Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Теорія держави і права

недопущення дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зпроблеми зловживання правом можна відзначити наступне:

1.Проблема зловживання правом в юриспруденції існує, а відповідна конструкція - "зловживання правом" - має право на існування і потребує теоретичної розробки.

2.Категорія зловживання правом може застосовуватися лише стосовно до суб'єктивного юридичного права і лише в тих випадках, коли уповноважений суб'єкт порушує його "міру", тобто у своїй поведінці виходить за його межі.

3.Використання конструкції "зловживання правом" має суттєві відмінності в сферах приватного та публічного права. Стосовно до сфери приватного права сама по собі наявність загальноправової або загальногалузевої заборони зловживати суб'єктивними правами не повинно служити підставою для застосування заходів юридичної відповідальності або давати можливість державним органам обмежувати ці права

[Загальна теорія держави і права [Текст]; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. — Право, 2002. — 432 с.].

4. Зловживання правом може бути визнано правопорушенням лише тоді, коли діяння уповноваженого суб'єкта при цьому суперечить будь-яким його конкретним юридичним обов'язкам. Тільки в такому випадку зловживання правом переростає в правопорушення, тобто є одночасно і правопорушенням, виступає формою або способом скоєння правопорушення. В інших випадках воно є самостійним правовим феноменом.

5. Явище "зловживання правом" іменують таким в силу того, що шкода ("зло") наноситься оточуючим специфічним чином, а саме через здійснення суб'єктивного юридичного права. Створюється така ситуація, коли надане законом право використовується суб'єктом як засіб заподіяння шкоди. Вже одного цього достатньо, щоб оцінити якесь явище як зловживання правом. Однак для того, щоб воно стало явищем юридично значимим, зловживання правом має бути заборонено юридичними нормами. В іншому випадку воно має визнаватися явищем правомірним, а його негативні оцінки і санкції можуть бути віднесені лише до області моралі.

Враховуючи вище зазначене, спеціалісти пояснюють існування «зловживання правом» тими випадками, коли існують прогалини у законодавстві або недостатня чіткість регламентації тих чи інших суспільних відносин [Полянський Т. Зловживання правом (загальнотеоретичний аналіз) / Т. Полянський // Право України. - 2010. - ғ10. -

С. 128-133].

Також варто відзначити, що існують види зловживання правом за правовою класифікацією. Серед яких є:

-правомірне (легалізоване, але аморальне чи недоцільне): явно не виходить за межі встановленого законом суб’єктивного права, зовні правомірне, однак виражається в соціально шкідливій поведінці правомочної особи – заподіює шкоду неохоронюваним законом відносинам (замовчування ЗМІ суспільно значущої інформації або передбачення

впублікації судового рішення);

-протиправне (неправомірне, нелегалізоване): явно виходить за межі встановленого законом обсягу суб’єктивного права, є соціально небезпечним, винним діянням (журналіст, зловживаючи свободою ЗМІ, може здійснити такі злочини, як наклеп, образа, породження національної, расової або релігійної ворожнечі).

Підсумовуючи сказане, зловживання правом завжди було і дотепер залишається негативною практикою у процесі правореалізації. Цей інститут знайшов своє відображення у законодавстві України, а зокрема у нормах Цивільного кодексі України.

30

Теорія держави і права

На сьогодні, це явище є недостатньо розробленим у межах юридичної науки, оскільки відсутні дієві механізми подолання проблеми «зловживання правом». На нашу думку, необхідно дати законодавче визначення «зловживання правом», а також закріпити на нормативному рівні механізми подолання цього негативного явища.

Науковий керівник – к.ю.н. Кравченко М.Г.

Світлана Головко

Національний авіаційний університет, Навчально-науковий Юридичний інститут канд.істор.наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права

Концепти якості вищої освіти в системі нормативно-правового забезпечення її функціонування

Категорія якості вищої освіти є одним із основних аспектів нового нормативноправового забезпечення функціонування вітчизняної освітньої галузі. Закон Україні «Про вищу освіту», прийнятий Верховною радо в 2014 році, визначає якість освіти як рівень здобутих особою знань, умінь, навичок, інших компетентностей, що відображає її компетентність відповідно до стандартів вищої освіти. Важливою умовою забезпечення якості вищої освіти є якість освітньої діяльності - рівень організації освітнього процесу у вищому навчальному закладі, що відповідає стандартам вищої освіти, забезпечує здобуття особами якісної вищої освіти та сприяє створенню нових знань.

Особливої актуальності набуває проблема нормативно-правового забезпечення функціонування системи вищої освіти, зокрема, аспекти менеджменту її якості [Головко С.Г. Імплементація Закону України «Про вищу освіту»: завдання та механізми реалізації / С.Г. Головко //Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. – 2015. – ғ 1.

– С. 24-29].

Питанням унормування процедур забезпечення якості вищої освіти присвячені статті 1-25 розділу V. Важливою особливістю системи забезпечення якості вищої освіти є трирівнений підхід, згідно якого запроваджується система внутрішнього забезпечення якості освіти, система зовнішнього забезпечення якості, а також система забезпечення якості діяльності Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти і незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти.

Система внутрішнього забезпечення якості здійснюється на рівні конкретного вищого навчального закладу та передбачає заходи, спрямовані на підтримання якості освітньої діяльності: визначення принципів та процедур забезпечення якості вищої освіти; здійснення моніторингу та періодичного перегляду освітніх програм; щорічне оцінювання здобувачів вищої освіти, науково-педагогічних і педагогічних працівників вищого навчального закладу та регулярне оприлюднення результатів таких оцінювань на офіційному веб-сайті вищого навчального закладу, на інформаційних стендах та в будьякий інший спосіб; забезпечення підвищення кваліфікації педагогічних, наукових і науково-педагогічних працівників; забезпечення наявності необхідних ресурсів для організації освітнього процесу, у тому числі самостійної роботи студентів, за кожною освітньою програмою; забезпечення наявності інформаційних систем для ефективного управління освітнім процесом; забезпечення публічності інформації про освітні програми, ступені вищої освіти та кваліфікації; забезпечення ефективної системи

31

Теорія держави і права

запобігання та виявлення академічного плагіату у наукових працях працівників вищих навчальних закладів і здобувачів вищої освіти.

Система зовнішнього забезпечення реалізується через такі процедури та заходи: оприлюднення критеріїв прийняття рішень відповідно до стандартів та рекомендацій забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти; налагодження доступного і зрозумілого звітування; проведення періодичних перевірок діяльності систем забезпечення якості та механізмів роботи з отриманими рекомендаціями.

Важливою складовою системи забезпечення якості вищої освіти є створення Національного агентства із забезпечення якості. До його основних функцій віднесено забезпечення: наявності та ефективності процесів і процедур зовнішнього забезпечення якості вищої освіти; наявності достатніх і збалансованих ресурсів для здійснення процесів зовнішнього забезпечення якості вищої освіти. Статус Національного агентства позиціонує його як постійно діючий колегіальний орган, що реалізує державну політику у галузі забезпечення якості вищої освіти. До функцій агентства віднесено: формування вимог до системи забезпечення якості вищої освіти; розроблення положення про акредитацію освітніх програм; аналіз якості освітньої діяльності вищих навчальних

закладів; проведення ліцензійної експертизи; підготовка	експертного висновку щодо
можливості видачі ліцензії на провадження освітньої діяльності;		формування за
поданням вищих навчальних закладів (наукових установ)	пропозиції	щодо переліку

спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти на відповідних рівнях вищої; формування єдиної бази даних запроваджених вищими навчальними закладами спеціалізацій, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти на кожному рівні вищої освіти; проведення акредитації освітніх програм, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти; формування критеріїв оцінки якості освітньої діяльності, за якими можуть визначатися рейтинги вищих навчальних закладів України; розроблення вимог до рівня наукової кваліфікації осіб, які здобувають наукові ступені, розроблення порядку їх присудження спеціалізованими вченими радами вищих навчальних закладів (наукових установ); розроблення положення про акредитацію спеціалізованих вчених рад; акредитація спеціалізованих вчених рад та контроль їх діяльності; акредитація незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти.

Першочергова роль у досягненні якості відводиться безпосередньо конкретному вищому навчальному закладу через внутрішню та зовнішню підсистеми. Саме вищий навчальний заклад в умовах його широкої автономності має виступати ініціатором розроблення та запровадження сучасних механізмів забезпечення якості освітньої діяльності. При цьому суттєво зростають не тільки повноваження вищого навчального закладу, а, в першу чергу, його відповідальність за результати якості освітньої діяльності. Це, в свою чергу, має стимулювати постійний пошук ефективних механізмів підвищення якості, запровадження новітніх технологій навчально-виховного процесу. Якісно змінюється методологія управління якістю вищої освіти.

Національне агентство як колегіальний орган здійснює загальне представництво політики держави у галузі забезпечення якості вищої освіти. Воно координує процедури забезпечення якості, ресурсну та експертну підтримку його процедур.

Аналіз співвідношення складових елементів системи забезпечення якості вищої освіти дає можливість зробити висновок щодо відповідності загальних підходів міжнародним тенденціям формування нормативно-правового поля менеджменту якості вищої освіти.

32

Теорія держави і права

Тарас Дідич

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет канд.юрид.наук, докторант

Перспективи наукового дослідження правоутворення як основи сучасного державотворення в Україні

Теоретико-правові аспекти правоутворення як предмет наукового пізнання, мають синтезуючий характер, поєднуючи декілька аспектів досліджуваного явища, що в свою чергу зумовлює потребу у виробленні і обґрунтуванні інтегрованого методологічного підходу наукового дослідження. Доцільність застосування інтегрованого методологічного підходу, що найбільш оптимально підходить для дослідження теоретико-правових аспектів правоутворення, зумовлюється також станом розвитку методологічних основ наукового пізнання, що має тенденцію до плюралізації, зумовлюється поточними процесами розвитку наукознавства в цілому та юридичної науки зокрема в частині розширення функціонального потенціалу методологічних основ наукового пізнання. У процесі наукового пізнання правових явищ у дослідника є доволі широкий та різноманітний арсенал дослідницьких методів та методологічних підходів. Тому аргументами на користь вироблення панівного методологічного підходу наукового дослідження є потреба в протидії розпорошеності наукових досліджень та забезпечення внутрішньо узгодженого цілісного пізнання предмету наукового дослідження [Рабинович П. М. Правопонимание: сущность, причины и неизбежность плюрализма, современное европейское измерение / П. М. Рабинович // Право України. – 2011. - ғ 1. – С. 12-13]; вироблення панівного ракурсу дослідницького бачення, що кристалізує наукову стратегію осягнення права і правових явищ [Крижанівський А. Ф. Феноменологія правопорядку: поняття, виміри, типологія / ОНЮА. — О.: Фенікс, 2006.

— с. 23]; забезпечення осмислення правових явищ крізь призму певної світоглядної ідеї, через яку проходить процес його дослідження та інтерпретація отриманих результатів [Фальковський А. О. Поняття та функції методологічних підходів у сучасних правових дослідженнях / А. О. Фальковський // Актуальні проблеми держави і права. – 2009. - ғ 1.

– С. 40-44, с. 41 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.apdp.in.ua/v45/08. pdf.]. Аналіз переваг вироблення панівного методологічного підходу дослідження можливо було б продовжувати, однак ми цілком підтримуємо висловлені вченими ідеї. Тому вважаємо, що аналіз специфіки теоретико-правових аспектів правоутворення має стати основою для вироблення, обґрунтування та вказівки на певний методологічний підхід, що відобразить шлях вивчення вказаного питання з певної науково стратегічної точки зору. Це надасть можливість здійснити оцінку наукових позицій, провести аналіз понять юридичної науки, отримати комплекс наукових результатів, що відповідатимуть функціональним можливостям відповідного методологічного підходу. Отже при дослідження теоретико-методологічних аспектів правоутворення:

- по-перше, методологічний підхід, як основа наукового пізнання має бути виокремлений та обґрунтований не шляхом простого перенесення дослідницьких засобів юридичних наук на площину проблематики дослідження, а шляхом визначення методологічної стратегії наукового дослідження теоретико-методологічних аспектів правоутворення. В якості такої методологічної стратегії має виступати тип правопізнання, відповідно до положень якого визначається розуміння права, його

33

Теорія держави і права

особливості як самостійного явища та методологічний шлях дослідження права і, відповідно, правових явищ;

-по-друге, наукове пізнання теоретико-методологічних аспектів правоутворення обумовлює необхідність виокремлення методологічного підходу наукового пізнання, що забезпечить межі наукового дослідження, визначить його зміст, націленість та результативність. Методологічний підхід має забезпечити синтез методів наукового пізнання, їх ефективне поєднання та застосування в процесі проведення дослідження;

-по-третє, з огляду на те, що сучасні наукові дослідження в юриспруденції мають високу ступінь інтегрованості, виокремлення та обґрунтування методологічного підходу до пізнання правоутворення є необхідною умовою комплексності та всесторонньості наукового дослідження та має здійснюватись на засадах інтегрованості. Це надасть можливість розкрити досліджуване явище як складне і багатоаспектне, де саме вивчення обумовлене філософськими ідеями, соціальною природою і сутністю досліджуваного явища, що вивчається крізь призму юриспруденції.

Окрім того, наукознавчий потенціал дослідження теоретико-правових аспектів правоутворення становлять і інші питання, основними з яких є пізнання:

-концептуальних засад розвитку права, які мають бути засновані на результатах аналізу стану та перспектив розвитку суспільних відносин, їх потребах щодо стимулювання розвитку або протидії деструктивним соціальним процесам, забезпечення стимулювання або обмежень в тій або іншій сфері життєдіяльності суспільства;

-проблем виникнення та протидії соціальним конфліктам, які обумовлені відсутністю або недоліками існуючого правового регулювання, його невідповідністю соціальним потребам;

-фактів зловживання правом в сфері творення права, що спричиняє його непослідовний розвиток, існування таких норм права, які закріплюють в реалізують певний суб’єктивний інтерес, не відображають об’єктивної потреби соціуму;

-проблем дублювання повноважень суб’єктів в сфері правотворчості або їх неузгодженості, що призводить до непослідовного розвитку права;

-відсутності науково обґрунтованого механізму виявлення, аналізу та врахування факторів, які визначають правоутворення та впливають в подальшому на досягнення бажаного та необхідного правового ефекту тощо.

Вказані питання становлять науковий інтерес та потребують відповідного наукового опрацювання, що найбільш комплексно може бути розкрито, засновуючись на соціологоправовому методологічному підході, в центрі уваги якого буде стан соціальної обумовленості утворення права, його відповідність соціальним потребам. Це надасть змогу встановити та обґрунтувати шляхи вдосконалення якості права в частині забезпечення поточних і перспективних потреб та інтересів соціуму, а також проблем сучасного державотворення в Україні.

Тамара Дудаш

Львівський національний університет імені Івана Франка, канд. юрид. наук, доцент кафедри

теорії та філософії права

Про поняття аргументації в праві

Актуальність дослідження аргументації у праві обумовлена тим, що теоретична й практична юриспруденція нерозривно пов’язана з процесом аргументування та його

34

Теорія держави і права

результатом – аргументацією. Аргументацію застосовують у правотворчості, правозастосуванні правореалізації, правотлумаченні та у юридичній доктрині. Що робить аргументацію юридичною або правовою? Що впливає на силу (переконливість) аргументування й аргументації у теоретичній та практичній юриспруденції? Ці та інші питання є надзвичано важливими й потребують глибинного загальнотеоретичного осмислення.

Насамперед необхідно встановити, яке розуміння поняття аргументації можна застосувати для дослідження аргументаційних процесів у праві. Етимологія слова ―аргументації‖ в українській мові свідчить про те, що воно мало таке первинне значення як ―показувати, виясняти, доводити, стверджувати‖ [Етимологічний словник української мови: в семи томах / ред. колегія О. Мельничук, І. Білодід, В. Коломієць, О. Ткаченко. – Том 1 : А-Г. – К. : Наукова думка, 1982. – С. 82 – 83]. Етимологія слова ―аргументація‖ отримала подальший розвиток у наукових концепціях і підтверджена, як зазначено вище, в теорії аргументації. У спеціальному дослідженні, присвяченому питанню формальних і неформальних підходів до теорії аргументації, А. Гончаров встановив, що у формальних логічних концепціях поняття аргументації ототожнене з поняттям формально-логічного дедуктивного доведення (істинні тези дозволяють дійти істинних висновків; терміни ―аргументація‖, ―аргумент‖, ―теза‖ можна легко замінити на терміни – ―міркування‖, ―засновок‖, ―висновок‖) і часто визначене через родове поняття ―обґрунтування‖, а у неформальних концепціях аргументація розглядається як комунікативний процес (критичний обмін думками між співрозмовниками, процес раціонального переконання співрозмовника, підпорядкований певним цілям, якими керується пропонент).

Є різні підходи до встановлення того, що вважати аргументацією. Тут можливі два підходи щодо дефініювання поняття: формулювання родово-видової або ж описової дефініції. При цьому, радянська і пострадянська наукові традиції тяжіють до обов’язкового формулювання родово-видових дефініцій зазначеного поняття. Аналіз визначень загального поняття про аргументацію здійснив у своєму монографічному дослідження К. Каргін. Він виявив, що поняття аргументації визначається через такі родові поняття як: аргументація-діяльність; аргументація-спосіб міркування; аргументація-обґрунтування; аргументація-система прийомів і методів переконання, доведення; аргументація-процес [Каргин К. В. Понятие и элементы юридической аргументации : монография / К. В. Каргин. – Нижний Новгород : Нижегородская правовая академия, 2011. – С. 16 – 17]. Якщо підвищити рівень узагальнення в аналізі цих визначень, то у частині з них аргументацію розглядають як процес (діяльність) з обґрунтування та/або переконання (цю позицію поділяє більшість дослідників аргументації, позиції котрих були предметом аналізу); у іншій же частині – як прийоми та засоби обґрунтування та/або переконання, тобто динамічний чи статичний підходи. За іншим критерієм частина авторів акцентує увагу на родове поняття обґрунтування, частина – на переконання, а частина – поєднує ці два поняття для дефініювання аргументації. У західній науковій традиції не схильні обмежуватися родово-видовою дефініцією і окреслюють обсяг поняття завдяки описовому дефініюванню. Таке описове дефініювання може наповнювати весь текст певної наукової праці. С. Гамблін вважає, що немає великої користі у осмисленні того, що таке аргументи, натомість треба осмислювати як оцінювати аргументи. Адже формулюючи дефініцію науковець встановлює обмеження щодо свого дослідження. Гамблін прагне надати максимально широкої характеристики аргументації, ніж це може забезпечити первинна дефініція. Предметом його дослідження може бути будь-яке явище, до якого його нормативна

35

Теорія держави і права

модель може бути застосована [Hamblin, C.L. Fallacies. – London: Methuen. – 1970 // Цит за: Bermejo-Luque L. Giving Reasons. A Linguistic-Pragmatic Approach to Argumentation Theory. – Argumentation Library. – No 20. – Springer, 2011. – P. 10]. Інші автори вважають,

що обов’язково потрібно надавати первинну дефініцію понять. Ф. Ван Ємюрен та Р. Грутендорст зазначають, що дефініювання предмета дослідження дозволяє уникнути того, що пропонована модель генеруватиме суто результати ad hoc. Якісна дефініція аргументації повинна охоплювати ті явища, котрі мотивують саме існування теорії аргументації; у іншому разі, навіть якщо теорія буде точно стосуватися чітко дефінійованих понять, які входять до предметів дослідження, вона може не бути прийнятною для оцінки аргументації, яка здійснюється в реальному житті. Аргументацію вони визначають як вербальну, соціальну та раціональну діяльність, метою якої є переконання розумного судді у прийнятності (неприйнятності) певної точки зору шляхом висунення сукупності тверджень, що призначена для того, щоб підтвердити

(або спростувати) цю точку зору [Van Eemeren Frans H. Handbook of Argumentation Theory / Frans H. van Eemeren, Bart Garssen, Erik C. W. Krabbe, A. Francisca Snoeck Henkemans, Bart Verheij, Jean H. M. Wagemans. – Springer, 2014. – P. 7]. Л. Бермеджо-

Луку зазначає, що з огляду на різноманіття підходів до дослідження аргументації її дефініювання є вкрай необхідним. Так само дефініція аргументації може мати визначальний вплив на типологію, якої дотримується чи пропагує автор (типи аргументаційних ситуацій, типи схем аргументів тощо). Вона розглядає аргументацію як комунікативну діяльність, метою якої є обгрунтувати цільову вимогу. Загалом у західній науці сформувалося кілька підходів до розуміння й дослідження аргументаційних процесів у праві: риторичний, топічний, діалектичний (діалогічний, комунікативний), прагмадіалектичний. На межі права і ―штучного розуму‖ аргументація розглядається крізь призму логічного підходу, корий залишається домінувати у радянській та пострадянській науковій літературі

Отже, з’ясування змісту поняття про аргументацію часто потребує контекстуального аналізу наукових праць, зокрема західних вчених, з тим, аби зрозуміти, які ознаки поняття про аргументацію автор вважає основними. У західній науковій літературі з питань правової аргументації поняття аргументації розуміють як комунікативну діяльність з метою переконання. Одночасно, у літературі радянського та пострадянського періду аргументацію визначають здебільшого через поняття обгрунтування.

Ольга Золотухіна

Київський університет туризму, економіки і права здобувач

Вдосконалення фанукціонування нотаріату України в сучасних умовах розбудови державності

Сьогодні в умовах інтенсифікації розвитку економічної сфери держави, що обумовлює посилення ролі нотаріату України, проблема його реформування, в тому числі і в контексті підвищення рівня якості реалізації функцій нотаріату, набуває особливої актуальності та потребує свого наукового переосмислення. Це обумовлено також: існуючими практичними недоліками функціонування нотаріату, що виявляється в ускладненні нотаріальних процедур, неусталеністю практики вчинення окремих нотаріальних дій, недостатністю кадрового забезпечення нотаріату в регіонах України,

36

Теорія держави і права

відсутністю необхідних форм підвищення рівня кваліфікації суб’єктів нотаріальної діяльності тощо; невитребованістю медіаційного та попереджувального функціонального потенціалу нотаріату, що має бути враховано в умовах реформування правової системи України, наближення нотаріату України до нотаріату латинського типу тощо. Враховуючи практику функціонування нотаріату України, недоліки його правового забезпечення, спробуємо узагальнити шляхи вдосконалення функціонування нотаріату в сучасних умовах розвитку правової системи, розбудови громадянського суспільства та державності. Зазначене узагальнення можливо здійснити в межах трьох блоків, що характеризуватиме особливості функціонування нотаріату як явища практичного плану, об’єкту наукового пізнання та напряму навчальної підготовки і наукового пізнання.

Проблематика практики функціонування нотаріату в Україні свідчить про те, що на сьогодні нотаріат України знаходиться в стані трансформації, потребує свого реформування в контексті подолання ідеологічних передумов функціонування нотаріату в системі державного апарату, що сформувалось в радянській правовій доктрині, та побудови системи нотаріату, що відповідала б сучасним потребам життєдіяльності суспільства, економічної і правової систем суспільства та функціонування держави. Серед основних напрямів вдосконалення практики функціонування нотаріату в Україні можливо наголосити на наступних:

1) потребує законодавчого визначення поняття функцій нотаріату, їх різновидів та змісту, вдосконалення правового статусу суб’єктів нотаріальної діяльності, їх повноважень тощо;

2). слід вдосконалити форми та методи взаємодії суб’єктів нотаріальної діяльності із іншими суб’єктами, що здійснюють юридичну практику. Тим самим забезпечується цілісність та єдність юридичної практики, буде можливість досягнути бажаного правового ефекту від функціонування нотаріату;

3)потребує активізації співпраця з Міжнародним союзом латинського нотаріату щодо подальшого вступу України до складу його членів, тим самим вітчизняна система нотаріату зробить черговий крок до наближення до нотаріату латинського типу;

4)доцільно забезпечити доступність фізичних та юридичних осіб до нотаріальних послуг, особливо, що стосується доступності до нотаріальних послуг в регіонах України, сільській місцевості шляхом створення належних соціально-економічних умов для діяльності суб’єктів нотаріальної діяльності.

Оскільки функції нотаріату становлять наукознавчий інтерес, слід відзначити і потенціал функцій нотаріату, як об’єкту наукового пізнання, що визначає перспективи розвитку їх наукових досліджень. Серед ключових напрямів вдосконалення наукового дослідження функцій нотаріату слід відзначити наступні:

1)розвиток функціонування нотаріату в Україні потребує вироблення нової концепції реформування, в основі якої має бути закладено функціональний підхід до розуміння нотаріату, його роль в сучасних умовах розвитку державності та громадянського суспільства;

2)важливим є активізація наукових досліджень функціонального призначення нотаріату в контексті перехідного етапу розвитку держави та громадянського суспільства, що потребує вироблення нових підходів до характеристики місця нотаріату

всистемі публічної та приватної правової діяльності;

3)особлива роль відводиться теоретико-правовим дослідженням функцій нотаріату, як явища міждисциплінарного плану, що має закономірності свого зародження, виникнення та розвитку; в контексті дослідження теоретико-правових закономірностей

37

Теорія держави і права

функцій нотаріату саме на теорію держави і права покладається завдання створити концептуальне підґрунтя для дослідження функцій нотаріату на галузевому рівні юридичної науки;

4) важливе значення має наукове дослідження досвіду функціонування нотаріату в іноземних державах. Особливо тих, де система нотаріату відновиться до нотаріату латинського типу, що надасть змогу сформувати доктринальні положення щодо уніфікації та гармонізації функціонування нотаріату відповідно до міжнародних стандартів.

В контексті освітньої діяльності слід наголосити на тому, що розвиток функціонування нотаріату обумовлює зміни і освітньої та наукової діяльності щодо підготовки кадрового потенціалу нотаріату, а також посилення підготовки студентів вищих навчальних закладів юридичного профілю або юридичних факультетів в контексті підвищення рівня освітніх навичок щодо функціонування нотаріату та його ролі в системі юридичної практичної діяльності. Це потребує:

-закріплення в якості нормативних таких навчальних дисциплін як «Нотаріат в Україні», «Нотаріальне процесуальне право», «Нотаріальні правові акти» та внести їх до змісту стандартів вищої юридичної освіти;

-забезпечення обов’язкового проходження навчально-виробничої практики студентами вищих навчальних закладів юридичного профілю або юридичних факультетів в органах нотаріату України;

-виокремлення нотаріату України та нотаріального процесуального права в якості самостійної наукової спеціальності, за якою проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів, присвоєння вчених звань;

-посилення наукової роботи в плані вивчення проблематики функціонального призначення нотаріату в України, активізувати вибір науково-дослідних тем за відповідною тематикою та здійснення контролю за їх виконанням.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Дідич Т.О.

Александр Кириченко

Николаевский национальный университет имени В. А. Сухомлинского, факультет политологии и права докт. юрид. наук, профессор

Новая доктрина механизма передачи власти от избирателей субъектам властных полномочий: приглашение к дискуссии

Разработанная автором новая доктрина трехуровневого (общегосударственного, регионального, локального) механизма передачи власти от избирателей к субъектам властных полномочий кратко может быть представлена следующим образом:

1. Непосредственная демоскратия (непосредственная власть, первичная власть):

1.1.Общегосударственная непосредственная демоскратия (общегосударственная первичная власть):

1.1.1.Общегосударственный референдум.

1.1.2.Общегосударственные выборы.

1.2.Региональная непосредственная демоскратия (региональная первичная власть):

1.2.1.Региональный референдум.

1.2.2.Региональные выборы.

38

Теорія держави і права

1.3. Локальная непосредственная демоскратия (локальная первичная власть в виде общего собрания коллектива юридического лица с принятием решения с помощью тайного голосования и др.).

Иные формы народного волеизъявления не носят собственно демоскратического характера, не являются всеобъемлющими и/или не могут обеспечить тайну волеизъявления и гарантии свободы такого волеизъявления.

2. Представительская демоскратия (вторичная власть):

2.1. Полипредставительская демоскратия (поливторичная власть):

2.1.1.Общегосударственная полипредставительская демоскратия (общегосударственная поливторичная власть):

2.1.1.1.Первый уровень (парламент в целом).

2.1.1.2.Второй уровень (президиум парламента, вторая палата парламента.

2.1.2.Региональная полипредставительская демоскратия (региональная поливторичная власть):

2.1.2.1.Первый уровень (сессия местных советов, законодательного собрания и др.).

2.1.2.2.Второй уровень (исполком, президиум, иное постоянное представительство местных советов, законодательного собрания и др.).

2.1.3.Локальная полипредставительская демоскратия.

2.1.3.1.Первый уровень (собрание представителей коллектива юридического лица).

2.1.3.2.Второй уровень (президиум, иное постоянное представительство общего собрания или собрания представителей юридического лица).

2.2. Монопредставительская демоскратия (моновторичная власть):

2.2.1.Общегосударственная монопредставительская демоскратия или общегосударственная моновторичная власть (президент, премьер-министр или иное высшее должностное лицо государства, избираемые всеми избирателями страны).

2.2.2.Региональная монопредставительская демоскратия или региональная моновторичная власть (губернатор, глава региона, иной выборный высший руководитель региона).

2.2.3.Локальная монопредставительская демоскратия или локальная моновторичная власть (выборный руководитель юридического лица).

3. Делегированная демоскратия (третичная власть):

3.1.Общегосударственная делегированная демоскратия (общегосударственная

третичная власть): 3.1.1. Правительство. 3.1.2. Премьер-министр. 3.1.3. Руководители министерств, ведомств и комитетов.

3.2.Региональная делегированная демоскратия или региональная третичная власть (руководители, сотрудники региональных юридических лиц).

3.3.Локальная делегированная демоскратия или локальная третичная власть (руководители и сотрудники низовых юридических лиц).

Рассмотренная доктрина, в свою очередь, основана на разработанной автором новой доктрины политических режимов государства, согласно которой выделяются такие формы политических режимов государства:

1. Демоскратия, когда решения в обществе или в локальных коллективах принимаются осознанно большинством избирателей или иных голосующих, т.е. минимальное большинство избирателей равняется 50 % избирателей и плюс еще хотя бы один голос.

Реализация именно демоскратической формы политического режима возможно лишь при достаточно высокой политической зрелости избирателей.

39