Тема 3. Держава і влада

План

1. Поняття держави; теорії її виникнення

2. Ознаки та атрибути держави

3. Форми державного правління. Функції держави

1. Поняття держави; теорії її виникнення

Для розуміння сутності держави потрібно мати на увазі, що, з точки зору політичної філософії, вона розглядається у двох основних іпостасях. Так, Аристотель під державою розумів феномен мови, яка з’єднує певну, за його висловом, „первинну спільноту” спільним розумінням змісту добра і зла, справедливості й несправедливості. В такому сенсі держава збігається з визначенням народу, країни, тобто певної духовно-соціальної цілісності, здатної до автономного існування й захисту від посягань щодо її об’єктивної ідентичності. З іншого боку, він же, як і його вчитель Платон, дав класифікацію державного устрою та форм правління. Тобто, підходив до держави як владно-управлінського інституту суспільства.

Отже, при розкритті вчення про державу важливо враховувати ці два атрибутивних способи її існування через їх взаємодію. Адже всі проблеми, що постійно виникали і продовжують виникати в історії людства, породжені, так би мовити, метафізичним протиставленням цих способів, або ж навіть ігноруванням одного з них. Звичайно, що в першу чергу мовного фактору. А це ніщо інше, як ігнорування того, що мова є невичерпним арсеналом змісту мислення і матеріальною формою мислення. Щоб держава була міцною, адже вона є ядром суспільства, народу, країни, потрібно всіляко намагатись об’єднувати людей спільністю цілей їх сумісного проживання на певній території. Адже тримає, удержує людей в суспільно-сумісному просторі об’єктивний дух, або, що те ж саме, дух закону. Тому вчення про державу повинні спрямовувати свідомість людини в напрямку взаємодії примусу як з боку усвідомленого нею змісту закону, який вона здійснює відносно себе самої засобами самопізнання, до якого її закликає філософія, так і з боку владних інститутів, які зобов’язують її до необхідності вчитись, а не до рабського послуху дій влади, розпоряджень якої вона не розуміє, але виконує зі страху перед покаранням.

Ці застереження вкрай важливі для політології як зовсім молодої науки в Україні, яка тільки-но стала на шлях розбудови власної державності. Як і для студентської молоді, що визначає її нинішнє й майбутнє, адже над старшим поколінням все ще тяжіють стереотипи негативного ставлення до держави як нібито виключно апарату насилля в руках панівного в економіці, відтак і в суспільстві в цілому, класу. Наявна ситуація в Україні, на жаль, підживлює такі хибні погляди.

Зважаючи на наведені попередні міркування, можемо визначити державу як політичний інститут, покликаний забезпечити мир і злагоду в суспільстві засобом максимально можливого задоволення потреб та інтересів усіх його членів.

Для того, щоб реалізувати зазначене об’єктивне покликання, держава функціонує як політичний інститут врахування, управління й регулювання всією сукупністю інтересів і потреб людини на тому рівні, який забезпечує мир і злагоду між людьми, адже саме для цього вона і виникає.

Існує декілька теорій (гіпотез) походження держави. Наведемо деякі з них.

1. Марксистська концепція. Держава – це політико-владний інститут, що виникає внаслідок втрати родоплемінним суспільством соціальної однорідності через суспільний розподіл праці та його майнову диференціацію на бідних і багатих. У зв’язку з цим вона розглядається під класово-економічним кутом зору, згідно якого виступає як знаряддя примусу до покори в руках багатіїв по відношенню до бідних верств населення. Покора означає відсутність спротиву існуючому порядку речей в суспільстві, замирення з фактичною експлуатацією людини людиною.

Такий погляд має свої підстави в тих суспільних формаціях, де існує позаекономічний примус до праці. А це справді можливо лише засобами фізичного примусу, який не завжди здійснюється державою, але в разі його застосування багатіями у них набагато більше шансів використати державу у своїх інтересах. Звідси й погляд на державу як паразитичний орган, який має відмерти й бути заміненим суспільним самоврядуванням.

2. Релігійна концепція. Її суть в тому, що вся влада від Бога. Тому не є виключенням і держава як владно-управлінський інститут. Інша справа, що слід розрізняти теологічно-богословський погляд на сутність влади і, відповідно, держави, і клерикально-церковний. У першому випадку йдеться про владу об’єктивного закону, об’єктивного розуму, яким надається статус Святого Духа, суб’єктом якого є Бог. Останній, у свою чергу, розуміється як Святість Слова, оскільки воно, як ми щойно відзначили, є арсеналом розуму, мислення. Бог, як уособлення Розуму, Закону, власне кажучи, і є державотворцем, вседержителем, суб’єктом влади людини над самою собою в тому випадку, коли вона йде шляхом розуму, властивого закону. Закон Божий це те ж саме, що утвердження божествественності та святості не Бога, а саме закону, розуму. Тільки на цій підставі він має владу над людьми як потенційно, але не завжди актуально, розумної істоти. Це позиція філософсько-теологічна, яку розробляли видатні релігійні мислителі.

Інша позиція належить церковним ієрархам. Тут йдеться про владу не стільки духовну, скільки фізичну. Це випливає з того, що сама церква організована на принципі фізичного й духовного примусу до покори, є ієрархічною організацією з чіткою і доволі строгою, жорсткою і навіть жорстокою підпорядкованістю нижчих ланок вищим. Не випадково, що, наприклад, християнство в його католицькому варіанті тривалий час фактично керувало державою, яка мала статус теократії. У православ’ї аналогічна ситуація – воно жорстко підпорядковане державі. І зовсім не тому, що, наприклад, у Росії Петро І підпорядкував її монархічній імперській державі, а тому, що бачив у православній церкві відповідну ідеологію і практику.

3. Концепція суспільного договору. Ми про неї вели мову у попередній темі, коли розглядали політичну філософію Ж.Ж.Руссо. Її суть у тому, що із зародженням приватної власності виникла потреба врегулювання тих протиріч і суперечностей, які вона привнесла в суспільне життя. Самоврядування вже стало неможливим, тому люди ніби добровільно домовились про надання владно-управлінських регулятивних функцій певному представницькому органу, яким і стала держава. Виступаючи її противником, він все ж вважав, що потрібно трансформувати її з владно-примусового інституту в республіканський, фактично, самоврядний політичний організм, який би збігався з суспільним організмом.

4. Держава як спосіб протидії природному праву. Йдеться про концепцію Т.Гоббса, згідно з якою держава також є продуктом суспільного договору, але виникає вона як спосіб захисту людей від прояву так званого „зоологічного індивідуалізму”, принципом якого є „людина людині вовк”. В такому випадку держава являє собою конституційну монархію, як це, власне, і маємо до цього часу в Англії. Подібний підхід освячує державу як безумовно необхідний владний інститут, який діє в інтересах кожної людини, хоча в певних ситуаціях діє як Левіафан, що заради власного самозбереження може „пожирати” своїх підданих.

5. Держава в концепції „чистого” права Г.Кельзена. Вчення про чисте право утверджує об’єктивну дійсність позитивного права як зумовлену наявністю основної норми, з якої дедукуються/виводяться певні нормативи відносин між людьми. Основна норма правової логіки як історично першої конституції вимагає : „Належить поводити себе так, як постановляє Конституція”. Перша конституція, очевидно, більш об’єктивна, дійсна і дієва, тому що не була наслідком якихось правок – в ній закріплювалась дійсність того, що було наявним і дієвим у самій дійсності”. Проте правові норми можна витлумачити і без допущення основної норми – як владні відносини, коли хтось наказує, а хтось виконує.

Г.Кельзен стверджує, що право означає порядок організації влади, а тому держава має стати системою правопорядку. А не розрізняти між собою і правом. Саме таким чином легалізується держава. А не удержавлюється право. „Дійсна” держава – це, на відміну від справедливості, як вимоги політики, позитивне право”. З цієї точки зору будь-яка держава, а не тільки демократична, є правовою. Адже правопорядок забезпечується тільки позитивним правом із будь-яким довільним змістом. „З точки зору послідовного правового позитивізму – право, як і держава, не може бути зрозуміле інакше, ніж як примусовий порядок людської поведінки, що саме по собі ще ніяк не характеризує її з точки зору моралі або справедливості. Тоді держава може бути зрозуміла в „юридичному сенсі” не більшою і не меншою мірою, ніж саме право”.

Основну норму мають також міжнародне і природне право. Стосовно першого вона формулюється таким чином: „Держави, або уряди, у своїх взаємовідносинах повинні поводити себе відповідно до існуючого у міжнародних відносинах звичаю”. Якщо виходити з примату міжнародного правопорядку, то він є вищим від державного, отже, він є найвищим суверенним правопорядком. Він також не містить у собі якихось цінностей, тому зміст позитивного міжнародного права може бути довільним.

Що стосується природного права, то його основна норма така: „Люди зобов’язані виконувати волю природи”. В даному випадку маємо концепцію держави, згідно з якою вона є продовженням дії природних законів у людині як безумовно природно-соціальній істоті. Якщо взяти до уваги вчення чільного представника філософської антропології, лауреата Нобелівської премії за дослідження в галузі етології Конрада Лоренца, то така концепція має підстави. Адже він вважав, що людство неправомірно переоцінює свої можливості розумного управління і йому було б краще, коли б воно в основу держави поклало принципи взаємодії між собою стадних тварин.