VI.3,3. Типи міжособистісних стосунків

Оцінка міжособистісних стосунків передбачає про­ведення їхньої класифікації. Так, виділяються стосунки зна­йомства, приятелювання, дружби. Коли один з партнерів сприй­має ці стосунки тільки як знайомство, а інший — як друж­бу, то виникає непорозуміння. Тому Міжособистісні стосунки можна визначити як взаємну готовність партнерів до певно­го типу почуттів, домагань, очікувань, поведінки. М. Обозов пропонує таку класифікацію міжособистісних стосунків: Знайомства, приятелювання, товариські, дружні, любовні, подружні, родинні, деструктивні. Вона спирається на кілька ^критеріїв: глибину стосунків, вибірковість щодо партнерів, функції стосунків.

Головним критерієм розрізнення міжособистісних сто­сунків є рівень включення особистості в стосунки. У струк-jypо особистості виділяють такі рівні: загальновидові, соціо-•культурні, психологічні, індивідуальні. Найбільше включен­ім індивідуальних характеристик особистості відбувається у дружніх, подружніх стосунках. Стосунки знайомства, прия­телювання обмежуються включенням у взаємодію переваж-яо видових та соціокультурних особливостей особистості.

Другий критерій — вибірковість щодо партнерів — можна визначити як кількість ознак, що мають значення для вста­новлення та відтворення стосунків. Найбільшу вибірковість виявляють стосунки дружби, подружні, кохання, найменшу — знайомства. Середня кількість осіб, уведених у стосунки знайомства особистості, — 150—500, приятелювання — 70—150, стосунки дружби охоплюють 2—3 особи. | Функції стосунків виявляються в розрізненні їх змісту, психологічного смислу для партнерів. Додатковими крите­ріями розрізнення міжособистісних стосунків є дистанція Між партнерами, тривалість та кількість контактів, норми стосунків, вимоги до умов контакту. Загальна залежність тут така — з поглибленням стосунків скорочується дистанція, збільшується частота контактів.

Міжособистісні стосунки є найбільш значущими для осо­бистості Неофіційність, особиста значущість, емоційна на­сиченість становлять основу для впливу міжособистісних стосунків на особистість.

ФУНКЦІЇ СПІЛКУВАННЯ. СПІЛКУВАННЯ ЯК КОМУНІКАЦІЯ

Уся система ставлення людини до інших людей реа­лізується у спілкуванні. Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного знання. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає за­собом передання суспільного досвіду. Його специфіка ви­значається тим, що в процесі спілкування суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаєм­ний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін. У спіл­куванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування — на­лагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спіл­кування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє пот­ребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спіл­кування. М. І. Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини в спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого запитами дити­ни (молодший та середній дошкільний вік), у взаєморо­зумінні та співпереживанні (старший дошкільний вік). Ос­новні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку — піз­навальні, ділові та особистісні.

УІ.4.1. Спілкування і діяльність

Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєд­нання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності форму­ються не тільки суб'єкт-об'єктні (людина — предмет діяль­ності), а й суб'єкт-суб'єктні відносини (людина —людина). Сутність .спілкування полягає у взаємодії суб'єктів діяль­ності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяль­ності або як окремий вид діяльності. Але зв'язок спілку­вання й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілку­ванню діяльність організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети ді­яльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досяг­нення. Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні можливості організації та координації діяльності ЇЇ окремих учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв'язки та сто­сунки між людьми.

УІ.4.2. Функції спілкування

У характеристиці спілкування важливими є його функ­ції. Б. Ломов виділяє три групи таких функцій — інформаційно-комунікативну, реіуляційно-комушкативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості лю­дей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень — передання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін. Тре­тій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти ін­ших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (узгодження — неузгодження, по­рівняння поглядів тощо).

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуля­цію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших лю­дей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес взаємного нала­годження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійс­нюються взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регу­ляційно-комунікативну функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція характеризує емоцій­ну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Однією з особливостей спілкування є формування міжосо-бистісних стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреева виділяє три сторони спілкування: комунікативну (обмін інформа­цією), інтерактивну (взаємодія) та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування тісно пов'язана з обміном інформацією, проте не може бути вичерпно роз­крита з точки зору інформаційної теорії. Спілкування — це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки принаймні двох осіб, де кожна є активним суб'єктом взає­модії. Крім обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто аналізуються мотиви, цілі, установки об'єкта інформації (іншого суб'єкта). В акті міжособистісної кому­нікації важливу роль відіграють значущість інформації, праг­нення сприйняти її загальний зміст.

Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки знаковій системі партнери по спілкуван­ню впливають один на одного. При цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами. Такий вплив випускається з уваги при інформаційному під­ході.

Комунікативний вплив відбувається за умови прийняття єдиної системи значень усіма учасниками акту комунікації. Лише за цієї умови можливе досягнення партнерами взає­морозуміння. Якщо немає такого загального розуміння, мо­жуть виникати перепони в процесі спілкування, так звані комунікативні бар'єри. Останні постають унаслщок дії пси­хологічних факторів — різних диспозицій, установок, цін­нісних орієнтацій людей, їх індивщуально-психологічних особ­ливостей тощо.

YI.4.3. Невербальна комунікація

Комунікаційний процес реалізується за допомогою певних засобів — знакових систем. За критерієм знакових систем можна виділити невербальне та вербальне спілку­вання.

Невербальне спілкування відбувається, як правило, не-усвадомлено, мимовільно. Хоча люди певним чином конт­ролюють своє мовлення, можна шляхом аналізу міміки,

жестів, інтонації оцінити правильність, щирість мовної ін­формації. Для розуміння невербальних елементів спілкуван­ня необхідне, як правило, спеціальне навчання.

Невербальні засоби передання інформації людина ос­воює раніше, ніж вербальні. Немовля починає розрізняти емоційні стани матері, реагує на інтонацію голосу, вираз обличчя, жести, дотики. У дорослих при контактах з не­знайомими перше враження виникає саме завдяки засобам невербального спілкування (візуальний контакт, експресія, емпатія — здатність до співпереживання).

Одним з важливих параметрів, що характеризують не-вербальну комунікацію, є міжособистісний простір — дис­танція, яка неусвідомлено встановлюється в процесі безпо­середнього спілкування між людьми. Чим тісніші стосунки між людьми, тим менша просторова дистанція між ними в процесі спілкування. Ця дистанція залежить від національ­них еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психо­логічних особливостей. Надто близька, як і віддалена, дис­танція негативно відбивається на ефекті спілкування. «Най­ближче» спілкуються близькі знайомі, родичі. Збільшення міжособистісного простору може викликати неприємні по­чуття. Зацікавлені один в одному співрозмовники зменшу­ють дистанцію спілкування, психічно тривожні намагаються збільшити відстань. Жінки схильні перебувати дещо ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Середньоєвропейські межі дистанції між співрозмовниками-друзями становлять 0,5—1,2 м (міжособистісний простір), для неформальних соціальних та ділових стосунків — 1,2—3,7 м (соціальний простір); простір, більший ніж 3,7 м, дає можливість утри­матися від спілкування або перевести його в площину фор­мальних стосунків.

Міжособистісний простір впливає на візуальний контакт (контакт очима). Найінформативніший елемент зовніш­нього вигляду людини — обличчя. Тому візуальний контакт є надзвичайно важливим у невербальному спілкуванні. Фік­сація погляду на іншому означає не тільки зацікавленість, а й зосередженість. Але пильний тривалий погляд на людину викликає в неї відчуття збентеженості й може сприйматися як ознака ворожості. Взаємний візуальний контакт легше підтримувати, обговорюючи приємні питання. З того, як люди дивляться один на одного, можна з'ясувати, які між ними стосунки. Ми схильні довше дивитися на тих, ким захоплюємося, уникаємо погляду в ситуації суперництва.

Підтримання візуального контакту допомагає партнеру від­чути ставлення до нього співрозмовника. Погляд може регу­лювати розмову. Коли один з учасників діалогу закінчує говорити, то він дивиться на співрозмовника, очікуючи на продовження бесіди.

Під час спілкування інформативну функцію виконують експресивні реакції (від лат. expressio — виразність). До них належать: міміка, пантоміміка, жести, інтонація голосу. Во­ни характеризують інтенсивність вияву переживань людини. Характерною ознакою міміки (експресивних рухів м'язів об­личчя) є її універсальність та специфічність для вираження різних емоцій. Інтерпретація емоцій пов'язана з подвійною природою міміки. З одного боку, міміка зумовлена природ­женими факторами відображення універсальних емоцій на обличчі, таких як жах, радість, біль. Вони зрозумілі людям різних культур. З іншого — міміка залежить від особливос­тей певної соціальної культури, конкретних норм, еталонів. Національні, етнічні, культурні стандарти відбиваються на мімічних реакціях, зумовлюють певну форму їх протікання. Посмішка означає позитивне ставлення до іншої людини, сльози є універсальною ознакою скорботи, одначе форма вияву цих реакцій — коли, як, як довго слід посміхатися чи плакати — залежить від національних, соціокультурних особ­ливостей. Позитивні емоції досить рівномірно відбиваються на обох боках обличчя, негативні емоції — чіткіше на лі­вому боці. Найбільш експресивними є губи людини, її бро­ви, рухи м'язів у нижній частині обличчя.

Емоційні переживання людини можна визначити з її пантоміміки: жестів, пози, рухів. Жести, міміка, інтонація допомагають людині, яка говорить, зосередити увагу спів­розмовника, виразити своє емоційне ставлення до інфор­мації, яку вона передає. Набір жестів, котрі застосовує лю­дина у спілкуванні, дуже різноманітний. Загальні з них такі:

1. комунікативні жести — замінюють мовлення у спіл­ куванні й можуть уживатися самостійно: привітання та про­ щання; погрози, привертання уваги, запрошення, заборони; стверджувальні, запитувальні, заперечувальні, подячні; бру­ тальні й дратівні;

1. підкреслюючі жести — супроводжують мовлення лю­ дини й посилюють мовний контекст;

1. модальні жести — виразні рухи, що означають оцінку, ставлення до ситуації. До них належать жести невпевне­ ності, страждання, роздумів, зосередженості, розпачу, від­ рази, здивування, незадоволення тощо.

Аналіз засобів невербальної комунікації дає змогу вияви­ти такий аспект комунікативного процесу, як наміри його учасників. Вони справляють суттєвий вплив на характер між-особистісних стосунків.