Регіональна економіка. книжка

86

За особливостями (методами) дослідження прогнози бувають пошуковими і нормативними (з фіксованими, заданими величинами, які, наприклад, були характерні для радянської економіки).

Під час прогнозування використовують широку сукупність методів дослідження: методи екстраполяції (перенесення існуючих тенденцій розвитку на майбутнє), експертних оцінок (прогнози виробляє група експертів

– найвідоміших науковців і спеціалістів), економетричні моделі. Найбільше використовуються як інструмент досліджень моделі. Важливий внесок у розвиток економетричного моделювання зробили такі відомі західні науковці,

як Л. Клейн, Дж. К. Гелбрейт, Р. Лекечмен, Р. Хейлбронер, В. Леонтьєв та ін.

Існують спеціальні стандартизовані моделі: статистичні й динамічні,

факторні, структурні та комбіновані. Найвідоміші з них: моделі динамічного міжгалузевого балансу, прогнози макропоказників розвитку (наприклад,

модель Даммара-Харрода, Самуельсона-Хікса, Уортенська, Бруклінська,

Фера та ін.), моделі господарської динаміки та ін. Із найсучасніших інструментів прогнозування відомі метод “Дельфі” (експертні прогнози), метод

“мозкової атаки” (генерація ідей), FUZZY-технології (оцінка економічної ефективності й ризиків реалізації проектів) [4, 23–104; 10; 11].

У дослідженнях територіальних аспектів економіки і соціального розвитку України виділяють такі прогнози:

1)генеральні схеми-прогнози3 розвитку та розміщення продуктивних сил України; генеральна схема розселення населення, програми-прогнози використання і охорони природних ресурсів;

2)галузеві схеми-прогнози (прогнози розвитку окремих галузей, або їх сукупності; прогнози розвитку і розміщення міжгалузевих комплексів);

3 У радянський період прогнозні розробки з РПС називалися схемами, а нині – прогнозами або схемамипрогнозами.

87

3) регіональні (територіальні) схеми-прогнози (комплексні прогнозні дослідження для окремих районів країни). Раніше їх розробляли для союзних республік, окремих ТВК союзного значення, особливо у районах нового освоєння. Нині це схеми-прогнози по адміністративних областях України та АР Крим, які повинні науково обґрунтовувати формування програм соціально-

економічного розвитку регіонів; 4) схеми і проекти районного планування – інженерно-архітектурні

дослідження щодо впорядкування та облаштування території. Раніше для областей розроблялися схеми районного планування, для адміністративних районів, міст, функціональних районів (рекреаційних, сільськогосподарських,

гірничопромислових та ін.) – проекти районного планування. Тепер районне планування в Україні практично припинилося, оскільки не вистачає необхідних спеціалістів і фінансування. Проте окремі його аспекти існують на рівні земельного впорядкування, планування архітектурної забудови міст та інших поселень. Обов’язковим є складання програм соціально-економічного розвитку адміністративних районів і міст;

5) цільові комплексні програми-прогнози використовуються для розв’язання найважливіших комплексних проблем; не пов’язаних із адміністративним територіальним та галузевим поділом, наприклад,

Чорнобильська програма.

Сучасна складна економічна ситуація в Україні призвела до значного зниження рівня прогнозних досліджень. Замість галузевих і регіональних прогнозів виробляються програми розвитку, в яких або зовсім немає елементів прогнозування, або вони виконанні на низькому рівні. Науково обґрунтована програма має базуватись на прогнозних висновках, визначати конкретні завдання і терміни їх виконання та відповідальних за джерела та обсяги фінансування. Більшість вітчизняних програм не відповідають цим вимогам,

88

швидше відображаючи побажання щодо поліпшення соціально-економічного розвитку, ніж можливості проведення конкретних заходів.

Розробляються переважно програми розвитку окремих пріоритетних галузей або міжгалузевих комплексів. Зокрема, в Україні діють Національна енергетична програма, програми розвитку гірничо-металургійного комплексу,

окремих галузей кольорової металургії, машинобудування, хімічної та лісопереробної промисловості та ін. Інколи розробляються “концепції” розвитку галузей, які є ще більш узагальненими, ніж програми. На регіональному рівні складають програми соціально-економічного розвитку областей, окремих міст

(вони також здебільшого є формальними). На рівні країни діяли “Україна:

поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 20002004 роки” (Послання Президента України до Верховної Ради України; 26.02.2000) і “Україна: прогноз розвитку продуктивних сил”(вироблена РВПС України НАН України у 1998 р.). Нині не існує офіційних програм розвитку країни, крім “Десять кроків назустріч людям” В.А. Ющенка, яку неможливе ідентифікувати з наукової точки зору як науково обґрунтовану стратегію розвитку країни.

Проте є в країні і позитивний досвід, пов’язаний із прогнозно-програмними дослідженнями при створенні деяких спеціальних економічних зон,

впровадженням міжнародних програм комплексного еколого-економічного напряму та ін. Розроблення цих програм зазвичай фінансується іноземним капіталом. Ще кращих успіхів досягли відомі компанії (як правило, з участю іноземного капіталу), що мають значний досвід стратегічного планування, котре неможливе без прогнозних досліджень. Це підтверджується досягненням у завоюванні внутрішнього та зовнішнього ринків України таких фірм і підприємств, як ВАТ “Укрнафта”, ВАТ “Укртелеком”, ВАТ “Концерн “Стірол”,

промислово-інвестиційний концерн “Укрпромінвест” (торгова марка “Roshen”),

ЗАТ “Кондитерська компанія “АВК”, АТЗТ “Дніпропетровський

89

олійноекстрактний завод (торгова марка “Олейна”) та ін.

На вдосконалення прогнозів та програм галузевого і регіонального розвитку країни спрямований Закон "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" (2000). Він передбачає обов’язковість формування та виконання галузевих і регіональних прогнозних та програмних документів на рівні України, окремих галузей господарства, а

також АР Крим, областей, районів, міст. Обґрунтування перспективного розвитку галузей економіки і регіонів розраховується на середньотерміновий період до п’яти років. Перелік галузей економіки, для яких розробляються прогнози та програми розвитку, порядок і терміни їх складання визначає Кабінет Міністрів України. У 2003 р. Радою з вивчення продуктивних сил України вироблена “Концепція і стратегія розвитку та розміщення продуктивних сил України” [9; 12].

Галузеві схеми-прогнози

Процес економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва в загальному вигляді складається з таких найважливіших етапів: аналіз попереднього і сучасного розвитку та розміщення галузі; визначення основних умов і чинників розвитку галузі та окремих підприємств на перспективу;

вироблення варіантів розвитку галузі й визначення найоптимальнішого з них.

На першому етапі виявляють диспропорції (невідповідності між окремими стадіями) в розвитку і розміщенні виробництва, виробничі резерви (потенційні можливості) та визначають шляхи їх усунення. При цьому враховують сукупність показників, що характеризують: забезпеченість галузі сировинними ресурсами; обсяги виробництва продукції, її собівартість (з урахуванням напрямів поточних витрат на виробництво і реалізацію); матеріало- і

енергомісткість; вартість основних фондів та впровадження в експлуатацію нових потужностей; напрями використання інвестицій з виділенням коштів на

90

розширення, реконструкцію, технічне переоснащення і нове будівництво;

обсяги незавершеного будівництва та вартість невстановленого устаткування.

Велику увагу приділяють оцінці ефективності виробництва за такими показниками, як: приріст продукції на 1 грн. капітальних вкладень;

рентабельність; терміни окупності капітальних вкладень; фондовіддача;

продуктивність праці; фінансове становище і можливості власного, державного та інших джерел кредитування.

Додатковими є показники, що характеризують взаємозв’язки галузі:

співвідношення досягнутого рівня виробництва з ринковим (внутрішнім і зовнішнім) попитом з урахуванням можливих ринків збуту продукції;

технічний рівень галузі (структура устаткування, нові види продукції,

відповідність їх світовим стандартам, вплив галузі на навколишнє середовище і раціональне використання природних ресурсів – обсяг забруднювальних викидів, відходів виробництва, використаних вторинних ресурсів тощо);

забезпечення в територіальному розрізі трудовими, паливно-

енергетичними, мінерально-сировинними, сільськогосподарськими,

лісовими, водними та іншими ресурсами;

удосконалення управління і територіальної організації галузі (створення концернів, акціонерних, приватних та інших форм господарювання,

спільних з іноземними фірмами підприємств тощо);

потреби галузі (підприємства) в перевезеннях, міжрайонні та внутрішньорайонні транспортно-економічні зв’язки з постачальниками і споживачами;

участь галузі в міжнародних інтеграційних процесах.

На другому етапі аналізу досліджують основні умови й чинники розвитку й розміщення виробництва. Вирішальним чинником розвитку виробництва є потреби внутрішнього і зовнішнього ринків у певному виді продукції,

91

забезпечення яких залежить від можливостей розвитку суміжних галузей. Отже,

вибір оптимальних обсягів виробництва слід узгоджувати з розвитком взаємозалежних виробництв (наприклад, зростання обсягів видобутку вугілля та виробництво необхідного для цього обладнання).

Важливим є і такий чинник, як виробничо-технічні особливості та рівень науково-технічного прогресу галузі. Наприклад, підприємства, які випускають однакову продукцію за різними технологіями, характеризуються різними чинниками розміщення (виробництво аміаку з природного газу тяжіє до магістральних газопроводів; а з коксівного газу – до коксохімічних підприємств).

Для розміщення багатьох виробництв вирішальним є ресурсний чинник.

Різні галузі та їхні структурні підрозділи за виробничо-технологічною специфікою розрізняються за показниками енерго-, матеріало-, водо-, трудо- і

капіталомісткості, які враховують витрати зазначених ресурсів на виробництво одиниці продукції. У зв’язку з посиленням ролі екологічних чинників у розміщенні виробництва актуальними є показники екологомісткості, які характеризують зменшення негативного впливу виробництва на навколишнє середовище. При розміщенні виробництва враховують також транспортний та

споживчий чинники.

На вибір місця розташування наукомістких виробництв впливають наявність у регіоні наукових центрів і висококваліфікованих кадрів, можливості навчання їх.

На розміщення багатьох підприємств часто впливають кілька чинників.

Наприклад, у виробництві калійних добрив основним є сировинний чинник, тоді як у виробництві паперу, крім сировинного, має значення й чинник забезпечення водою.

Галузі промисловості класифікують за рівнем впливу на них чинників розміщення. Так, за матеріаломісткістю виробництва розрізняють галузі:

92

високо-, середньо- і нематеріаломісткі. Високоматеріаломісткі галузі мають чітко визначену сировинну орієнтацію. Серед них окремі галузі кольорової металургії, чорна металургія, важке машинобудування, лісова промисловість та ін. До енергомістких належать виробництва синтетичного каучуку, хімічного волокна, синтетичних смол, пластмас, алюмінієва промисловість тощо; до трудомістких – приладобудування, радіотехнічна, текстильна, взуттєва, швейна галузі тощо; до галузей, зорієнтованих на споживача, – нафтопереробна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, меблева,

хлібопекарська та ін.

Через значну диференціацію економічних, соціальних та природних умов на території країни сукупність умов розміщення у кожному регіоні має свою специфіку, за якою можна визначити, сприятливими чи ні є ці райони для розміщення в них конкретних типів підприємств. Так, територія України в цілому несприятлива для розміщення ресурсомістких, особливо водота енергомістких підприємств, бо, по-перше, майже всі регіони є вододефіцитними

(особливо південна та південно-східна частини), деякі можливості, але невеликі,

для розміщення водомістких виробництв є на півночі, північному заході. По-

друге, можливості розвитку традиційних видів енергетики у країні недостатні, а

нові або не виправдали себе, або для їх розвитку ще не має відповідної науково-

технічної бази. Незначними є також резерви для розміщення великих гірничодобувних підприємств (відкритої розробки) на основі відчуження земельного фонду, оскільки більшість земель має сільськогосподарське призначення.

Проте Україна, будучи відносно добре забезпечена трудовими ресурсами і маючи високий науковий потенціал, відчуває дефіцит товарів широкого вжитку.

Тому майже вся її територія є сприятливою для розвитку і розміщення підприємств легкої, харчової, машинобудівної промисловості. Під час вибору

93

місця локалізації нових підприємств потрібно використовувати територіальні

баланси різних ресурсів, зокрема:

1)обсяг ресурсних можливостей і забезпечення виробництва сировиною обґрунтовуються балансовими та промисловими запасами ресурсів району;

2)забезпечення виробництва ресурсами багатоцільового призначення

(паливно-енергетичні, лісові, водні, земельні тощо) здійснюється відповідно до територіальних балансів цих видів ресурсів з урахуванням плати за їх використання;

3) потреби в трудових ресурсах розглядаються з урахуванням забезпечення ними як основного виробництва, так і інфраструктури на основі територіальних балансів трудових ресурсів, які розробляють за демографічними показниками руху населення.

Завдяки поступовому поглибленню ринкових відносин в Україні на вибір району розташування виробництва в майбутньому найбільше впливатимуть регіональна диференціація ринкових цін, деяких тарифів, податків та інших економічних важелів господарської діяльності.

На третьому етапі відповідно до вибраних місць розміщення нових підприємств та обсягів виробництва розробляють кілька можливих напрямів

(варіантів) розвитку галузі. Для всіх варіантів визначають обсяги й технології виробництва, разові (капітальні вкладення) й поточні (на експлуатацію) витрати,

які обчислюють за діючими нормативами та стандартами виробництва. Після цього оцінюють економічну ефективність вироблених варіантів розміщення із застосуванням економіко-математичних методів та обчислювальної техніки.

Критерії оцінки ефективності можуть бути різними, в тому числі й максимальні прибутки за певних витрат. Це фактично означає необхідність аналізу можливих прибутків підприємства або галузі при фіксованих коштах, які можна спрямувати на їх створення або реконструкцію.

94

Варіанти розміщення обґрунтовують також методом мінімізації

приведених витрат, які обчислюють за формулою

Вп = С + Ен К тіп,

де С – собівартість продукції з урахуванням транспортування до споживача;

Ен – нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень; К – капітальні вкладення.

З усіх варіантів вибирають той, у якому приведені витрати (Вп) є

найменшими. Це й буде оптимальний варіант розміщення виробництва. У

додатку 4 наведено приклад такого розрахунку.

Оптимальний варіант доповнюється галузевими показниками рівня інтенсифікації виробництва: фондовіддачі, рентабельності, продуктивності праці тощо. На основі вибраного варіанта уточнюють і розробляють інші

показники розвитку галузі.

Можна використовувати ще так званий "мішаний" метод оцінки. Він полягає у порівнянні доходу (обсягу чистої продукції у вартісному вираженні,

або прибутку) і приведених витрат на його виробництво:

Е =	Д	р	,

С Ен К

де Е – абсолютна економічна ефективність; Др — річний доход підприємства або галузі; С + ЕнК – приведені витрати.

Може бути й кілька варіантів оцінки, найефективнішим з яких є той, що дає змогу отримати найбільший дохід (прибуток) за найменших витрат.

Розглянуті методи обґрунтування розміщення й розвитку галузі або підприємства по суті є елементами економічної експертизи (оцінки)

перспективного розвитку виробництва.

Важливе значення мають також інші оцінки нового розвитку й розміщення,

зокрема екологічна оцінка. Згідно з чинним законодавством, екологічну експертизу обов’язково мають проходити всі прогнозні розробки (схеми-

95

прогнози розвитку й розміщення галузей господарства та схеми-прогнози соціально-економічного розвитку регіонів), техніко-економічне обґрунтування нових і реконструкція старих підприємств, а також проекти їх будівництва, усі нові технології, нові товари, обладнання та інша продукція. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування всіх програм і проектів. Мета екологічної експертизи – визначення екологічної безпеки будь-якої господарської діяльності, критерії – діючі стандарти й нормативи природного середовища та впливу на нього людської діяльності. Екологічна експертиза передбачає: оцінку впливу на навколишнє середовище (ОВНС); прогнозування стану природного середовища;

висновки й рекомендації щодо зменшення негативного впливу; експертні висновки щодо можливості реалізації проекту. Одна з можливих методик еколого-економічної оцінки проектів наведена у додатку 5.

Разом з екологічною експертизою (оцінкою) раціональності розвитку й розміщення виробництва треба оцінювати також соціальну безпеку цих розробок. Проте поки ще вітчизняного досвіду в цій галузі знань немає.

Соціальна безпечність проектів розвитку виробництва, яка враховує безробіття,

соціальну напруження, національні особливості й народні традиції, рівень та особливості життя населення, – це найважливіший чинник поліпшення економічного розвитку країни.

Крім означених вище етапів економічної, екологічної та соціальної оцінки прогнозів розміщення виробництва є ще один етап, на якому пропонуються рекомендації для органів влади, правових організацій та інших урядових структур щодо змін у податковій політиці, заходів регулювання розміщення й розвитку об'єктів господарства та ін. Наприклад, у США гірничодобувна промисловість регулюється за допомогою як адміністративно-законодавчих, так і економічних заходів: орендна система видобутку корисних копалин, рентні платежі за розробку надр (роялті), система податків стимуляційного та