36. Літературна дискусія 1925-1928 рр.

Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел».

Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1925 та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928.У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925—1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.

Але центральним питанням було: бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Дискусія мала також політичний аспект — літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату. 1933 року арештували Михайла Ялового - першого президента ВАПЛІТЕ. У травні застрелився Микола Хвильовий. 1934 року партія офіційно заявила про перехід літератури на рейки соціалістичного реалізму. Гасла: Європа чи просвіта; психологічна Європа; азіатський ренесанс; романтика вітаїзму; Україна чи Малоросія. 1924 року Валер’ян Поліщук закликав українське письменство «вилізти з провінції, показати себе, віддати свого і взяти потрібного з перших рук». Гасло: «Дайош Європу через культурний вимін».

37. Літературні критики української діаспори.

іаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території України в 20 столітті.

ак, у післявоєнній Німеччині від 1945 до 1948 року активно діяла організація українських письменників «Мистецький український рух» (Іван Багряний, Віктор Домонтович, Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.) очолювана Уласом Самчуком. У МУРі були і літературні критики, серед яких Юрій Шевельов Професор Гарвардського, Колумбійського університетів.

, Володимир Державин лен НТШ та Української Вільної Академії Наук. та Віктор Домонтович (Петров Віктор Платонович). Разом з Валеріаном Підмогильним, Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії. інтелектуальний часопис «Критика», засновником і головним редактором якого є професор Гарвардського університету Григорій Грабович, часто публікує тексти українських письменників та літературознавців з діаспори. (Григорій Костюк, Юрій Шерех). В Гейдельбезькому університеті історію української літератури вивчав Дмитро Чижевський. Літературознавчі дослідження проводили Юрій Луцький в Канадському інституті українських студій в Едмонтоні, Мирослав Шкандрій в Манітобському університеті та Максим Тарнавський в Торонтському університеті. Визнаним літературознавцем є також австралійський науковець з Монашського університету Марко Павлишин. Важливим є внесок літературознавця Юрія Лавріненка, що уклав антологію «Розстріляне відродження». В.Перетц