2. Розкрити роль митця й мистецтва в житті суспільства за поемою Лесі Українки «Давня казка».

Поеми Лесі Українки – багатогранні і за тематикою, і за формами. Жанри – балади, легенди, історичні поеми. Серед них особливо вирізняється «Давня казка». Це автобіографічний твір. Головний образ поеми – народний трибун, що має величезний вплив на громаду, але дії його залежать виключно від доброї волі. Його руки не можуть бути зв’язані, він – вилив народного духу. За жанром –це віршована літературна казка про місце мистецтва і митця у суспільному житті. Вже в експозиції сюжету твору ми дізнаємося про звичайну зовнішність поета, який серед людей виділявся лише тим, що володів поетичним словом, відчував духовну спорідненість із рідною землею і спілкувався з молоддю.Далі ми бачимо зустріч поета із графом Бертольдо. І якщо поет –скромний, сповнений почуття власної гідності, то граф- самовпевнений, лихий. Бертольдо інтуїтивно відчуває силу таланту поета. То ж коли йому потрібно здобути прихильність коханої жінки, він звертається до поета. І саме поетові пісні допомагають графові здобути прихильність коханої, перемогти бусурманського царя і навести лад у своїх володіннях. Коли ж Бертольдо забуває про свої обов’язки перед підданими і доводить країну до розрухи, поетові слова обертаються грізною непереборною силою, закликом до повстання. Графські слуги кидають поета у в’язницю. Але «всі пісні його, всі гадки» не можна замкнути у тюремних стінах. То ж пісні-поезії поета стають грізною зброєю трудящого люду в «страшній затятій» війні за «правду нову».

Отже, основна думка поеми – утвердження сили мистецтва і його високого призначення.

Але не менш важливими є ідеї про вільну творчість, особисту свободу як необхідну умову нормального існування людини, про складову людського щастя, яка полягає в служінні народові, про людську гідність, вдячність.

У Лесі Українки «казка давня», але вона пройшла випробування часом. Її проблеми та ідея актуальні донині. По-перше, справжня поезія-пісня-порадниця й розрадниця людини

Білет №3

1.Розкрити тематичне багатство й жанрове розмаїття українського фольклору.

Усна народна творчість ( фольклор –від англійського слова, що означає «народна мудрість», «народне знання») виникла задовго до появи письма і стала основою і невичерпним джерелом для художньої літератури. За родовою ознакою фольклорні твори поділяються на епос, лірику і драму. У межах родів твори відповідно до поетики та функціональних прикмет поділяються на жанри.

Народна лірика – це поетичні фольклорні твори, у яких життя відображається через відтворення думок, почуттів і переживань героїв. Ліричні твори майже завжди безсюжетні. Це невеликі віршовані твори, що виконуються співом. Куплети часто мають приспіви. Основні жанри лірики: трудові пісні (найдавніші), календарно-обрядові, родинно-побутові, соціально-побутові пісні. Ліричні пісні правдиві, реалістичні, оскільки в них відображено родинне та суспільне життя, внутрішній світ людей, які жили в різні історичні епохи. Позитивним героєм ліричних пісень є справедлива і принципова, чесна й гуманна людина праці. Негативні персонажі змальовуються у сатиричному плані. Для пісень характерним є використання постійних епітетів, сталих порівнянь, повторів, уособлень, паралелізму, антитези, часто використовуються образи предметів і явищ природи.

Народна лірика надзвичайно різноманітна. Тук, до календарно-обрядових пісень відносяться колядки і щедрівки, веснянки і русальні пісні, жниварські пісні.

У родинно-побутових піснях відтворено найважливіші вияви сімейного життя. Різновидами родинно-побутових пісень є колискові, танцювальні, жартівливі. Особливо численні пісні про кохання.

Соціально-побутові пісні відтворюють громадське життя у всіх його виявах. Це козацькі, кріпацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські, бурлацькі, наймитські стрілецькі пісні.

Народний епос – це розповідні фольклорні твори, до яких належать загадки, прислів’я, приказки, анекдоти ( малі фольклорні жанри), думи, історичні пісні, балади, казки, оповідання, легенди, перекази, притчі (великі фольклорні жанри). Одним із джерел

героїчного народного епосу українців є «Слово о полку Ігоревім». Також жанри

героїчного епосу – думи та історичні пісні виникли десь у середині ХУ століття. Вони

уславлюють козаків, їх мужність, відданість Вітчизні в умовах боротьби з поневолювачами. Це «Козак Голота», «Самійло Кішка» «Маруся Богуславка», «Хмельницький і Барабаш», «Перемога під Корсунем».

Народна драма – це фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів. Це пісні-ігри ( «Мак», «Коза», «Меланка», «Явтух», «Подоляночка»), вертеп, весілля. Саме народна драма є джерелом професійної драматургії. Їх початки – у дохристиянській давнині.. Це

Невеличкі сценки віршованої форми, які супроводжували певний обряд, трудовий процес

або становили собою гру, мали розважальний характер.

Як бачимо, український фольклор вирізняється тематичним багатством і жанровим розмаїттям. Бо народна творчість – явище багатовимірне, оскільки зберігає інформацію про різноманітні прояви життя людей. Це своєрідна яскрава версія духовної історії народу. Різножанрові фольклорні твори мають пізнавальне, обрядове, естетичне, розважальне й виховне значення.

2.Розказати про поему «Сон» Тараса Шевченка як політичну сатиру на самодержавний лад.

Після 14-річної розлуки з рідною землею Тарас Шевченко – вільна людина , відомий як автор «Кобзаря» у 1843 році прибув в Україну, відвідав рідні місця. Поет побачив закріпачену Україну, катованих братів і сестер. І серце поета обіллялося кров’ю, адже в житті його покріпаченого народу нічого не змінилося. Але змінився, ще більше зміцнився погляд письменника на дійсність. Повернувшись до Петербурга, поет написав поему «Сон». Вже епіграфом до поеми «Люди (світ) не можуть прийняти істини, доки не побачать і не пізнають її» автор пояснює завдання : розкрити цю істину людям, сказати правду про самодержавно-кріпосницький лад, про винуватців і причини соціального та національного зла. У вступі автор дає нищівну характеристику самодержавству, саркастично таврує найголовніші болячки кріпосницького суспільства. На першому місці серед катів і грабіжників народу поет ставить царя та його оточення. Саме образи панів подано автором узагальнено, жоден із них не індивідуалізований. Зовнішньо вони гидкі, бо страшенно товсті, а вдачею, світоглядом, мораллю – ще гидкіші. Це підлабузники, кар’єристи, людці, що втратили почуття власної гідності, інтелектуально вироджені, боягузливі. Усі вони – добровільні лакеї царя і царедворців. Їх провідні риси – плазування перед царем і царятами, чинопочитання, вислужування. Їх стільки багато, що поет пише: «панства, панства…». І це стає загрозою добробутові і прогресові суспільства. Доказом цього є гротескна картина, яку Іван Франко назвав «генеральним мордобитієм».І влучно, бо в ній вирішальним є кулак-символ деспотизму російського самодержавства.

Найдокладніше зупиняється Шевченко на царській парі. Бо Микола 1 на час написання поеми вже став «жандармом Європи», душителем всього прогресивного. На викриття і засудження імперської політики самодержавства вперше зважився Тарас Шевченко, причому при цьому він обрав шлях карикатури, глуму і все знищуючого сарказму. Цей глум починається із портретів. Цариця – «мов опеньок засушений,…тонка, довгонога, хита головою», «мов та чапля меж птахами». Цар – неначе з барлоги медвідь виліз». А обоє вони – «мов сичі надуті».Отож, портретна характеристика царів у Шевченка сатирична, знижувальна. Портретній характеристиці царської пари відповідає їх більш ніж дивна поведінка: цариця чогось скаче, бадьориться; цар ледве-ледве переносить ноги, прилюдно б’є по обличчю високого чиновника, не говорить, а кричить на придворних – «цвенькає», не дивиться, а «вилупив баньки з лоба», він взагалі «мов скажений». Цар-«ведмідь» - лютий і тупий; цар-кошеня –нікчемний і пустий. Цар і цариця здатні вести розмови тільки про нові петлиці та про новіші муштри. Правда, вони говорять також «про Отечество», але для них вітчизна і муштра – мало не синоніми.Цар до того ще й сердитий і від пияцтва «одутий, аж посинів».Ось хто керує найбільшою державою світу, ось яких моральних потвор люди вважають «божими помазанниками», ось кому вірять люди і від кого сподіваються покращення своєї долі люди. Зрештою, цар – головна причина страждань простого народу. Хіба може бути в суспільстві розумний порядок і справедливість, прогрес, коли біля керма стоять такі керівники? До таких висновків спонукає поет своїм твором. Заключна частина поеми ставить останню крапку у викритті царя і царизму. Цар здається сильним, коли в нього є 111 відділ, церква, чиновництво, а головне – Сибір, тюрми, військо і жандарми. А коли цього всього не стало, грізний ведвідь став жалюгідним кошеням. Це гротеск, але суть його правильна.

Отже, комедія «Сон» це перший сатиричний твір Тараса Шевченка. І не лише. Це перший в українській літературі твір політичної сатири. Він дав поштовх до виникнення зовсім нового жанру не тільки в літературі, а й у мистецтві взагалі. Поема викривала мораль паразитизму і вірно підданства, закликала до людської і національної гідності.

Читати напам’ять уривок.

Білет №4

1. Назвати найвидатніших представників та охарактеризувати художні здобутки літератури українського бароко.

Бароко – це стиль у європейському мистецтві Х1століття, що прийшов на зміну ренесансу. Бароко притаманні урочистість, пишність, складність, динамічність композиції, мінливість. Літературі бароко властиве поєднання релігійних і світських мотивів, образів, тяжіння до різноманітних контрастів, метафоричність й алегоричність, прагнення вразити читача.Цей стиль особливо проявився в літературі й архітектурі нашої країни у ХУ11-ХУ111століттях. Він набув назви українське бароко або козацьке бароко.

Найяскравішими представниками літературного бароко є Іван Величковський, Лазар Баранович, Семен Климовський – у поезії, Самійло Величко – у літописанні, Феофан Прокопович – у драматургії. Помітні елементи бароко у полемічній творчості Івана Вишенського та поезіях Григорія Сковороди.

Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. Так, Самійло Величко- писар військової канцелярії – автор «Літопису Самійла Величка» (чотири томи), розповідаючи про події з 1648 по 1700 роки, відтворює міжнародне становище та дипломатичні зв’язки України. У центрі – Національно-визвольна війна 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького. Цього гетьмана С.Величко порівнює із Мойсеєм, наголошуючи, що і після смерті продовжує жити образ «даного від Бога вождя».У літописі подаються біблійні сюжети про вавилонську вежу, царя Соломона, Содом і Гоморру. Мова твору барокова. У ній багато алегорій ( алегоричні образи Біди і Нужди, які прийшли в Україну з Польщі), епітетів, порівнянь, біблійних висловів.

У бароковій поезії виділяли такі роди і види поезії: епічна, драматична ( комедії, трагедії, трагікомедії), сатирична, елегій на (скорботна), епістолярна, лірична, епіграматична, курйозна і фігурна(вірші у формі «раків»,хрестів, зірок, лабіринтів, акровірші), віршові загадки і пародії. Надзвичайним поетом був Іван Величковський. Природа наділила його здатністю пильно вдивлятися у світ, гостро й парадоксально осмислювати його, виливати свої думки в місткі асоціації, колоритні образи, влучні дотепи. Віртуозно володіючи словом і віршем, він експериментує, шукає та розробляє нові й незвичні літературні форми. Це була типова людина епохи бароко. І його творчість є одним із найяскравіших зразків українського бароко. Його творчий доробок – це панегірики на честь Лазаря Барановича та Івана Самойловича, дві рукописні збірки «Зегар з полузегарком» (зегар –великий годинник), і «Млеко». Збірка «Зегар з полузегарком» невелика за обсягом . До неї входять звертання до читача, вірші та прозове звернення до Варлаама Ясинського, а також три поетичні цикли, в яких письменник намагався уявити світ , що має чотири складники:весна, літо, осінь, зима; схід, захід, північ, південь. Збірка «Зегар – духовна. У ній автор у віршовій формі розповідає історію життя і воскресіння Ісуса Христа та його матері Діви Марії, вибудовує ціннісні орієнтири віруючої людини.

Вирізняється у збірці цикл «Минути»е постають картини світу, в якому живе проста людина. Ідея циклу полягає в тому, що все у житті минає, всі марності світу несталі й нетривалі, вони минуть, коли прийде смерть. По-християнськи обстоюючи трактовану ідею рівності всіх людей, Іван Величковський приділяє багато уваги надзвичайно популярній у мистецтві епохи бароко темі неминучості, невідворотності, всевладності смерті, байдужої до соціального становища, і взаємопов’язаній з темою смерті.

Коли говорити про барокову поезію, не можна не відзначити , що епоха бароко – це був період бурхливого розвитку книжної пісні. Найпопулярнішою була пісня козака Семена Климовського «Їхав козак за Дунай».

Читати поезію напам’ять.

Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру, так і світські. Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розвитку український бароковий театр. Утверджується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використовувалися мотиви та образи християнства та античності. А у ХУ111 ст. з’являються світські драматичні твори на сюжети української та всесвітньої історії. Це «Володимир» Феофана Прокоповича, присвячено гетьманові Мазепі, а також твір невідомого автора про початок національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького «Милість Божа…»

Письменники барокового напряму для своїх творів брали теми із сучасного їм життя. В основу цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників. У цих творах поєднувалося непоєднуване – добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке. Серед найвизначніших набутків бароко спостерігається заглибленість у внутрішній світ людини, нетерпимість до зла у будь-яких проявах і гуманізм, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів.