5. Елементи літературної критики у творах давньої української літератури.

У початковий період кожної національної літератури критично-тлумачний і нормативний елемент містився у синкретичних текстах, у різножанрових художніх і філо­софських творах, а згодом — у підручниках з поетики і риторики, складених за традиціями, що йшли ще від Аріс- тотеля. традиції давньої літерату­ри, починаючи від часів Київської Русі Нормативний і коментаторсько-тлумачний елементи зу­стрічаються ще в «Изборниках Святослава» (1073—1076), де визначалися характер і призначення художніх творів, користь від «почитания книжного» та робилися застере­ження від читання книг недозволених. Похвала книзі як джерелу знань і духовної сили людини містилася в «По­вісті минулих літ», де водночас конкретизувалися мораль­но-змістові ознаки «істинних» книг, критерії систематиза­ції, добору та розмежування від книг «богоотметньїх».. Своєрідні оцінки різних методів літературної праці де­монстрував автор «Слова о полку Ігоревім» у своїх роз­мірковуваннях про те, якими поетичними-засобами можна було б найкраще досягати поставленої мети — чи «старьіми словесьі» «по замьішлению Боянью», чи «по бьілинам сего времени». Захоплення улюбленцем Святослава Бояном що натхненно оспівував і возвеличував княжі подвиги, не за­важає авторові відмовитися від наслідування знаменито­му співцеві, оскільки цього разу належало не стільки прос­лавляти, скільки осуджувати. А для цього ж, певна річ, годилося не ширяти «сизьім орлом под облака» і «растека- тись ммслию по древу», поетично гіперболізуючи подвиги й ідеалізуючи героїв, а тверезо літописати сувору прозу сум­ного походу Ігоря, причини розбрату й поразок з тим, щоб це літописання стало добрим уроком сучасникам і нащад­кам. Так формувалися функціональні принципи оцінок, ос­кільки у самому виборі поетичних зразків містилася не лише оцінка певних канонів, стильової манери попередників і сучасників, а й критика та пересторога від не властивих предметові шляхів і засобів зображення. Вважалося, що література без певного «закону», що ви­никав і функціонував спочатку у вигляді певних канонізо­ваних художніх зразків, а згодом і теоретично узагальне. Поступово кожен визначний оригінальний твір, навіть якщо не містив спеціально теоретично сформульованих за­садних мистецьких постулатів, вже сам по собі набував ха­рактеру й значення нового «зразка», по-своєму зреалізова­ного «закону», який у більшій чи меншій мірі протистояв іншим творам і встановленій панівній традиції. Подібні протистояння й об’єктивна «критика» — змістова й стильо­ва — особливо характерні для творів полемічної літерату­ри XV—XVIII ст. Показові у цьому відношенні є «посланія», «обличенія», «ответьі» Івана Вишенського. Розвінчуючи «прицукроване лжі сладкословіє» в книзі проповідника унії Петра Скарги «Про єдність церкви Божої», Вишенський одночасно форму­лює цілий кодекс критичних критеріїв оцінки змісту, форми, призначення і функції будь-якого літературного твору. Керуючись цими нас­тановами, Вишенський викриває брехливість вихідних за­сад книги Скарги й облудність засобів їх реалізації: «При- смотритися первому излишнему слову того езуита.., а коли первое слово лжею и на лжи основано єсть, найдешь и по- знаешь уже усладьі, путем повести идучи»5. Критичні інтонації й критерії Вишенського вчуваютьсяі в знаменитій войовничо-запальній «Пересторозі» (1605—1606), і в антиуніатських творах Мелетія Смотрицького(«Тренос»), Захарії Копистенського («Палинодия или Книга оборони», 1619—1622) і Петра Могили («Лнфос», 1642).Однією з перших спроб власне літературної критики едетальний розгляд Іовом Княгиницьким ‘(послідовникомІ. Вишенського, засновником Скита Манявського) «Зер-

цала богословия» Кирила Ставровецького (Транквіліона),

чи швидше його рукописного програмного конспекту під

назвою «Исповедание верьі». Знайшовши в рукописі чи-

мало помилок, рецензент рекомендував не поспішати з дру-

куванням, «донежде не исл’Ьдуется ученими и учтшими пи-

санія книг отеческих», бо «лучше замедлити и прославитися,

нежели ускорити и обещеститися»7. Так, ав­тор латиномовного «Мистецтва поетики» (1705—1706) Фе-„ офан Прокопович Поряд з орієнтацією на античну традицію» першим у Росії став пропагувати літературні норми за­хідноєвропейського Відродження і — що було симптоматич- гнм подихом нових часів! — радив поетам зважати не ли­ше на авторитетні зразки та на традиційні правила, а й на здоровий глузд та природність явищ. Своєрідною ілюстрацією естетико-теоретичних вимог і морально-етичних настанов була його трагікомедія «Во­лодимир» з образом ідеального (й ідеалізованого!) героя. Художні ілюстративні додатки практикувалися і в поетиках Л. Горки та Г. Кониського.