28. Літературно-критична діяльність п. Грабовського. Аналіз його статей «Дещо про творчість поетичну» та «Слівце на слівце».

Центральною в естетичній концепції П. Грабовського є проблема «мистецтво і дійсність», яку він розглядає крізь призми суспільної природи прекрасного і соціяльного призначення художньої творчості. Грабовський розумів, що художня література може сприяти розвитку суспільства лише творами «артистичної цільності», які «чарують своєю красою артистичною». Гостро критикуючи деякі недолугі переклади поезій Шевченка російською мовою, мотивуючи свій присуд, Грабовський говорив про єдність етичних і естетичних критеріїв оцінки творів мистецтва: «Ми не можемо дивитись інакше, ідучи за голосом совісті та враження естетичного» (т. 3, с. 137). Так Грабовський принагідно торкнувся питання відповідальності перекладача за якість його праці, яка регулює міжнаціональні літературні стосунки. І як би поет не декларував лише соціяльно-політичні цілі поезії, насправді її естетична природа ширша. Погляди Грабовського-критика збіглися з поглядами Івана Франка та Лесі Українки на інтимну лірику, яка відбиває хвилинні вибухи горя і песимізму. Ці почуття, властиві людині в якийсь момент її життя, не суперечать громадянському пафосу поезії, якщо не заступають складного спектру ставлення пригнобленої людини до несправедливих соціяльних умов.Письменники кінця ХIХ ст. одностайно виступили проти вузького утилітаризму народницької критики, зробивши акцент на психологічному аспекті мистецтва, переосмисливши предмет художньої літератури, критикуючи описовість і художню неорганізованість деяких творів своїх попередників. Виходячи з потреб реального життя, нехтуючи нормативними приписами «піїтики», орієнтуючись на тих поетів, які «виробили форму вірша до найвищих ступнів краси та мелодійності», поет ставив відповідальні завдання і перед критикою, яка повинна застосовувати естетичні критерії до оцінки мистецьких явищ.

ДУЩО ПРО ТВ

М. К. на збірник Грицька Кернеренка "В досужий час". оловік може бути добрим сім'янином, скромною людиною, далекою від усяких зальотів та горобцювання, а проте писати такі самі речі, як Кернеренків збірник "В досужий час", що дає критикові нагоду до прикрих для особи автора здогадів. А свідчать вони, безперечно, про брак трьох основних речей у автора: певної освіти загальнолюдської, тверезого цілокупного світогляду громадського і потрібного розуміння ваги та цілей діяльності поетичної. Без тих трьох речей не буде ніколи поета справдешнього; а якщо в його й талан при тому не яскравий, то годі й думати, щоб його праця мала яку вартість або справляла користь громаді. Брак тих речей — то суще безголов'я для поета чи письменника взагалі, і таку думку ми могли б ствердити відповідними прикладами з історії літературного руху світовогго. "Штука для штуки" — се в устах проповідників значило: затчи уші та затули очі на голосніші потреби життя, тікай від його прози, літай понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрій, лоскочи потихесеньку нерви, з поезії зроби панську примху — отакий їх закон і вимоги. В свої твори Кольцов вкладав не самі почування, але й глибоку думку, себто тенденцію, майже завше мав на оці певну мету, себто грішив против головних вимог панської теорії, та й не міг не грішити, родившись та зрісши серед простого народу. Він співав про людське горе, бо воно вражало його та обуряло; він співав при кращу долю, бо всею душею бажав, щоб вона запанувала замість горя. Шевченко був поетом-борцем, найкращим діячем громадським; він завжди знав, куди йде і за чим.

СЛІВЦЕ НА СЛІВЦЕ НЕТУ!