3. Форми державного правління. Функції держави

Держава як орган управління функціонує у певних формах, зумовлених в кожній країні і кожний окремий історичний період їх особливостями, які забезпечують її ефективне чи, напроти, неефективне існування. Загалом форма правління – це спосіб організації верховної державної влади, порядок утворення її законодавчих, виконавчих і судових органів, а також принципи взаємодії з громадянами.

Основними формами правління в державі є монархія і республіка, як і певні модифікації кожної з них та у їх взаємодії.

Монархія (гр. тоnаrсhіа — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха. Корені монархії слід шукати в первинності біологічної сутності людини, адже в тваринному стадному світі править лише найсильніший представник чоловічої статі, але який виборює собі право в чесній боротьбі, чого немає у спадковій монархії в людському суспільстві. Видатні філософи Аристотель і Платон вважали монархію найкращою формою правління, розуміючи під цим, що правителем має бути мудра й розумна людина, здатна в силу духовних властивостей протидіяти іншим схильностям, які спокушають на нерозумні дії. Проти спадкової монархії були також французькі просвітителі 18-го століття, які вважали, що потрібно обирати правителя серед найвидатніших мислителів і філософів. Йдеться про те, що має діяти і в суспільстві, як і в природі, принцип монізму, якого вкрай складно дотримуватись людині з нерозвиненим розумом, до того ж зі свавільним характером. Але монархія як форма розумного правління залишається ідеалом.

Республіка (лат. rеsриbІiка, від rеs — справа, риbІiс — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом. Республіка являє собою форму державного устрою, яку, як правило, народ обирає за результатами референдуму, коли він проявляє свою суверенну волю у виборі форми правління і державного устрою, або ж внаслідок так званих буржуазно-демократичних революцій, як це мало місце майже у всіх європейських країнах впродовж 17-19 століть.

Республіка передбачає високий рівень розвитку громадянської свідомості у всіх членів суспільства, інакше його поглинуть органи представницької влади і вона перетвориться в бюрократичну й корумповану владу, для якої інтереси громадян відійдуть на другий план. Ефективність республіки залежить від того, настільки в ній продовжують свою активну політичну (в сенсі громадську й партійну) діяльність широкі верстви населення, особливо в напрямку здійснення контрольних функцій над органами виконавчої влади, наскільки потужно розвиваються органи місцевого самоврядування. Так, республіканський устрій в країнах розвиненої демократії утверджується засобами дії закону про місцеві органи влади як такі, які вирішують повсякденні проблеми громадян без того, щоб апелювати до вищих органів законодавчої влади.

Потрібно зауважити, що існує також змішана форма державного правління у вигляді, наприклад, конституційної монархії. Республіка також може вважатись модусом монархії, якщо в законодавчий орган обрані найкращі. Так, США як одна з найдемократичніших країн світу близька до монархії тим, що для обранців існує майновий і освітній ценз. Крім того, тут існує сильна президентська влада, здатна накласти вето на рішення вищого законодавчого органу, навіть розпустити його. З іншого боку, цей орган може подолати вето кваліфікаційною більшістю, здійснити процедуру імпічменту відносно президента, якщо він діє антиконституційно і злочинно. Класичним прикладом конституційної монархії є Великобританія, Бельгія, Швеція та ін. демократичні республіки. У той же час колишній СРСР не можна, як показав його швидкий розпад, вважати республікою попри те, що це було закладено в назву країни. Як і чистою монархією, оскільки все-таки це була влада номенклатурної партійної еліти, проти якої лідер не мав абсолютної влади.

Потрібно зазначити, що від співвідношення наділених владними повноваженнями основних гілок влади значною мірою залежить тип державного устрою та ефективність управління всією сукупністю суспільних відносин, здійснюваного державою. Так, за абсолютної монархії всі три гілки влади, хоча й мають чітке інституційне вираження у вигляді органів публічної влади, все ж визначають свою діяльність виключно волею монарха, якій надається легітимно-правовий характер. Що стосується конституційної монархії, то в ній воля монарха чітко визначена законом і, як правило, носить символічний характер. Як, до речі, і воля президентів у тих країнах, де їх обирає найвищий законодавчий орган.

Якщо брати республіки, то їх демократичність залежить від того, настільки чітко й виразно розподілені повноваження основних гілок влади, а також від форм державного устрою – унітарного, федеративного чи конфедеративного та форм політичного режиму – парламентарного, президентського, напівпрезидентського, авторитарного чи тоталітарного.

Більшість країн світу є унітарними республіками, демократичність яких визначається тим, настільки форми політичного режиму дозволяють дотримуватись розмежування повноважень гілок влади. Тут особливу роль відіграє незалежність судової гілки влади від виконавчої, яка найбільшою мірою здатна деформувати законодавчо-правову основу існування суспільства. У зв’язку з цим найбільш ефективною державна влада буде за умови парламентарного політичного режиму в країні і, навпаки, найменш ефективною за умови тоталітарного режиму. Адже це тільки здається, що в суспільстві домінує порядок за наявності так званої „сильної руки”. В такому разу фактично не існує незалежного суду, адже майже всі вироки судів носять звинувачувальний характер, а закони суть легітимізована свавільна воля диктатора. На доказ цього й усталена громадська думка в країнах з тоталітарно-авторитарним минулим або й нинішнім, змістом якої є теза про необхідність утвердження диктатури закону, а не принципу верховенства права.

Проте незалежно від домінуючої форми державного правління функції всіх типів держав збігаються. Їх можна розділити на дві основні – внутрішні й зовнішні. Внутрішні можна класифікувати за трьома сферами суспільного життя – політичною, економічною та духовно-культурною. Загалом це функція інтегративно-об’єднувальна, адже суспільство знаходить своє завершення й довершеність саме в наявності інституту держави як головного засобу для формування свого громадянського стану. Вона ніби „вмирає” тоді, коли людина сформована як політична істота, що себе саму вважає державотворчою істотою. Тут хочеться навести положення Демокріта: „Людина – мікрокосм (малий світ)... І в людині одні складові, як розум, тільки управляють, інші, як серце, і підпорядковуються, і управляють, треті лише підпорядковуються – інстинктивні бажання”. Держава – це сама людина, здатна до державного способу життя, за якого вона держить себе в стані самоврядування й самопідпорядкування. Якщо не здатна, тоді на неї чинить примус інституалізована держава.

Оскільки даний посібник має своїм адресатом студентську молодь, важливо підкреслити значимість просвітницької функції держави. Саме вона через усі свої владні гілки зобов’язана сприяти максимальному просвітленню свідомості всього населення країни, починаючи з раннього дитинства, змістом політичних знань та виробленню навичок їх трансформації в бажання й уміння діяти відповідним чином. Адже всі претензії до неї як органу примусу йдуть від того, що більшості людей властива інертність і пасивність у справах суспільних. Не випадково, що першими формами правління були ті, які відчужували волю людини від необхідності розвивати її в напрямку розумно-впорядкувальних дій. Це тиск на людину звичаєво-традиційним правом, що потім перейшов до монарха як суверена. Повернення людині її суверенної волі неможливе без усвідомлення нею себе як самодостатньої республіканської істоти – носія свободи в її розумній формі.

Що стосується зовнішніх функцій, то всі вони підпорядковані головному завданню – утвердженню рівноправних міждержавних зв’язків, що започатковуються заради забезпечення корінних інтересів громадян своєї країни. Крім цього, важливою функцією є захист прав і свобод своїх громадян поза межами їх держави. Ця функція в сучасному світі виходить на перший план, оскільки міграція людей набула досить широкого розмаху і дозволена системою міжнародних міждержавних договорів. Як і статутом ООН, до якої входять близько двохсот країн.

Підводячи підсумок даної теми, можемо констатувати наступне.

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, су­купність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управ­ління суспільством від імені народу. Вона є головним інститутом організації політичної влади в суспі­льстві, виникаючи як найбільш ефективний механізм стримування природ­ної агресивності людей і народностей. Справа в тому, що природна етнічна прина­лежність людей має підсвідомий критерій, який поділяє їх на „своїх” і „чужих”. Звідси фактично природжена агресивність і ворожнеча між ними, зафік­сована правовою нормою ще в Римській імперії: „людина людині вовк”. На цю обставину вказував К.Маркс, відзначаючи, що першою історичною формою колективної праці була війна.

Держава, таким чином, має головну функцію – нормативно-впорядкувальну, управлінську, регулятивно-правову. Природні засади людського буття роблять її вічним супу­тником людської історії, постійним атрибутом, що завдяки цьому має статус божест­венності. Ось чому зрілість народу визначається тим, настільки потужним є його бажання мати власну державу. Без такого бажання, як ми бачили у Т.Гоббса, народ є натовпом. Звичайно, божественність держави залежить від її типу, який значною мірою визначається змістом народного менталітету. Бездержавні на­роди приречені історією на зникнення.