6. А. Сміта, ж.-ж. Руссо, і. Канта, г. Гегеля.

Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Французький філософ Жан-Жаком Руссо, який на відміну від Гоббса вважав, що людина за своєю природою добра, миролюбна, створена для щастя. Джерелом конфліктів у сучасному суспільстві, на його думку,недоліки в його організації, помилки і забобони людей і насамперед їх прихильність до приватної власності. Найважливішим інструментом відновлення природних для людей відносин світу і згоди має стати створювана ними за взаємною угодою демократична держава, що спирається переважно на ненасильницькі, виховні засоби, які найбільшою мірою відповідають сутності людини.Німецький філософ Іммануїл Кант вважав, що стан світу між людьми, що живуть по сусідству, не є природним станом. Цє, навпаки, стан війни, тобто якщо і не безперервні військові дії, то постійна загроза. Таким чином, Кант, подібно до Т. Гоббсу, песимістично визнає природним для людей «стан війни», але в той же час подібно Ж.-Ж. Руссо, виражає оптимістичну надію на можливість досягнення «стану світу». У XIX ст намітився інший підхід до оцінки воєн і соціальних конфліктів. Перш за все Ф . Г е г е л ь набагато визначеніше висловився відносно позитивної ролі воєн в розвитку общества. Глибше розуміння складних процесів суспільного розвитку і тим самим ролі соціального конфлікту в житті суспільства об'єктивно диктувалося самим ходом історичного процесу. У XIX ст він супроводився настільки бурхливими змінами в економічній, політичній, духовній і інших сферах суспільного життя, що це не могло не позначитися на утриманні соціальних теорій. Суспільний розвиток в цих теоріях починає виглядати так, що боротьба, конфлікти і зіткнення представляються не просто можливими, а неминучими явищами соціальній дійсності. Більш того, з'являються теорії, прагнучі обгрунтувати наявність вічних причин конфліктів, а тим самим принципову неусувність їх наслідків.

7.К-я соціол. науки (:М. Вебера і Г. Зіммеля.

У соціології загальна концепція соціального конфлікту стала складатися в кінці XIX — початку XX ст в роботах німецьких учених Макса Вебера (1864—1920) і Георга Зіммеля (1858 — 1918). Вони довели, що конфлікти є важливою частиною соціального життя. Для соціологічного підходу на відміну від філософського, характерне дослідження конфлікту на основі таких специфічних методів, як анкетування, статистичний аналіз масових даних, інтерв'ювання і ін. В результаті, в рамках соціологічного підходу уявлення про конфлікти стали детальнішими, конкретнішими, «живішими».

Ширший і багатогранніший розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він вбачав у боротьбі між політичними партіями, які репрезентують інтереси громадськості, та бюрократією.Суспільством є сукупність груп, що розрізняються своїм статусом. Тому їх інтереси розходяться, що і породжує соціальні конфлікти. Всякі надії на можливість їх усунення з життя суспільства ілюзорні. Потрібно визнати неминучість існування на цій землі вічної боротьби одних людей проти інших. Проте інтереси людей не лише розходяться, але в якійсь мірі і збігаються, що створює основу для балансу сил, досягнення соціального консенсусу. І хоча конфлікти не можуть бути зовсім усунені з соціального життя, це не означає, що вона характеризується постійною нестабільністю.

Формулювання засадничих принципів теорії конфлікту, впровадження в науковий обіг терміна «соціологія конфлікту» відбулося завдяки німецькому соціологу Г. Зіммелю, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. На його думку, чим гостріший конфлікт, тим згуртованішими є групи, що конфліктують; чим менша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. Отже, на відміну від К. Маркса, Г. Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засобом розвитку суспільства. Г. Зіммель в своїй книзі «Конфлікт сучасної культури» (1918) і ряду інших своїх робіт виходив з того, що безліч егоїстичних груп, що існує в суспільстві, проте не ізольовані один від одного, а навпаки, тісно зв'язані між собою тисячами незримих ниток. Саме ці пересічення групових інтересів пом'якшують конфлікти і служать грунтом для стійкості демократичних суспільств. Проте конфліктів неможливо позббутися, вони представляють необхідну універсальну властивість соціального життя, настільки ж стійку її форму як владу, ринок, суспільний договір і ін.