IV.2.3. Воля

Порівняно з емоціями й почуттями у волі доміную­чу роль відіграє безпосередній вплив людини на довкілля. І це виражається в багатьох діях і рухах. Якщо емоції визнача­ють спрямованість дії, то воля — це вже сама дія. І таке розуміння склалося ще у вихідній стадії формування понят­тя волі. З часів Арістотеля і дотепер воля розглядається як проблема породження реальної дії (В. Вундт, І. Сеченов, В. Джеме, Л. Виготський, Ш. Чхартишвілі, В. Іванников), але двома основними шляхами, двома основними лініями.

1. Лінія Арістотеля — поняття волі пов'язується з проб­лемою породження не всякої дії, а лише дії на основі розу­му, роздумів.

2 Лінія Декарта — воля розглядається у контексті по­родження будь-якої дії. Тривалий час домінувало саме таке

розуміння.

Дії та рухи розподіляють на дві основні групи — довільні й мимовільні. Довільні — власне людські дії, воля в широко­му розумінні. Власне вольові дії виникають лише в умовах конфлікту між бажаною метою і небажаними умовами та наслідками цієї дії. Такі дії характеризуються особливим суб'єктивним станом — вольовим зусиллям, спрямованим на вирішення суперечності, на дію згідно з головним мотивом і на опір іншим мотивам.

Воля — це психічна функція, яка передбачає: регулюван­ня людиною своєї поведінки відповідно до найбільш зна­чущих для неї мотивів; гальмування інших мотивів, спону­кань, намагань; організацію дій, учинків згідно зі свідомо поставленими цілями. Саме в цих діях і виражається воля.

Емоції, народжуючись зі співвідношення (позитивного чи негативного) результатів дій і потреб, стають внутрішнім регулятором діяльності в тому сенсі, що емоційні пережи­вання, надаючи діяльності пристрасного характеру, висту­пають як форма контролю за напрямом діяльності, виді­ляючи з явищ довкілля ті події, які мають для нас значення. Виділення значущого ніби передбачає активність особи, го­тує до тієї чи іншої діяльності, включає «спонукання».

Реальне виконання діяльності пов'язане з волею люди­ни. Вольові процеси розвиваються з емоцій і почуттів як процеси вищого рівня, тісно пов'язані зі свідомістю. Як представлена воля у свідомості? Незалежно від інших про­цесів чи визначається ними, зазнає їхнього впливу? Чи воля впливає на них? Це проблеми, які мають філософський аспект. Проблема свободи волі з давніх-давен цікавила філо­софів. Античні мислителі свободу волі ототожнювали зі сво­бодою дії, виконанню якої не перешкоджають жодні пере­пони.

Індетерміністи вважали, що воля цілком свобідна, не залежить від мотивів і зовнішніх впливів, це самопричина поведінки (А. Шопенгауер, Й. Фіхте, Ф. Ніцше). Воля до панування — першопричина всього, це саме життя, а якщо це міф, то і життя — міф.

Воля невід'ємна від свідомості, від свідомих дій. Вона передбачає регулювання поведінки особистості, панівну роль людини в регулюванні дій у зв'язку з пізнаною необхідністю на основі знань. Тому це панування — і компонент свободи волі, і вияв цієї свободи.

Процес регулювання не відірваний від потреб. Воля де­термінується потребами, але не підкоряється їм. Вона не

залежить від імпульсів безпосередньої ситуації (але це так звана пряма недетермінованість безпосереднім оточенням, а не взагалі недетермінованість). Воля зумовлена мотивами, складом особистості — це її перша особливість (детермі­нізм). Друга особливість — це особистісний характер вольо­вих дій. Вольова дія — не імпульс у процесі автоматичної розрядки, вона опосередковується свідомістю, це прояв осо­бистості, її свідомої спрямованості.

Воля залежить від інших процесів у свідомості — вона не має суверенності, тобто неспроможна до здійснення самостійного активного впливу, володарювання. Навіть якщо під волею розуміти діяльнісний бік нашої свідомості, розуму й моральних почуттів, вона все одно залежить від зовнішніх і внутрішніх умов, як і сам розум.

Воля — єдність двох тенденцій: потягів і повинності. Воля виникає тоді, коли людина здатна до рефлексії щодо власних потягів, бажань, може так чи інакше поставитись до них.

Історії психології відомі спроби як ототожнити волю з інтелектуальними чи емоційними процесами, так і відмежу­вати її від них.

У межах інтелектуалісттної теорії воля зводиться до асоціації відчуттів, уявлень. Головне у волі — це асоціація уявлення мети з дією.

В емоційній теорії воля — це особлива форма емоцій. Вундт уважав, що воля є афект, який з метою отримати задоволення і запобігти стражданням намагається перетво­ритися в дію. Але потяги є лише спонукальною причиною нашої практичної діяльності. Ми керуємося не лише потя­гами, а й повинністю (я мушу).

У волюнтаристичній теорії В. Джемса воля не виводить­ся ні з емоційних, ні з інтелектуальних явищ. Вона розгля­дається як самостійний процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка сама по собі містить силу, що може викликати поведінку людини.

Такі підходи до розуміння волі лише підкреслюють взає­мопроникнення афективної й інтелектуальної сфер нашої свідомості. Воля як один із рівнів прояву афективної сфери має свої вихідні ознаки. Це усвідомленість, активність, що виражається через зв'язок зі спонуканнями і пов'язана з подоланням зовнішніх та внутрішніх перешкод; це здатність регулювати свої дії.

Фізіологічним механізмом волі є кіркова рефлекторна діяльність, що безперервно співвідноситься, врівноважує

організм із зовнішнім середовищем на основі створення оп­тимального осередку збудження. Зримо, явно воля виража­ється в діях і вчинках.

Осередок оптимального збудження не передбачає сам по собі суті дії, вчинку. Людина або відмовиться від боротьби у хвилину небезпеки, чи вона буде втікати, чи кинеться на допомогу слабкому. Спонукання тут — це запобігання не­безпеці. Але волі в полоні спонукань, потягів ще немає. Потрібне усвідомлення ставлення до наслідків своїх дій. І лише тоді вчинком може стати і втеча, і підіймання рук, і активна боротьба.

Отже, визначальними є психологічні механізми, що зу­мовлюють вольову специфіку регуляції діяльності.

Потреби можуть слугувати спонуканням до дії. Але між спонуканням і реальною дією у власне волі присутній мо­мент усвідомлення, рефлексії. Воля являє собою певну структуру, що має початок і кінець. Одиницею вольового процесу є вольовий акт, у якому виділяються чотири фази, що розкривають суть вольової поведінки. Від обміркову­вання того, як досягти мети, які шляхи до неї ведуть, до прийняття рішення діяти саме так, а не інакше, тобто від виникнення наміру дії і до здійснення рішення, — так розгортається вольова дія. Вона пов'язана з боротьбою мо­тивів при прийнятті рішення і з вольовим зусиллям. Воля підкоряє поставленій меті всі дії особистості.

IV.3

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ АФЕКТИВНОЇ СФЕРИ

ІУ.3.1. Оцінка і спонукання

Афективна сфера (потяги, емоції, почуття і воля) пізнається особистістю через самоспостереження. Згідно із суб'єктивною психологією — це єдиний метод пізнання психіки взагалі, а такої її інтимної сфери, як емоційна — і поготів. Але ми не лише заглиблюємося у свої пережи­вання, милуємось переливами наших почуттів, ми діємо на основі цих переживань. Афективна сфера психіки — це та, яка хвилює, рухає. Наші потяги можуть змінювати спрямо­ваність наших дій. Наші переживання виявляються зов­нішньо у виразних рухах, у зміні кольору обличчя. Наша

воля втілюється в наших учинках. Така об'єктивація висту­пає реальною основою не лише самопізнання, а й роз­криття афективної сфери особистості за допомогою об'єк­тивних методів емпіричного дослідження.

Вплив потягів, емоцій, пристрастей на наші дії й наше життя незаперечний. Ми можемо наробити дурниць від об­рази і зламати свою долю. Переживання почуття провини — це найбільша кара для людини. Ірраціонально почуття про­вини може знаходити вихід і у хворобах. Людина своїми стражданнями немов розраховується за те, у чому вона вин­на, і їй стає легше. Ця плата — прояв нашої афективної сфери. Але людина не пасивна істота, вона може творити афективну сферу. А для цьогр треба з'ясувати функціональ­не призначення наших потягів, емоцій, почуттів, волі. Лише знання про їх існування ще не дає можливості керувати ними. Треба знати, яка функція їм відведена у взаємодії людини з реальним світом.

Одне із загальноприйнятих положень у психологи емо­цій — емоції виконують функцію оцінки.

Незалежно від того, як в історії психології трактувались емоційні явища — чи то як вид відчуттів (периферична теорія), чи суджень (штелектуалістична теорія) — за ними завжди визнавалася здатність оцінювати, хоча й дискутува­лося, що саме (речі — через потребу в них; дії — на шляху до мети; або відношення) і як саме (свідомо, несвідомо, відносно, абсолютно).

Оскільки діяльність — це завжди діяльність суб'єкта, її виконання передбачає, крім об'єктивної інформації про се­редовище, інформацію від суб'єкта про те, що саме в дано­му середовищі йому потрібно і чого треба уникати. Емоції виділяють предмет за його суб'єктивною цінністю.

В емоціях як суб'єктивні переживання, так і їхні об'єк­тивні прояви детерміновані впливом зовнішнього світу і виступають його відображенням. Зміст відображення в емо­ціях (тобто вплив зовнішніх предметів і внутрішнього сере­довища) переживається лише як те, що притаманне суб'єк­тові, лише як його внутрішній стан. В емоційних явищах зовнішній вплив усвідомлюється як зміна в самому суб'єкті. Оскільки в емоціях предмети, що відображаються, зачіпають потреби суб'єкта, то передовсім відбувається їх порівняння, оцінювання відносно того, що йому необхідно. Міра такої оцін­ки є особистішою. А тому зовнішній вплив вимірюється чимось таким, що належить особистості, притаманне їй, і набирає емоційного характеру.

Саме завдяки оцінці виникає симпатія між людьми на основі спільності інтересів, поглядів. Співпереживання, спів­звучність, синтонія з емоційним світом іншої людини по­в'язані з'цінністю, значущістю іншої людини як реальності для нас. Синтонія — явище досить специфічне. Вона трап­ляється навіть у розумово відсталих людей, однак може бути відсутньою у високочолого «інтелектуала». Є чимало дітей, які багато читають, знають, але в них не розвинена син­тонія, вони не можуть збагнути емоційний стан навіть близь­ких, симпатичних їм людей, не здатні відгукнутися на нього.

Людина — стражденна істота, але її страждання діяльне, Хоча речі існують незалежно від людини, вони є предметом її потреб. Людина намагається оволодіти ними, привлас­нити їх. Це намагання пов'язане з функцією спонукання як найважливішого мотиву поведінки (С. Л. Рубінштейн, 1946; Б. І. Додонов, 1978).

Самоспостереження свідчить: ми робимо щось, бо так нам хочеться. Ми прагнемо до задоволення і уникаємо не­приємностей. Теорія гедонізму розглядає прагнення до задо­волення як головний мотив людського життя. Відома «хитра стратегія щастя» англійського філософа Д. Мілля: «Треба прагнути не до переживання задоволення, а до досягнення таких цілей, які породжують це переживання». Це положен­ня можна вважати першим моментом можливості керувати афективними проявами.

Звичайно, кожна людина прагне до щастя, та воно не означає повноти задоволень. Психологічні дані спростову­ють гедонізм, який абсолютизує прагнення до задоволення. Постійне чуттєве зосередження людини на досягненні при­ємного емоційного стану призводить до патологічних явищ (алкоголізм, наркоманія). Коли людина формує свою мету в емоційних термінах (зловити кайф), вона відволікається від конкретних властивостей предмета (людей чи речей), взає­модія з яким може дати бажане задоволення і до вибору якого вона ставиться дуже прискіпливо. Нерідко людина не знає, яким цей предмет мас бути, але добре знає, яким він не повинен бути. Тому нам легше формулювати своє бажан­ня в емоційних термінах, ніж у предметних характерис­тиках.

Отже, головна функція емоцій — оцінна пов'язана з виді­ленням актуально значущого в предметі, явищі, світі. Оціни­ти — Це означає співвіднести з мірою, яка належить осо­бистості. Особистість творить свою міру не лише на

афективній основі, на основі потягів, а виходячи з розуму, інтелекту. Оцінюючи, виділяючи значуще, особистість не лише пристосовує, адаптує предмети та явища до своєї міри, вона створює нові виміри, еталони, розвиваючи, творячи саму себе. Творення нових цінностей — це ще один, другий момент можливості керувати афективними проявами.

Пошук міри оцінки нових цінностей потребує порів­няння. В цьому виявляється єдшсть пізнавальної й афек­тивної сфер. Особливо виразно оцінна функція на основі порівняння відображається в таких емоціях-почуттях, як за­здрість, зловтіха, гонор, гордість, почуття винятковості. Ко­ли ми пишаємось собою чи нас беруть завидки, ми оці­нюємо себе, порівнюючи з іншими, і ця оцінка має зма­гальний характер. В умовах постійного суперництва і успіх і невдача однаково небезпечні: за невдачі людину зімнуть, і тоді її полонять негативні емоції; за успіху вона матиме ворогів. У разі відмови від суперництва існує велика ймо­вірність виникнення почуття невпевненості і навіть меншо­вартості. Тут потрібні влада розуму над емоціями, аналіз того, які ознаки ми обираємо для порівняння. Як відомо, зосередженість на одному, умовно виділеному елементі ці­лісного явища, веде до зміни його сприйняття в цілому. Аналіз переживань емоцій спричинює зміну їх змісту. Від заздрості ми можемо перейти до почуття поблажливості, від зловтіхи до жалості. Це — третій момент можливості керу­вати афективною сферою.

Через емоції особистість пізнає себе, визначає, що для неї не є байдужим, як це виявляється. Біда іншої людини звичайно викликає співчуття. Коли ж ми раптом відчуваємо зловтіху, то це сигнал того, що треба розібратися у своєму ставленні, відкоршувати свою поведінку, спираючись на вказані моменти.

На основі оцінки формується спонукання, що найвираз­ніше виявляється у пристрастях. Для пристрасті характерне специфічне поєднання активності з пасивністю. Пристрасті оволодівають нами, і ми пасивні перед цією силою. Але ця сила від нас і виходить. Пристрасть спонукає до активності. Пристрасть — це джерело самоствердження особистості, це велика сила, і тому важливо, на що вона спрямована. Вона може бути як згубною, фатальною, так і величною, твор­чою.

Пристрасті визначають емоційну спрямованість особис­тості, тобто її прагнення до певних переживань свого став­лення до дійсності. У зв'язку з цим виділяють такі типи емоційної спрямованості особистості: альтруїстичні (потре-

ба переживати емоції, що виникають в умовах співпраці, допомоги іншим); глоричні (переживання слави, самоствер­дження); праксичні (емоції, що виникають зі зміною діяль­ності); романтичні (прагнення до незвичайного, таємни­чого);'акізитивні (пов'язані з придбанням, накопиченням, що виходить за межі практичної потреби) та ін. (Б. І. Додо-

нов).

Пристрасні натури відрізняються від емоційних І сенти­ментальних. Власне сентиментальні натури переживають свої почуття, віддаючись їх вібраціям, сентиментальні зде­більшого споглядають свої почуття, милуючись їх перели­вами; натури ж пристрасні живуть своїм почуттям, утілю­ючи його напруження в дію. В емоційних натур панує афек-тивність як збудливість, уразливість, вони скоріше порива­ються до дій, ніж діють; це емоційно збудливі особистості, для них важливіше саме хвилювання, ніж те, що його ви­кликало. Сентиментальні натури — чутливі й пасивні. Для натури пристрасної почуття становить пристрасне спону­кання.

Таким чином, емоції, виконуючи функцію оцінки, ін­формуючи про значення того чи іншого явища для особис­тості та спонукаючи до дії, зумовлюють загальну спрямо­ваність і динаміку її поведінки.