V.4.3. Слово у складі саморегуляції

Суттєву роль у саморегуляції діяльності, поведінки відіграє слово. Воно виділяє об'єкт із середовища, даючи йому ім'я і включаючи його в категорію подібних; як оди­ниця мовлення воно дає людині змогу організовувати свою і чужу поведінку, аналізувати зовнішнє середовище. На ана-літичності слова, його ролі у формуванні понять наголошу­вав Л. С. Виготський.

Значною є роль мовлення в розвитку довільної сфери осо­бистості, Індикатором якої виступає довільна увага. Слово в

актах довільної уваги забезпечує виконання таких її функ­цій, як утримання та контроль. Воно, за словами P. M. Гра-новської, створює можливість для продовження дії зов­нішнього стимулу, заміщуючи його (в тому числі шляхом повторення), попереджаючи переключення сприймання на інший стимул; узагальнений образ сприймання категори-зується (порівнюється з назвою), і таким чином завбачу­ється зворотний вплив слова на точність подальшого сприй-нання; мовлення (слово) визначає вибірковість уваги, орга­нізує структуру сприймання, формує архітектоніку пам'яті.

Мовно-розумовий рівень регуляції відіграє визначальну роль у діях самоконтролю. Г. С. Никифоров оцінює само­контроль як основний психологічний механізм, спрямова­ний на своєчасне запобігання або виявлення вже допуще­них людиною помилок у процесі виконання тієї чи іншої діяльності. Самоконтроль як найважливіша ланка в конту­рах самоуправління та саморегуляції включає багаторівневу ієрархію контрольних механізмів, за допомогою яких люди­на сама себе контролює: 1) за перебігом окремих психічних процесів (сприймання, пам'ять, мислення, уява); 2) за влас­ним станом (емоційна сфера); 3) за властивостями, які ста­ли рисою характеру.

Відмінність між діями існує і в тому, як здійснюється організований вплив суб'єкта на довкілля. У психологи роз­різняють рефлекторні, інстинктивні, імпульсивні та вольові дії. За словами С. Л. Рубінштейна, в психологічному відно­шенні суттєва відмінність між вольовою та інстинктивною дією полягає в тому, що в інстинктивній дії відсутнє усві­домлення передбачення її результатів, вона не має цілі; во­льова ж дія спрямована на усвідомлену ціль; така дія ви­переджається уявленням про її ціль або результат. Основна відмінність імпульсивної дії від вольової полягає у відсут­ності в першій і наявності в другій свідомого контролю. Відсутність усвідомленої цілі та свідомого контролю суттєво відрізняє афективну (імпульсивну) дію-розрядку від вольової дії як свідомо цілеспрямованого акту. Вольова дія — це свідомо цілеспрямована суто людська дія, за допомогою якої людина планомірно здійснює ціль, яка стоїть перед нею, підкорюючи свої імпульси свідомому контролю і змінюючи навколишню дійсність відповідно до свого задуму.

Регулятором свідомої діяльності, на думку В. Селіванова, є воля як особливий психічний процес. Воля — вищий рівень регулювання, коли для переборення труднощів

потрібне особливе зусилля. Однак воля — не якась абстрак­тна сила, а свідомо спрямована активність; «становлення _волі — це становлення суб'єкта, здатного до самовизначен­ня» (С. Л. Рубінштейн).

Вольова активність виявляється тільки в діях особис­тості, в її навчальній, трудовій (професійній), пізнавальній, суспільній діяльності. Змістовий бік вольової активності ви­значається спрямованістю особистості, тобто домінуючими світоглядними установками й переконаннями, моральними почуттями та інтересами. Форма вияву вольової активності визначається тими психічними процесами, які беруть участь у здійсненні діяльності.

Вольові процеси, за визначенням С. Л. Рубінштейна, не є чимось протилежним інтелектуальним, пізнавальним та емо­ційним процесам; немає ніякого взаємовиюпочення між ін­телектом, почуттям і волею. Процес може бути водночас і інтелектуальним, і емоційним, і вольовим. Вольовий процес містить інтелектуальні та більш або менш емоційні мо­менти, а інтелектуальні та емоційні процеси, у свою чергу, часто бувають вольовими (довільна увага, довільна пам'ять).

Вольовий процес має чотири основні стадії, або фази: 1) ви­никнення спонуки й попередня постановка цілі; 2) стадія обговорення та боротьби мотивів; 3) прийняття рішення; 4) виконання. У реальному перебігу вольової дії різні фази можуть, залежно від конкретних умов, набувати більшої або меншої питомої ваги, інколи зосереджуючи на собі весь вольовий акт, а інколи зовсім випадаючи з нього.

Регулююча, стимулююча і затримуюча функції волі ма­ють специфічний прояв на особистісному рівні. Вольовими рисами особистості є відносно стійкі, не залежні від даної ситуації психічні утворення. До них насамперед належить цілеспрямованість, яка визначає напрями вияву таких влас­тивостей особистості, як сміливість, наполегливість, рішу­чість.

Отже, саморегуляція діяльності, поведінки здійснюється на основі операціонального та інформаційного компонен­тів, зумовлюється значною мірою особистісно-мотивацій-ним, але, як і всі системні складові, має відносну само­стійність.

ІНДИВІДУАЛЬНИЙ СТИЛЬ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРОФЕСІЙНА ПРИДАТНІСТЬ

У прикладній психології, зокрема психології праці, утвердився погляд, згідно з яким професійна придатність утворюється і виявляється в діяльності. Це відбувається вна­слідок реорганізації психофізіологічного апарату, який при­стосовується до умов отримання успішних результатів, а успіх такої перебудови зумовлюється механізмом формуван­ня функціональних систем, адекватних операциональному складу трудової (професійної) діяльності.

У.5Л. Загальна характеристика профпридатності

Пошук ефективних способів формування професій­ної придатності передбачає виділення індивідуальних при­йомів і засобів успішного виконання діяльності, виявлення особливостей індивідуального стилю діяльності (ІСД). Ос­танній визначається як поведінка, адекватна ситуації, але ця ознака особистості не обмежена тільки певними ситуація­ми: один і той самий стиль може бути властивий людині в різних видах діяльності. Розв'язання проблеми формування ІСД відкриває можливості для вирішення інших проблем, зокрема задоволеності людини своєю працею, що вважа­ється однією з головних характеристик професійної придат­ності.

Теоретичний аналіз професійної діяльності й експери­ментальні дані свідчать про те, що професійна придатність та ІСД тісно пов'язані між собою. Цей зв'язок настільки стійкий, що оптимальність ІСД може розглядатися як по­казник професійної придатності. Придатність людини до певної діяльності в диференціальній психології інтерпрету­ється з двох протилежних позицій: 1) як прихована в лю­дині особливість, котру можна розкрити, застосовуючи адекватні методики, в будь-який момент і за будь-яких умов; 2) як властивість людини, що формується в процесі виконання діяльності, під її безпосереднім впливом.

Межі формування профпридатності зумовлюються ви­могами професії та індивідуальним психофізіологічним по­тенціалом людини. Однак визначення профпридатності не вичерпується лише психофізіологічними характеристиками.

Теоретичні дослідження, досвід професіографування пе­реконують, що профпридатність — складне, багатокомпо-

нентне (системне) явище. Воно досить повно може бути представлене як чотирикомпонентна система, складовими якої є: 1) професійні знання, уміння, навички; 2) психо­фізіологічний потенціал; 3) професійна мотивація; 4) задо­воленість (незадоволеність) працею.

Серед цих компонентів найменш сприйнятливими до змін вважаються такі психофізіологічні характеристики ін­дивіда, як властивості нервової системи. Якщо успішність діяльності головним чином залежить від цього компонента, для частини людей така діяльність може бути надто вис­нажливою або й зовсім недоступною. Це стосується насам­перед професій, для яких типові екстремальні умови. У та­кому разі може ставитися питання про здійснення профе­сійного відбору, тобто виявлення людей, психофізіологічні характеристики яких відповідають вимогам професії.

У працях К. М. Гуревича, Є. О. Климова, В. С. Мерліна та інших дослідників показано, що люди з різними харак­теристиками нервової системи за параметром «рухливість— інертність» можуть досягти високої продуктивності праці завдяки виробленню в них ІСД (специфічних, найадекват-ніших тактик, стратегій виконання виробничих завдань). Компенсаторні можливості індивідуального стилю просте-жені щодо різних видів професійної й навчальної діяль­ності. Водночас доведено, що сам стиль складається вна­слідок адекватного пристосування до діяльності, яке вели­кою мірою зумовлюється властивостями нервової системи.

За найзагальнішим визначенням, ІСД — це система ін-дивідуально-специфічних прийомів, що забезпечують успішне пристосування людини до діяльності.

Формування ІСД — важливий аспект професійного на­вчання, розвитку професійних здібностей, професійної при­датності. Цілеспрямоване формування ІСД базується на ви­користанні позитивних можливостей людини або на ком­пенсації негативних виявів. Відповідно у структурі стилю виділяють механізми адаптації й компенсації. Водночас структура індивідуального стилю визначається особливос­тями співвідношення орієнтувальної, виконавчої та конт­рольної діяльності (залежно від таких властивостей людини, як типологічні особливості вищої нервової діяльності та мо­тивації особистості).

ІСД — це система прийомів роботи, які характеризують різні сторони діяльності: особливості здійснення виконав­чих дій, вибору ситуацій і завдань, організації робочого

місця, підготовки до роботи й дотримання вимог, які став­ляться. Трудові прийоми формуються для адаптації, ком­пенсації й корекції виконання трудових дій. Співвідношен­ня і взаємозв'язок трудових дій зумовлені впливом власти­востей різних рівнів індивідуальності, зокрема особистіс-ного й психофізіологічного. При цьому відбувається спря­мована особистістю регуляція проявів властивостей нерво­вої системи. Сполучними ланками між названими рівнями індивідуальності виступають емоційна реакція, самооцінка й установки.

Необхідними умовами формування ІСД є позитивне став­лення до діяльності та адекватні (правильні) самооцінки: їх оптимістичний чи песимістичний характер, правильність чи помилковість; ступінь усвідомлення особливостей виконан­ня дій, переоцінки або недооцінки своїх можливостей і на­явність відповідних установок здійснювати різні стратегії впливу в експериментальних ситуаціях; висвітлення переваг , і недоліків, зумовлених типологічними відмінностями, ней­тралізація внутрішніх негативних оцінок, формування адек­ватних оцінок, усвідомлення особливостей виконання тру­дової діяльності, формування впевненості у своїх можли­востях, перебудова неправильних установок, створення оп­тимального емоціонального фону діяльності. Така індиві­дуальна робота має здійснюватися на основі спеціальної організації орієнтувальної діяльності тих, хто навчається. Іншими словами, йдеться про таку повноту вказівок про дії, які підлягають засвоєнню, і такий контроль за їхнім вико­нанням, які уможливлюють вияв індивідуальних особливос­тей людини та їх доцільне використання в процесі виконан­ня різних виробничих (навчальних) завдань, тобто форму­вання раціонального індивідуального стилю діяльності.