1.4. Суспільна свідомість і соціальна філософія

Оскільки необхідною передумовою визначення місця і ролі люди­ни в світі, виступає з'ясування природи самої людської свідомості, феноменологія завжди була предметом пильної уваги філософів. Із за­гально-філософської точки зору свідомість виступає головним об'єктом аналізу будь-яких форм духовного життя людини. Однак її сутність є істотно більш глибокою, причому саме в тім, що стосується власне філософії управління. Дійсно, тільки свідомість дає людині можливість визначення цілей тієї чи іншої діяльності. Тому цілепокладання є не­від'ємною умовою організації і здійснення управління. Саме свідомість і виступає своєрідним способом контролю, регулювання, управління взаємовідносин між людиною та світом.

Водночас вона виступає і способом контролю, регулювання та управління і взаємовідносин людини з іншими людьми і суспільст­вом у цілому. У загальній сукупності цих взаємовідносин, одним з проявів яких є й організація спільної діяльності людей, відбувається формування та розвиток такого специфічного механізму регулюван­ня і управління функціонуванням суспільства, як суспільна сві­домість у її найрізноманітніших формах.

Систематично й розгорнуто феномен суспільної свідомості вивчав ще Г. Гегель. На його думку, вся духовна культура людства виступає у її закономірному розвитку як поступове виявлення творчої сили світо­вого розуму. Втілюючись в образах культури, які послідовно змінюють один одного, безособовий світовий об'єктивний дух одночасно пізнає себе як творця. Духовний же розвиток індивіда у скороченому вигляді відтворює основні стадії самоусвідомлення світового духу, від наймену­вання почуттєво даних речей до "абсолютного знання" усіх тих форм і закономірностей, що здійснюють управління зсередини процесами ду­ховного розвитку. Мається на увазі розвиток науки, моралі, релігії, мистецтва, правово-політичної систем тощо. "Абсолютним знанням", яке завершує феноменологічну історію духу, є, за Гегелем, логіка.

Суспільство як надскладну систему, цілісний, динамічний і супе­речливий організм вивчає соціальна філософія. Вона з найзагаль-ніших світоглядних позицій вивчає його історію і структуру, виявляє особливості функціонування і розвитку, прагне виявити закономірності суспільного життя і з'ясувати їхні прояви у конкретних подіях і явищах. Тому методологія і науковий інструментарій досліджень соціуму збли­жують соціальну філософію з іншими гуманітарними дисциплінами: історією, політологією, соціологією, соціальною психологією, педагогі­кою тощо. Однак соціальній філософії притаманні і свій специфічний, чітко окреслений предмет і методи дослідження, і свої особливі функції. Предмет соціальної філософії В. П. Андрущенко визначає як світогляд­но-методологічну науку, що вивчає загальнолюдські засади цивілізаційного існування і розвитку суспільства як цілісної системи крізь призму людини та самоцінності гуманістичних пріоритетів, через співвід­ношення головних чинників життєдіяльності людей в історичному просторі і часі [117, с. 17].

Тільки у людей з їхньою розвиненою психікою, індивідуальною і суспільною свідомістю соціальна форма буття в її історичному розвитку перетворила й саму людину в якісно новий феномен природи, завдяки якому і у якому природа, за Гегелем, самоусвідомлює і самопізнає себе. Розвинена психічна структура і свідомість виокремлюють людину зі всієї сукупності природних явищ. Коли говорять, що існує неорганічна та жива природа, зводити людину до статусу тільки представника останньої некоректно. Вона фактично являє собою своєрідний третій тип природного утворення. Однак не слід і відривати людину від . природи, оскільки вона лишається одним з її елементів. В той же час, завдяки практично-перетворювальній діяльності, людина створила ще один, штучний світ як сукупність засобів виробництва і результатів їх використання, результатів матеріальної та духовної діяльності. Тому життєдіяльність людини і суспільства у філософському розумінні має досліджуватись тільки з позицій цілісності всієї системи "природа-людина-суспільство-техносфера".

Надзвичайно цікавим явищем є буцімто "самостійне" життя ду­ховної спадщини конкретної людини після її фізичної смерті. Люди­на, разом з процесами і результатами своєї матеріальної й духовної діяльності утворила новий світ, який В. І. Вернадський назвав ноо­сферою, маючи на увазі сферу розуму, ту частину планети, яку охоп­лює розумна людська діяльність. Сьогодні цілком правомірно стверд­жувати, що крім ноосфери, в результаті людської діяльності створено ще й техносферу. Хоча їх поєднує людське походження, яке утворює своєрідну другу природу, між ними існують істотні відмінності.

У процесі свого пристосування до навколишнього середовища людина завдала такої величезної шкоди природі, масштаби і небезпечні наслідки якої вона тільки починає усвідомлювати. Так, раціонально використовується лише 3-5% корисних копалин, які видобуваються, а решта йде у відвали, забруднюючи земну поверхню, ґрунтові води й атмосферу. В результаті господарської діяльності 16 мільярдів тонн кисню щорічно вилучаються з атмосферного повітря, а їх заміщають 22 мільярди тонн вуглекислоти. Лише існування якогось, на щастя, ще не пізнаного наукою компенсаційного механізму забезпечує відновлен­ня складу атмосфери і збереження нормальних умов життєдіяльності.

Технічний прогрес зумовлює зростання експлуатаційних пара­метрів технологічних установок - швидкостей, температур, тисків, напруг, навантажень тощо. Це збільшує число аварій, зростають масштаби їх наслідків. Радіоактивні ізотопи, утворені при Чорно­бильській аварії, циркулюють у повітряних потоках. їх знаходять навіть в Антарктиді. Тому багато науково-технічних "досягнень" лю­дини при створенні техносфери аж ніяк не можуть вважатись над­баннями ноосфери як сфери розуму. Усвідомлення цього відбува­ється і на утилітарному рівні, і на рівні філософського осмислення, викликає перегляд цілей і характеру суспільного виробництва. Від­так, виникає необхідність переосмислення цілей, змісту і характеру соціального управління.