31. Оцінки Лесею Українкою творчості українських письменників у статті «Малорусские писатели на Буковине».

Единственными образцами для народных буковинских писателей была долго только чудная буковинская природа и народная поэзия.Первый значительный буковинский беллетрист Юрий-Осип Федькович предисловии к ним надежду, что Федькович будет вторым Шевченко австрийской Руси. Надежде этой не суждено было сбыться: поэтический талант Федьковича не прогрессировал, и его первые стихотворения так и остались лучшими. Поэтического таланта Федьковича хватало на воспроизведение непосредственных впечатлений жизни в безыскусственной форме, стиль народной песни лучше всего давался ему, но едва поэт переходил к отвлеченным темам или сложным сюжетам, пытался усвоить себе форму сонета и книжный стиль, как получались произведения безжизненные. лияние поэзии Шевченко на Федьковича было роковым: эта сильная поэзия слишком поразила еще не окрепшего буковинского поэта, чем более Федькович увлекался Шевченко, тем более терял свою оригинальность и, наконец, совершенно подчинился ему, а если порой освобождался, то только для подражаний галицким «боянам», что, конечно, было совсем не лучше. Сонеты Федьковича похожи на плохие подражания Мицкевичу. Итак, Федьковичу, – при несомненном поэтическом даровании, – не суждено было сделаться большим поэтом; хотя на родине его и в Галиции стихи его до сих пор пользуются популярностью. Ольга Кобылянская – ближайшая землячка Федьковича, В своих сочинениях г-жа Кобылянская затрагивает самые разнообразные темы. Больше всего отмечен ею тип интеллигентной женщины, борющейся за свою индивидуальность против нивеллирующей и засасывающий среды австрийской буржуазии, погрязшей в безнадежном филистерстве. Этой теме посвящен рассказ «Людина» и большой психологический роман «Царівна». Лучший из рассказов г-жи Кобылянской, навеянных этим настроением, это «Valse mélancolique», где с большою пластичностью изображены три женских типа: скромной, трудолюбивой и непритязательной девушки с инстинктами семейственности. В асиль Стефаник с большим основанием, чем О. Кобылянская, может быть назван продолжателем Федьковича: он так же близок к крестьянской среде, так же любит ее, так же усвоил язык ее и проникся ее чувством. Рассказы г. Стефаника, при всей их реальности, – не фотографии, а именно рисунки, как бы эскизы для будущей картины. Читая их, приходит в голову, что если бы связать их общей фабулой, то получился бы роман толпы. У всех героев г. Стефаника одинаковая психология, изменяются только условия, действующие на нее. Главные черты этой психологии – пассивность. Три главные буковинские писателя, взаимно дополняя друг друга, дают интересную картину жизни всех слоев населения своего края. Розвив лит-ру!.

32. Літературно-критичні виступи м. Коцюбинського. Основні тези його статей «Філянский. Лірика» та «Іван Франко».

разом з М. Чернявським запрошував взяти участь в альманасі «З потоку життя». В цьому зверненні, що стало, по суті, своєрідним маніфестом-естетичною платформою, сформульовані погляди М. Коцюбинського на суть і суспільне значення художньої творчості. Враховуючи зміни в художній свідомості читача, успіхи української літератури, ситуацію, яка склалася в ній на початку ХХ століття, автори констатували, що «інтеліґентний читач має право сподіватися й од рідної літератури широкого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціяльних, психологічних, історичних і інших»62. М. Коцюбинський відстоював активний, випереджальний характер розвитку художньої творчості. «... Через те, що вона (література. — Р. Г.) мусить бути дзеркалом для кожного моменту життя, вона не повинна обмежуватися селянським побутом, а давати справжній образ життя всіх верств суспільності. Показуючи, що під «грубою свитою» селянина «б’ється людське серце», письменник як «чарівник слова» може оживити «організм народний» (т. 3, с. 247).

«Філянский. Лірика»

Ми уважно переглянули книжку д. Філянського і мусимо признатися, що легше перейти велике, тільки що зоране поле, раз у раз спотикаючись на грудках, ніж перехопитись через білу пустиню тої книжки з піскуватими кучугурами віршів. «від Екклезіаста», і здається, що чорна тінь Екклезіаста впала на всі CLX римських сторін книжки, так все темне, каламутне і хаотичне в ній. Будемо мати надію, що в день останнього суду господь бог простить поетові його гріхи і не згадає його віршів. овне незнання мови, убогість думки й образу, механічне єднання окремих рядків віршу, брак свіжих римів. В першому разі ми могли б радити д. Філянському не спішити з виданням другого тома, аж поки його муза не вишумується, не викине за краї творчості той «сонний шум». Тільки серйозна праця над собою може дати право виступати публічно. Книжка видана прекрасно, на дорогому гарному папері, але дивним правописом: мішанина фонетики з ярижним правописом. Коректа доволі недбала.

Іван Франко».

Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, в лініях бороди щось енергічне, уперте. А заговорить — і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою! Сільська дитина росла серед природи. Мале хлоп’ятко по цілих днях бігало по полю, поміж високих лопухів, над невеликою річкою з високими берегами, з кам’янистим дном та з м’якими зеленими водорослями. І все, що воно бачило, здавалось йому таким прекрасним, чудним і незрозумілим. «Якесь воно не таке, як люди»,— кажуть про дитину сусіди. «Якесь не таке»,— думає батько і рішає оддати сина в науку, одірвати од плуга. Проте незвичайно здатна дитина научилась в сільській школі читати по-українському, по-польському і по-німецькому. Його б’ють, з нього сміються. В своїх оповіданнях «Schönschreiben» і «Олівець» (карандаш), що мають автобіографічний характер, Франко описав варварство тодішніх учителів. Науки шкільної Франко не любив. Зате читав. Шевченкового «Кобзаря» вивчив напам’ять, а як став старшим, книжка зовсім захопила його. Він читав все, що попадало під руки, без плану і без системи: Шекспіра, Шіллера, Клопштока, Гете, Гейне, Гомера, Софокла, біблію, а з українських авторів — Стороженка, Марка Вовчка, Куліша, Руданського, Мирного. Цікаву картинку тодішніх поглядів дає Драгоманов у своїх австро-руських споминах. повість, яку пише Франко для журнала «Друг». Під вплив Драгоманова, як я вже сказав, попав і Франко. І вже в половині 1876 р. він виступає з першими не фантастичними, а реальними оповіданнями: «Лесишина челядь» і «Два приятелі». Його заарештували 9 міс був у тюрмі. ояльні галичани, боязливі, залякані, одвернулись від нього, мов від прокаженого. Видавав ГРОМАДСЬКИЙ ДУРГ. Пише в польських часописах і газетах, перекладає поеми Гейне, «Фауста» Гете, «Каїна» Байрона, Шеллі . ПІСЛЯ 2 РОКІВ ЙОГО ЗНОВУ АЕШТОВУЮТЬ. Почавши з 1881 року, він видає або пише у періодичних виданнях: «Світ», «Літературно-наукова бібліотека», «Народ», «Житє і слово» і др., пише повісті, драми, оповідання, вірші та статті наукового публіцистичного змісту і заповняє ними мало не всі українські періодичні видання, містить кореспонденції, статті і переклади з чужих мов у польських та російських часописах, піддержує зносини з «Вольным словом» в Женеві . Весною 1886 р. Франко приїздить до Києва і тут жениться, а через рік вступає, як один з редакторів, до польської газети «Kurjer Lwowski», його викинули з редакції «Кур’єра» за статтю про Міцкевича, якого він назвав поетом зради. Року 1889 Франка ще раз садять до тюрми, де він пробув 2 ½ місяці. Року 1890 він, вкупі з другими, засновує радикальну партію, стає на її чолі і видає партійний орган «Народ». професорська колегія обрала його доцентом, ЗА НАЙМИЧКУ ШЕВ. Харківський університет дав йому почесний докторський диплом.

Літературна продуктивність Франка така велика, що ще 9 літ тому назад, коли святкували 25-літній ювілей його літературної діяльності, один список його творів займав цілу книжку на 127 сторінок. В цілому ряді оповідань: «Борислав», «Воа constrictor», «Яць Зелепуга», «Полуйка», «Вівчар» і др. Франко змальовує нам широкі і страшні картини життя робітників, картини, що нагадують часом Дантове пекло. Взагалі Франко — лірик високої проби, і його ліричні вірші просяться часто в музику. Деякі з них і справді положено на голос Лисенком і другими.