3. Політична еліта

Соціально-психологічні дослідження показують, що лише декілька відсотків зі всього числа людей, але не більше п’яти, можуть бути активними. Причому, це стосується всіх сфер людської життєдіяльності. Тому не випадково, що для політології важливою є проблема політичного лідерства. Іншими словами, процеси політичного життя неможливі без того, щоб їх очолювали найбільш активні й обізнані люди. Це категорія людей, яка називається політичною елітою.

Elita – у перекладі з французької мови означає краще, обране. Людина, маючи природно-групове (стадне, яке потрібно перетворити в колективне) походження, не може організувати суспільство без того, щоб у ньому не була наявна певна управлінська ієрархія. Політична еліта – та частина людей, рівень соціалізації та управлінських здібностей якої максимально сприятливий для організації суспільства в якості політичного організму, ядром якого є держава. Це справді кращі й обрані долею люди, оскільки в них об’єктивно реалізована політична сутність: вони здатні до самоорганізації і притягування до себе всіх, хто має потребу в соціально-духовному способі життєдіяльності, хто уміє тримати, „держати” себе у межах такого способу поведінки, який відповідає внутрішнім інтенціям (порухам, схильностям) всіх інших людей одним лише прикладом. До еліти належать люди, здатні здійснювати, як відзначав А.Тойнбі, творчий мімезис. Це харизматичні (від гр. charisma – милість, божий дар) особи, навколо яких твориться не просто сумісний простір людського буття, але й суспільний в духовно-практичному сенсі.

Більшість людей схильна підпорядкувати своє життя прикладу героїчної особи, яка діє, вони вірять у це, виключно заради їх інтересів. Природа елітності й елітарності вкорінена в специфіці міфологічної свідомості. А саме: міф являє собою реалізацію уяви й уявлень людини про звитяжну історію персонажів, яких вона творить у своїй фантазії і яким вона згодна наслідувати, оскільки це, фактично, історія її власного духовно-споглядального мрійливо-сподіваного способу життя. Саме через це у житті суспільства так багато політичних міфів, які творить як народна більшість (тому що еліта – це також меншість), так і ті, хто хоче мати вплив на неї. Засіб один – героїзація імені політичного лідера через приписування йому фантастичних здібностей. В першу чергу – жертовність власними інтересами заради інтересів людей. Таким є фактично політичний міф про Христа, що майже два тисячоліття дає можливість християнській церкві впливати на перебіг державно-політичного життя людства, а не тільки окремих держав. Подібним чином створювався міф про Леніна, Сталіна, змістом якого, а не історичним перебігом подій, визначають своє політичне життя і політичну свідомість мільйони людей на пострадянському просторі.

Обраність значною мірою визначається силою характеру, властивого певним політичним діячам. В.Парето як один з авторів концепції еліти, обґрунтовував її певними вродженими резидуями (залишками), серед яких резидуй „постійності агрегатів”, що формує політичну еліту „левів”. Аналогічно у Д.Донцова, який, засуджуючи діячів УНР за слабкодухість та смердофілію, посилався на твердження французького віконта М. де Вогює: „Головне, що людей вабить до себе, це характер, навіть коли вся його енергія спрямована на зло, тому що характер обіцяє людям провідника, забезпечує твердість приказу, що є першою потребою людської спільноти”. Цим можна пояснити майже невмирущу славу, яку мають серед масової народної свідомості політичні диктатори.

До категорії політичної еліти слід віднести тих державних і громадських діячів, які, як ми постійно на цьому наголошуємо, мають якісний рівень політичної свідомості та політичної культури і політичну волю, що дозволяє їм активно, впродовж усього життя, або ж усієї політичної кар’єри, реалізовувати властиві їм політичні ідеї. Саме ці якості дозволяють їм бути не просто відомими політиками, що в сучасних умовах завдяки використанню ЗМІ не так складно, а, головне, мати вплив на суспільно-політичні процеси в інтересах переважної більшості людей. Більше того, мати постійну підтримку у населення країни, як і політичних колах, включно до експертів з політико-правових питань.

Виходячи з наведених вимог, стає очевидним, що належати до політичної еліти не так легко. Тому слід розрізняти політичних лідерів і політичну еліту. У першому випадку обраними не завжди можуть бути кращі. Їх обирають за наявність сили характеру, тотожну силі волі, яка не завжди є розумною. Навпаки, якщо брати галерею історичних державних і політичних лідерів, то у більшості випадків їм властива афективна воля і природна, а не вироблена пізнавальними зусиллями, харизма. Так, Олександр Македонський не був кращим і обраним учнем Аристотеля, хоча його слава серед народних мас набагато відоміша, ніж у його вчителя. Аналогічно Сталін: маючи всього лише незакінчену освіту в духовній семінарії, керував країною понад тридцять років і до цього часу є кумиром десятків мільйонів людей у всьому світі. Ясна річ, що говорити про елітарність таких лідерів і вождів, виходячи з суто політичних критеріїв, можна лише умовно.

Що стосується політичної еліти в партійному і громадському вимірі, то, звичайно, до неї відносять керівників партій і громадських рухів та об’єднань. Оскільки партій, рухів, об’єднань налічується досить багато (в Україні на травень 2009 року зареєстровано 168 одних лише політичних партій), їх керівництво можна віднести до категорії політичної еліти народу. Принаймні, можна припустити, що вони на достатньому рівні обізнані щодо змісту політичних знань і важливості для суспільства бути організованим як політичний організм. Особливо це стосується країн розвиненої демократії, яку вони досягли тисячолітнім процесом еволюції масової свідомості в напрямку формування в ній домінант політико-правового мотиваційного спрямування.

Якщо брати країни, що тільки-но проголошують про свої наміри побудови громадянського суспільства та соціально орієнтованої держави, то в них політична еліта тільки починає формуватися. Основна перешкода на цьому шляху, особливо для пострадянських країн, в ототожненні політичного процесу з державою, в одержавленні свідомості і, відповідно, політичної діяльності. Адже не можна вважати людину приналежною до політичної еліти, якщо для неї головна мета – „завоювання” влади. За такої мотивації завжди, або в переважній більшості випадків, втрачаються моральні критерії, за якими, власне, людину й відносять до кращих обранців долі.

На жаль, головною тенденцією формування політичної еліти в таких країнах, як і багатьох афро-латиноамериканських, є використання аморальних технологій для завоювання народної прихильності. Нагадаємо, що моральний імператив поведінки вимагає від людини жертовності на користь суспільства. Крім того, має бути самокритичне ставлення до власних успіхів. Людина, що по істині належить до політичної еліти, в разі недотримання своїх зобов’язань, не буде шукати винних, а чесно і щиро визнає свої публічно. І відійде від політики. Цього вітчизняне суспільство не спостерігає в поведінці тих політиків, які впродовж майже двох десятиліть лише декларують свою турботу про нього, а всі неуспіхи перекладають на опонентів. Тому маємо псевдоеліту, яка не соромиться появлятись перед народом і давати йому нові обіцянки.

Звичайно, що провину за відсутність політичної еліти і наявність псевдоеліти слід покладати також і на суспільство. Адже саме воно обирає її і, як не прикро, переобирає. Але тут діє закон, згідно з яким подібне притягується до подібного, впізнаючи себе один в одному. Щоб змінити його, потрібно формувати елітарність як рису народного характеру. Це не означає, що потрібно навіювати народу думку про те, що він богообраний, тому кращий за інші народи. Напрям має бути таким: в суспільстві провідною силою є об’єктивно обрані кращі люди. Ними є ті, в характері яких органічно поєднані знання й уміння їх використати на власну і суспільну користь. Завдання держави й інших суб’єктів політичного життя в тому, щоб їх, а не себе, робити зразками поведінки для суспільства. Це і буде творчий мімезис як умова його прогресивного розвитку в якості політичного організму.

Так, Конфуцій на запитання про управління державою, відповів: „В державі має бути достатньо їжі, зброї і народ має довіряти правителю”. Цзи-гун запитав: „Чим із цих трьох речей можна пожертвувати, якщо виникне потреба?” Вчитель відповів: „Можна відмовитись від зброї”. Цзи-гун запитав: „Чим можна пожертвувати із двох речей, що залишились, якщо виникне крайня потреба?” Вчитель відповів: „Можна відмовитись від їжі. З давніх-давен ще ніхто не зміг позбутися смерті. Але без довіри народу держава не зможе вистояти”. Щоб така довіра була, країною повинні управляти (а не просто мати владу!) шляхетні люди. Ними є ті, хто обирає для себе шлях самовдосконалення, щоб бути кращим від себе самого неосвіченого, свавільного, природного у вдачі. Адже: „Якщо зробив помилку і не виправив її, то це називається зробити помилку”.

Отже, порада нинішній політичній еліті полягає в тому, щоб вона, на відміну від звичайних, неосвічених, підлих людей, маючи освіту, ставала шляхетною, тобто здатною вести моральний спосіб життя, в першу чергу в політиці! Відносно ж звичайних людей правило від Конфуція таке: „Коли бачиш мудру людину, подумай про те, як уподібнитись їй”. Йдучи таким шляхом, суспільство вдосконалюється, стає кращим, оскільки обирає для себе саме такий шлях. Для нашого суспільства це має особливе значення: гаслом Г.Сковороди було: „Бути кращим від себе вчорашнього”. Тоді прийде й уподібнення кращим, а не підлим. Підлими в історії нашого народу називали неосвічених людей. Як і тих, хто, маючи освіту, не змінив свого способу життя.