3. Шляхи і механізми демократизації політичних режимів

Головним напрямком демократизації політичних режимів як зовнішньої форми прояву існуючої в суспільстві політичної системи є якісне підвищення політичної свідомості основних суб’єктів політичного життя. Воно полягає в тому, щоб розуміння сутності політичної свідомості перетворити в уміння керуватись нею у щоденній політиці як мистецтві управління всією сукупністю потреб та інтересів, які вимагають такого ж щоденного вирішення на користь кожної людини, кожного громадянина держави.

У попередніх розділах вже йшлося про обгрунтування політичної сутності людини як істоти суспільної, громадської, колективної. Завдання, отже, в тому, щоб сутнісні визначення стали для людини визначальними в її повсякденному існуванні. Складність вирішення цього завдання пов’язана з тим, що людина звикає до існування раніше, ніж починає його осмислювати з позицій своєї приналежності до певного типу суспільства як політичного організму. Так формується певний стереотип як відносно сутності суспільства, так і власної, який консервує свідомість: звичка жити за інерцією стає натуральною сутністю людини. Для її подолання потрібні індивідуальні розумно-вольові зусилля, спрямовані на процес самоформування, тобто на перетворення себе з пасивного об’єкта політичного впливу всіх структурних складових політичної системи суспільства на її суб’єкта.

Якщо ядром політичної системи суспільства є держава, то саме вона має демократизуватись. А це неможливо без того, щоб кожна людина не усвідомлювала себе в якості державної/політичної істоти. В протилежному випадку вона діє аполітично й асоціально, врешті – антидержавно. Тому можна говорити про шляхи й механізми демократизації політичних режимів у вигляді пропозицій органам політичної влади. Але вони не дадуть очікуваного результату доти, доки люди, які уособлюють владні органи і які дають відповідні пропозиції не будуть сутнісно й мотиваційно споріднені у своїй суспільно-практичній життєдіяльності. Адже держава як політичний інститут суспільства це ніщо інше, як люди в статусі державних службовців. Щоб знайти спільну мову між ними між ними як її уособленням і громадянами як носіями верховної влади, вони повинні й зобов’язані спілкуватись спільною, єдиною, зрозумілою один одному мовою політичної свідомості.

Оскільки демократична держава функціонує на основі конституційного права, на основі Конституції, її демократизація має лежати на шляху пошуку механізмів формування суспільної свідомості як політико-правової у своїх мотиваційно-спонукальних чинниках. Це якраз і означає, що вся система гуманітарної освіти, починаючи з дошкільної й закінчуючи вищою, повинна підпорядковуватись формуванню у кожної людини адекватного розуміння сутності зазначеної свідомості та практичних умінь і навичок застосування її змістовних характеристик.

Такий напрям демократизації суспільства зумовлений тим, що держава являє собою не тільки владний інститут управління, але й духовно-практичний спосіб індивідуальної самоорганізації людини. Найвища форма держави – республіка – якраз і являє собою органічне поєднання цих двох протилежностей. Адже республіка – це справа народу, а родова сутність кожної людини і є сутністю народною, суспільною, громадською. Якщо в людини є таке розуміння її сутності, вона здатна своє власне існування зробити політичним в якості громадянським. Людина в якості громадянина, з одного боку, стає суб’єктом республіканського державного устрою в духовному просторі своєї душі, з іншого – створює громадянський тип суспільства в кожній соціальній структурі як водночас структурі політичній, підпорядкованій волі всіх її рівноправних членів.

Зі сказаного випливає, що демократизація політичного режиму найбільшою мірою реалізується на шляху створення сприятливих умов для дії механізмів місцевого самоврядування. Саме воно має бути організованим як своєрідна духовно-практична республіка, як орган безпосереднього народовладдя. Адже утвердити її/його в межах усього суспільства практично неможливо. Тому так важливо, формуючи державницький політичний умонастрій у громадян, формувати свідомість, так би мовити, знизу, від первинної політичної спільноти, якою є сім’я та поселення декількох сімей, в інтересах яких вирішення щоденних проблем. Будь-яке віддалення від цих первинних спільнот є віддаленням у вирішенні безпосередніх життєвих проблем і, як не прикро, відчуження необхідного загальносуспільного політичного інституту, яким є держава як владно-управлінський орган, від адекватного розуміння людьми її об’єктивного покликання і призначення.

Щоб такого відчуження не було, якраз і створюється політична система суспільства у вище зазначених складових. Від них залежить те, настільки, з одного боку, держава як орган влади, включно з примусом, відчужена від знання й задоволення безпосередніх потреб людей, з другого, настільки вони сприяють зняттю такого відчуження і, отже, демократизації суспільних відносин.

Якщо рівень політичної свідомості суспільства дозволяє виділити з себе певну категорію людей, здатних адекватно зрозуміти сутнісні виміри буття людини, то вони неодмінно об’єднуються в певні структури, метою діяльності яких є вплив на прийняття управлінських рішень. Але не силовими методами, не примусом в різних його формах, якоюсь мірою дозволених для державних інститутів, а проведенням активної духовно-практичної просвітницької діяльності. Звичайно, є спокуса долучитись до методів державного регулювання суспільних процесів, якою, на жаль, вражені політичні партії. В той же час громадські організації, як і самі партії вже своєю небайдужістю до форм існування суспільства сприяють його демократизації.

Політична влада – це не обов’язково інституціонально оформлена діяльність певної категорії людей. Людина як політична, в сенсі громадська істота, зобов’язана умовами свого існування до впорядкування/вгамування властивої їй природної вдачі засобами самопізнавальної роботи мислення. Тому первинною для ефективного функціонування політичної системи суспільства має бути і фактично є влада над стихійно-хаотичною вдачею, над суб’єктивним свавіллям в якості мотиваційно визначеної свідомості. Держава – це ядро політичної системи. Проте це не означає, що влада в суспільстві має грунтуватись на суб’єктивній волі правителів. Повинна бути колективна воля як воля врівноважена, розумна, оскільки об’єктивний розум не належить одному об’єкту, в даному разі правителю чи правлячим колам суспільства, а є надбанням спільним, колективним, соціальним. Інакше кажучи – суспільство, організоване як громадянська спільнота, і є тим шляхом, йдучи яким, відбувається процес демократизації його політичної системи.

Подібне суспільство може характеризуватись як тип політичної системи, в якій реалізовано ідеал демократичної республіки. Тобто, в ньому не йдеться про демократію як владу більшості над меншістю. Навпаки, тут взагалі немає поділу на більшість і меншість, народ і народонаселення, людину як звичайного мешканця країни і громадянина. Тут кожна людина є суб’єктом політико-правових відносин, отже, суспільство в цілому максимально можливою мірою являє собою суб’єкт-суб’єктний тип міжлюдської взаємодії.

Розглядаючи проблему політичної системи суспільства в межах політології як науки і як навчального предмета, потрібно виходити з пріоритету духовного фактору над суспільно-практичним в його емпіричному наявному бутті. Тобто, не підміняти політологічну проблематику проблемами політико-партійного піару. Це не дозволяє людству стати на шлях, пов’язаний із засвоєнням об’єктивних уроків з історичного досвіду існування суспільства. Опертя на досвід сьогодення ніколи не виведе його, як і окремі народи, на об’єктивний напрямок розвитку, неможливого без того, щоб цілеспрямована політична діяльність не стала його фундаментом.