріна, Ю.Л. Мазурова [2]та ін.

Особливе місце займають роботи Б.Б. Родомана (з теорії економічного простору) [47] і В.Л Каганського (з теорії культурного ландшафту) [26].

43

Українська наукова школа. В Україні переважно прикладним аспектам ТОГ присвячені дослідження групи науковців Ради з вивчення продуктивних сил НАН України під керівництвом Б.М. Данилишина. Питання регіональної політики і управління досліджує група науковців Інституту регіональних досліджень (м. Львів).

Спробами поєднати науку про РПС і регіональну економіку можна вважати праці Д.М. Стеченка [52], С.П. Сонька, В.В. Кулішова, В.І. Мустафіна, Л.Г.

Чернюк [56]. Осмисленню проблем просторової організації суспільства в межах соціально-економічної географії присвячені дослідження О.Г. Топчієва, О.І.

Шаблія, А.П. Голікова та ін. Поглибленням основних категорій і понять теорії просторової організації господарства займаються групи науковців під керівництвом В.В. Ковалевського, І.М. Коротуна, а також М.П. Бутко, І.О.

Горленко, С.М. Злупко, С.І. Іщук, Р. Іванух, Д.Ф. Крисанов, І.І. Лукінов, В.І.

Пила, В.П. Руденко, Л.Г. Руденко, О.Є. Чмир, М.Д. Пістун [39; 40] , В.А.

Поповкін [41], Я.Б. Олійник [15] та ін.

Зазначимо, що як російська, так і українська наукові школи досліджень ТОГ поки ще не виробили принципово нових концепцій просторової організації суспільства й економіки. Основною рисою сучасних досліджень є переосмислення чинних позицій теорії ТОГ, систематизація і структуризація накопичених знань та їх упорядкування, спроба розмежувати напрями досліджень між науками, що займаються питаннями просторової організації господарства і суспільства – наукою про РПС, регіоналістикою, регіональною економікою і соціально-економічною, або суспільною географією.

Отже, незважаючи на велику кількість різноманітних теорій, концепцій,

ідей, що стосуються особливостей територіальної організації економіки,

розміщення продуктивних сил і регіональної економіки, економічної географії,

цілісної, логічно побудованої і систематизованої теорії просторової організації економіки поки що немає.

44

Питання і завдання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте основні етапи становлення світової регіональної науки та сучасні напрями розвитку наукових ідей про просторову організацію господарства в Україні.

2.Визначте особливості розвитку різних наук, що вивчають територіальну організацію економіки і суспільства.

3.Дослідіть шляхи розвитку і становлення регіональної економіки як

науки.

4.Визначте предмет дослідження, завдання і структуру сучасної регіональної економіки.

5.Дослідіть зв’язки регіональної економіки з іншими науками.

6.Визначте основні позиції і назвіть науковців, які виробили концепції

“факторів розвитку і розміщення”.

7. Назвіть засновників і дайте характеристику особливостей формування

”штандортних” моделей розміщення виробництва.

8.Охарактеризуйте роль і значення моделі просторової організації сільського господарства Й. Тюнена для подальшого становлення регіональної науки.

9.Визначте, яку роль у розвитку регіональної економіки зіграли “науково-

технічні концепції просторової організації економіки”. У чому їх суть? 10.Проаналізуйте сучасні теорії “регіонального економічного розвитку” і

визначте їх значення у формуванні науки РЕ.

11.Розкрийте напрями розвитку науки про територіальну організацію господарства, що характерні для основних радянських і сучасних російських та українських шкіл з РЕ і РПС.

Рекомендована і використана література

1.Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: Понятийно-

терминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.

45

2.Бабурин В.Л., Мазуров Ю.Л. Географические основы управления: Курс лекций по экономической и политической географии. Учеб. пособие. – М.: Дело, 2000. – С. 208–216.

3.Бандман М.К. Территориально-производственные комплексы: теория и практика предплановых исследований. – Новосибирск: Наука. Сиб. отд-ние, 1980. – 256 с.

4.Бос Х. Размещение хозяйства: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1970. – 157 с.

5.Бунге В. Теоретическая география: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1967. –

280 с.

6.Вебер А. Теория размещения промышленности. Пер. с нем. – М.; Л.: Книга, 1926. – 224 с.

7.Гамильтон Я. Модели размещения промышленности // Модели в географии: Пер. с англ. / Под ред. П. Хаггета, Дж. Чорли. – М.: Прогресс, 1971.

–С. 87–145.

8.Голд Дж. Психология и география: Основы поведенческой географии: Пер. с англ. / Авт. предисл. С.В. Федулов. – М.: Прогресс, 1990. – 304 с.

9.Гранберг А.Г. Основы региональной экономики: Учебник. – М.: ГУВШЭ, 2001. – 495 с. (і всі наступні перевидання 2003–2006 рр.)

10.Гранберг А. Учебник “Основы региональной экономики”: о структуре, методологии и содержании // Российский экономический журнал. – 2000. – № 10. – С. 61–74.

11.Гранберг А. Учебник “Основы региональной экономики”: о структуре, методологии и содержании // Российский экономический журнал. – 2001. – №1.

–С. 100–115.

12.Грицай О.В., Иоффе Г.В., Трейвиш А.И. Центр и периферия в региональном развитии. – М.: Наука, 1991. – 168 с.

13.Джонсон Р. Дж. География и географы: Очерк развития англоамериканской социальной географии после 1945 г.: Пер с англ. – М.: Прогресс, 1987. – 368 с.