2. Сучасна політична думка і ситуація в Україні

Потрібно відзначити, що з набуттям незалежності в Україні значно активізувалась політична думка. Головна причина – суспільство перестало бути авторитарно-тоталітарним, що вимагало, в першу чергу, ознайомлення зі змістом існуючих партійних ідеологій, без яких неможливо було створювати політичні партії як основні суб’єкти боротьби за державну владу. Як і формувати громадянське суспільство, правову та соціально орієнтовану державу, оскільки саме вони склали основу Конституції України, прийняту, в свою чергу, під певним тиском Ради Європи, адже без неї Україна не могла стати повноправним суб’єктом міжнародно-правових відносин.

Звичайно, що на вітчизняну політичну думку потужний вплив чинять стереотипи комуністичної партійної ідеології. Тому, попри наявність конституційно закріпленого ідеологічного політичного плюралізму, суттєвого впливу на масову свідомість існуючі політичні ідеології не справляють. Загалом її можна охарактеризувати як еклектичну суміш різноманітних поглядів, що знаходить своє підтвердження у фактичній відсутності ідеологічних політичних партій. Як і в тому, що лідери партій, не кажучи вже про рядових членів, не є знаними ідеологами та знавцями ідеологій. Вони більш схильні до набуття політичної харизми, а не змісту знань, необхідних для управління державою, яку, до того ж, ще тільки потрібно формувати.

Характеризуючи політичну думку в Україні, також слід звертати увагу не тільки на, так би мовити, традиційну інституціональну бездержавність українського народу, але й на ту обставину, що в колишньому СРСР домінувала концепція відмирання держави як нібито виключно паразитичного нариву на здоровому моральному тілі народу. Це виразно проявилось у перші роки незалежності, коли Президент Л.Кравчук наголошував на потребі розбудови держави, а його опоненти, вражені стереотипами компартійної псевдоідеології, всіляко противились цьому процесу, спекулюючи на народному невігластві та заявляючи, що це не першочергове завдання, яким нібито є відновлення економіки. Тому й донині в нас інститути держави або не побудовані, або ж являють собою химерні утворення. Так, до цього часу країна не має великого державного герба, а інші символи й атрибути держави постійно піддаються сумніву в їх конституційно закріпленій значимості далеко не тільки Комуністичною партією України. Як і сама Конституція, що постійно є предметом суперечок не відносно того, як забезпечити безумовне виконання її положень, адже наявний текст був схвалений міжнародною Венеціанською комісією Ради Європи, а як її вдосконалити новими змінами. Тобто, відсутнє розуміння того, що Конституція передбачає незмінність її положень, оскільки закон є проявом незмінності. В тому числі й у тому, що стосується суспільного життя людей. Якщо ж є потреба у внесенні змін, то вони мають здійснюватись еволюційно, до того ж не тими суб’єктами, які її приймали – інакше буде постійна спокуса утвердити суб’єктивну думку в якості об’єктивного закону.

Монархічно-авторитарне правління, яке супроводжувало історію України в складі царської Росії та СРСР, накладене на схильність українця до розуміння свободи як необмеженості прояву природної вдачі, монополізм компартійної ідеології з її претензією на єдино вірне наукове вчення про специфіку розвитку суспільства створили певну аберацію свідомості, коли суб’єктивна воля правителів і політичних діячів набула об’єктивного статусу. Між тим об’єктивним духом історії є суб’єктивний дух народу в цілому, на основі якого якраз і формується держава як цілісність духовного умонастрою певного народу. На користь цього вся історія суспільно-політичної та соціально-філософської думки, про що говорилось в усіх попередніх розділах, включно до першого пункту даного розділу.

Зважаючи на це, свідома, а не партійно ангажована, політична думка в Україні постійно наголошує на необхідності розбудови держави на основі національної ідеї як інтегрально-об’єднавчої в своєму історичному бутті. Але виявилось, що історія України не відома (й невідома) сучасному українському громадянину. Спроби ж подати її як історію єдиного народу у більшості випадків виявляються невдалими з різних причин. Об’єктивними є ті з них, що звертають увагу на субетнічну й, отже, соціокультурну різнорідність народу, який, до того ж, формував свою ідентичність в різних державах, різних релігійно-церковних конфесіях, тому не мав можливості усвідомлювати себе як єдиний етнос чи навіть суперетнос. До суб’єктивних причин слід віднести політику свідомого роз’єднання об’єктивного духу народної цілісності, яку проводять всі імперії, особливо ж царська Росія та СРСР з їх ігноруванням етнокультурної ідентичності підлеглих народів. Звідси заява Президента України Л.Кучми спочатку про те, що національна ідея в Україні не спрацювала, а потім (через 9 років президентства!) усвідомлення того, що Україна – не Росія, презентоване книгою в... Москві.

Звичайно, історія українського народу дає підстави для того, щоб говорити про властивий йому досить низький рівень самоідентичності. Але він може суттєво піднятись, якщо держава, що має назву Україна, не буде нею, як зазначав ще Аристотель, лише за назвою території. Будь-яка держава є національною. Проте не лише в етнопсихологічному сенсі, а в усіх тих смислах, які визначаються вже наведеними нами політичними ідеологіями. І першою з них є народно-демократична, піднята разом з усіма іншими до рівня національно-демократичної, в якій нація – це політико-правове об’єднання, що знаходить своє завершення у створенні громадянського типу суспільства і правової держави.

Для сучасної України важливо враховувати відомий вислів Маркса про те, що більш розвинена в усіх своїх субстанційних компонентах країна показує образ майбутнього для менш розвинених народів. Що не означає сліпого копіювання західних зразків, як це маємо за доби Президента В.Ющенка. Потрібна розважлива еволюційна політика не запозичень, а розвитку власної внутрішньої основи, яка у своїй власній історії є міжнародною. Народи Європи, починаючи з Нового часу, фактично сповідували народно-демократичну ідеологію, перестаючи бути підданими королів та імператорів на основі ліберально-демократичної та консервативної ідеологій, піднятих з часом до соціал-демократичної. Лише в цей період вони стали французами, італійцями, іспанцями, німцями і т.п.

У всій Європі у ХІХ ст. мандрував не привид комунізму, як це твердив К.Маркс, а соціалізму, принципом якого, згідно з улюбленцем робітничого європейського руху Л.Фейєрбахом, був принцип „індивідуалізм – це соціалізм”. Він пояснював це наступним чином: „Я висуваю лише один пункт, але це кардинальний пункт, навколо якого все крутиться. Це поняття індивідуума. ...Я ототожнюю рід з індивідуумом, індивідуалізую загальне (спільне), але тому узагальнюю (усуспільнюю) індивідуума, тобто розширюю поняття індивідуума, саме через це індивідуум є для мене істинна, абсолютна істота”. І далі наводить суттєве уточнення: „індивідуальність охоплює всю людину, сутність людини – одна, загальна (спільна) сутність сама є сутність індивідуальна”.

Українська ментальність досить близька до тієї, що виписана у філософії Л.Фейєрбаха як апології чуттєвості, сердечної щирості й душевної відкритості. Тому вкрай бажано всім суб’єктам політичного процесу в Україні розвивати цю спільну основу як інтегральну національну ідею. Нав’язувати суспільству етнокультурну українську ідентичність, як це спробували робити націонал-демократичні партії, сприймається іншими партіями як ігнорування прав людини на власний індивідуальний вибір. З іншого боку, проголошувати загальнолюдські цінності, ігноруючи етнокультурний вибір людини як об’єктивний вимір її свідомості, як це продовжують робити комуністи та інші ліві, й не лише, партії, також неприпустимо.

Очевидно, що саме через ці „революційно-більшовицькі” намагання більшості провідних партій в Україні не сформувалось жодної ідеологічної партії. Відповідно, держава через свої владні інститути не діє впродовж майже двох десятиліть цілеспрямовано в напрямку досягнення солідарної єдності суспільства. На цьому тлі не так складно зацікавленим державам впливати на Україну в дезінтеграційному плані. Як і багатьом власне українським партіям мати у своїх програмових цілях фактично антиукраїнські завдання.

Для пояснення тих проблемних складнощів, з якими зіштовхнулось українське суспільство зі здобуттям незалежності, потрібно зважати на концепцію Гегеля щодо наявності в історії людства так званих історичних і неісторичних народів. До перших він відніс іудейський, греко-римський та німецький народи. Ми не будемо говорити, що всі інші народи не історичні. Але, щоб стати історичними, вони здобули свою владно-інституційну державність на шляху формування державницького умонастрою у переважної більшості населення. Тобто, їх провідники вели активну просвітницьку роботу в тому напрямку, про який вів мову Е.Сміт (див. попередні розділи).

Якщо брати іудейський народ, то свою духовну державність він має упродовж майже трьох тисячоліть. Для цього кожен його представник (індивідуум), по-перше, щороку зобов’язується до перечитування Тори; по-друге, знає, що Богом, як уособленням Розуму, він наділений всіма життєвими потенціями, які повинен реалізувати; по-третє, усвідомлює, що в разі невиконання моральних настанов на життя він і його народ буде проклятий до третього-четвертого роду, а в разі виконання матиме сприяння до тисячного покоління; по-четверте, розуміє, що на ньому лежить історична місія – організувати розумне і справедливе життя на землі; по-п’яте, шанує розум і розумних людей як провідні сили розвитку суспільства.

Аналогічно греко-римський народ став не тільки історичним, створивши неперевершені зразки культури в усіх її проявах, але й розчинився в історії сучасних європейських народів, починаючи з епохи Відродження. Елліни й римляни, по-перше, розглядали людину як суб’єкта самопізнання; по-друге, вважали її істотою політичною в сенсі громадською, державною; по-третє, започаткували принципи полісної самоуправлінської демократії та громадянсько-правові відносини між людьми як відносини між рівними істотами.

Відносно німецького народу, то його історичність сформована на таких засадах. Він, по-перше, не розчинявся у загальноєвропейській історії, що допомогло йому мати відчуття самобутності; по-друге, розвивався як розмаїття певних земель (субетносів) і водночас як загально-німецька етнокультурна й соціокультурна спільнота; по-третє, завдяки цьому створив самобутню культуру на основі філософсько-діалектичного і разом із цим трансцендентально-метафізичного способу мислення; по-четверте, став першим європейським народом в якості носія колективної суверенної волі, спочатку втіленій у конституційній монархії, а потім (у другій половині ХХ ст.) у зразковій формі державної бюрократії, підконтрольної громадянському суспільству.

Звичайно, це теоретична модель політичного обличчя цивілізованих народів. Її не можна накидати без будь-яких зауважень на кожного пересічного індивіда. Адже політологія, як і всі інші суспільні дисципліни, послуговується викладом об’єктивної логіки розвитку об’єкта, яким для неї є суспільство. Ми навели характеристики історичних народів з тією метою, щоб кожен громадянин України був свідомим того, що суспільство створюється від нього до певних форм суспільної єдності, що саме він є первинною клітинкою політичного суспільного організму і що це від його розумної волі залежить вибір того конструктивно кращого, яке забезпечує йому так бажаний ним добробут, який він має можливість спостерігати в інших країнах і державах. Розум якраз і полягає в тому, щоб взяти з рідного джерела, а не говорити: „Там добре, де нас немає”. А таким джерелом життєдайності є не історія інших народів, взята ним із писемних книг, а історична книга буття власного народу, втілена в ньому через мову, культуру усних переказів, звичаї, традиції, обряди, релігійні вірування тощо.

Якщо людини, яка є громадянином будь-якої країни, особливо ж це стосується українця, що не мав можливостей знати свою історію, „немає в себе вдома”, вона не є її громадянином де-факто. На жаль, політична думка в сучасній Україні, надто ж у її партійному виконанні, не працює на формування рідного українського дому. Навпаки, домінує огульна критика, суб’єкти якої ніби змагаються в національно-політичному мазохізмі та самоприниженні.

Сплеск народної активності, основу якої склало громадянське обурення проти фальсифікацій народного волевиявлення на виборах Президента України восени 2004 року, не отримав свого продовження у післявиборчий період. Це означає, що як політичне керівництво, так і народ в цілому ще не виробили в собі стану постійної політичної суб’єктності, а все ще перебувають у стані суб’єктивного обурення відносно того, що зачіпає їх особистий інтерес. Звідси й поодинокі збурення, на які час від часу провокує народ політико-партійна еліта замість того, щоб, влізши в ярмо побудови власної державності, вперто, але з розумом, тягти цього важкого плуга. Звідси й невизначеність політичного курсу держави як на її рівні, так і рівні народної свідомості, яка більше орієнтується на харизматичність лідерів, ніж на власну свідому активність в якості політичних істот.