Висновки

1. Якщо людину створила мова і колективний спосіб життя, то первинною формою праці є не стільки збиральництво, скільки праця над мовою як засобом спілкування, арсеналом збереження набутого життєвого досвіду та його передачі від покоління до покоління. Такий підхід характеризує державу як соціально-духовний організм, внутрішнім стрижнем якого є властивий йому закон, на засадах якого існує певний народ впродовж всієї історії свого існування. Тому держава, як ми вже відзначали, не стільки інститут владного примусу, скільки духовно-пізнавального. Задля забезпечення міцності держави як ядра суспільства потрібно об’єднувати людей спільністю цілей їх сумісного проживання на певній території, що неможливо без процесу трансформації лексичного складу мови у поняття як сутнісні вираження закону його розвитку. Адже удержує людей в суспільно-сумісному просторі об’єктивний дух, або, що те ж саме, дух закону. Такий підхід до сутності держави виразно проявляється у релігійній концепції держави, адже для релігії Бог – це Слово як Розум і Закон, тому вона веде мову про божественну сутність держави. І навпаки, крах держави СРСР свідчить про хибність погляду на неї як виключно паразитичне суспільне утворення, який є головним у марксистсько-ленінській концепції її походження

2. Держава як щось матеріальне – це політичний інститут, покликаний забезпечити мир і злагоду в суспільстві засобом максимально можливого задоволення потреб та інтересів усіх його членів. Держава є також формою організації суспільства, носієм публічної влади, су­купність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управ­ління суспільством від імені народу. Отже, вона виникає як найбільш ефективний механізм стримування природ­ної агресивності людей і народностей та спрямування властивої їм життєвої енергії в річище мирного і злагодженого співіснування.

3. Символи держави – це певні тотеми, які відіграють магічну й фетишистську функції, без яких людина не може вважатись природно-соціальною істотою. Більше того, вона втрачає орієнтири в тому випадку, коли втрачає їх або фізично, або ж перестає вважати їх необхідними атрибутами свого власного індивідуального й суспільного буття. Атрибути й символи держави повинні мати органічне походження, бути рідними для кожної людини як народної істоти. Найбільш яскраво це проявляється в армії: втрата нею прапора приводить до її розпуску. Якщо народ втрачає свою рідну мову, він перестає бути ним. Якщо народ не співає гімн, а тільки слухає запис якогось хору, гімн не з’єднує його ні в політичний, ні в соціально-духовний суспільний організм.

4. Публічна влада як ознака існування держави проявляється в тому, що на зміну народному самоуправлінню, заснованому на багатовікових традиціях, на так званому звичаєвому праві, приходять представницькі органи влади. Тобто, вона є продовженням диференціації суспільства за розподілом видів праці, в даному випадку управлінської, до якої належать законодавча, виконавча й судова гілки влади. Деформації влади знаходять своє пояснення в тому, що державні чиновники не завжди чинять за відповідними – законодавчими, виконавчими й судовими – здібностями. Тому важливо не забувати зміст політичних вчень, розробники яких звертали на це належну увагу.

5. Особливу роль має відігравати незалежність судової гілки влади від виконавчої, яка найбільшою мірою здатна деформувати законодавчо-правову основу існування суспільства. У зв’язку з цим найбільш ефективною державна влада буде за умови парламентарного політичного режиму в країні і, навпаки, найменш ефективною за умови тоталітарного режиму. Це тільки здається, що в суспільстві домінує порядок за наявності так званої „сильної руки”. В такому разу фактично не існує незалежного суду, адже майже всі вироки судів носять звинувачувальний характер, а закони суть легітимізована свавільна воля диктатора. На підтвердження цього діє усталена громадська думка в країнах з тоталітарно-авторитарним минулим або й, на жаль, нинішнім, змістом якої є теза про необхідність утвердження диктатури закону, а не принципу верховенства права, адже останнє виникає раніше від держави та її законів.

6. Форми правління, основними з яких є монархія, республіка й конституційна монархія як модус республіки, не слід розглядати однобічно як позитивні чи негативні. Все залежить від того, яким є якісний стан мотиваційної свідомості людей, що здійснюють відповідний спосіб управління суспільством і державою.