33. Літературно-критична діяльність і. Франка. Проблематика статтей «Слово про критику», «Із секретів поетичної творчості».

В “Одвертому листі до гал[ицької] української молодежі” (1905) Франко писав про небезпеку для розвитку української ідентичності не лише в заборонах з боку царського уряду Росії, а передусім у тому, що велика частина українців, вихована в ідеях автократичного доктринерства, “сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі встидалася його. Українській інтелігенції, на переконання Франка, потрібно було відчути себе “українцями без офіційних кордонів”. Розвиваючи тему еволюції літературних напрямів у “Теорії і розвої історії літератури” (1909), він зауважує, що історик письменства при аналізі кожної нової течії повинен відрізняти своєрідно національне від загальнолюдського: національний зміст у міжнародній формі і національну форму з міжнародним змістом. У “Теорії і розвої історії літератури” (1909) вчений трактував літературу як найвищий прояв людської цивілізації, її мірило, “збір усіх духовних виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то більшої групи народів або й усього людства (всесвітня література), зложених у людській мові”.У статті “Метод і задача історії літератури” (написана у 1890–1891 рр.) Франко стверджує, що справді національна література як “духовна діяльність суспільності, котрої виразом є писателі, близькі до своєї публіки, солідарні з нею в основних поглядах національних і суспільних і даючі по-свойому вираз тим поглядам”, – починається після смерті Т.Шевченка з появою “Хати” П.Куліша та “Основи”.В одній із ранніх своїх праць – “Критичних письмах о галицькій інтелігенції” (1878), досліджуючи галицьке відродження та діяльність “Руської трійці”, Франко писав про те, що перш ніж почнеться справжній рух, повинна виникнути його потреба, повинні відбутися зміни у сфері чуття. У статті “Шевченко і критики” (1904) Франко застерігав дослідників від спрощень у проведенні аналогій, які не мали достатніх підстав і доводились до абсурду, коли характеризували творчість письменника як результат впливів. Вчений розглядав проблему “експорту” талантів, що живили чужі культури, насамперед російську та польську. У своїх історико-літературних оглядах він згадував видатних українців при дворах російських царів (Прокоповича, Капніста, Каразіна, Гнідича та ін.). Праці І.Франка, написані у 90-х – 900-х рр. (“Задачі і метод історії літератури”, “Метод і задача історії літератури”, “Етнологія та історія літератури”, “Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасних літературах”, “Теорія і розвій історії літератури”) свідчать про постійний інтерес вченого до проблеми методології дослідження українського літературного процесу, серед інших питань, і до з’ясування національних та міжнародних чинників літературної еволюції. У статті “Етнологія та історія літератури” (1894) Франко визнавав заслугу талановитих одиниць, які поєднують традиційну і писемну літературу, творячи справді народне письменство. «Із секретів поетичної творчості» — естетичний трактат, виданий Іваном Франком у 1898 році в «Літературно-науковому віснику». У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що задача літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія. У другому розділі Франко аналізує, у чому ж полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, часто також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. Але Франко також зауважує, що для створення композиції, цілісності твору необхідна сила розуму, тому «у найбільших велетнів людського слова еруптивні сили вітхнення гармонійно поєднуються з холодною силою обмірковування». Далі, проводячи паралелі між сонною і поетичною фантазією, Франко приходить до висновку, що здатність до символізування є також одною з головних характерних прикмет поетичної фантазії. У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. В людини є п'ять чуттів: зір, слух, дотик, смак та нюх. Людина отримує інформацію про навколишній світ, використовуючи тільки ці 5 відчуттів. Хоча їх не достатньо, щоб пізнати світ у всіх його вимірах, але людині не доводиться вибирати.

СЛОВО ПРО КРИТИКУ У праці «Слово про критику» (1896), формулюючи завдання літературної критики, вчений стверджував, що літературна критика має «зробити те, до чого звичайний читач інколи буває неспосібний, те, що загал почуває; він повинен висказати словами, обставити аргументами, підвести під якісь вищі принципи, мову чуття перекласти на мову розуму». Найглибший сенс, що його І. Франко розуміє як творчу свободу митця: «все вільно поетові; він чоловік, і йому вільно інтересуватися, пройматися всім тим, чим інтересуються люди». Якщо керуватися цією засадою І. Франка, то треба зауважити, що дослідникові мистецьких явищ не тільки «вільно інтересуватися», але й обов’язково вникати у все те, чим «інтересуються люди», адже оцінка того чи іншого мистецького явища мусить бути науково обґрунтованою, тобто спиратися на наукові досягнення з різних галузей знань гуманітарної сфери. Що стосується вченого, то його завдання – апелювати до розуму. Мета наукового дослідження – розширити той обсяг знання, який має людина. Проте наукова сугестія, на думку Франка, підпорядковується тим самим психічним законам «зціплення, асоціації образів і ідей». Вчений також стверджує, що політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики, оскільки їх треба дискутувати вузьким спеціалістам, тому літературна критика мусить бути поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послуговуватися тими методами наукового досліду,

34. 35. Публіцистика В. Винниченка. Аналіз його статті «Філософія і етика Шевченка». Проблематика відкритих листів В. Винниченка «Открытое письмо к русским писателям», «Одвертий лист В. Винниченка до М. Горького».

«Открытое письмо к русским писателям» (1983), «Птеродактили» (1916), «В чем наша сила» (1915), «Філософія і етика Шевченка» (1913), і до останніх своїх днів, вивчав, «препарував» й викривав ідеологію, практику та історичне коріння російського шовінізму. Він писав про це дуже багато, пристрасно, переконано, з нестриманою гнівною лютістю — і водночас з холодною, «сталевою» відточеністю неспростовної аргументац. одвертий лист до М. Горького» (1928 рік, вперше надруковано у паризькій газеті «Українські вісті») Громадянине Горькій, — звертається український письменник до російського «візаві». — У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а «наречіє». Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного? Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання. А тим часом, громадянине Горькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, громадянине М. Горькій, що ви вважаєте українську мову за «наречіє». Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову пишу я до Вас оцього одвертого листа, а з цікавості до того громадського явища, що Ви його викрили одним невинним слівцем «наречіє». В цьому слові, громадянине Горькій — цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. далі — слова, сповнені гніву й гіркої іронії: «Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Горькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком, як і Ви, формулював його: «Никакого украинского языка не было, нет и быть не может». А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові будь-яких літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою. Та ще більше! Ви не можете не знати того, як самі Ви колись інакше ставились до українського питання. Пам’ятаєте, як у 1908 році Ви, збираючись видавати переклади моїх літературних праць з української мови на руську, з властивою Вам сльозою у розмовах зо мною вигукували: «Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!» и, що звете себе другом Леніна, великого революціонера і основоположника сучасного комунізму. Ви, що користуєтесь довір’ям, пошаною і любов’ю багатьох руських людей.І цікаво: Ви, що так гарно часом кажете про мир і братерство народів, що так повстаєте проти війн — тут Ви не задумуєтесь кликати до найганебнішої війни дужчого з слабшим, до задушення слабшого в найелементарнішій його потребі» «Філософія і етика Шевченка».

Найбільші вороги всього поступового, гуманного,

людського – російські чорносотенці, і ті цілком щиро признаються

до Шевченка, люблять його по-своєму й навіть цитують. Його можна зрівняти з Сократом або Толстим. З малих літ кріпак, наймит,

лакай, у нужді, зневазі, темноті. Тільки блиснуло трохи світла в

житті – схопили і знов на десять літ у страшну яму, в зневагу, тьму,

пониження, голод, холод. Мало того, він був ідеальним селянином, він був

символом, живим символом селянства. ШЕВЧЕНКО БУВ НІ АТЕЦСТОМ Н ЩИРИМ ХРИСТИЯНИНОМ. ВІН БУВ РЕЛІГІЙНИМ. Шевченко, як і народ, не філософствує для філософії,

релігія у нього не для релігії, я. Шевченкова лірика – лірика людини, яка нерозривно

пов’язана з іншими людьми. Візьміть його перший ліпший

ліричний суб’єктивний вірш, ви в ньому неодмінно знайдете

елемент пов’язаності з людьми. Шевченко – живий, реальний символ нашого народу. В

його особі історія зареєструвала той стан нашої нації, в якому вона

тоді перебувала. І Шевченко – ні одною рисою не зрадив самому

собі, своїй селянській, народній історії. «Открытое письмо к русским писателям»

Еврей, армянин, «хохол», немец, всякий другой представитель чужой национальности в анекдотах обязательно должен иметь свое «национальное лицо», при этом, конечно, такое, которое будет вызывать смех у слушателей и ласкать гордость их собственного «национального лица». В этом задача анекдота. Всегда и всюду «хохол» — немного глуповат, немного хитроват, непременно ленив, меланхоличен и порой добродушен. О других свойствах человеческой психики у «хохлов» из этих рассказов совсем не слыхать. До чего должны быть тупы и неподвижны эти «хохлы», если у них студенты в двадцатом веке мечтают о том же, о чем мечтали Остапы Бульбы. Так украинский язык в глазах русских писателей на положении крестьянки. С барыней, например, французским языком, — так держать себя ни один не посмеет. А русские писатели ничего этого не замечают и по-прежнему, по Гоголю, продолжают рассказывать нам о «жiнках» да «горiлках», об Остапах Бульбах, мечтающих забросить «оцею» цивилизацию и уйти в степи гайдамачить.И стыдно, и грустно!И невольно обратишься с мольбой: Коллеги! Ради Бога, будьте внимательнее к жизни и к тому, о чем вы пишете. Не обижайте ни себя, ни художественной правды, ни нас, украинцев, своими невольными «хохлацкими» анекдотами!