2. Види політичних ідеологій

Суспільство, навіть якщо воно створене на моноетнічній основі, не може бути однорідним за потребами й інтересами різних людей та їх групових об’єднань. Тому в ньому завжди функціонує декілька провідних політичних ідеологій, розробниками й носіями яких є в першу чергу політичні партії. Зважаючи на зазначене, розглянемо найбільш значимі й домінуючі види політичних ідеологій.

а) ідеологія лібералізму

Виникла як реакція на понад тисячолітній період панування системи авторитарно-монархічного типу державного устрою, який аж ніяк не можна назвати ідеологічним. Хоча, звичайно, влада монархів освячувалась церквою, тобто була до того ж ще й теократично-монархічною, адже будь-який прояв вільнолюбства карався як єретичний і неприпустимий. Відродження античної філософії як форми свободомислення на грунті визнання людини як мікрокосму за послаблення впливу церкви в добу Нової історії якраз і сприяло формуванню політичної ідеології лібералізму як альтернативи клерикальному радикалізму.

Хоча витоки лібералізму цілком правильно буде шукати ще з часу прийняття в Англії у 1215 р. „Великої хартії вольностей”, тому що тут церква усвідомила необхідність, по-перше, визнати криваві гріхи кліриків перед суспільством, водночас відпустивши й вибачивши їх, по-друге, відпустити й вибачити гріхи суспільства перед церквою, по-третє, дати всім всі „вольності, права, поступки й пожалування... у повній свободі й спокої, в повноті та цілісності... у всьому і всюди на вічні часи”. Ось чому Англія цілком справедливо вважається батьківщиною свободи і демократії, досягнутої в добу Нової історії не революційними потрясіннями, а поступовою реформаторською діяльністю, що вилилась в ідеологію консерватизму.

Лібералізм органічно поєднує в собі три найважливіших категорії духовно-практичного життя людини – свободу, рівність, братерство (соціальність). Не випадково, що саме вони стали головними цінностями у вигляді гасел буржуазно-демократичних революцій. Причому, братерство, або спільність, розуміється як реалізація певних принципів, а не моральних чеснот. Це означає, що спільноти, до яких входить людина, не можуть обмежувати її свободу – всі рівні у свободі і саме це з’єднує їх у спільноту. В такому випадку зберігається особиста відповідальність за суспільну діяльність і за стан суспільства в цілому – вона не може й не повинна перекладатись на колектив, позаяк той не існує як щось реальне, дійсне, таке, на що можна було б вплинути дієвим чином.

У зв’язку з такою формою існування ліберальної політичної ідеології, вона більше схожа на політичну філософію, ніж на програмно й статутно оформлену партійну ідеологію. Саме через це ідеями свободи просякнуті також всі інші типи політичних ідеологій.

Так, вже англійський філософ Д.Прістлі ХУІІ ст. розрізняв політичну та громадянську свободу. Він писав: „Політична свобода... полягає в праві членів держави займати і зберігати за собою громадські посади або, принаймні, голосувати за тих, хто зобов’язаний займати ці посади. Що стосується громадянської свободи, то... це право на власні дії, яке члени держави зберігають за собою і яке не повинні порушувати посадові особи”. У першому випадку йдеться про необхідність надання приватній думці людини суспільного значення, адже за правом вона може зайняти державні посади й бути компетентною в управлінні та знанні потреб та інтересів максимально можливої кількості громадян. У другому йдеться про такі приватні інтереси людини, контроль над якими не може бути суспільним і які вона має розвивати й реалізовувати самостійно.

Визначним філософом, який обстоював ідеологію лібералізму, був Ж.Ж.Руссо (див. Розділ 2). Наголошуючи на пріоритеті колективної суспільної загальної волі, він, проте, не ігнорував право людини на індивідуальну громадянську свободу. Обґрунтовуючи його, він відзначав: „Вірно, що деякі розрізнення завдають шкоду республікам, а деякі приносять користь: ті, що спричиняють шкоду, пов’язані з наявністю сект і партій; ті ж, що приносять користь, існують без партій, без сект. Отже, оскільки засновник республіки не може передбачити, що в ній не буде проявів ворожнечі, він повинен, принаймні, забезпечити, щоб у ній не було сект”.

Маємо політичну філософію лібералізму, яка застерігає людину від того, щоб ототожнювати її з партійною ідеологією, яка завжди лише видає свій власний владний інтерес за прояв загальносуспільної волі. Щоб загальна народна воля не помилялась, вона має застерегтись від ситуації, коли кількість тих, хто голосує, дорівнює кількості партій та асоціацій. „Якщо ж часткові товариства все-таки існують, то потрібно збільшити їх кількість і таким чином попередити нерівність між ними. Єдине, для чого ці застороги придатні, це щоб просвітити спільну волю, щоб народ ніколи не помилявся” (посилання на Макіавеллі).

Вкрай важливе застереження для функціонування політичної системи і політичної влади в Україні. Адже тут існує обмеження на входження до законодавчого органу влади тих партій і організацій, які не долають 3% бар’єр. А таких близько півтори сотні, оскільки у Верховній Раді представлені лише понад десяти партій. Зрозуміло, що не варто відмовлятись від такого обмеження, але й зводити розмаїття політичних думок, концепцій, вчень, програм, пропозицій до всього лише декількох також помилково. Суспільство це відчуває, тому, щоб бути вільним і громадянським, ліберальним, потрібно вдосконалювати виборчу систему. Очевидно, це має бути партійно-мажоритарна система з чіткими особистісними критеріями відбору претендентів. Народ, якщо бажає свободи і жити в суспільстві, де вона гарантована, повинен контролювати не тільки й не стільки результати виборів, скільки рівень політичної свідомості кандидатів у народні депутати чи органи виконавчої та судової влади. Сучасні соціально-психологічні технології дозволяють це робити.

Поєднання спільної загальнонародної волі зі свободою волі окремої людини можливе на шляху всебічного сприяння суспільства розвитку свободи мислення і власне свободомислення. Оскільки воно є умінням об’єднати різноманітне, знайти в ньому спільне і єдине, то виявляється. що загальна воля не є суто науково-теоретичною абстракцією. Так, запитавши людей з різних питань і давши їм можливість висловити власну думку, виявиться, звичайно, за всебічного сприяння таким проявам свободи і розвиненим навичкам свободомислення, що вона не надто вже різноманітна. А, отже, спільна, та, на якій можна будувати суспільство як політичний організм. Саме тому ідеологія лібералізму швидше нагадує політичну філософію і є світоглядною та методологічною основою для всіх інших видів політичної ідеології.

Видатний філософ, який розглядав також феномен політичної свідомості в її історичному становленні, включно з утіленням у певні типи державного устрою, Гегель не випадково пов’язував прогрес у розвитку людства з усвідомленням людьми сутності свободи. Створивши вільне суспільство, не можна його втрачати. Тому Руссо слушно застерігав: „Вільні народи, пам’ятайте правило: „Можна завоювати свободу, але не можна здобути її знову””. Особливо актуально це звучить для значної частини політично несвідомих українців, що ностальгують по втраченому колоніальному статусу. Що, на жаль, властиво більшості народів, які, згідно з думкою цього видатного вільнодумця й республіканця, сприйнятливі до свободи лише в молодості, коли звичаї та забобони ще не зробили їх свідомість неподатливою до ідей свободи, рівності та соціальності на їх основі.

б) ідеологія консерватизму

Виникла також в добу Нової історії як необхідне застереження проти спокуси порушити ті традиційні засади суспільного життя, які, будучи підтримувані церквою, що себе дискредитувала переслідуванням свободомислення, могли бути безпідставно порушені. Не слід забувати, що першою формою права є звичаєве, культово-обрядове, яке виступає як об’єктивний закон суспільного буття у вигляді певних тенденцій, які визначають напрям розвитку народу, країни, держави. Це означає, що опорою для ідеології консерватизму є емпірично-чуттєвий рівень, властивий буденній свідомості, носієм якої є переважна більшість людей..

Попередні міркування дають підстави визначити ідеологію консерватизму як сукупність ідей, практичне втілення яких суб’єктами політичного життя передбачає можливість збереження і закріплення тих мотиваційних чинників свідомості, які дозволяють забезпечити поступовість і спадкоємність суспільного розвитку за рахунок опертя на так звані загальнонародні й загальнолюдські цінності, сумніву в ефективності дії яких немає ані в народних мас, ані в певної частини теоретиків.

Ідеологічне обгрунтування консерватизму можна знайти у відомого італійського соціолога й політолога В.Парето. Він констатував, що „діяльність урядів тим більш ефективна, чим краще вони уміють користуватись існуючими залишками (резидуїв-інстинктів, особливо резидуя (залишку) „постійності агрегатів” – авт.); тим менш ефективна, чим менше вони знають про останні, та, як правило, неефективна і марнотна, коли вони прагнуть змінити залишки примусовим чином. Майже всі міркування про причини сприйнятливого або несприйнятливого результату певних дій уряду в кінцевому рахунку грунтуються на цьому принципі”.

Людина як природно-соціальна істота, як правило, мотивує свою поведінку як вродженими проявами своєї психофізіології, так і набутими в процесі історії розвитку народу, до якого вона належить, звичками, традиціями, обрядами. Це і є ті залишки, які можна назвати набутими соціально-духовними інстинктами, законсервованими в усталеному впродовж віків способі життя. Вони, з одного боку, гальмують суспільний прогрес, протидіючи будь-яким новаціям, особливо радикальним; з іншого, саме на їх основі можливе існування людини, оскільки за своєю суттю це своєрідні закони у вигляді об’єктивних тенденцій еволюційного, а не революційно-руйнівного становлення суспільного прогресу. Не випадково, що духовно-практичною опорою політичної ідеології консерватизму є релігія, інституалізована у вигляді церкви, що впродовж понад півтора тисячоліття підміняла собою інститут держави.

Можна стверджувати, що ця ідеологія має широку опору в усталеності мотиваційної сфери свідомості людини. В першу чергу у так званій громадській думці як квінтесенції звичного способу життя, властивого як людству в цілому, так і кожному окремому народу. Тому, як відзначав К.Маркс, потрібно знати цього володаря світу. Тим більше, що французькі просвітителі ХУІІ-го ст. цілком слушно сформулювали положення про те, що громадська думка править світом, отже, її потрібно вивчати. Що і почали здійснювати особливо активно у другій половині ХХ-го ст., наслідком чого став більш-менш стабільний політичний розвиток цивілізованих суспільств, які позбулись соціальних потрясінь і, як наслідок, суттєво просунулись також і в економічному розвиткові.

В центрі ідеології консерватизму – обґрунтування необхідності збереження держави як центрального інституту політичної організації суспільства, оскільки саме на неї скидали всі гріхи протестні революційні рухи періоду становлення республіканської форми правління, які мали змінити монархічні середньовічні режими. Звідси захист самого інституту держави, а не форми правління, такими видатними політичними мислителями, як Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, які висунули гасло „засоби виправдовують мету”. Мета – збереження держави, оскільки досить швидко перейти до республіки як справи народу просто неможливо: надто тривалим було існування людей і народів як підданих певного типу правителя, а не як вільних громадян держави. Тому консерватизм не є, як це може здатись політично нерозвиненій свідомості, виключно реакційною ідеологією. Він значною мірою оберігає народ від небезпеки анархізму, на який він, на жаль, завжди в перехідні періоди хворіє.

Німецький філософ і соціолог першої половини ХХ-го ст. К.Маннгейм виділив два види політико-ідеологічної доктрини консерватизму: бюрократичний консерватизм і консервативний історизм. „Основною тенденцією будь-якого бюрократичного мислення є прагнення перетворити проблеми політики на проблеми теорії управління. ...Чиновник ототожнює позитивний порядок, передбачений конкретним законом, з порядком як таким, не розуміючи того, що всякий раціоналізований порядок є ніщо інше, як особливий вид порядку, компроміс між мета раціональними силами, які борються в даному соціальному просторі”. Тому саме чиновництво є тим соціальним прошарком, що протидіє новаціям. Оскільки ж воно продовжує обіймати державні посади і в нових суспільно-історичних умовах, коли чинними стають інші принципи організації політичного життя, перед ним постає „парадоксальне завдання. А саме: включити в нову систему нові закони, що виникають із взаємодії сил, які перебувають поза рамками системи, тобто робити вигляд, ніби продовжує розвиватись одна основоположна система”. Тільки цим можна пояснити ту обставину, чому революційні плани реалізуються досить повільно: замінити бюрократію „новаторами” ніколи не вдається – їх надто мало. Натомість прошарок бюрократії має тенденцію до постійного збільшення. Так, заміна близько 20 тисяч чиновників у 2005 році не призвела до виконання тих революційних і новаторських планів, що їх пов’язували з Помаранчевою революцією.

Відносно історичного консерватизму, то він „виразно бачить ту не організовану, не підлеглу точним розрахункам сферу, де вступає в дію політика. Можна навіть сказати, що він спрямовує всю свою увагу на підпорядковані вольовим імпульсам ірраціональні сфери життя, всередині яких, власне кажучи, і відбувається еволюція держави і суспільства”. Це сфери, які вивчає політична ідеологія тоді, коли досліджує усталені стереотипи поведінки людини, народних мас в цілому, виходячи з того, що розумною формою суспільно-діяльного розуму для більшості людей є не раціональні знання, не схеми й приписи морального розуму з його чистою совістю, а безпосередні прояви життєвої енергії, спрямованої на продовження життя.

Засновник, як вважається, консервативної ідеології Е.Бьорк – англійський політичний діяч, філософ і публіцист ХУІІ-го ст., стверджував, що держава створюється заради блага людини, тому має будуватись на суворому дотриманні закону, а не правах людини. „Один із перших законів цивілізованого суспільства, який потім переростає в один із основних, – це те, що жодна людина не може бути сама собі суддею. ...Але в той же час вона значною мірою відмовляється і від права на самооборону – найпершого закону природи. Люди не можуть користуватися правами цивілізованого й нецивілізованого суспільства одночасно. Для того. щоб можна було добитись справедливості, людина відмовляється від неї повністю”. Саме тому політична наука не повинна базуватись на міркуваннях окремої людини, навіть найвидатнішої. Навпаки, політичні ідеологи повинні „з надзвичайною обережністю підходити до питання руйнування системи поглядів, що більш-менш терпимо впродовж віків відповідали загальним цілям людства, не маючи перед собою моделей. Схвалених громадськістю”.

До об’єктивних підстав формування ідеології консерватизму слід також віднести усталеність характеру громадських і державних діячів, особливості прояву якого вони, будучи при владі чи маючи можливість впливу на неї та народну свідомість, проектують на суспільство, державу, управлінські процеси в них.. Не випадково, що часто така ідеологія, надто ж коли вона активно втілюється в суспільно-політичне життя певними політичними партіями, лідери інших політичних партій вважають реакційною. Хоча кожна з них, втрачаючи владу в державі, якоюсь мірою стає консервативною, адже ностальгує за минулим та вважає несправедливим консерватизм громадської думки, нездатної зрозуміти її прогресивність. Так, якщо брати комуністичну ідеологію, революційність якої полягала в ідеї відмирання держави, то, втративши монопольну владу, яку вони мали в колишньому СРСР, вони, з одного боку, продовжують фактично не визнавати державність новостворених народів, з іншого – активно визнають втрачену країну за наймогутнішу державу.

в) національно-демократична ідеологія

Для розуміння сутності цієї ідеології потрібно чітко визначитись щодо змісту вихідних понять, якими є поняття народу й нації. Тим більше, що в системі конституційного права йдеться про народ як носій суверенної влади. Водночас для політології звичним є поняття політичної нації.

Як і інші, ця ідеологія виникла в добу Нової історії як історії народів, а не підданих королів чи імператорів. Сучасний англійський економіст, соціолог і політолог Е.Сміт до визначальних ознак народу, як вони склались в Новий час, відніс такі: спільна групова власна назва; міф про спільних предків; спільна історична пам’ять; споріднені ознаки спільної культури; почуття солідарності у переважної більшості населення; почуття рідного краю. Ось на цих спільних почуттях створюється народ як суб’єкт суспільно-політичного життя. На них же наголошують і політичні ідеології, що в свою основу закладають наведені цінності. Що стосується політичних партій як їх носіїв, то вони, як правило, створюються в тих державах, країнах, які дещо запізнились і відстали у своєму народотворчому й державотворчому дійстві. Цим можна пояснити те, що зазначена ідеологія поширена в суспільно-політичному житті постколоніальних народів.

Оскільки йдеться про національно-демократичну політичну ідеологію, є потреба у визначенні її мети. Вона полягає в тому, щоб на основі народної форми спільності населення країни підняти його свідомість на рівень політичної нації як спільноти, об’єднаної в єдине суспільство і єдину державу на засадах правової рівності різних народів, що їх складають.

З іншого боку, за міжнародними правовими нормами національною є та держава, в якій понад 70% населення належить до одного народу, який, до того ж, свідомо ідентифікує себе з ним. В ній фактично всі види політичної ідеології можуть збігатись з національно-демократичною. Відомий філософ Х.Арендт зазначала: „З усіх видів управління людьми та їх організації національна держава найменш пристосована до необмеженого зростання, оскільки справжня згода в її підмурівку не може ширитися невизначено, і лише зрідка, не без труднощів, її вдається домогтися від переможених народів. Жодна національна держава не може з чистим сумлінням навіть спробувати завоювати чужі народи, оскільки така чистота сумління зберігається лише за переконання нації завойовника, що вона підпорядковує варварів вищому закону. Нація, однак, сприймає свої закони як породження особливої національної субстанції, що не має сили поза власним народом і межами його власної території”.

Можна констатувати, що національно-демократична політична ідеологія за своїм змістом спрямована на формування народу як носія власного політичного й державного суверенітету. Але, говорячи про національну державу, не слід плутати національне як народне з націоналізмом у тому вигляді, коли політична ідеологія стає партійною. Тут завжди є спокуса заради завоювання прихильності виборців у боротьбі за владу виділити певний народ, особливо в багатонаціональній країні, як нібито такий, що має, порівняно з іншими, певні привілеї або ж особливу історичну місію. В такому випадку національно-демократична ідеологія здатна перетворитися на шовіністичну, націоналістичну, навіть нацистську. Яскравими прикладами такого переродження стала націонал-соціалістська партія Німеччини, що сповідувала пріоритет німецького народу в його чистокровності та місіонерстві. Хворіють на шовінізм, або на його протилежність – космополітизм, комуністичні партії. Це можна було спостерігати на прикладі СРСР та Китаю, де партійна політична ідеологія фактично ігнорувала право сотень народів і народностей на самобутній розвиток в складі однієї держави. Вони формувались як суто політична, а не народна, соціокультурна спільність. Що, власне, і стало причиною розпаду Радянського Союзу на держави, в назві яких з’явилась національна ознака.

Оскільки у цивілізованих країнах процес формування народу як соціокультурної цілісності відбувся в добу Нової історії, національно-демократична політико-ідеологічна орієнтація, як правило, виникає в період розпаду новітніх імперій. З утвердженням народу в статусі суверена, тобто суб’єкта політичної влади у правовій демократичній державі, етнокультурні чинники поступово трансформуються у складові політичної нації. Разом із цим у суспільстві на перший план виходить соціал-демократична або ліберально-демократична політична ідеологія.

г) ідеологічні засади соціал-демократії

Можна вважати, що соціал-демократична політична ідеологія, як і ліберальна, безпосередньо проявляють себе як певні модуси політичної філософії. Адже її визначальними складниками є свобода, справедливість, рівність і солідарність. А це саме ті поняття, якими опікувалась філософія Нового часу і періоду Просвітництва. Тому до ідеологів соціал-демократії слушно відносять І.Канта як одного з найвидатніших мислителів-просвітителів, чиї філософські й політичні погляди актуальні й у наш час.

Привабливим для політичних ідеологій у вченні цього філософа є його апеляція до чистого розуму, яким він вважав розум, орієнтований на моральні чесноти. Адже не секрет, що в партійному оформленні вони, на жаль, досить часто стають брудними, аморальними, суб’єктивними й суб’єктивістськими. Пропонуючи в основу побудови суспільства принцип апріоризму, І.Кант вважав, що на його основі, по-перше, можна подолати жорстку підпорядкованість свідомості людини, в тому числі політичної, мінливим емпіричним умовам її суспільного буття; по-друге, зберегти її індивідуальну суверенну волю, адже проблематика чистого апріорного розуму тісно прив’язана до вирішення питань: „Що я можу знати?”, „Що я повинен робити?” та „На що я можу сподіватись?”; по-третє, об’єктами чистого розуму і його інструмента – мислення – є роздуми про сутність свободи, Бога та індивідуального безсмертя; нарешті, по-четверте, тільки на такій духовній основі стає можливим реалізація моральної політики в її суспільно-практичному функціонуванні.

Справді, людина, якщо стала на запропонований шлях пошуку сенсу життя, неодмінно просвітлює свою свідомість об’єктивним знанням як водночас знанням моральним. А це той рівень, за якого людина здатна реалізувати вимоги практичного й категоричного моральних імперативів. У першому випадку йдеться про здатність діяти згідно тих максим індивідуальної волі, які могли б стати загальнолюдськими; у другому про неприпустимість заради досягнення будь-якої мети, насамперед політико-партійної, пов’язаної з прагненням до державної влади, використовувати людину (людей) в якості засобу. Звідси відповідальність лідерів політичних партій перед народом, яку можемо спостерігати в політичній історії цивілізованих країн, не лише за якість виконання ними владно-управлінських функцій, але й за публічний моральний спосіб життя.

Власне ідеологом соціал-демократії як виду політичної філософії є Е.Бернштейн. На відміну від Ф.Енгельса, він не вважав соціалістичну ідеологію науковою. Науковою з точки зору логіки викладу матеріалу може бути теорія соціалізму. Що стосується соціалізму як суспільно-політичного руху, то в його основі інтерес. Причому, не тільки і не стільки індивідуальний на рівні економічному, але насамперед „моральний (соціального характеру) ідеалістичний інтерес. Але без інтересу немає соціальної діяльності”.

Е.Бернштейн чітко розрізняв об’єктивні цілі історії, що їх визначає глибока соціально-філософська історико-дослідницька аналітика, і цілі вузькопартійні, корисливі, суб’єктивні. Об’єктивні цілі реалізує сам рух історії, в той час як за намічені партійні ідеологічні цілі борються. Цим зумовлюється бажання сфальсифікувати об’єктивні процеси на догоду партійним програмам і партійним вождям. Якраз це і відбулось із РСДРП тоді, коли вона стала правлячою партією в Росії після 1917 року та перейменувала себе в комуністичну партію. Ми знаємо, що в угоду цій партії не лише соціал-демократи були оголошені ворогами номер один робітничого руху, але й історія СРСР класифікувалась як постійний переможний поступ в реалізації намічених партією цілей. Так було побудовано і соціалізм, і розвинений соціалізм, і сформовано нову історичну спільність людей – радянський народ, і програма побудови комунізму у 1980 році була прийнята на основі морального кодексу будівника комунізму, але виявилось, що цілей – свободи, рівності, справедливості й солідарності між людьми й народами не було досягнуто. І країна мирно розпалась.

Оскільки ім’я і вчення Е.Бернштейна піддавалось незаслуженій критиці, наведемо його позицію щодо соціалізму: „Соціалізм є, правда, певною мірою, справою волі, але ніяк не справою свавілля. Щоб досягти бажаної (не наміченої, як це маємо у політичних партій – авт.) мети, соціалізм має потребу в науці про суспільство як теоретичний дороговказ. ...Наука вільна від тенденційності; як процес пізнання фактів вона не належить жодній партії, жодному класу. Напроти, соціалізм є тенденція, і як доктрина партії, що бореться за новий порядок, вона не може пов’язати себе виключно зі вже встановленим. Але у зв’язку з тим, що мета, до якої прагне соціалізм, лежить на лінії суспільного розвитку, як свідчать про це рушійні сили суспільного розвитку, соціалістичне вчення можливо більше, ніж будь-яке інше, відповідає вимогам науковості, партія соціалізму, соціал-демократія, здатна більше, ніж будь-яка інша, узгоджувати свої цілі та вимоги зі вченнями й вимогами соціальних наук”.

Завершуючи розгляд різних політичних ідеологій, потрібно відзначити, що всі вони є в першу чергу формами політичної філософії. В тому випадку, коли вони кладуться в основу партійної діяльності, стаючи політико-партійними ідеологіями, можливі суттєві деформації їх змісту. Це означає, що головне завдання політичних партій не в тому, щоб „завоювати” владу в державі, а в тому, щоб проводити в суспільстві соціально-філософську й соціально-політичну просвітницьку роботу, мета якої в максимально можливому піднятті рівня буденної свідомості, схильної до узагальнень від окремих емпіричних подій, до рівня розуміння ними об’єктивних тенденцій розвитку людства.

Демократія полягає не в тому, що народ в цілому чи його більшість диктує свою волю всім іншим на тій підставі, що сила на їх боці. Вона в тому, що людина, завдячуючи політичній філософії як сукупності політичних ідеологій, здатна відчути й усвідомити в собі самій загальносвітовий і загальнолюдський об’єктивний закон як закон розуму. Стаючи на шлях пізнання і отримуючи об’єктивні знання, людина стає спроможною подолати у собі самій свавільно-афективну мотивацію суспільної поведінки, яка завжди є не тільки асоціальною, але й антинародною. Отже, стає на шлях демократичного розвитку, шлях соціалізації, шлях самоуправлінський і самоорганізаційний. Проектуючи таку мотиваційно визначену свідомість на суспільне буття, вона функціонує як суб’єкт соціальної демократії. До такої якості духовно-практичної свідомості закликають фактично всі типи політичних ідеологій.