П і с л я м о в а

У передмові до навчального посібника ми зазначали, що драматизм і трагізм в історії людства головним чином зумовлений людським невіглаством, незнанням людиною себе самої як індивідуально-суспільної істоти. Тепер, коли студенти ознайомились зі змістом проблем, які досліджує політологія, є певні сподівання на те, що, знаючи його, вони хоча б якоюсь мірою здатні діяти в якості політичних істот – суб’єктів власної розумно впорядкованої волі і, отже, відповідальної долі. Головна перешкода на цьому шляху – психологія патерналізму, вкорінена як у залежності людини в дитячому віці від батьків, так і в існуванні таких типів державного устрою, за яких правителі багато роблять для того, щоб саме в них бачили спасителів від людської неволі й недолі. Це завжди вигідно як правителям – їх славлять, так і значній частині людей – вони позбавлені відповідальності за своє життя, його рівень і якість.

Будуючи громадянське суспільство як найбільш адекватний політичній сутності людини суспільний організм, людина має бути свідомою того, що її щастя залежить від її власних зусиль, які заряджають і заражають своєю енергією хоча б невелику кількість людей поруч із ними. Так народжується власне людський духовний соціум, засобом до якого відомий дослідник історії людства А.Тойнбі вважав творчий мімезис, тобто здатність людей до запозичення досвіду життя, який їм демонструють видатні діячі. Переймаючи такий досвід, вони, вже за визначенням іншого видатного представника політичної філософії К.Поппера, стануть політичними істотами як суб’єкти соціальної інженерії, які не ставлять перед собою запитання: „Хто буде правителем?”, а замінюють його на більш реальне: „Як ми можемо його приборкати?”.

Звичайно, що будь-якій людині в першу чергу потрібно приборкувати себе саму ліниву. А лінощі – це ніщо інше, як життя згідно стихійних проявів суб’єктивної волі, суб’єктивної вдачі, врешті – свавілля. Тут, на жаль, негарний приклад, як стверджує К.Поппер, з яким ми солідарні, показує історія людства як історія „політичної влади”, яка є „нічим іншим, як історією міжнародних злочинів і масових убивств... Цю історію викладають у школах, і деякі найбільші лиходії вихваляються як її герої”. Ми намагались викласти політологію як вчення про прояв самодіяльної розумно-вольової дії людини, що усвідомила себе в якості політичної істоти, взяла владу над собою свавільною і перемогла. Приклад такої людини вражає насамперед її саму і вона здатна діяти як суб’єкт, що знає себе в такій якості. А це збігається із завданням школи загалом, вищої в першу чергу. Адже вона вища тому, що кожен, хто в ній навчається, відчуває, що постійно вивищується над собою вчорашнім, середньостатистичним, стаючи фахівцем, професіоналом, здатним до самовдосконалення, в якому він знаходить сенс і радість життя.

Подібна якість свідомості, звичайно, не досягається курсом політології. Але це необхідний пропедевтичний курс, який зобов’язана пройти кожна людина, свідома того, що вона в першу чергу громадянин, а вже потім фахівець із якоїсь спеціальності. Саме тому люди більше знають про видатних людей зі сфери суспільно-політичного життя, ніж сфери наукової чи матеріально-виробничої. Від них залежить, щоб ці люди справді були видатними, а не злочинцями. Людина з високою громадянською свідомістю завжди буде здатна проявити себе гідним чином у всіх інших сферах суспільної діяльності. Її розвитку якраз і присвячений даний посібник.