4. Проблема періодизації історії української літературної критики. Її зв'язок з іншими науковими дисциплінами.

П. Федченко як автор і редактор основних праць з історії української
літературної критики виділяє п’ять великих періодів становлення і розвитку
літературно-естетичної думки (а в її лоні і власне літературної критики) від
Київської Русі до сучасності: перший — від зародження до кінця XVIII сто¬
ліття (передумови та ембріонально-початкові форми критики); другий — початок і до 60-х років XIX ст. (виникнення і формування власне літератур¬
ної критики у зв’язку із взаємодією класицистичної, просвітницької та рома¬
нтичної естетичної свідомості, в процесі становлення нової української літе¬
ратури); третій — 70—90-ті роки XIX ст. (період домінування реалізму в діа¬
логічному стосунку з романтизмом і натуралізмом); четвертий — кінець XIX- початок XX ст. (час зрілості, оновлення реалізму, формування модернізму,
зростання питомої ваги неоромантизму); п’ятий — XX століття. У хроноло¬
гічні рамки 1-У періодів упорядники хрестоматій з «Історії української літе¬
ратурної критики та літературознавства» вкладають матеріяли трьох її книг

6. Своєрідність літературно-критичного процесу в Україні.Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних відтинків чи блоків:література часів Київської Русі (княжа доба);середньовіччя (давня українська література);становлення нової української літератури (кінець XVIII — поч. XIX ст.); Українську літературу на початку 19 ст. представляли І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, засновник сучасної української літератури і літературної мови - поет, художник і національний пророк Тарас Шевченко.перша та друга половина XIX ст.;окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця XIX-поч. XX ст.(величезний масив здобутків української літератури у XX ст. в Україні та в діаспорі). Відображаючи загальний поступ українського письменства, ці етапи розвитку літератури не є географічно стабільними. Так склалося в нашій історії, що «п'ємонтами» української духовності були не тільки відомі адміністративно-культурні центри країни (Острог, Київ, Львів, Харків та ін.), часто ними ставали місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Так, у XX ст. українська ідея й українська демократична література розвивались не в Україні, а, переважно, в західній діаспорі.

7. Система жанрів у літературній критиці.нзія, огляд, есе, літературний портрет, діалог, монографія і т. под. Щойно
опублікований новий художній твір найчастіше, зазвичай, породжує рецен¬11зію (відгук, розбір, оцінку) у вигляді невеличкої за обсягом статті. Це — ма¬
лий наймобільніший жанр критики, що реалізується у численних різновидах
залежно від родо-жанрових вимірів художнього твору, його художньо-
естетичних якостей і ставлення до нього критика, що репрезентує певний лі¬
тературний напрям, літературну групу. Оповідання, повість, роман, написані
у традиційному ключі, цілком можуть бути поціновані у формі рецензії-
переказу, рецензії-відгуку, або викликати рецензію-памфлет, рецензію-
фейлетон. А, скажімо, роман-епопея чи новий для якоїсь національної літе¬
ратури соціяльно-психологічний роман вимагають проблемної рецензії, а то
й великої статті монографічного плану. Доробок одного письменника за
якийсь період, річні здобутки національної літератури у пресі для масового
чи освіченого спеціального читача вимагають статті-огляду. ПРОБЛЕМО-ОГЛЯДОВА СТАТТЯ. 4 Літературно-критична стаття, поряд з рецензією, є найтипові-
шим жанром журнальної критики. Гі різновиди: стаття-огляд, стаття-
трактат, стаття-портрет. Кожен з них набуває різновидів і стильової домі¬
нанти залежно від наявності у них проблемності, полемічності. них творів тощо, модифікує ці структури. Літературна критика викорис¬
товує жанри, характерні для преси (репортаж, інтерв’ю, фейлетон і т. д.),
для публіцистики (памфлет, нарис, маніфест, есе та ін.), для науки (діалог,
трактат, монографія), підпорядковуючи їх основній своїй меті і функції:
оцінювати, інтерпретуючи їх, нові твори чи тенденції літературного
процесу, привернути до них увагу сучасників, формувати з приводу них
громадську думку; або по-новому, крізь призму актуальних потреб, ви¬
тлумачити сенс творів, написаних раніше. зей. Адже літературний портрет і монографія — то таки достеменно істори-
ко-літературні жанри: їх не напишеш в розпалі літературного процесу, на
початку творчості молодого письменника (хоча винятки бували). Трактат же
і проблемна стаття — питомі прихистки теоретичного мислення.

8. ТЕЛЕФОН

9. Лтературно-критична діяльність Г. Квітки-Основ’яненка. Проблематика його статей «Супліка да пана іздателя» 74-76, «Мемуари Євстратія Мякушкіна», листування 82-87За давньою (і теж не лише українською!) традицією іноді самі художні твори являли Собою белетризований теоретичний трактат з ілюстрацією до нього або полеміч*;, ний випад проти літературних супротивників. Програмний -«заряд» містили вже п^рші твори нової української літе* ратури, зокрема «Наталка-Полтавка» Котляревського!, «Салдацький патрет» Г. Квітки-Основ’яненка, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, а згодом — ряд творів М. Шаш­кевича, А. Могильницького, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка.Подібної природи та функції були й авторські передмо* ви, «писульки», «супліки», що набували характеру своєрід* них програмних маніфестів, які тут же ілюструвалися і по­лемічно утверджувалися, як це було, наприклад, у ряді виступів П. Гулака-Артемовського, Г* Квітки-Основ’янен- •ка, Є. Гребінки, М. ІПашкевича, Т, Шевченка, П. Куліша {та ін. «Супліка до пана іздателя» Г. Квітки-Основ’я­ненка (1834). У цій своєрідно жанрово оформленій літера­турній декларації давалась відсіч недругам українського письменства, утверджувались права, на його існування і визначалися деякі його естетичні змістові й формальні за­сади. У руслі просвітительського реалізму розвивалися ху­дожня творчість Г. Квітки-Основ’яненка, його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у них помічається наближення до романтичного зображенняСУПЛІКА – Згадує Котл – енеїду, гулака-арт пан і собока, твардовский, За сюю вигадку аж тричі тобі дякую. Нехай же знають і наших! Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорють та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати. «Ета нєшто па-чухонські. Зачим печатать, кагда ніхто не «розуміє». Та ще ж на своїм віку видав і таких, що, як попаде нашу книжку, та переворочує її, переворочує. Коли ж будеш її печатать, то, пожалуста, доглядай, щоб у моїй побрехеньці не наварнякали якої нашої мови на московський лад. Нехай наші, як хто зна, так своє й пише;МЕМУАРИ Пусть журналистьі (почитающие себя любя- щими правду) прольют ведра чернил, испишут и испечатают стопьі бумаги, переведут пудьі перьев, уличая меня в нєзна- нии грамматики, логики и других таких пустяков; пусть до- казивагот, что литература не моє призвание. ерннх всеми возможньїми способами деньги, опочию іі лаврах и стану прославлять сам себя, в особих статьях при­мусь говорить о литературе, но начну и кончу собою. «Блажен, кто, сде- лав так много в литературе добра и не успев истребить зла, может с спокойньїм духом положить перо и сказать с стихотворцем: «насильно мил не будешь!..». Зй, брат Евстратий, не шали! не пускайся на нес* войственное человеку, имеющему ум, а потому понимаю- щему, что есть честность; иначе берегись усльїшать такие себе прилагательньїе, что горько будет слушать. Что-ни- будь одно: литератор либо торгаш. Хочется приобресть де яег? — Будь сапожішк, портной, лавочник: будсшь честно и зто дело вести, зашибешь копейку. Пиши, н,о все во славу божию, в назидание ближнего, в похвалу нашей матушке России, в благодарность батюшке-царю, на пользу нам, детушкам ^го. Пиши такое, чтоби невинность при твоих строках не краснела; неопитность не имела би поводу узнать из тво- •ей книги то, чего бьі и по век не узнала. Все зто молодьіе люди читают, затверживают и, при случае, поль- зуются наставлениями, тобою сладко, занимательно изло- женннми от кичения ума, тщеславия — блеснуть мьіслью, словом, и одеть порок в привлекательную одежду, пре- лестьми прикрить гнусность его!.. Завтра пляска станет приносить доход.ЛИСТУВАННЯ ДО ПЛЕТНЬОВА. Не боюсь Сенковского! Кстати, если еще не поздно, я яросил бн Вас оставить его и не отягощать Вашего С о- временника даже и именем его, не только суждением о.мерзостях его. Я его просил написать что-то серьез- ное, трогательное. Он мне доказьівал, что язьік неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал М а р у- с ю и доказал, что от малороссийского язьїка можно рас- трогаться. ПОГОДІНА Жаль, что Вам неизвестно малоросе [ийское] наречие: я бьі попросил Вас сказать беспристрастное мнение о По¬вестях Основьяиенка, скоро имеющих вийти. МАКСИМОВИЧА. Мисль Ваша, чтоби издавать что-либо по наській мові, кажется, с наступающим годом должна осущест- внться. Уже подана докладная записка (так, по крайней мере, извещают меня), чтоби дозволено било при «Оте- чественних записках» на 1840 год издавать 4, 6, 8 прибав¬лений на малороссийском язике. не можно ли в Вашем «Киевляни- не» уделить какого «закапелка», куда ми би могли скла- дивать своє «збижье».

10. М.О. Максимович як літературний критик, його філософсько-естетичні погляди. Передмова до збірки “Малороссийские песни”» 111-115, «О правописании малороссийского языка» 120-121, «Трезвон о Квиткиной Марусе» 124-131

Своєрідна інтеграція ідеалістичної фі­лософії Шеллінга, Гегеля, Фіхте, її трак­тування суті національного, народного духу з романтичними ідеями Гердера, проголошенням народної поезії найвищим втіленням одвічного національного духу визначила не тільки характер теоретично-естетичних уявлень Максимовича, а й на­прямок та зміст його практичної діяль­ності як фольклориста, літературознавця і критика. Максимович вважав, що «вся наука должна бьіть философическая от своих главннх й общих положений до самнх частньїх исследований»106, тобто до своєї постійної зорієнтованості на актуальні по­треби сучасного життя. Це положення ма­ло важливе методологічне значення для спрямування не лише історико-літератур-них, а й літературно-критичних студій. І в своїх лекціях з теорії словесності, чи­таних у Київському університеті, карди­нальне питання естетики про відношення мистецтва до дійсності Максимович роз­в'язував з ідеалістичних позицій. ( У праг­ненні до «абсолютної краси», втіленої в ідеї «вищого духу», вбачав Максимо­вич «начало зстетическому совершенству й идеальному в искусстве, которому про-тивополагается естественное». Там же він висловлював і негативне ставлення до тієї літературної критики, яка «ложною ста-новится от предубеждения теоретическо-го» (у тому числі критики В. Бєлін­ського) 107. Як В. Кюхель-бекер та інші декабристські поети й кри­тики 108, саме у вірності національному фольклорному джерелу — народним піс­ням, «где звуч«т дума, движимая чув-ством», казкам, «где отсвечивает фанта-зия народная»,— Максимович вбачає основну запоруку процвітання самобутньої «й истинно русской», «народної» поезії. Конкретизуючи свої погляди на крити­ку, Максимович у статті про «Песнь о полку Игореве» (з лекцій, читаних у Ки­ївському університеті в 1835 р.) писав: «О Песни Игорю, как самообразном яв­лений поззии должно судить более по ней самой, нежели по каким-либо част­ини правилам критики, составленной по иноземннм образцовьім сочинениям. Кри­тика ее должна состояться из рассмотре-ния ее самой, как внражения тогдашней жизни, в совокупности с другими памят-никами древней нашей Словесности й на-родной поззии нашей й других славян, й в сообразном только с общими требо-ваниями вкуса, только с общими условия-ми й законами изящного. Лишь тогда критика ее послужит к из-ьяснению свойств ее й своен'ародной нашей поззии й к составлению некоторнх правил свое-народной нашей Пиитики; подмогою к се-му будут служить еще лучшие произве-дения наших позтов, например, Держави-на, Пушкина» ш.