Регіональна економіка. книжка

76

Головними економічними показниками є валовий внутрішній продукт

(ВВП) або валовий суспільний продукт (ВСП), валовий національний продукт

(ВНП) і валова додана вартість (ВДВ) або національний дохід (НД) на душу населення. Рівень економічного розвитку і особливості формування господарського комплексу характеризуються також показниками галузевої структури (співвідношення промисловості, сільського господарства,

інфраструктури), фінансово-інвестиційними (загальні й галузеві обсяги інвестицій, у т. ч. на душу населення), розвитку НТП (частка прогресивних галузей, рівень розвитку науково-освітнього сектора, обсяги впровадження інновацій) та ін. Значну роль відіграють показники “ввозу-вивозу” (у т. ч.

експорту-імпорту) продукції, оскільки характеризують спеціалізацію регіону,

ступінь самозабезпечення окремими видами продукції, особливості територіальної організації господарства, міжнародні інтеграційні процеси.

Важливими є також показники темпів зростання виробництва, інституційних зрушень (змін форм власності, реструктуризація та ін.).

Соціальні показники

Це показники якості, рівня життя населення. До них належать показники сукупних доходів на душу населення (заробітної плати з урахуванням

паритету купівельної спроможності – вартості споживчого кошика; соціальних виплат; грошових заощаджень населення та ін.), злиденності (рівні бідності,

безробіття, інфляції тощо), харчування людей (харчова модель та рівень споживання основних продуктів харчування), охорони здоров’я, рівня освіти,

забезпеченості різними матеріальними благами (наприклад, житлом, засобами зв’язку, власними автомобілями, інформаційними засобами), а також деякі

демографічні показники (тривалості життя, природного приросту, дитячої смертності, частка людей похилого віку до загальної чисельності населення,

міграційний баланс).

77

Зростають вимоги до показників рівня розвитку інфраструктури, яка нині є одним з найважливіших критеріїв оцінювання загального рівня розвитку країн і регіонів. Стан її розвитку визначається показниками забезпеченості регіональних і місцевих бюджетів коштами для забезпечення соціальних потреб населення, об’єктами комунально-обслуговуючого призначення (водопостачання,

каналізація, транспорт і зв’язок, основні фонди невиробничого призначення на душу населення та ін.), платними послугами, роздрібною торговельною інфраструктурою та ін.

Рівень розвитку регіонів характеризується також показниками стану ринку праці: рівні офіційно зареєстрованого і прихованого безробіття, середня його тривалість, співвідношення кількості безробітних та робочих вакансій тощо.

Екологічні показники

Сукупністю екологічних показників характеризується рівень екологічної безпеки регіонів. Це обсяги забруднення, наявність екологічно небезпечних виробництв і ареалів “екологічного лиха”, обсяг і клас небезпечності захоронення відходів на території регіонів, рівень зруйнованості природних комплексів, обсяги еколого-економічних збитків та ін.

Політичні показники

Такими показниками є наявність політичних і релігійних свобод у суспільстві, різноманіття політичних партій та громадських організацій, рівень корумпованості влади тощо. Використовуються зазвичай для оцінки рівнів розвитку країн. Проте у випадках, коли в країні існують значні внутрішні регіональні політичні та міжконфесійні суперечності, ці показники виступають найважливішими критеріями оцінювання регіонального соціально-економічного розвитку. В Україні досвід використання політичних показників дуже незначний,

поки ще їх практично не застосовують для визначення рівнів розвитку регіонів.

Всі економічні, соціальні та екологічні показники регіонального розвитку можна поділити на “стандартизовані” й “пошукові”. Перші офіційно

78

використовуються різними міжнародними і державними організаціями.

Показники “пошукового” характеру переважають у конкретних наукових дослідженнях. Науковці обирають їх суб’єктивно, тому вони часто відображають не реальний рівень розвитку регіонів і країн, а лише аспекти, які,

на думку дослідників, є головними для їхніх досліджень. Отже, до пошукових показників треба ставитися дуже обережно.

Для обчислення і порівняння рівнів регіонального розвитку найчастіше використовують метод індексів. Він полягає в тому, що будь-який абсолютний статистичний показник можна обчислити як відносний щодо аналогічного середнього показника по країні або світу. Середній показник приймають, як правило, за одиницю. Відповідно конкретні регіональні показники будуть або меншими, або більшими за одиницю (деколи їх визначають у відсотках від показника з яким порівнюють). За допомогою таких розрахунків можна швидко і просто обчислити відхилення показників, що досліджуються, від показників,

які характеризують узагальнені тенденції розвитку країни або світу (для порівняння можна використати також нормативні або базові дані).

Розрізняють прості (або спеціалізовані) і складні (або інтегральні) індекси.

Прості індекси характеризують тільки один показник (наприклад, відхилення регіонального ВВП на душу населення від середнього по країні). Складні індекси визначають складанням (підсумовуванням) або перемноженням кількох простих індексів. Інтегральні індекси дають змогу ранжувати (визначити місце розвитку) регіони і країни за сукупністю важливих показників (“індекс злиденності”, або сума індексів бідності, рівня безробіття та інфляції; “індекс людського розвитку”, або “індекс гуманітарного розвитку”, який використовується у статистиці ООН. Він враховує середню тривалість життя людей, рівень грамотності дорослого населення, рівень освіти, реальний ВВП на душу населення.

79

Для визначення якісних процесів, які неможливе охарактеризувати кількісними показниками (наприклад, рівні економічної свободи,

демократичності влади, корумпованості, інвестиційного ризику)

використовують бальний метод оцінювання, тобто замість реальних кількісних індексів застосовують умовні бальні індекси за 100-, 10-, 5- бальними шкалами.

Цей підхід, хоча і не дає точної інформації, є досить достовірним.

80

3.2.2. Методи визначення спеціалізації, комплексності та ефективності

регіонального розвитку

Регіональна діагностика передбачає визначення не тільки рівня розвитку регіону, а й спеціалізації, рівня комплексності, ефективності господарства регіону.

Регіональна (районна) спеціалізація та її ефективність

Галузі спеціалізації, серед яких вирізняють профільні (головні) й

непрофільні (доповнюючи), характеризуються такими показниками (індексами):

1.Коефіцієнт міжрайонної спеціалізації – відношення обсягу продукції галузі, що вивозиться з регіону, до кількості всієї виробленої в галузі продукції

уміжрайонному обміні країни.

2.Коефіцієнт товарності – відношення вартості продукції, що вивозиться з регіону, до загальної вартості продукції, яка виробляється тут (в окремих випадках можна визначити кількість продукції в натуральних показниках).

3.Коефіцієнт локалізації галузі на території району – відношення частки її в загальному виробництві всієї продукції в районі2 до частки тієї самої галузі в країні.

4.Коефіцієнт виробництва продукції в районі на одного жителя –

відношення частки продукції галузі району в товарній чистій продукції країни до частки населення регіону відносно населення країни.

Галузі, по яких коефіцієнти локалізації та виробництва продукції на одного жителя більші за одиницю і продукція яких вивозиться переважно за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону.

5. Загальний індекс районної спеціалізації визначають за формулою

C CлСе ,

де Сл – індекс, або коефіцієнт, локалізації; Се – індекс ефективності, який обчислюють за відношенням обсягу виробництва на одиницю витрат у районі до

81

аналогічного показника по країні (він показує, у скільки разів одержаний регіональний ефект на одиницю витрат більший або менший від загального по країні ефекту); при С 1 – це галузь спеціалізації господарства району, при С < 1 – вона має обслуговуюче значення. Індекси Сл і Се ще називають показниками рівня міжрайонних зв’язків.

Спеціалізація регіону є економічно ефективною тільки тоді, коли

Cрв Т Срс ,

де Срв – собівартість виробництва продукції в регіоні спеціалізації; Срс –

собівартість виробництва продукції в регіоні споживання; Т – сумарні витрати на перевезення продукції.

Для визначення ефективності спеціалізації використовують також індекс ефективності поточних витрат (Ес), який визначають за формулою

Ес С р Т ,

Ск

де Ср – середньогалузева собівартість одиниці продукції в регіоні; Ск –

середньогалузева собівартість одиниці подібної продукції в країні; Т – сумарні транспортні витрати на перевезення одиниці продукції в район споживання; Ес має бути < 1.

Ефективність будівництва нових підприємств у регіоні визначається мінімумом приведених витрат (П=С+ЕнК). З усіх можливих вибирають варіант з найменшими приведеними витратами.

Рівень комплексного розвитку регіону

Цей показник визначають за співвідношенням пропорцій між галузями спеціалізації та економічно виправданою кількістю обслуговуючих галузей виробництва, об’єктів виробничої та соціальної інфраструктур, ефективності використання ресурсів регіону.

Загальний рівень комплексності обчислюють за формулою

2 Обчислюють за кількістю товарної чистої продукції

82

КСПс 100% ,

СПв

де СПв – сукупний суспільний продукт, що виробляється у регіоні; СПс – частка сукупного суспільного продукту, який споживається у регіоні.

Цю формулу слід доповнити даними інших досліджень, оскільки в ідеалі співвідношення СПс і СПв має дорівнювати одиниці. Тобто регіон повинен повністю забезпечувати власне споживання власним виробництвом, а це суперечить закону ефективності територіального поділу праці. Зокрема,

коефіцієнт загальної комплексності доповнюється коефіцієнтами (індексами)

комплексності (Кі), які обчислюються по кожному виду продукції, що виробляється в районі.

Важливими є також показники, що визначають відношення вартості кінцевої продукції до вартості місцевої сировини, з якої вироблено кінцеву продукцію; частка внутрішньорайонних перевезень продукції від загального обсягу всіх перевезень (чим вищий цей показник, тим більша комплексність господарства).

Ефективність комплексного розвитку регіону визначається за допомогою

рівняння

Ек Е І Ср , І Ск

де Ек – ефективність регіонального комплексу; Е – вартість продукції, яка вивозиться з регіону; І – вартість продукції, що ввозиться в регіон; Ср, Ск –

споживання (особисте й суспільне) продукції на душу населення відповідно в регіоні й країні.

83

3.3. Методи прогнозування розміщення продуктивних сил і економіки

регіонів

Прогнозування розвитку і розміщення господарства країни, його окремих регіонів, галузей, міжгалузевих комплексів є найважливішим завданням і часткою науково-дослідних робіт з регіональної економіки. Прогнози є науковим обґрунтуванням програм, а на їх основі – планів розвитку.

Дотримання послідовності “прогноз програма план” гарантує раціональне управління розвитком та розміщенням галузей і регіонів.

Прогнозування – складний процес, зумовлений необхідністю враховувати різноманітні чинники та ймовірності змін їх впливу на розвиток у різні інтервали часу. Збільшенням достовірності прогнозів, їх науковим обґрунтуванням займається наука про загальні особливості та принципи прогнозування – прогностика (у глобальному, планетарному масштабі –

футуризм).

Мета прогнозування – створити науково обґрунтовані умови для сучасного і майбутнього регулювання соціально-економічного розвитку. Кінцевим його продуктом стає план: директивний (обов’язковий для виконання), як у радянській економіці, або індикативний (рекомендаційний) характерний для ринкової економіки.

Розрізняють прогнози за часом прогнозування: короткотермінові (до 2-х

років), середньотермінові (від 3 до 10 років), довготермінові (більше 10 років).

Є також далекотермінові прогнози, розраховані більш як на 15 років.

Найпоширеніші (65%) короткотермінові. Для них характерний і найвищий ступінь ймовірності прогнозованого результату.

Прогнози поділяються за масштабом прогнозованих об’єктів і території

прогнозування. На мікрорівні (підприємства, компанії, фірми та ін.) відділи стратегічного планування, які є в кожній більш-менш значній організації,

84

прогнозують зміни ринкового попиту на власну продукцію і відповідно до нього

– обсяги виробництва та асортимент продукції (послуг), впровадження нових технологій і випуск нового товару.

За кордоном на регіональному мікрорівні використовують кластерний метод прогнозування та регулювання розвитку об’єктів, які об’єднуються в кластери (за вітчизняною науковою термінологією це своєрідні міжгалузеві комплекси локального рівня). Наприклад, це може бути об’єднання швейної фабрики; сільськогосподарських підприємств, які постачають для неї сировину;

модельних і рекламних агентств; навчальних закладів, які готують необхідних спеціалістів, торговельних і фінансових закладів та ін. Зазвичай на цих об’єктах розвивається малий і середній бізнес, сфера діяльності якого обмежується місцевим рівнем (поступово вони можуть вийти на міжрегіональний і міжнародний рівні). Кластерний метод використовують переважно для підвищення рівня розвитку відсталих регіонів. В Україні його почали впроваджувати, наприклад, у Хмельницькій області.

На регіональному мікрорівні широко використовуються також методи районного планування – прикладної інженерно-архітектурної дисципліни з організації (облаштування) території. Найкращі досягнення у цій сфері мають високорозвинені країни, які не тільки вдало організують територію і облаштовують поселення з огляду на комфортність, екологічність та зручність, а

й враховують естетичні критерії. В останні роки там швидко розвивається

ландшафтна архітектура (штучно створені природні ландшафти у гармонійному поєднанні з інженерно-архітектурними об’єктами).

На мезорівні прогнозування полягає у вироблені галузевих і регіональних

(територіальних) прогнозів. Останні потрібні для адміністративно-

територіальних одиниць або економічних районів. Галузеві прогнози у західних країнах розробляють переважно великі компанії, які контролюють відповідні галузі економіки. Велику увагу в них приділяють прогнозуванню можливих змін

85

ціни на певну продукцію на світових ринках. Державне галузеве прогнозування стосується переважно проблемних галузей, майбутній розвиток і розміщення яких не в змозі регулювати навіть найбільші компанії світу.

Регіональне прогнозування за останні 30–40 років досягло неймовірно великих масштабів. Практикується вироблення прогнозів і програм розвитку регіонів як на національному (у межах країни), так і на міжнародному рівні

(СЕЗ, еврорегіони та ін.) із залученням іноземного капіталу. Нині налічується понад 40 видів різних форм спеціальних економічних зон і регіонів. Як правило,

такі прогнози і програми створюються для розв’язання проблем соціально-

економічного і екологічного розвитку відсталих регіонів.

На макрорівні прогнози розробляються для країни в цілому. Вони можуть бути галузевими (для здійснення кардинальних перетворень у розвитку й розміщені великих галузей), проблемними (для розв’язання найактуальніших проблем; у США набули розвитку так звані “програми національних цілей”),

комплексними. Усі розвинені країни мають довгострокові програми соціально-

економічного розвитку, розроблені на основі відповідних прогнозів. Часто прогнози розвитку окремих країн складаються відомими міжнародними організаціями.

На глобальному рівні складають комплексні соціально-економічні та екологічні прогнози розвитку людства, прикладом яких можуть бути моделі

“Римського клубу”, відомих дослідних міжнародних центрів (при ООН, СБ,

МВФ та ін.). Сучасною офіційною програмою розвитку світової спільноти на ХХІ ст. слід вважати концепцію сталого (стабільного, стійкого) розвитку, яка була прийнята в 1992 р. Міжнародним форумом в Ріо-де-Жанейро.

За напрямами прогнозування розрізняють науково-технічні, економічні,

соціальні, екологічні, військово-політичні та комплексні прогнози.