4. Політичні конфлікти та шляхи їх розв’язання

Відомо, що рушійною силою розвитку людства є внутрішні протиріччя між ним і природою та між людьми, що представляють певні різнопланові соціальні структури, та самими цими структурами. Найбільшими серед них, як ми бачили, є держави і народи в якості потужних суб’єктних одиниць міжнародних і міжлюдських відносин. Протиріччя являють собою єдність взаємозалежних протилежностей, кожна з яких має відносну самостійність. Саме через це єдність завжди суперечлива, нестійка, хитка, ненадійна, тому за неї слід боротись, щоб утримати її в стійкому і надійному стані. Інакше кажучи, історія людства завжди супроводжується конфліктами інтересів. На жаль, ці конфлікти супроводжуються жорстокими війнами, включно до створення людьми зброї масового знищення. Так, за всю історію людства відбулось понад 14,5 тисяч воєн при чотирьох мільярдах убитих. Натомість налічується лише декілька років без воєн.

Ми не будемо торкатись того, що людині, як природно-біологічній істоті, притаманна боротьба за виживання, отже, фактично вроджена агресія, несприйняття іншого, вірніше, його сприйняття як чужинця й ворога. В політичному сенсі важливо знайти причини породження конфліктних ситуацій і спробувати знайти способи їх мирного вирішення на взаємну користь сторін.

Будемо виходити з того, що конфлікт породжується взаємним нерозумінням змісту інтересів і потреб, а також способів їх задоволення сторонами, які представляють різні народи як колективні суб’єкти міжнародної політики. Саме нерозумінням, тому що міжнародні перемовини ведуть повноважні представники своїх народів, а ментальність належить до об’єктивних засад мотиваційно-спонукальної свідомості, змінити які під впливом раціональних, також об’єктивних, але завжди загальнолюдських, аргументів не так легко. Звідси головний напрямок зняття конфліктів у міжнародних відносинах полягає в досягненні компромісу, коли кожна зі сторін поступається такою мірою, яка не зачіпає зазначених ментальних підвалин її буття. Таким чином досягається консенсус (баланс) інтересів і утверджується практика толерантного (терпимого) ставлення один до одного.

У 1995 р. Резолюцією Генеральної конференції ЮНЕСКО була затверджена Декларація принципів толерантності («Declaration of principles on tolerance»). У ній зазначено: «Прояв толерантності, співзвучний повазі прав людини, не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або поступки чужим переконанням. Це означає, що кожен вільний дотримуватися своїх переконань і визнає таке ж право за іншими».

У ст. 1 Декларації стверджується, що «толерантність – це:

- повага, прийняття й розуміння різноманіття культур нашого світу, інших форм самовираження та способів прояву людської індивідуальності;

- чеснота, яка робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою миру;

- не поступка, поблажливість або потурання; це активне ставлення, сформоване на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини;

- відмова від догматизму, від абсолютизації істини й утвердження норм, установлених у міжнародних правових актах у сфері прав людини».

Таке визначення допомагає розкрити суть толерантності в соціальному аспекті, її онтологічний, гносеологічний та аксіологічний аспекти, які обов’язково потрібно враховувати в міжнародній політиці. Тим більше, що всі національні законодавства в тому разі, коли країна є членом ООН, наголошують на пріоритеті міжнародного права. Воно збігається з національним, адже немає країни й народу, які б не бажали утвердження миру і злагоди як всередині держави, так і в міждержавних відносинах.

Все ж конфлікти є постійним супутником історії людства. Ми вже відзначали, що головною причиною їх виникнення і розвитку є нерозуміння сторонами інтересів один одного в їх первинній ментальній визначеності. Утверджувати толерантні взаємини також складно, оскільки політичні діячі завжди орієнтуються на підтримку власним народом змісту міжнародних домовленостей. А толерантність і компроміси на рівні міжнародних взаємин не так легко досягаються, тому що етнічна приналежність функціонує переважно на рівні підсвідомого за принципом „свої – чужі”. Сприйняти інші народи як дружні часто заважають образи, які народи сусіди (і не тільки) наносили один одному в ході історії своїх взаємовідносин.

В.Ленін, як відомо, вважав помилковим поспішне (без його участі) створення СРСР саме через побоювання, що царська Росія, яку більшовики вважали тюрмою народів і жандармом Європи, передасть вже радянському партійно-державному чиновництву ті ж негативні риси, що принижували національну гордість і гідність підлеглих народів. Ми бачимо, що його побоювання справдились і саме конфліктні ситуації у сфері міжнаціональних відносин стали ледь не головною причиною розпаду СРСР, якому передували гострі конфлікти. Створення СНД, як ми вище відзначали, не зняло конфліктів, які до того ж набули міжнародного характеру.

Серед причин конфліктності у взаєминах між людьми й народами слід також відзначити схильність кожної людини, в тому числі й високоосвіченої, до суб’єктивно-ідеалістичної і навіть соліпсичної, якщо йдеться про авторитарного політичного діяча, життєвої позиції. Знайти спільну мову за таких перемовин, хоча б вони й були міжнародними, не те що складно, але фактично неможливо. Тому часто певні розбіжності закінчуються війнами, про що ми щойно говорили.

Не можна обійти і такий чинник конфліктогенності, як психофізіологічна і соціокультурна несумісність людей, які, проте, представляють переговорний орган влади у міжнародних відносинах. Тут постає вже відзначена проблема складності вироблення спільної позиції, на яку накладаються суттєві поведінкові відмінності між членами групи, яка за визначенням має бути однорідною як асоційований суб’єкт міжнародної політики. Про цю проблему вів мову Монтень: „Неможливо вести чесний та щирий діалог із дурнем. Вороже (звернемо увагу! – авт.) почуття викликають у нас спочатку аргументи супротивників, а потім і самі люди. Ми вчимося в суперечці лише заперечувати, а оскільки кожен лише заперечує і вислуховує заперечення, це призводить до того, що втрачається, нищиться істина. Ось чому Платон у своїй державі позбавляв права на суперечку людей з розумом ущемленим і нерозвиненим”.

Платон, як відомо, такі заборони вносив у проект ідеальної держави. Що стосується реальної держави, то конфлікти можна вирішити на взаємну користь лише за умови побудови громадянського суспільства і правової соціально орієнтованої держави. Сучасна історія свідчить, що конфліктів між такими країнами майже не виникає, хоча протиріччя й суперечності існують. Головне, щоб учасники міжнародної політики були на одному рівні розуміння корінних потреб та інтересів людини. Цьому сприяє ідентифікація правового законодавства, коли народне співпадає з міжнародним. Проблема конфлікту інтересів на пострадянському просторі породжена тим, що всі країни вийшли з неправової держави та з ідеології, яка взагалі обґрунтовувала її відмирання.