2. Особливості політичної соціалізації особи

Про людину в загально-філософському сенсі говорять як про суспільну соціально-духовну істоту. Причому, базисом такої сутності є те, що вона є природною істотою, в якій специфічним чином діють об’єктивні закони світобудови. А об’єктивне, будучи тотожним загальному, є соціальним. Звідси й суспільно-природна сутність людини як сутність соціальна. Отже, процес соціалізації полягає в тому, що вона як індивід, визначений психофізіологічними чинниками поведінки та просторово-часовими умовами буття, повинна піднятись до визначеності духовно-практичної, в основі якої безмежність і вічність власної свідомості. Іншими словами, піднятись до розуміння того, що простір і час індивідуального буття не є підставою для того, щоб бути разом з іншими роз’єднаними духовно. Адже сумісне не обов’язково є соціальним. І навпаки, люди, що живуть в різний час і різних місцях, можуть бути більш об’єднаними духовно-соціально, ніж ті, що мешкають поруч.

Зважаючи на такі особливості буття людини, постає проблема соціалізації людини загалом, політичної зокрема. Можливо, що в першу чергу політичної соціалізації, оскільки своє завершення вона набуває у формі державної спільності.

Отже, політична соціалізація являє собою процес набуття людиною знань, умінь і навичок формування себе в якості суб’єкта організації політичного життя суспільства.

Основні напрямки політичної соціалізації людини пов’язані з необхідністю її залучення до функціонування всіх структурних складових політичної системи суспільства. Тобто, політична соціалізація здійснюється на шляху набуття знань, умінь і навичок активної діяльності в напрямку розуміння змістовно-структурної сутності держави, політичних партій, громадських, професійних, культурно-просвітницьких, релігійних і т.п. суб’єктів політичного життя суспільства. Її наслідком має стати перетворення людини зі стану об’єкта політичного управління в суб’єкта самоуправлінської політичної діяльності. Іншими словами – в людину в якості громадянина – відповідального суб’єкта наданих йому суспільством прав і обов’язків.

Політична соціалізація людини безпосередньо залежить від міри її інтегрованості в основні соціальні інститути й соціальні структури суспільства, які формують сферу її мотиваційно-спонукальної свідомості. Це, насамперед, сім’я, дошкільні та шкільні, включно з вищими, навчальні заклади освіти, професійно-трудові колективи, різного роду об’єднання за найрізноманітнішими соціокультурними інтересами.

Всі названі структурні складові політичної системи суспільства та його соціальні структури й інститути якраз і є основними детермінантами формування знань щодо сутності політичної свідомості, умінь трансформувати її зміст у політичну діяльність у всіх її напрямках і навичок, завдяки яким людина відчуває себе причетною до політичного життя.

Саме так відбувався процес набуття політичної свідомості широких народних мас в епоху Нової історії. Її духовним фундаментом була доба Відродження, коли філософія звільнилась від функції обслуговування церковної християнської ідеології, яка не носила характер наповнення свідомості людини соціально-політичним змістом, а стала способом її залучення до свободи мислення і самого свободомислення. Ця доба органічно перейшла в добу Гуманізму, за якої кожна людина могла відчути себе самодостатньою й самоцінною істотою, оскільки філософія й філософи пропонували суспільству не докази буття Бога, а методи мислення як засоби для формування в людини почуття гідності й достоїнства не від віри в існування потойбічного для їх життя Бога, а у власні сили, насамперед волю до пізнання як самопізнання. Це підготувало добу Реформації, коли людина отримала змогу особисто, без допомоги церковників спілкуватись з Богом, втіленим у загальнолюдську мудрість, названу Священним Писанням чи Біблією. Нарешті, доба Просвітництва чітко спрямувала знання в політичну площину, оголосивши людину не просто політичною істотою, а суб’єктом республіканської форми суспільного устрою. Тому не випадково, що політичні ідеології як засоби політичної соціалізації свідомості виникли якраз у добу Нової історії.

Якщо кожна людина – мікрокосм, то форми і способи політичної соціалізації залежать від її розумно-вольових зусиль. Напрями цих зусиль визначені структурою політичної системи суспільства, а ефективність мірою засвоєності їх мотиваційних домінант, від чого залежить перетворення людини в громадянина – носія політико-правової свідомості.

Держава. Будучи ядром політичної системи та маючи інституціональне оформлення у вигляді органів публічної влади, є також ядром, навколо якого має відбуватись і відбувається процес політичної соціалізації людини. Знайомлячись із сутнісними складовими держави, людина отримує знання про неї як політичний організм у всіх його функціональних проявах.

Політичні партії. Одне лише знайомство із сутнісними вимірами держави не формує у людини стійких навичок та умінь практичного застосування наявних у неї політичних знань. Політичні партії якраз і є тими суб’єктно спрямованими формами політичного об’єднання людей для вирішення необхідних для їх життєзабезпечення потреб та інтересів, засобами яких кожна людина, маючи на те власне бажання, трансформує політичні знання у суспільно-практичну управлінську площину. Крім того, вступаючи до лав політичної партії, людина дисциплінує свою свідомість статутними і програмними зобов’язаннями. Що неодмінно сприяє розширенню її політичного кругозору та всебічній соціалізації, оскільки партійні ідеології включають в себе завдання у всіх основних сферах суспільного буття – власне політико-правовій, економічній, духовно-культурній.

Громадські рухи та об’єднання. Активна робота людини у цих організаціях додає їй знань, умінь і навичок більш якісного рівня політичної соціалізації, оскільки стає на шлях свідомого політичного саморозвитку. Адже участь у політичних партіях все-таки має значну частку меркантильних міркувань – у разі знаходження партії при владі, вона може використати механізми державного управління і навіть примусу для власних корисливих цілей. Між тим як громадська діяльність соціалізує на загальнолюдському та загальносуспільному рівнях. Не випадково, що існує розрізнення людей на видатних громадських і видатних політичних діячів.

Якщо говорити про основну тенденцію розвитку сучасних цивілізованих суспільств, то все більшою мірою процеси політичної соціалізації позбуваються свого етатистського чи партійного детермінування. Адже за походженням, як ми це бачили в попередніх розділах, політичне тотожне загальносуспільному, громадському, врешті, загальнолюдському. Тим більше, що політико-партійна чи політико-державна соціалізація небезпечні наявністю в їх мотиваційній свідомості елементів суб’єктивності й суб’єктивізму. Адже партії лише видають своє особливе бачення проблем та шляхів їх вирішення за всезагальне, об’єктивне, загальносуспільне. Насправді ж це подвійна оманливість: партійці вірять у свою щирість і нерозумність електорату, який чомусь не довіряє їм повністю; електорат, довіряючи лише партіям, постійно розчаровується в їх державно-політичній ефективності, не стає, проте, на шлях підтримки громадських рухів і організацій, не самоорганізується через органи місцевого самоврядування, не формує громадянський тип суспільства як найвищу форму політичної соціалізації.