3. Основні функції політології

Зважаючи на досить розгалужений і насичений зміст, політологія виконує дуже багато складних і відповідальних функцій в суспільстві. Ясна річ, що немає потреби наводити всі з них. До головних обов’язково слід віднести загальнонаукові й загальноосвітні як виховні.

Світоглядна. Для її розуміння потрібно виходити з того, що світогляд – це форма самосвідомості людини, яка характеризує притаманний їй погляд на світ природного й суспільного буття і виступає як мотиваційно-спонукальна компонента індивідуальної свідомості. Це вкрай важливо для становлення людини в якості політичної істоти – суб’єкта побудови громадянського суспільства, оскільки саме воно найбільшою мірою розкриває її духовно-практичний потенціал.

Основними типами світогляду є міфологія, релігія й філософія. Тому зміст політичної свідомості, будучи тісно пов’язаний зі змістом світоглядних форм свідомості, також має потужну світоглядну мотивацію. Ясна річ, що в першу чергу йдеться про властивий кожній людині індивідуально-особистісний погляд на проблемний світ суспільного буття. Цим зумовлена та обставина, що історію суспільства постійно супроводжує боротьба людини за належні їй політичні права. Як і розмаїття політичних вчень, засобами розробки яких також проявляється її суспільно-політична сутність.

Освітньо-пізнавальна або просвітницька. Випливає з попередньої як вихідної, базисної. Політологія як наука, досліджуючи людину як суспільно-політичну самодостатню істоту, чи не найпотужніше серед усіх гуманітарних дисциплін розкриває багатогранний творчий потенціал людини. До її змісту, як ми могли бачити і ще побачимо в наступних розділах, входять знання про світ людського буття. З особливою силою це проявилось в епоху Просвітництва, яка сприяла становленню республіканської форми політичного організму, оскільки їй передувала епоха Гуманізму, змістом якої стало аксіоматичне розуміння людини як мислячої світо- й самопізнавальної істоти. Це проявилось у тому, що гаслами майже всіх буржуазно-демократичних революцій, які прокотились Європою в добу Нової історії, включно з ХІХ ст., були гасла пізнавально-просвітницького змісту: свобода слова, мислення, совісті, вибору місця проживання, професії тощо.

Крім цього, дана функція розкриває людині власне політичний зміст, характерний для розвитку людства в його історичному вимірі. На користь такого розуміння свідчить той інтерес, який проявляють люди в першу чергу до політично персоніфікованої історії. Навіть попри те, що, наприклад, диктатори й титани проводили антигуманну політику, утверджували режими абсолютної деспотичної влади. Отже, долучаючись до історії політичної думки та історії розвитку різних держав, суспільств, цивілізацій, народів, людина пізнає саму себе як співучасника політичних процесів. Про це влучно писав К.Маркс, стверджуючи, що „людина – це світ людини, держава, суспільство”.

Методологічна. Знання про світ людського буття органічно трансформуються в способи діяльності відповідно до їх змісту. Політичні знання в їх довершено-цілісному вигляді набувають статусу політичних ідеологій, які, в свою чергу, стають основою для створення політичних структур, цільове призначення яких у тому, щоб надати знанням практично-прикладний характер і спрямування. Метод – це якраз і є шлях, правило, спосіб діяльності, підпорядкований досягненню свідомо поставленої цілі.

Кожне політичне вчення, політологія загалом як наука формують методологічно спрямовану свідомість людини як у суто пізнавально-теоретичному, так і діяльно-практичному аспектах. Можна сказати, що методологічна функція органічно доповнює названі попередні функції, надаючи політичним знанням і політичній діяльності об’єктивного спрямування. Гасло „знання – сила” виникло також і як гасло політичне. Тривале перебування свідомості людини у змістовно-сутнісному просторі політичних вчень, ідеологій знімає властиву їй схильність до мотивації вчинків згідно зі стихійним проявом мимовільної волі.

На користь такого тлумачення методологічної функції політології той факт, що, починаючи із засновника філософії Нового часу Ф.Бекона і закінчуючи Л.Фейєрбахом, майже всі видатні мислителі включали до своїх загально-філософських і соціально-філософських доробок політичні міркування в їх єдності з морально-релігійними та етико-правовими світоглядно спрямованими характеристиками. А це також час, коли філософія активно розроблялась як методологія пізнавально-пошукового мислення і суспільно-політичної діяльності. Так, Р.Декарт закликав не просто до існування в якості суб’єкта мислення, але й стверджував, що без наявності методу взагалі не варто ставати на шлях пізнання. Відносно політології, то методологічно визначеними в ній є насамперед політичні ідеології.

Прогностична. Її підстави слід шукати в тому, що, попри всі специфічні особливості, які має людина і суспільство як форма і спосіб її існування, в його розвитку наявні ознаки закону. В першу чергу це стійка й усталена тенденція повторюваності подій попри те, що самі дійові особи інші. Це дозволяє говорити про можливість прогнозування певних подій на основі знання попередніх. Лаконічно таку необхідність сформулював О.Конт у так званому кредо позитивізму: „Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникнути”. Знаючи досвід попередньої історії політичного розвитку суспільства, можна уникнути негативних впливів, що йдуть від суб’єктивності головних суб’єктів політичних процесів сучасності, здатної при неадекватних формах політичного устрою перерости в свавілля суб’єктивізму. На жаль, як відзначав Гегель, урок історії полягає в тому, що нащадки не беруть уроки з неї, поміщаючи їх в тексти підручників або ж науково-теоретичних розвідок.

Можна назвати багато інших функцій, які виконує політологія як наука і навчальний предмет. Але всі вони, на наш погляд, є похідними від вище наведених. Відзначимо, що генералізуючою функцією політології в якості навчальної дисципліни потрібно вважати виховну. Справді, в кожній людині „схована” її власна суспільно-політична сутність. Тому коли йдеться про самопізнання, про світоглядно визначену самосвідомість, потрібно розуміти, що цей процес не замкнений на окремому індивідові. Навпаки, пізнаючи історію людства, пізнаєш себе як його автономно-самодіяльну органічну складову. Політична свідомість людини „прихована” в історії взаємин між людьми, яку політологія відкриває їй. Варто лише захотіти знати себе у політичній іпостасі. Потрібно мати такий рівень бажань, щоб бути готовим навіть віддати життя за право мати політичні свободи.

Цього в наш час ніхто не вимагає. Але саме історія політичних відносин між народами, як і історія політичних вчень, здатна реалізувати виховну функцію системи освіти. Для цього потрібно, по-перше, подати їх в якості навчального предмету, по-друге, підкреслити принципову різницю в гаслах політичних революцій в Європі: „свобода, рівність, братерство як політико-правова норма відносин між людьми в статусі громадян” і в Росії – „землю – селянам”, „фабрики й заводи – робітникам”.

В кожній людині „схований” безмежний і всебічний пізнавально-дослідницький потенціал, який відкривається не тим, що їй дається право на нерухому власність, а тим, що їй гарантується відповідним політичним устроєм суспільства право на вільний розвиток пізнавальних здібностей. Чи здатна вона реалізувати таке право, залежить від неї. Зміст політології як навчальної дисципліни є тією необхідною умовою, яка дає можливість студенту пізнати себе як загально-родову політичну істоту, для якої істотним є його/її знання в сукупності тих функцій, про які ми вели мову.