Розділ 6 Проблеми і суперечності управління в соціальних системах

Як і будь-яке інше складне явище, феномен управління соці­альними системами виникає, функціонує і розвивається у взаємодії різноманітних суперечливих чинників внутрішньої і зовнішньої природи. Вони породжують певні проблеми і зумовлюють суперечливий характер самого управління. Виходячи з методологічного принципу соціального детермінізму, слід визнати, що цілі і характер управління, застосовувані форми, методи і технології визначаються конкретними культурно-історичними умовами і розвитком матеріально­го виробництва. Суперечності ж управління виступають при цьому вия­вом і відбиттям суперечностей самого суспільства. Іншими словами, існує об'єктивний закономірний зв'язок між станом суспільства, про­цесами, що відбуваються в ньому, розумінням їхньої природи і сутності та організацією і здійсненням управління цими процесами.

Без урахування цього зв'язку управлінська діяльність втрачає сенс. Ставлячи перед собою та керованою системою певні цілі, керів­ник має бути впевненим, що вибір тих чи інших управлінських дій в принципі може забезпечити досягнення цих цілей. Інша справа, що на систему діє величезна кількість різних чинників, частина яких навіть не піддається виявленню та контролю. Вони можуть істотно впливати на її функціонування, спотворюючи її реакцію на управлінські впливи. Зміст управління й полягає у тому, щоб за еволюцією станів відповід­ними впливами здійснювати належну корекцію.

Неоднозначність реакції системи на управлінські діяння зумов­лена наявністю вказаних зовнішніх і внутрішніх чинників, складністю самої системи і недостатнім нашим знанням загальних закономірнос­тей її функціонування, що й породжує проблеми і суперечності управління. їх не слід драматизувати, виважено ставитись до них, оскільки вони є джерелом і рушійною силою розвитку суспільства і управління ним. У взаємозв'язку суперечливих тенденцій суспільного розвитку від­бувається взаємодія управління з проявами притаманних соціуму влас­тивостей самоорганізації, формуються своєрідні механізми стабілізації та відтворення. Завдяки ним суспільство здатне функціонувати попри управлінські хиби і сумнівні експерименти.

Однак не слід покладатись тільки на ці механізми, оскільки їх реалізація є дуже повільною. Сучасна ж епоха характерна прискорен­ням всіх суспільних явищ. До того ж, коли особистісний чинник набу­ває визначальної ролі у суспільному виробництві, істотно зростає за­лежність результатів спільної діяльності людей від управлінських дій керівника. Таким чином, досягнення бажаної її ефективності вимагає удосконалення моделей, методів і технологій управління. Доцільні ж шляхи ж і напрями цього удосконалення можуть бути свідомо обрані тільки на основі знання сутності управління, його проблем і супереч­ностей. Тому дослідження суто філософських аспектів управління пере­ходить у практичну площину застосування його результатів.

6.1. Природа і сутність суперечностей соціального управління

Роль управління соціальними системами для забезпечення бажаної їх життєдіяльності невпинно зростає, оскільки соціальне управління зберігає цілісність, визначеність, нормальне функціонування і розвиток соціальних систем і суспільства в цілому. Тому останнім часом істотно посилюється інтерес до осмислення і філософського узагальнення сут­ності, цілей і закономірностей соціального управління, до філософії управління. Одним з найважливіших аспектів і водночас однією з найцікавіших її проблем виступає системний аналіз сукупності прита­манних цьому важливому соціальному феномену специфічних проблем і діалектичних суперечностей. Мається на увазі їх дослід­ження і класифікація, виявлення їхньої глибинної сутності, визначення джерел і пошук шляхів ефективного їх розв'язання.

Результати цього аналізу дозволяють говорити стосовно трьох основних груп проблем, і суперечностей. Дві з них є внутрішніми, оскільки вони стосуються самої соціальної системи і їх розв'язання може бути досягнуте в її межах. Перша група пов'язана з супереч­ностями, притаманними самій соціальній системі, які впливають на характер управління нею і мають враховуватись при управлінні. Друга група енутріиініх суперечностей системи пов'язана з супе­речливим характером самого феномену соціального управління. Для їх розв'язання потрібен системний аналіз обраних методів і структурі системи, технологій управління їх відповідності цілям професійному і культурному рівню працівників.

Третя група суперечностей зумовлена існуванням різноманіт­них зв'язків соціальної системи із зовнішнім середовищем та 'їхнім впливом на управління функціонуванням і розвитком сис­теми. Тому ці суперечності є зовнішніми відносно управління. Однак їхній вплив, інколи досить істотний, вимагає урахування як при тео­ретичному дослідженні проблем і суперечностей управління, так і при формуванні та здійсненні самого управління конкретною системою.

Вказані проблеми і суперечності соціального управління ста­ють результатом того, що в процесі суспільного розвитку час від часу виникають точки біфуркації, ситуації вибору можливих варіантів подальшого розвитку з певної кількості альтернатив. Природ­но, що в таких кризових ситуаціях суперечності, внутрішньо іма­нентні феномену управління, помітно загострюються

Характерно, що в цих ситуаціях раніше використовувані методи і технології управління перестають відповідати визначальним цілям суспільства, інтересам і прагненням окремих соціальних груп, насамперед тих, що посідають домінуюче становище. Методи і технології управління можуть також: не відповідати вимогам нових правових чи моральних норм, новому рівню розвитку продуктивних сил і характеру нових суспільних відносин. Результатом порушення відповідності стає те, що реальна реакція об'єкта управління, характер і результати його функціонування починають істот­но відрізнятись від очікуваних. Суперечності цієї групи виявля­ються зумовленими зовнішніми чинниками. Ними можуть виступати зміни як матеріальних, так і духовних умов суспільного життя.

Окремо слід вказати на випадок втрати керованості соціаль­ною системою, наслідком чого також виявляється невідповідність реальної реакції об'єкта управління тій, яку очікував його суб'єкт. Втрата керованості може виникати внаслідок поступових чи раптових змін як об'єкта, так і суб'єкта управління. Для технічних сис­тем типовими випадками є несправність або відмова важливого еле­мента системи. Однак стосовно живих організмів і особливо соціальних систем справа стає набагато складнішою. Некерованими можуть бути дитина, доросла людина, соціальна група. Але тут зібрані якісно різні феномени, такі як аутизм або психопатія, масовий психоз або яскрава своєрідність, що не вміщається у прокрустове ложе норми, заданої керівником. Некерованим (або таким, що вийшов з-під контролю) може бути й соціальний процес [40, с. 128]. Відновлення необхідної відповід­ності і забезпечення подальшого її дотримання і виступає головною метою при розв'язанні проблем і подоланні суперечності, що виникли внаслідок порушення. Необхідність ефективного вирішення цих зав­дань зумовлює пошук раціональних шляхів їхнього подолання.

Філософські аспекти цього процесу полягають у пошуку від­повідей на такі загальні питання світоглядного характеру:

• мінливим чи незмінним є зовнішній світ взагалі;

• закономірними чи випадковими виявляються зміни, що відбу­ваються у суспільстві, чи мають вони певну спрямованість, чи відбуваються стихійно і мають хаотичний характер;

• чи існує і в чому полягає механізм дії різноманітних причинно-наслідкових зв'язків і залежностей;

• яким чином відбувається взаємодія історичної закономірності і свободи, об'єктивних умов і суб'єктивного чинника.

При дослідженні цих та інших проблем, пов'язаних з суперечнос­тями соціального управління та підходами до їх розв'язання, слід мати на увазі, що відповідно до загальних принципів діалектики, розв'я­зання суперечностей зовсім не позбавляє їх феномену управлін­ня, а лише створює передумови для виникнення нових супереч­ностей. І цей нескінчений процес є проявом розвитку соціального управління, процесу, який сам по собі носить суперечливий, непослідов­ний і неоднозначний характер. Суперечливість, непослідовність та не­однозначність розвитку соціального управління зумовлені суперечли­вим, непослідовним і неоднозначним характером розвитку само­го суспільства. Оскільки ж розвиток суспільства виступає пер­винним відносно сукупності всіх інших соціальних процесів, що його супроводжують, в тому числі й процесів соціального управління, це не може не позначатись на характері розвитку останнього.

Ще одне джерело суперечності соціального управління виявля­ється при аналізі структури управлінської діяльності. Характерно, що вона, за словами О. М. Козлової, є „циклічною, такою, що складається з основних „кроків": постановки мети діяльності; розробки завдань, прог­рами діяльності, організації діяльності; аналізу, критичного перегляду результатів діяльності". На думку автора, „перший і четвертий кроки відіграють роль стратегічну, другий і третій - тактичну. Зрозуміло, що в умовах „озовнішніння" соціального життя організація, тобто такти­ка управління, прагне відокремитись від стратегії, перетвори­тись на виключний елемент управління". Таким чином, виникає ще один вид суперечності, іманентної управлінню, яка полягає у розбіжності завдань тактики і стратегії управління.

Однак, за переконанням автора, "необхідно враховувати неми­нучі наслідки появи такого дисбалансу всередині управлінського циклу, - домінування одних „кроків" управління над іншими. Ці наслідки мають характер відкладених - і тим більш небезпечні, оскільки вони поступово нагромаджуються. Очевидно, доцільно не очікувати моменту їхнього прояву, а прагнути подолати дисбаланс в управлінні - на всіх соціальних рівнях" [40, с. 130].

Ще одна суперечність соціального управління водночас визначає і її джерело. Справа в тім, що оаювна тенденція розвитку управлінської думки протягом останнього століття полягала у прагненні перетво­рити управління у науку, причому по мірі просування до цієї мети йдуть нескінченні дебати відносно того, чи можливо це взагалі. На думку автора, „суперечність між вимогами науковості, раціональності, з одного боку, і реальною поведінкою людей - з іншого, викликає серйозні методологічні проблеми, що стосуються їхнього взаємозв'язку, одночасно являю­чи собою стимул для розвитку теорії управління". Саму ж цю теорію В. С. Дієв характеризує „як акумульовані та за певними правилами логіч­но упорядковані знання, що являють собою систему принципів, методів і технологій управління, розроблених на підставі інформації, отриманої як емпіричним шляхом, так і в результаті використання досягнень різних конкретних наук". Характерною специфікою теорії управління автор вважає її виразний міждисциплінарний характер, а найбільш відмітною рисою - орієнтацію на розв'язання практичних завдань. Управління, за його словами, „має власне джерело пізнання - практику і, крім того, поповнюється знаннями з різних дисциплін, без яких воно просто не змогло б розвиватись. Але ще більший вплив на розвиток управління здійснювала і здійснює наукова методологія" [26, с. 106-107].

Ст. Бір у своїй класичній роботі "Кібернетика і управління вироб­ництвом" також: визнає, що не існує єдиної думки ані про існування такого предмета, як наука управління, ані щодо можливостей навчитись умінню управляти. За його словами, коли ми говоримо, що управління - це наука, ми зовсім не заперечуємо, що управління являє собою і мистецтво [8]. Незважаючи на широкі дослідження і значний розвиток теорії і практики менеджменту, за сорок років, що минули від опублі­кування роботи Біра, дискусії навколо того, що ж все-таки являє собою управління - науку чи мистецтво - не тільки не були завершені, а й зберегли свою актуальність та набули нових аспектів.

Усвідомлення сутності переважної більшості зазначених вище проблем і суперечностей, властивих феномену управління, викликає сьогодні не тільки академічний інтерес, характерний для багатьох тео­ретичних досліджень і загальфілософського аналізу складних природ­них і соціальних явищ. Усвідомлення їхньої сутності вкрай необхідне з міркувань раціонального задоволення суто практичних потреб. Без цього усвідомлення неможливо визначити хоча б найбільш загальні контури розвитку соціального управління і його характерних особ­ливостей в умовах становлення постіндустріального суспільства та змін, що відбуваються у суспільних відносинах.

При дослідженні проблем і суперечностей феномену соціального управління ми виходимо з важливого методологічного положення, що діалектичні суперечності є неодмінно притаманними будь-яким системам, які розвиваються. Більше того, ці суперечності висту­пають основним способом існування таких систем, джерелом і рушійною силою їхнього розвитку. Тому ці суперечності є діалек­тичними і являють собою внутрішнє джерело і рушійну силу розвитку складних систем будь-якої природи, в тому числі й систем соціальних. Дослідження суперечностей необхідні й для формування науково обґрунтованої методології управлінської діяльності, яке також; стано­вить одне з основних завдань філософії управління.

Історія цивілізації являє неперервний процес розвитку, послідов­ної зміни та вдосконалення не тільки засобів виробництва і використо­вуваних технологій, а й характеру суспільних відносин та форм суспільного устрою, які пов'язані з практикою управління. Таким чином, істо­рія об'єктивно виступає проявом сукупної діяльності людей, які дбають при цьому про досягнення визначених цілей. Об'єктивна наявність суперечностей, притаманних соціальному управлінню, призводить до того, що в процесі сукупної діяльності людей час від часу виника­ють ситуації, які вимагають кардинальної зміни самих підхо­дів до управління та його методів і технологій. Тому процес цього розвитку і пошук його тенденцій і закономірностей з давніх часів привертає пильну увагу багатьох дослідників, насамперед філософів.

Ще стародавні філософи висловлювали своєрідні міркування про зміни в світі та його розвиток. Давньокитайські, індійські та грецькі мислителі, ґрунтуючись на безпосередньому почуттєвому сприйнятті дійсності, формулювали ідею мінливості буття. Спостереження дійсності дозволили Геракліту сформулювати цілісну для свого часу сукупність ідей розвитку, які стали основою античної діалектики. її представники Зенон, Платон, Аристотель та інші не тільки висловили багато діалектичних ідей, а й продумали майже всі основні категорії діалектики як теорії розвитку на основі осмислення й усвідомлення результатів спостере­ження стихії становлення і змін зовнішнього світу, суспільства і самої людини. Однак вони не зуміли створити цілісної системи цих категорій і сформувати діалектику як науку.

Значний внесок в наукову розробку проблем розвитку належить західноєвропейським вченим від середньовіччя до сучасності. Об'єктив­ними передумовами філософських концепцій розвитку і формування діалектики стали інтенсивні процеси суспільних змін, що відбувалися в Європі, та прогрес природних і соціальних наук. Ідеї розвитку сприяли істотній зміні світогляду. Н. Макіавеллі одним з перших спростовував теологічні моделі держави і суспільства та управління ними, виводив їх існування і розвиток з матеріальних інтересів людей, необхідність узгод­ження яких і вимагає цих утворень.

Погляд на світ як на сукупність готових і незмінних елементів або повторюваний набір природних циклів поступався його сприй­няттю як сукупності процесів, що розгортаються у часі, обумовлені минулим і спрямовані у майбутнє. Таке розуміння, в першу чергу, стосувалось сприйняття суспільних явищ. Так, Ж. Боден вважав, що суспільство формується незалежно від людини, виключно під впли­вом природного середовища, і на відміну від природи, для якої характерний циклічний рух, воно прогресивно розвивається з посту­повим сходженням з одного рівня на інший.

Істотний внесок в ідеї суспільного розвитку належить філософам Нового часу. Ф.Бекон, Т. Гоббс і Дж. Локк в Англії, Р. Декарт і Ш. Мон-теск'є у Франції, У. Агоста і Б. Спіноза у Нідерландах пов'язували філософську проблему людини з практикою соціальних, політичних, економічних і морально-етичних відносин, висунули ідею „природних прав" людини і вбачали завдання суспільства у створенні умов для їх реалізації. Щодо проблем філософії державотворення і соціального управління їхні пошуки зосереджувались на концепції „суспільного договору" як ефективного засобу реалізації невідчужуваних природних прав людини у системі суспільних відносин.

Логіка філософського дослідження цих проблем зумовила визна­чення основних рис і характеристик процесів суспільного розвитку і управління, закономірностей їх взаємодії та взаємообумовленості. Пере­лом у світогляді виявився у XIX столітті завдяки роботам І. Канта, Й. Фіх-те, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегеля, М. Чернишевського, Л. Фейєрбаха, К. Маркса та інших з вивчення причин, джерел і характеру розвитку суспільства, його рушійних сил і діалектичних суперечностей. Особлива роль в роз­робці загальних законів і категорій діалектики і поясненні за їх допомо­гою закономірностей розвитку належить Гегелю, а у їх використанні в дослідженні соціальних процесів, в першу чергу, у сфері матеріального виробництва та суспільних відносин - Марксові.

Положення про суперечності як внутрішні джерела та рушійні сили розвитку стосується і соціального розвитку, і пов'язаного з ним розвитку управління, його методів і технологій. Вже тут прихована одна із супе­речностей, оскільки часто саме через управління забезпечується ціле­спрямований розвиток суспільства. Іншими словами, функціонування і розвиток соціальних систем та управління ними діалектично пов'язані. При виникненні суперечності як невідповідності між ними, кож­не маже стати джерелом і спонукальним мотивом зміни харак­теру іншого, забезпечуючи тим самим взаємний розвиток. Ха­рактер цієї взаємодії показано на рис. 44, аналіз якого дозволяє виявити цікавий характер взаємозв'язку між: соціальною системою.і системою уп­равління нею. У звичному розумінні, керована система з процесом її функціонування виступають об'єктом управління, в той час як керівна система, природно, служить суб'єктом управління. Однак, якщо в процесі розвитку соціальної системи виникає проблемна ситуація, ко­ли характер управ­ління нею вже не відповідає ново­му стану чи харак­теру функціону­вання системи згід­но з критеріями відповідності, ці зміни стають спо­нукальною причи­ною відповідної зміни системи уп­равління. Інши­ми словами, сама соціальна система (яка являла собою об'єкт управління) в цьому випадку за характером впливу на керівну систему виконує функцію суб'єкта управління відносно останньої.

Рис. 44. Схема взаємодії і взаємозалежності процесів розвитку соціальних систем та управління ними

Керівна ж система, яка при цьому змушена змінювати відпо­відним чином свою структуру, принципи управління, опиняється в становищі об'єкта управління, змушена підкорятися впливам з боку керованої системи. Іншими словами, в соціальному управлінні можливі ситуації, коли суб'єкт та об'єкт управління можуть немов би мінятися звичними ролями.

Аналіз цих взаємозв'язків дозволяє стверджувати, що однією із суперечностей соціального управління виступає взаємодія сус­пільства як об'єкта управління, з одного боку, владних і управ­лінських структур як суб'єкта управління процесами його життєдіяльності - з іншого. Під суб'єктом управління розуміють всю систему державної влади та управління, її інститути та носіїв владних повноважень, які здійснюють управлінські функції. Зазначена супереч­ність і виступає однією з причин і передумов розвитку і удосконалю­вання (свідомого чи несвідомого) як суспільства, його функціональних сфер і, так і системи управління ними. Завдяки цій суперечності змі­нюється традиційне уявлення про структуру соціального управління. Замість суб'єктно-об'єктного характеру, ці відносини в дійсності вияв­ляються суб'єктно-суб'єктними, як показано на рис. 45.

Рис. 45. Схема суб'єктно-суб'єктних відносин у соціальному управлінні

Розглянемо й інші основні суперечності управління соціальними системами та їхню визначальну роль у генезисі, становленні й розвитку соціального управління і самих суспільних процесів.