§ 3. Преюдиціальні провадження по розгляду справ за запитами національних судів...

На наш погляд, незважаючи на привабливість для приватних осіб непрямого оскарження актів інститутів, органів та установ ЄС, це при­зводить до порушення ряду принципів, а саме: звернення надходять від національних судів, а не від сторін по основній справі; встановле­ні строки оскарження актів не повинні залежати від використання ін­ших процедур. Суд ЄС частіше за все посилається на порушення ви­щеназваних принципів у поєднанні з порушенням принципу правової визначеності. Але в будь-якому разі иропущення строків не обмежує ані Суд ЄС, ані національні суди у праві піднімати питання дійсності акта, строк на оскарження якого вже минув, за своєю ініціативою та в своїх інтересах.

Науково-практичне значення з точки зору паралельних проваджень має також співвідношення ст. 267 зі ст. 258 Договору про функціону­вання ЄС. З цього приводу безумовно можна сказати, що порушення Комісією процедури за ст. 258 у жодному разі не перешкоджає роз­гляду преюдиціального звернення. Так, по справі Van Gend & Loos Суд вирішив: «Та обставина, що статті 169 та 170 Договору про ЄЕС (зараз статті 258 та 259 Договору про функціонування ЄС. — Прим. Т. К.) дозволяють Комісії та дсржавам-членам порушувати справу в Суді ЄС проти держави, котра не виконує своїх забов'язань, не позбавляє при­ватних осіб права посилатися за тих же обставин на ці ж зобов'язання в національному суді», та доповнив: «Пильність зацікавлених приват­них осіб, спрямована на захист своїх прав, призводить до здійснення дієвого нагляду, який доповнює нагляд, наданий статтями 169 та 170 Комісії та державам-членам»¹" Суд ЄС приймає також преюдиціальні звернення щодо питань, на які він вже раніше відповідав у порядку ст. 258² і навпаки³" Крім того, у випадках паралельних проваджень Суд ЄС може прийняти рішення про об'єднання справ за статтями 258 та

' Case 26/62, NVAlgemene Transport- en Expeditie Onderneming van Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue Administration II European Court Reports. - 1963. - P. 1.

² Справа 13/78 (Case 13/78, Joh. Eggers Sohn & Co v Freie Hansestadt Bremen II European Court Reports. - 1978. - P. 1935), яка була порушена за преюдиціальним запитом, який піднімав питання, шо були вже вирішені у попередній справі 12/74 (Case

12/74, Commission v Germany II European Court Reports. - 1974. - P. 181).

³ По справі 93/71 (Case 93/71, Orsolina Leonesio v Ministry for Agriculture and Forestry ofthe Italian Republic II European Court Reports. - 1971. - P. 287), порушеній за преюдиціальною процедурою, Суд СС у 197! р. визначив, що держави-члени не можуть висувати вимоги для отримання субсидій приватними особами інші, ніж у відповідному Регламенті, а у 1972 р. Суд виніс рішення по справі 39/72 (Case 39/72, Commission v Italy //European Court Reports. - 1973.-I'. 116) за ст. 226 щодо невиконання Італією цього зобов'язання.

181

Роїд 'їл 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

267 Договору про функціонування ЄС для заслуховування усних свід­чень, як це було у справі Factortame', або для підготовки спільного висновку Генерального адвоката '

Відходячи від існуючої ситуації та поглиблюючись в історичний контекст юрисдикції Суду ЄС, хотілося б зазначити, що до вступу в силу Лісабонського договору, коли Союз мав трьохопорну структуру, проблема паралельності процесів у контексті преюдиціальних проце­дур мала також и інші цікаві аспекти, важливі для розуміння витоків юрисдикції Суду ЄС. Так, Амстердамський договір вніс суттєві зміни щодо співробітництва держав у рамках Європейського Союзу. Деякі сфери, які до цього входили до Третьої опори, перейшли до Першої. Таким чином відбулося розширення юрисдикції Суду ЄС. Стаття 68 Договору про ЄСпв стосувалася преюдиціальної юрисдикції Суду ЄС щодо Розділу IV (візи, притулок, імміграція та інші питання, пов'язані з вільним пересуванням осіб). Згідно з нею Суд ЄС мав юрисдикцію щодо тлумачення цього Розділу або щодо дійсності та тлумачення актів інститутів Співтовариства, заснованих на цьому Роз­ділі. Але ця стаття застосовувалася дещо обмеженіше, ніж звичайна преюдиціальна процедура. За статтею 68 подавати преюдиціальне звернення до Суду ЄС могли тільки судові установи держави-члена, проти рішень яких не існує судового засобу захисту згідно з національ­ним правом, якщо вони вважали, що рішення з цього питання необхід­не для винесення ними рішення. Крім того, згідно з процедурою ви­магати від Суду ЄС тлумачення Розділу IV або актів інститутів Спів­товариства, заснованих на цьому Розділі, могли Рада, Комісія або держави-члени. Найголовніше те, що ч. З ст. 68 надавала їм право на­правляти запити тільки щодо тлумачення актів і не дозволяла ставити питання щодо їх дійсності ' Професор міланського університету Б. Насцімбене (В. Nascimbene) зазначав, що у зв'язку з наданням цим суб'єктам права на запит преюдиціальна процедура в рамках ст. 68 була

¹ Усні стадії справ 221/89 (Case 221/89, R v Secretary ofStatefor Transport exparte Factortame Ltd II European Court Reports. - 1991. - P. 1-3905) та 246/89 (Case 246/89, Commission v United Kingdom Я European Court Reports. - 1991. - P. 1-4585) об'єднали в одну.

² Case 278/82, Rewe-Handelsgesellschaft Nord mbH and Rewe-Markt Herbert Kureit v Hauptiollamter Flensburg, Itzehoe and Liibeck- West II European Court Reports. - 1984. - P. 721.

³ Щодо дійсності актів у цій сфері, то вищеназвані суб'єкти могли оскаржити їх лсгітимнісгь за процедурою ст. 230 Договору про ЄСпв (зараз ст. 263 Договору про функціонування ЄС).

182