Тема 6. Людина і політика

План

1. Людина як суб’єкт та об’єкт політики

2. Особливості політичної соціалізації особи

3. Політична еліта

1. Людина як суб’єкт і об’єкт політики

У попередніх розділах ми вже вели мову про людину, визначену в якості політичної істоти. Отже, для неї істотним, визначальним і головним є необхідність вести політичний спосіб життя, або, що те ж саме, суспільний, громадський, не просто сумісний з іншими людьми, але й духовно споріднений за певними цільовими прагненнями. Тут потрібно розрізняти її статус, коли вона є політичною істотою об’єктивно, за природою речей, і статус, визначений її свідомими зусиллями, завдяки яким вона стає суб’єктом розумно-вольової дії, підпорядкованої чітко визначеним цілям. Мовою політичної філософії це означає перехід людини зі стану природного об’єкта в собі в суспільно-соціальний стан суб’єкта для себе і для інших.

Суб’єкт-об’єктний стан взагалі є для людини визначальним. Цим вона відрізняється від тварин, відношення яких між собою є суто природним, або об’єкт-об’єктним. Але це не політичні відношення, а стадні, сумісні, в певному просторі – біогеоценозі. Доти, доки первісні люди ведуть збиральницький спосіб життя, вони не протиставляють себе природному оточенню як якесь якісне новоутворення. Так і в суспільстві: доти, доки людина не усвідомлює себе в якості автономної самодостатньої істоти, вона не може вважатись політичною істотою для себе і для інших. Як і саме суспільство не набуває статусу політичного організму, а народ не стає носієм суверенітету.

Суб’єкт-об’єктні відносини між людьми виникають у зв’язку з диференціацією суспільства на певні соціальні структури. Звідси опосередкованість властивих людям інтересів і потреб їх приналежністю до них. Це проявляється вже на первинній формі політичної соціалізації людини – сім’ї. Тут потрібно виходити з того, що, як зазначав класик філософської та суспільно-політичної думки Аристотель, саме сім’я є тією спільнотою, з якої складається політичне тіло держави. Отже, в ній складаються суб’єкт-об’єктні відносини між батьком як суб’єктом, що визначає цілі й напрямки життєдіяльності всіх її членів, які є об’єктом його політичної волі, підпорядкованої головному завданню – збереженню миру, спокою і злагоди, що досягаються залежно від того, якою мірою забезпечуються їх первинні матеріальні потреби й інтереси під його керівництвом.

Суспільство як політичний організм слід розглядати саме під зазначеним кутом зору. Взаємини між сім’ями як родинами складаються на основі засад, що сформувалися й домінують у кожній з них. Тут кожна з них виступає одночасно як суб’єкт і як об’єкт впливу на інші родини. Врешті перемагає суб’єктність тієї з них, яка у своєму власному автономному бутті виявляється більш ефективною у способах задоволення основних потреб та інтересів її членів. Натомість, всі інші поступово й еволюційно стають об’єктами управлінської дії. З розвитком міжродинних зв’язків ускладнюються взаємовідносини між ними, особливо на основі розподілу видів діяльності. Так виникає держава як певний інститут, що здійснює функцію суб’єкта влади по відношенню до всіх родин, які разом складають народ.

Оскільки державно-політична форма буття суспільства наочно демонструє свої переваги, до неї як до окремого суспільного утворення починають проявляти специфічний інтерес ті люди, в кого виявляється цілком очевидний владно-управлінський талант. Так зароджуються політичні ідеї, вчення, концепції та практика їх популяризації поміж населення. Власне, це ми спостерігаємо в колисці демократично-республіканського державно-політичного устрою, якою є Стародавня Греція зі своїми державами-полісами. Зміна форм правління в них, зафіксована у соціально-філософських вченнях видатних мислителів, є свідченням того, як суб’єкт-об’єктні відносини постійно переходять у суб’єкт-суб’єктні, адже ті, хто не мав доступу до влади, постійно прагнуть до неї і, врешті, отримують її, стаючи хоча б на деякий час суб’єктами, а не об’єктами політичного життя суспільства. Ось чому вже на самому початку зародження держави з’явилась класифікація форм правління і типів державного устрою.

Взагалі ж людина має завдячувати своїй суб’єктності державній формі організації свого спочатку сумісно-просторового способу життя. Аристотель у зв’язку з цим зазначав, що людина, нездатна до автономно-самодіяльного творчого мислення, є рабом за природою. А ним „буває той, хто може належати іншому (він тому й належить іншому, що здатен на це) і хто настільки розсудливий, що лише сприймає його вказівки, сам же розсудом не володіє”. Тобто, рабом є людина суб’єктивна, підлегла своїм примхливим бажанням і потребам і залежна від них, від об’єктів їх задоволення. Між тим вона має бути суб’єктом своєї власної розумно-вольової дії, тоді може сформуватись суб’єкт-об’єктне відношення до предметно-речової дійсності та складуться суб’єкт-об’єктні як водночас суб’єкт-суб’єктні відносини з іншими людьми. Як наслідок, сформується суспільство у вигляді істинної форми політичного організму, що має назву республіки, в якій розумно-вольові цілеспрямовані дії дають людям перспективи щасливої долі.

Оскільки ми ведемо мову про людину як суб’єкта політичної діяльності, потрібно чітко визначитись щодо її змістовної сутності. Тим більше, що суб’єктність якраз і пов’язується з цілеспрямованою діяльністю, яка передбачає, що ціль має внутрішньо вмотивоване і водночас суспільне значення для неї.

Отже, політична діяльність – це вся сукупність цілеспрямованих дій, які здійснюють основні суб’єкти суспільства з метою найбільш ефективного задоволення потреб та інтересів всіх його членів.

Щоб досягти цього, потрібно виходити з того, що політика – це насамперед мистецтво управління всім комплексом потреб та інтересів, які в будь-якому суспільстві виступають рушійною силою його розвитку. Найефективніший інструмент політики – держава. Тому Аристотель відзначав: „У всіх людей природа вселила устремління до державної спільноти, і перший, хто цю спільність організував, надав людству найбільше благо. Людина що знайшла своє завершення в державі, – найдосконаліше із творінь, і, навпаки, людина, що живе поза правом і законом, займає найжалюгідніше місце в світі”. Це означає, що суб’єктність людини розвинена в ній настільки, наскільки вона формує себе як політичного діяча, як політичну істоту.

Звичайно, політична діяльність про­тягом, багатьох десятків тисячоліть здійснювалась на бездержавній основі, але це бу­ла політика застою, обмежених інтересів і обмеженої чисельності народонаселення. Суб'єктами політичної діяльності є індивід, певна соціальна чи професійна група населення, еліта, клас, народ, нація, певні міжнародні об'єднан­ня тощо. Об’єктами виступають самі ж суб’єкти, оскільки саме вони є носіями тих потреб та інтересів, які має забезпечити держава як нібито автономний суб’єкт суспільства. У зв’язку з цим всі суб’єкти політичної діяльності намагаються якимось чином отримати підтримку з боку держави як безумовного суб’єкта, даного людям ніби від самої природи, від самого Бога (у всіх релігіях держава є священним атрибутом його творіння) як їх захисника. Проте прогрес у розвитку людства слід пов’язувати не з укріпленням держави, або етатизацією суспільства, яка формує патерналістську психологію, психологію приниженості й залежності від неї, психологію об’єкта зовнішніх благодіянь, а з усвідомленням політичної сутності людини як сутності самодіяльної, цілеспрямованої, суб’єктної. Або, як відзначав Гегель, формуванням самодіяльного державницького умонастрою.

Політична діяльність головними об’єктами свого впливу має власне суспільство, інші країни й держави, світове співтовариство загалом. Політика внутрішня – діяльність державних органів, установ, прав­лячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств насе­лення країни, на певне їх підпорядкування та можливе за конкретних умов задоволення, на збереження існуючого стану в суспільстві або на ці­леспрямоване його перетворення, на забезпечення цілісності, взаємо­зв'язку і взаємодії окремих сфер суспільства. Якщо брати державу як правову політичну інституцію, за допомогою якої здійснюються процеси управління всією сукупністю суспільних відносин, то внутрішня політика якраз і відображає систему правових, економічних, владних, громадських, культурно-освітніх, релігійних і т.п. взаємодій держави, з одного боку, суспільних, громадських та індивідуальних суб’єктів політичного життя, з другого. Тобто, до внутрішньої політики можна віднести діяльність, яку проводять основні гілки влади – законодавча, виконавча, судова по відношенню до щойно названих суб’єктів. Звичайно, що сюди слід віднести також взаємодію між власне державними інституціями, оскільки вони здійснюють політику як громадяни країни, але й держави як відносно самостійної структури суспільства. Приклад сучасної України показує, що внутрішньополітичні відносини між носіями державних гілок влади можуть дестабілізувати ситуацію в країні загалом.

Політика зовнішня – загальний курс держави в міжнародних спра­вах, який регулює відносини з іншими державами та міжнародними орга­нізаціями відповідно до потреб, цілей і принципів її внутрішньої політики. Здійснюється на підставі того, що конкретна держава, по-перше, визнана іншими державами як самостійний суб’єкт міжнародних відносин, по-друге, проводить активну міжнародну діяльність, по-третє, є членом багатьох міжнародних організацій, по-четверте, визнає пріоритет міжнародного права по відношенню до тих сфер власного суспільно-політичного життя, які ще не врегульовані національним законодавством, по-п’яте, має стабільну внутрішню соціально-економічну й соціально-політичну ситуацію, по-шосте, у своєму існуванні міцно стоїть на духовному фундаменті власної історії, не піддаючи сумніву необхідність збереження ідентичності в системі міжнародних зв’язків та створюваних міжнародних організацій.

Так, Україна з самого початку свого незалежного існування увійшла до складу СНД лише як асоційований член, оскільки інші її суб’єкти постійно пропонують таку форму, яка б обмежувала національний суверенітет. З іншого боку, зовнішня політика, якщо брати нашу країну, досить суперечлива, тому що ще не сформувалась українська політична нація, яка б усіма громадянами сприймалась як повністю незалежна від зовнішніх впливів. Звідси проблеми нашого входження в міжнародні структури – у партнерів немає впевненості в надійності міжнародних угод з нами, а саме вони складають ядро зовнішньополітичних відносин між державами, народами, країнами.

Якщо говорити про світову політику, то її суб’єктами й водночас об’єктами в першу чергу є міждержавні власне політичні та соціокультурні громадські об’єднання. Так, світові політичні процеси якоюсь мірою регулюються ООН, тому всі інші об’єднання неодмінно створюються і діють на основі її статутних основоположень. У наш час потужними суб’єктами світової політики є Європейський союз, НАТО, ЮНВТО, ЮНЕСКО та ін.

Політичне життя суспільства, розвиваючись у координатах суб’єкт-об’єктних взаємовідносин, характеризується динамізмом і напруженістю. В першу чергу це зумовлено тим, що основними потребами й інтересами людини, які визначають її діяльність загалом, політичну зокрема, є економічні. Вони є первинними, адже від розвиненості виробництва основних продуктів споживання залежить політична ситуація в суспільстві.

Політика й економіка – тісно пов'язані між собою підсистеми су­спільства, що визначають ефективність його функціонування. Людина є суб'єкт інтересу, в першу чергу економічного. Тому політична діяльність найперше прояв­ляється в економіці, в управлінні домашнім господарством. Вони постійно су­проводжують одне одного, являючи собою „політику економії” як основу за­родження багатства, насамперед матеріального, та „економічну політику” як визначальну для політичних суб'єктів. У діалектиці політичного й економічного напрямків діяльності безумо­вний пріоритет має належати економіці, через що політика повинна мати економічне, а не партійно-ідеологічне, спрямування.

Саме так розвиваються так звані ка­піталістичні країни: політична діяльність їх партій суто економічна, заснована на праві приватної власності та соціальній функції держави. Так звані со­ціалістичні країни (колишні) вважали політику базисом суспільства, тому економіка була занедбана, її просто не було, була партійна ідеологія, що ма­ла назву „політична економія” замість „економічної політики”. Політика може мати пріоритет тільки в кризові для держави моменти історії, коли во­на якраз і забороняє політичну діяльність партій, але виключно для підняття економіки. Якщо брати сучасну Україну, то її економічний потенціал багато в чому стримується тому, що нею все ще керують політики з уявленнями про політичну економію, а не економічну ринкову політику, можливу на основі демократично-правового громадянського типу суспільства.

Політична боротьба – явище політичного життя, в основі якого ле­жить зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з яких прагне дося­гти певної політичної мети. Здійснюється основними суб’єктами політичного життя, але в першу чергу політичними партіями, оскільки багато з них вважають своїм головним програмним завданням „завоювання” політичної влади в суспільстві. Напрям політичної діяльності, у зв’язку з цим, визначений боротьбою за голоси електорату під час парламентських виборів до органів законодавчої влади, а також органів місцевого самоврядування. У країнах розвиненої демократії, в основі яких громадянське суспільство, політична боротьба проводиться постійно, але через практичну роботу – виконавчу, ідеологічно-просвітницьку, інформаційно-пропагандистську діяльність політичних партій.

У цивілізованих суспільствах вона відіграє виключно позитивну функцію, оскільки це завжди боротьба між суб’єктами влади і опозиції як сили, яка контролює владу, а влада, бажаючи зберегти її, намагається, наскільки можливо, виконати взяті на себе зобов’язання. В країнах нерозвиненої демократії, в тому числі й у сучасній Україні, політичне суперництво між політичними партіями не завжди відіграє конструктивну роль. Причина: догматичне розуміння своєї основної функції як нібито обов’язковості бути правлячою силою в суспільстві. Тому діє макіавеллізм, згідно якого всі засоби для досягнення владної мети виправдані.

Політична воля – здатність політичного суб'єкта до послідовної реа­лізації поставлених цілей у сфері політичної діяльності. Є ледь не основним компонентом політичної діяльності основних суб’єктів політичного життя суспільства. Майже ніколи не виникає серйозних проблем із прийняттям статутних і програмних зобов’язань, але завжди виникають проблеми їх дотримання і виконання. Причина в тому, що політична воля характеризує площину суспільно-практичної, а не теоретико-політологічної діяльності. Остання є прерогативою партійних ідеологів, яким зрозуміла логіка суспільно-політичного розвитку народу, країни, держави, але не логіка і методи втілення ідей, з якими вони звертаються до людей. Тому досить часто політичні партії висувають на керівні посади не стільки, так би мовити, сильних розумом лідерів, а сильних волею, яка не завжди облагороджена розумним змістом програмних цілей, з якими виступає партія як головний суб’єкт політичної дії. Це дуже виразно проявляється в історії політичного життя майже всіх пострадянських країн, більшість із яких відмовилась від комуністичної ідеології, тому що, фактично, не розуміла її сутності. Звідси й популярність їх в народі, незважаючи на диктаторську волю, – адже й сам народ, попри багатодесятилітню комуністичну пропаганду, не був носієм її ідей.

Людина як політична істота в статусі суб’єкта політичної діяльності може існувати, як вже зазначалось, за умови наявності у своїй свідомості цілей, зміст яких органічно пов’язує індивідуальні потреби й інтереси з суспільними. Якщо ж вона не йде цим шляхом, її неодмінно очікують розчарування, оскільки здається, що суспільство та його державні й громадські інститути проти неї. Це прояв так званого політичного відчуження, або, зважаючи на тему розділу, безсуб’єктності людини. Безпосереднім проявом стану відчуженої свідомості є звичне для неї висловлювання: „я – вона (держава)” або „ми – вони (хто при владі)”. Подолання ситуації політичної відчуженості якраз і пов’язується зі становленням у взаємовідносинах між усіма людьми суб’єкт-суб’єктних відносин, оскільки кожна людина є одночасно суб’єктом і об’єктом себе самої.