Тема 4. Політичні системи суспільства. Основні політичні режими

План

1. Поняття політичної системи суспільства

2. Основні політичні режими

3. Шляхи і механізми демократизації політичних режимів

1. Поняття політичної системи

Поняття як форма думки покликане виразити першооснову об’єкта дослідження. Нею є те в ньому, що дозволяє здійснювати процес саморозвитку, залишаючись при цьому змістовно і якісно самим собою. Говорячи про політичну систему суспільства, відзначимо, що systema – це ціле, складене з частин, які якраз і забезпечують цілісність об’єкта.

Оскільки йдеться про політичну систему суспільства, потрібно також понятійно визначити сутність політики й суспільства. Семантично politike означає мистецтво управління державою, яке полягає в умінні раціонально, тобто з максимально можливим схваленням переважної більшості членів суспільства, вирішувати всі проблеми, які виникають в процесі його повсякденного функціонування. При цьому держава розглядається як управлінський інститут суспільства. Що стосується самого суспільства, то це соціально-духовний організм, покликаний задовольнити потреби й інтереси всіх людей, які його складають.

Людина від природи наділена колективним способом життя. Звідси її визначення як політичної (в сенсі громадської) істоти, з’єднаної не лише спільним місцем проживання, але й змістовним духовним простором мови, що є матеріальним виразником її потреб та інтересів. Тому суспільство – це політичний організм, системоутворюючими складовими якого є такі головні структури: а) держава в сукупності всіх її владних інституцій; б) її головні суб’єкти, серед яких політичні партії та громадські організації з відповідними їм інститутами; в) сформований на їх основі інтегральний тип владних відносин, що проявляються як певний рівень політичної свідомості та політичної культури, властивий всім членам суспільства.

Відповідно до цих визначальних структурних складових функціонує політична система суспільства, забезпечуючи певний рівень громадянського миру і спокою в ньому. Адже вона створюється саме задля цих цілей.

Держава, будучи ядром політичної системи суспільства, складає основу політичної влади. Інакше кажучи, держава виникає як орган управління, підпорядкований у своїх діях цілі задоволення основних життєвих потреб людини. Звичайно, що різні типи держав формують різні форми державного устрою, різною мірою реалізуючи її цільове призначення.

Держава демократична – тип політичної системи суспільства, в якого народ є джерелом влади, де державні соціально-політичні інститути та тип політичної культури забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими грома­дянськими правами і свободами. Це найвищий тип політичного устрою суспільства в тому випадку, коли народ свідомий своєї сутності, яку Аристотель визначив як політичну, громадську й, врешті, громадянську. Оскільки це досить складно, то демократична держава являє собою так званий ідеальний тип, якому в самій політичній дійсності відповідає чітко вироблена процедура, виконання й дотримання якої контролюється як державними органами (прокуратура, суди), так і основними суб’єктами суспільно-політичного життя, насамперед політичними партіями й громадськими організаціями. Для утвердження такого типу держави важливо, щоб державні керманичі, які входять до основних гілок влади, як і державні службовці всіх рівнів, мали високий рівень політичної культури, який би максимально стримував їх антидержавні схильності, в першу чергу корупційні діяння.

Держава правова – тип політичної системи суспільства, основними ознаками якого є вер­ховенство закону, чіткий розподіл повноважень між основними гілками влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Правова держава можлива в тому випадку, коли сформоване громадянське суспільство – за таких умов органи влади функціонують як його органічне продовження. Як правило, такий тип держави формується в умовах республіканського суспільно-політичного устрою, тобто є справою самого народу, який здійснює свою владу як свідомий того, що суверенна воля належить саме йому. В такому разі, ставши представником державної форми влади, громадянин принципово не змінює свій, як зазначав Гегель, державницький умонастрій. Правову державу можна визначити за тим, наскільки широко розповсюджена в ній практика юридичного захисту населення, настільки регулярно, перш ніж здійснити будь-який юридичний крок, громадянин звертається за консультацією до органів правової консультації та контролю.

Для розуміння сутності правової держави потрібно виходити з тих відмінностей, які характеризують людину як біологічну і водночас суспільно-політичну істоту. Як біологічна істота, вона підлягає дії законів природи, що, в свою чергу, діють лінійно. Так, природне право, як ми бачили, діє згідно закону виживання, модифікованого в суспільстві як закон „війни всіх проти всіх”, оскільки „людина людині вовк”. Але ж держава для того і створюється, щоб подолати закон зоологічного індивідуалізму та утвердити політико-правові норми, які б, настільки можливо, знімали його дію на користь дії закону про право кожної людини на гідне і достойне життя. Тобто, утверджували принцип верховенства права по відношенню до закону в його лінійно-односпрямованому виявленні.

Отже, правова держава – це такий спосіб організації сумісного життя людей, який забезпечує їм мир, спокій і злагоду як у відносинах між собою у межах певного суспільства, так і відносинах між людьми, які є громадянами інших країн. Це випливає з визначення права як міри справедливості, яку здатна забезпечити держава як владно-управлінський інститут, створений самими людьми для досягнення життєво необхідних потреб та інтересів.

Звичайно, йдеться про людей, наділених знанням про сутність політичної свідомості, адекватно втіленій в інституті держави. Ми про це говорили в попередньому розділі. Тут додамо слушну думку Гегеля, який у своїх філософсько-правових і політико-правових творах розглядав державу як виразницю суверенної свідомості народу, втіленої в розумі його мислителів, які увібрали в себе його дух і тому презентують його значно більшою мірою, ніж емпірична сума індивідів, яка складає народонаселення країни, так звані народні маси. Він вважав: „Маса людей може називати себе державою лише в тому випадку, коли вона об’єднана для сумісного захисту всієї сукупності своєї власності”. А загальнонародною власністю є в першу чергу є історичний дух народу, його моральна вдача: збережена у віках, вона стає об’єктивним духом, тим загальним і спільним, у лоні якого перебувають індивіди. Саме ця „абсолютна моральна цілісність є ніщо інше, як н а р о д”.

Правова держава та, в якій діє принцип суверенної волі історичного духу народу, внормованого як категорії звичаєвого права, з часом трансформовані в систему позитивного права.

Держава соціальна виникає як наслідок ефективного функціонування політичної системи суспільства в усіх наведених нами складових, коли всі вони спрямовані у своїх цілях на забезпечення кожно­му громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, участі в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів і можливостей для самореалізації. Вона також наслідок того, що в так званих антагоністичних суспільствах, відверто розділених на бідних і багатих, суспільно-політичне життя супроводжувалось постійними потрясіннями, включно до повстань і революцій, органи державної влади виявляли свою лояльність не до знедолених, а до багатіїв. Тому держава сприймалась народом як орган насилля, а не орган управління чи захисту прав кожного громадянина.

У зв’язку з цим, починаючи з середини ХХ ст., почала розроблятись концепція соціально орієнтованої держави як такої, що опікується загальнонаціональними, а не груповими, клановими, олігархічними, класовими інтересами. Ясна річ, що в першу чергу йшлося про засоби збереження миру і злагоди в суспільстві, неможливі без того, щоб всі верстви населення відчували на собі державну опіку й підтримку своїх життєвих інтересів і потреб. Таким чином функція їх захисту стала домінуючою – головний засіб полягає в підтриманні належного рівня і якості життя, який би не принижував гідність і достоїнство кожної людини, оскільки це вихідна політична й водночас правова цінність громадянського суспільства.

Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіаль­ної, національно-територіальної єдності держави й суспільства, особливості відносин між її складовими. Державний устрій створюється заради пошуку найбільш оптимальної форми побудови політичної системи, в межах якої держава здатна ефективно здійснювати свої основні функції, насамперед управлінську. Сама держава може бути конфедерацією своїх структурних складових, федерацією або ж унітарною країною. Так, Швейцарія є конфедерацією 25-ти кантонів, серед яких німецько-, франко- та італомовні. Центрального уряду, як обраного всією країною, фактично не існує – країною керує представницький орган від кантонів. США є класичною федерацією 50-ти штатів, які мають відносну законодавчу, виконавчу й судову незалежність від центральної влади. Унітарні країни мають адміністративно-територіальний поділ, але структурні складові не мають будь-якої автономії, яка б визначала їх як хоча б мінімальних суб’єктів автономного політичного процесу.

Унітарною державою є Україна, але в її складі є Автономна Республіка Крим, що породжує досить суттєві проблеми у взаємовідносинах з центральною владою. Що стосується національної ознаки, то такою державою був СРСР як водночас федеративна країна, проте за суттю вона була унітарною.

Держава як складова політичної системи суспільства структурована, як ми бачили в попередньому розділі, на три гілки влади – законодавчу, виконавчу й судову. Кожна з них, у свою чергу, носить системний інституціональний характер. Тобто, фактично являє собою систему в системі. Тому досить часто вона підміняє собою саме суспільство. Щоб цього не відбувалось, адже за будь-яких типів держави і форм державного устрою можливі зловживання з боку людей, які представляють її як владний інститут, суб’єкти політичної влади повинні проявляти себе як державні люди в суспільному сенсі, тобто як носії політичної свідомості в її підпорядкованості та визначеності державницьким умонастроєм, а не як державні службовці, що отримують заробітну плату від держави як водночас фінансового інституту.

Політичні партії та громадські організації, про цілі діяльності яких мова в наступних розділах, якраз і мають діяти таким чином, щоб держава як владно-примусова структура суспільства еволюціонувала в напрямку того, що вона всього лише допоміжний управлінський інститут суспільства як політичного організму. Це залежить від того, якою за якістю є політична свідомість і політична культура всіх суб’єктів політичного життя, включно з тими, які представляють як державні органи, так і всіх громадян. Адже кожна людина, будучи політичною істотою, має бути свідомою того, що суспільство є нічим іншим, як проекцією її власної об’єктивної сутності в суспільне середовище як середовище політичне. Від того, якою мірою в кожній людині впорядковані її власні тілесні, душевні й духовні складові (про це див. Демокріт), якою мірою вона сама системно організована як політична істота, залежить і політична система суспільства.

Виходячи з наведеного змісту, можна дати таке визначення політичної влади. Це – спосіб організації сумісного життя людей (територія входить до атрибутивних ознак держави), який засобами застосування державно-інституціональних і громадсько-самодіяльних форм впливу на їх свідомість перетворює сумісно-просторовий спосіб їх взаємодії на суспільний, в основі якого пізнавально-духовні за змістом відносини.

Звичайно, що вплив може бути різний. Включно до примусового, до яких відносять як засоби фізичного, так і духовного порядку. В першому випадку йдеться про практику диктаторських і тиранічних форм правління, коли, наприклад, система освіти цілком серйозно обговорювала й доводила правомірність тілесних покарань за тугодумство, від чого недалеко до правомірності фізичного знищення не лише окремих людей, але й цілих народів за прояви політичної та релігійної нелояльності (див. Н.Макіавеллі); в другому про засоби впливу на свідомість, які застосовують демократичні держави, допускаючи право на свободи і водночас культивуючи цензурні обмеження.

Важливо, щоб людина, живучи в суспільстві як політична істота, сама примушувала себе самопізнавальним шляхом до розуміння сутності політичного та уміння у відносинах з іншими людьми діяти адекватно до її змісту. Оскільки, на жаль, і ми це бачили в розділі про історію політичних вчень, людина рідко свідомо стає на шлях самопізнання, емпірична історія людства свідчить про трагізм і драматизм людських доль. Причина одна і єдина: без самопізнавальної політичної волі людина йде шляхом тварин, тобто шляхом постійної боротьби за виживання, а не шляхом утвердження системно впорядкованого політичного життя суспільства, адже воно є способом її самореалізації.