§ 2. Генезис юрисдикції Суду Європейського Союзу

органом у період відкритої кризи виробництва вугілля або сталі (ст. 58 Договору про ЄСВС); виробничих програм, вироблених органом для розподілу ресурсів у разі недостачі одного з видів продукції, що зна­ходяться під юрисдикцією Співтовариства (ст. 59 Договору про ЄСВС); цінової політики (ст. 64 Договору про ЄСВС); заборони угод, направ­лених прямо або опосередковано на перешкоджання, обмеження нор­мальної конкуренції в межах спільного ринку (ст. 65 Договору про ЄСВС); заборони незаконної концентрації підприємств (ст. 66 Догово­ру про ЄСВС); встановлення гідного рівня заробітної плати та соці­альних виплат на підприємствах (ст. 68 Договору про ЄСВС). Для того щоб Високий керівний орган мав право санкціонувати штраф або пе­ріодичні штрафні виплати відповідно до установчого Договору, він повинен був дати стороні, якої це стосувалося, можливість викласти свої зауваження відносно ситуації. Крім того, рішення про накладення матеріальних санкцій приймалися Високим керівним органом, але перед цим вони мали бути одноголосного схвалені Радою міністрів після консультації з консультативним комітетом.

Якщо заінтересована сторона була не згідна з накладенням матері­альних санкцій Високим керівним органом, то вона мата право подати апеляцію до Суду. На підтримку своєї апеляції ця сторона могла оскар­жити легітимність рішення або рекомендації, за невиконання яких Високий керівний орган накладає санкції на цього суб'єкта. Підстави оскарження таких рішень є аналогічними підставам оскарження акгів за ст. 33 Договору про ЄСВС, тобто відсутність у органу компетенції приймати оскаржуваний акт, порушення процедурних вимог, порушен­ня положень Договору про ЄСВС, а також зловживання владою.

Суд поряд із цим міг виносити рішення відповідно до ст. 40 До­говору про ЄСВС щодо компенсації збитків, понесених стороною внаслідок дії неправомірного акта або упущення з боку ЄСВС при ви­конанні своїх функцій, які були пов'язані з виконанням положень установчого Договору. Позивачем по цьому виду справ мали виступа­ти постраждалі сторони, які вже довели неправомірність акта інститу­ту або його упущення в Суді. Упущення могло полягати в порушенні професійної таємниці з боку Високого керівного органу. Таке положен­ня було пов'язано з тим, що для виконання своїх постійних функцій останній мав право отримувати від підприємств необхідну інформацію щодо них, їх ділових відносин, структури їх витрат, що становило предмет комерційної таємниці.

Posol і І. Сутність юрисдикції Суду Європейського Союіу

Поряд із вирішенням справ, які стосувалися спорів між інститута­ми ЄСВС, державами-членами га приватними особами, Суд міг вирі­шувати спори суто між державами-членами. Якщо такий спір виникав відносно застосування установчого Договору, котрий не міг бути вре­гульований шляхом іншої процедури, тобто в рамках Ради міністрів або узгоджувальними засобами вирішення спорів, за ініціативою од­нієї з держав, що беруть участь у спорі, то останній міг бути винесений на вирішення Суду. Таким же чином Судом міг бути розглянутий спір між державами-членами, якщо такий порядок вирішення подібних спорів передбачений спеціальною угодою між сторонами (ст. 89 До­говору про ЄСВС).

Співтовариство зі свого боку теж могло контролювати держави-члени щодо виконанням ними своїх зобов'язань за установчим договором, але цей механізм був дуже заплутаним. Так, Високий керівний орган відпо­відно до ст. 88 Договору про ЄСВС мав можливість фіксувати факт та­кого невиконання зобов'язання в мотивованому рішенні після надання державі можливості подати свої роз'яснення. Високий керівний орган мав встановити строк для виконання державою зобов'язань. У відповідь на це держава-член могла подати апеляцію на мотивоване рішення ін­ституту в Суд протягом 2 місяців з моменту повідомлення про таке рі­шення. Тоді вже Суд вирішував, чи обгрунтований висновок Комісії або чи сумлінно держава-член виконує покладені на неї обов'язки. Тобто незважаючи нате, що первинно оскаржувалося невиконання державою-членом зобов'язань, позов до Суду подавала сама держава-член, а у ін­ститутів Співтовариства такої безпосередньої можливості не існувало. Іншими словами, більш доступними судовими механізмами захисту були механізми, спрямовані на контроль саме дій інститутів Співтовариства, а судовий контроль за діяльністю держав-членів у межах компетенції Співтовариства був другорядним.

Вищенаведений перелік справ, які могли розглядатися Судом, на­лежить до спірної юрисдикції Суду, але він мав і безспірну юрисдик­цію. Так, Суд мав консультативні та певні адміністративні повноважен­ня відповідно до ст. 95 Договору про ЄСВС. Договір передбачав мож­ливість внесення поправок до положень, які стосуються виконання повноважень Високим керівним органом, у зв'язку з непередбаченими труднощами, фундаментальними економічними або технічними змі­нами в ситуації. Ці поправки пропонувалися Високим керівним орга­ном спільно з Радою міністрів та направлялися до Суду для винесення

54