Словник політологічних понять

Пропонований словник основних понять політології має на меті ознайомити студентів, які отримують вищу освіту, бути у своїх судженнях і практичних діях вище висновків буденної свідомості, яка є носієм темного, тобто суб’єктивного знання, якому невідомі або ж мало відомі об’єктивні тенденції історичного розвитку людства.

В якості основних термінів ми взяли наведені у популярному серед студентів навчальному посібнику „Політологія” за ред. О.В.Бабкіної та В.П.Горбатенка (Київ, Видавничий центр „Академія”, 1998), а також „Політологічному енциклопедичному словнику” (Київ, Видавництво „Генеза”, 1997), доповнивши їх новими та суттєво розширивши їх змістовне тлумачення, пов’язане з аналізом сучасної української політичної дійсності.

Підбір наведених понять здійснювався також на основі ключового визначення людини як істоти політичної, тобто суспільно-громадської. Крім того, значне місце приділяється поняттям, які характеризують державу як інститут врахування й управління всією сукупністю інтересів людини. Це той духовний мінімум, знаючи зміст якого, вона може знати себе як політичну істоту й діяти адекватним чином.

Аболіціонізм (лат. abolito – скасування, знищення) – суспільно-політичний рух, спрямований на припинення дії певних законів, відміну або скасування урядових рішень, усунення певних осіб із керівних державних посад. Якщо брати новітню історію України, то саме таким був період боротьби свідомо налаштованих українців за досягнення державної незалежності, очолюваний лідерами Народного Руху. Таким же є рух партій і громадських організацій національно-демократичного спрямування за скасування багатьох законодавчих актів радянського періоду відносно оцінки діяльності, наприклад, ОУН.-УПА, певних письменницьких організацій (СПУ – спілка визволення України). Можна відмітити суспільний рух „Україна без Кучми”. Найбільшим проявом А. були події, пов’язані з президентськими виборами 2004 року, які закінчились Помаранчевою революцією. До цього ряду слід також зарахувати рух партій і громадських організацій ліво-радикального спрямування за відновлення Радянського Союзу, хоча й в оновленому вигляді. Подібний рух виявляється в тому, що при зміні складу законодавчого органу, який наново формує органи виконавчої влади, здійснюється відміна або суттєва змістовна зміна багатьох законодавчих актів і постанов попередніх органів влади. А. має як позитивні, так і негативні моменти, що залежить від змісту законодавчих та управлінсько-нормативних актів і цілей громадсько-політичного руху.

Абсентеїзм (лат.. absentia — відсутність) – ухилення або принципова відмова громадян від права голосу на виборах до органів влади, зумовлені їх аполітичністю, втратою довіри суб’єктів політики, невпевненістю у правильності вибору. Звичайно, А. є проявом демократизму суспільного устрою, оскільки участь у виборах – це право, а не обов’язок людини. Якщо вибору немає, то люди беруть участь у голосуванні, як це має місце в авторитарно-тоталітарних державах. Якщо вибір існує, а суспільство має давні демократичні традиції, але громадяни не беруть участі у виборах, то деякі країни, наприклад, Австралія, Нова Зеландія, роблять право голосу обов’язковим. З точки зору теоретичної, належної, участь усіх виборців у виборах вкрай бажана, але за умови, що вони будуть робити його свідомо і за ідеологічними мотивами. Це б дало суспільству об’єктивну картину стану його політико-правової свідомості. В разі неучасті громадян у виборах вони, принаймні, на рівні моральної свідомості, проявляють себе як асоціальні й аполітичні істоти, певною мірою паразитичні, адже послугами владних органів вони користуються. Більше того, часто виявляють невдоволеність бездіяльністю влади, не обираючи її. Тому А. цікаве й водночас суперечливе явище.

Абсолютизм (лат. absolutos — безумовний) — форма організації політичної влади, що грунтується на повній і необмеженій диктатурі певних осіб, соціальних груп або верств населення, політичних організацій чи партій. Це, насамперед, абсолютна монархія, в якій законодавча і судова влада є виключною прерогативою монаршої особи, а всі структури виконавчої влади зобо­в'язані безумовно виконувати монаршу волю. Це також А. монопольно правлячої суспільної верстви, наприклад, дворянський А. часів Серед­ньовіччя, та А. релігійний, властивий теократичним клерикальним по­літичним устроям в тих країнах, де церква була тісно пов'язана з дер­жавою. Нова історія висунула ідею про необхідність поєднання принципу А. з високим рівнем освіченості монарха, оскільки демократичні пере­творення, не підкріплені відповідним рівнем політичної свідомості мас, можуть породити найгірший вид А. – диктатуру невігластва, охло­кратію. А. політичний майже обов'язково сполучається зі становленням імперій, які не можуть мати будь-якої історичної перспективи без то­го, щоб не надавати владі наднародного і тому антинародного статусу. Звідси практика перетворення народів власної держави на колоніа­льні і постійне тяжіння до агресивно-завойовницької політики. Найбі­льші колоніальні держави світу базувались на А.: Римська, Британська, Російська, Радянська, Китайська та ін. Останні дві утверджували А. на політичній монокультурі як єдино вірній і тому безпомилковій.

Автаркія (гр. autarkeia — самозадоволення) — політична ідеоло­гія і відповідна їй практика, спрямована на створення замкнутої системи гос­подарювання. А. – політична практика певних держав і країн, яка вихо­дить із можливості, отже, необхідності вести автономний спосіб життє­діяльності і життєзабезпечення; це свідома самоізоляція – як бажання реалізації багато в чому хибної ідеї про саморозвиток, а не взаєморозвиток та взаємодію явищ природного й суспільного світу. В умовах доіндустріального розвитку країн і народів А. справді мала місце, але саме вона спричиняла майже повну відсутність поступального розви­тку. Зі становленням індустріально-технологічного способу виробництва, формуванням економічних відносин, створенням світового ринку товарів і послуг А. як спосіб організації політичного життя може мати лише тимчасовий характер. Якщо ж час стає тривалим, це призводить до не­гативних наслідків. Так, тривала ізоляція Німеччини від загальноєвро­пейських процесів багато в чому сприяла тому, що вона стала причиною двох світових війн XX ст., не кажучи про численні війни з іншими дер­жавами у попередні віки. Росія у ХУІІІ - ХІХ ст. виконувала функції "жандарма" Європи також завдяки політиці А. у сфері ідеології; така ж доля спіткала і СРСР, який намагався реалізувати ідею А. у вигляді теорії про можливість побудови соціалізму в одній країні. А. в полі­тиці небезпечна проявами агресивної заздрості до багатих країн. У другій половині ХХ ст. та значною мірою й тепер А. характеризує політичний розвиток Північної Кореї, Куби, деяких країн Африки та Латинської Америки.

Автократія (гр. autokratеіа — самовладдя) — система управління суспільством, державою, політичною партією, за якої одній особі впродовж тривалого періоду належить необмежена верховна влада. А., як правило, зростає й розвивається в монархічному суспільстві. В залежності від характеру волі – розум­ної, релігійно-конфесійної чи релігійно-світоглядної, афективної, по­літико -партійної, кланово-кастової та ін. – А. може мати прогресив­ні або ж реакційні наслідки. В скрутні перехідні для суспільства пе­ріоди А. як система державної влади виправдана – саме цим пояснюється відомий принцип "засоби виправдовують мету", якою є збереження народ­ної та державної цілісності. Навпаки, в розвиненій демократії, у сфо­рмованому громадянському суспільстві А. не завжди, виправдана, а то й недоречна взагалі. Тут сенс може мати А. у формі сильної президент­ської влади або ж у збереженні, наприклад, монархії як етнокультур­ної традиції, що має місце у багатьох цивілізованих країнах. Якщо не плутати А. з абсолютизмом і деспотизмом, то вона має право на життя, оскільки розумна воля ніколи не є надбанням мас навіть у цивілізова­них країнах. Логічним є перехід від диктатури абсолютизму й тоталіта­ризму до ліберальної А., в якій суб'єктом державної влади може бути авторитетна в суспільстві особа, соціальна група, організація, пар­тія. Будь-який стрибок від абсолютизму й тоталітаризму до демократії породжує найгіршу форму А. – диктатуру темних інстинктів знедолених мас, диктатуру охлократії.

Автономія (гр. аиtоnотіа — незалежність) — форма самоуправлін­ня, здійснювана на певних територіях унітарних та федеративних держав у нормативно-правових межах, установ­лених центральною владою. Як правило, А. надається тим частинам суспільства, які вирізняються своїми специфічними особливостями настільки, що можуть бути небезпечними для цілісності держави. Ці особливості можуть бути: а) національними – так, Радянський Союз давав фактичну А. національним республікам, хоча він вважався федеративною країною. В межах Російської Федерації й нині існують національні А.; б) територіальними – в Україні такий статус має Автономна республіка Крим, у США – це всі її штати; в) економічними – так, в Італії її південні частини менш розвинені, ніж північні, тому час від часу останні ставлять питання про свою А. і навіть відокремлення. Аналогічні ідеї, на жаль, висловлюються і в Україні певними політичними силами її східної частини по відношенню до західної. Можна виділити також прояви культурної А., коли, попри декларовану унітарну єдність всього населення країни, фактично різні її частини мають відмінну ментальність. Це стало однією з головних причин розпаду СРСР – настільки різною і специфічною була культура сотень етнічних спільнот, які складали цю державу.

Авторитаризм (лат. аисtоrіtаs — влада, вплив) — тип політичного ре­жиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливіс­тю застосування насильства чи примусу. Як правило, А. властивий тоталітарним типам суспільства, в основі яких або суб’єктивне свавілля правителя, яке виступає єдиним мірилом як для прийняття владних рішень, так і для оцінки будь-яких ідеологічних конструкцій, або ж свавілля моністичних ідеологій, насамперед, політико-правових. Всі монархічні режими є водночас авторитарними, хоча й не обов’язково диктаторськими чи тиранічними. Тут можливі винятки, якщо йдеться про сильну президентську владу, обрану народом відповідно до норм Конституції. Так, п’ята Французька республіка започаткована Президентом Франції генералом де Голлем зробила Францію сильною і потужною державою, не позбавивши її демократизму. Чого не можна сказати про генерала Піночета, який взяв владу засобами військового перевороту і майже повністю на досить тривалий час обмежив демократичні права громадян Чилі. Авторитарно-диктаторські режими були властиві СРСР під час правління Сталіна, який мав не лише свавільну волю, але й опирався на філософську доктрину Маркса й Леніна, яка привласнила собі монополію на виключно наукову істину у всіх питаннях суспільного розвитку, що, безумовно, надавало свавіллю нібито наукове обґрунтування. А. певною мірою виправдовує себе в перехідні періоди розвитку країн, але в такому разі громадян не обманюють відносно короткочасної необхідності його застосування.

Авторитет (лат. аисtоrіtаs — влада, вплив) — визнання суспільством, соціальною групою, колективом, державою, суспільно-політичною організа­цією особистих і суспільних якостей певної особистості чи групи людей, що ві­дображає їх реальний, вагомий вплив на стан справ у суспільстві й державі. Французькі просвітителі ХУІІІ ст., серед яких Дідро, Вольтер, Руссо, Гельвецій, Монтеск’є та ін., вважали, що правителем має бути монарх, але безумовно визнаний суспільством, його елітою в першу чергу, в якості найвищого національного А. Ясна річ, що таким має бути філософ, видатний мислитель. Таку ж позицію фактично відстоював А.Тойнбі, вважаючи, що вихід суспільства з кризового стану (ситуація, яку він пояснював категорією відхід-і-повернення) залежить виключно від аналітичної діяльності філософів, які, знаючи тенденції розвитку суспільства і причини кризи, зобов’язані повернутися до управління державою, до чого їх закликав ще Платон. Звичайно, йдеться не про те, щоб філософи правили країною, а про філософський рівень освіченості правителів, які лише на такому рівні знань можуть мати А. у суспільстві. На такій якості правителів наголошував і Декарт, кажучи, що щасливими є ті народи, в яких правителі філософи, а народ філософує, оскільки саме філософія спрямовує людські душі, а не очі, які спрямовують кроки ніг, тіла загалом.

Авторитет політичний – якість, властива окремій особі, організа­ції, соціальній структурі або політичній партії, пов'язана з їх впли­вовістю на стан громадської свідомості, громадської думки, прийняття рішень державними владними структурами. Ця якість може мати різні структурні складові: ідеологія, культура, фінансові можливості, тра­диції. Кожен із названих суб'єктів А.П. для його підняття і розпов­сюдження публічно проголошує свою суспільно-громадську презентативність. Проте для реального утвердження А.П. потрібно: а) постійно ви­вчати стан громадської думки; б) громадські запити та інтереси; в) проявляти постійну суспільно-громадську активність, щоб бути відоми­ми народу, який досить рідко авансом надає свою прихильність "захис­никам" його інтересів, хоча це не завжди справедливо з його боку; г) мати розгалужену систему організацій та засобів масової інформа­ції, які б „зсередини” пробуджували істинні запити народу та проголо­шували програми їх якнайшвидшої реалізації. А.П. досить часто завойову­ється засобами популізму. Справжній А.П. досягається тривалою копіт­кою роботою суб'єктів політичного впливу в конкурентній боротьбі між собою і певним чином проявляється під час виборів, а також засобами постійної практики вивчення громадської думки із означеної проблеми. На жаль, сучасні технології маніпулювання громадською думкою можуть дати „розкрутку” хибному прояву та носію А.П.

Агітація (лат. аgitatіо — приведення в рух, спонукання) — поширення політичних ідей і партійних ідеологій з метою повідомлення їх змісту в суспільстві, що потрібно для розуміння ним цілей діяльності основних суб’єктів політичного процесу. А. в суто політичному сенсі стала можливою і просто необхідною в умовах демократичного і правового громадянського суспільства, оскільки широкі верстви населення за цих умов долучені до прийняття доленосних для себе рішень відносно тих питань, які для них є життєво важливими. Якщо вони не свідомі сутнісного виміру цих питань, завжди є можливість обрати не тих людей, не ті політичні сили, які насправді здатні виконати обіцянки належним чином. Тому А. не завжди є об’єктивною як за змістом, так і за цілями. Що закономірно: досить складно бути об’єктивними суб’єктам політики, які головну мету політичної діяльності партій вбачають у завоюванні влади в державі. Чітку позицію в цьому сенсі висловили Маркс і Енгельс, коли писали, що в будь-які часи панівними ідеями в суспільстві є ідеї панівного класу як ідеї їх панування. Тому А. має займатись сама людина відносно себе самої, до чого її спонукає філософія з її кредо: пізнай самого себе. В політологічному сенсі це означає: пізнай самого себе як істоту суспільно-громадську, носія державницького умонастрою і відповідного до нього способу життєдіяльності.

Агресія (лат. аggressio — напад) – прояв недружнього й войовничого ставлення однієї чи групи дер­жав проти іншої (інших), що має на меті захоплення території, скасування або об­меження державної незалежності, насильницьке підкорення її населення. Для розуміння природи А. потрібно виходити з того, що людина, особливо масова, мотивує свою суспільну поведінку значно більшою мірою біологічними інстинктами, хоча вони і є її атавізмами, ніж морально-етичними чи етико-правовими настановами й приписами. А біологічно вона егоцентрична істота, стадна, а не політична, тобто суспільно-громадська. Саме тому правителям держав не так складно налаштувати підлеглий йому народ до започаткування війни як засобу продовження політики проти будь-яких інших народів. Лауреат Нобелівської премії в галузі біології Конрад Лоренц свою промову при врученні премії назвав „Агресія (або так зване зло)”. Він радив людству використовувати принципи етології для управління суспільством, а не користуватись максимами ідеалістичної філософії, яка ідеалізує людину, принижуючи колективних тварин, в яких все підпорядковане завданням збереження органічної цілісності. У стадних тварин внутрівидова боротьба не закінчується вбивствами сородичів, а люди створюють один проти одного засоби масового знищення, тобто – у людей відсутні гальма на шляху внутрівидового відбору. Якщо визнати А. як властиву людині природу, шляхи її подолання будуть інші – не ідеалістичні, а реалістичні. Політична А. знімається засобами демократизації суспільних відносин, утвердження плюралізму політичних ідеологій та толерантністю, яка обов’язково настає за умови суто правового регулювання політичних відносин.

Адаптація соціально-політична (лат. adaptatio — пристосовувати) — процес активного пристосування соціальних і політичних суб'єктів до змін у соціально-політичному середовищі. Слід розрізняти АСП. на суспільному й особистісно-індивідуальному рівнях. У першому випадку йдеться про ідеологічну адаптацію певних структур, насамперед політичних партій. Це означає, що вони вимушені створювати системну концепцію розвитку суспільства, відводячи для себе управлінську функцію як пристосувальну, адаптивну не тільки для себе, але й для суспільства загалом. Звідси їх прагнення до влади, або ж до можливості впливати на неї та на управлінські рішення. В другому випадку кожна людина, особливо за умов радикальної зміни суспільно-політичної ситуації, вимушена постійно пристосовуватися до мінливих умов середовища. В першу чергу це стосується політично активних людей в тому випадку, коли вони належать до політичної опозиції. Якщо брати правлячі партії, то їм також потрібна АСП., адже потрібно постійно шукати підтримки у народу перед неминучістю наступних виборів і цілком можливого переходу до лав опозиції. В умовах України в такій ситуації перебуває партія регіонів, яка просто не мислить себе в опозиції, тому адаптується згідно правила: „засоби виправдовують мету”. На рівні політизованих радянських людей, які раптом стали „совками” й пострадянськими, гострота АСП. часто набуває хворобливих форм – вони живуть минулим і просто не сприймають нинішнього стану. Загострюють проблему АСП. сучасні глобалізаційні процеси: люди, отримавши право на вибір місця проживання і пошук роботи за межами батьківщини, постають перед необхідністю максимально швидкого політичного пристосування, оскільки жити без громадянства безперспективно.

Адміністрація (лат. administratio — управління, керівництво) — сукуп­ність визначених законом розпорядчих органів виконавчої влади, які здійснюють функцію державного управління. Ефективна робота А. залежить від багатьох чинників, але головним слід вважати міру розвиненості в країні місцевого самоврядування, максимально наближеного до потреб громади як первинної клітинки суспільства. В такому разі А. завжди приймає рішення, потребу в яких має населення певного територіального округу, на життя якого воно розповсюджується. Тут закономірність така: чим більший територіальний округ, тим складніше А. приймати рішення в інтересах всіх членів громади. З іншого боку, велика територія породжує практику бюрократизму, тобто суто формального управління, коли рішення приймаються, але не виконуються. Саме тому визначальним напрямком в системі адміністративного управління має бути формування громадянського суспільства, кожен член якого вважає своїм правовим обов’язком активну участь у прийнятті рішень. Прикладом неефективної роботи державної А. є тоталітарно-авторитарні політичні режими, оскільки в них народ фактично позбавлений можливості впливати на управління країною. Це одна з головних причин розпаду територіально великих держав, якщо вони, до того ж, не облаштовані федеративно.

Активність політична – діяльність соціально-політичних суб'єк­тів, спрямована на підвищення та посилення свого впливу на прийнят­тя державних управлінських рішень, які відповідають їхнім інтересам. А.п. залежить від: а) рівня індивідуальної свідомості людини в полі­тичному вимірі та б) характеру й типу політичної системи суспільст­ва. Індивід, для якого реалізація його власних інтересів є сенсом його буття, обов'язково буде мати устремління до суспільно-політич­ної активності в різних її формах, включаючи намагання створити, по­літично впливову партію, яка б мала можливість не лише впливати на державні рішення, але й очолити законодавчу та виконавчу гілки вла­ди. А.п. центром своїх устремлінь має створення демократичного по­літичного устрою, громадянського суспільства, яке регулюється норма­ми права, усвідомленими, як обов'язок, а не як дарунок держави своїм „вірнопідданим”. А.п. протидіє також інерція суспільної свідомості, сформованої в умовах патерналістського типу суспільства та тоталіта­рно-абсолютистського типу держави. Найбільший прояв А.п. відбуваєть­ся в так звані революційні політичні перетворення; також це „норма життя” політичної опозиції, особливо в сфері критики правлячих стру­ктур. А.п. всього народу проявляється в участі у виборах представни­цьких органів влади та загальнонаціональних референдумах. За різними даними А.п. властива 3-5%% громадян, інші проявляють активність епі­зодично.

Аналіз політичний – оцінка ефективності реальних політичних дій суб'єктів державно-політичної сфери життя суспільства та прогнозна оцінка різних теоретико-ідеологічних програм, що пропонуються ними для підвищення ефективності. Для сучасних цивілізованих країн А.п. став невід'єм­ною складовою існуючої в них системи управління. А.п. включає: а) ви­значення і деталізацію проблеми; б) пошук і встановлення критеріїв оцінки; в) розгляд та ідентифікація альтернативних методик і прог­рам; г) розгляд можливих наслідків прийнятих політичних рішень. А.п. має велике і часто вирішальне значення в житті громадянського суспільства, головна мета якого – забезпечення соціальної стабільно­сті на тлі значного динамізму в сферах економіки, фінансів, культу­ри, міжнаціональних відносин. Його основні напрямки: прогнозування політичної поведінки суб'єктів державного інтересу, вивчення і моде­лювання стану громадської думки, дослідження впливу на політико-державне життя найрізноманітніших проявів, пов'язаних із позаполітичними чинниками – розвитком науки, новітніх технологій, засобів масової інформації, моральної деградації суспільства і т.п. А.п. здійснюється, як правило, різними експертними політичними центрами, політологами, які здійснюють постійний моніторинг політичної діяльності як органів державної влади, так і різних політичних партій в усіх без винятку напрямках їх діяльності. А.п. не може бути об’єктивним, якщо здійснюється в межах самої влади або ж політичних партій та інших суб’єктів політичного життя суспільства. Так, розпад СРСР чітко прогнозувався різними міжнародними інституціями, насамперед фахівцями з проблем „совєтології”. І навпаки, Інститут проблем США і Канади, будучи підпорядкованим ідеології КПРС, не давав обєктивних прогнозів відносно краху капіталізму та США.

Анархізм (грец. anarhіа — безвладдя) – політична доктрина, згідно якої найкращою формою уп­равління суспільними процесами в країні має бути самоуправління, дія традиції, а не законів, прийнятих державою. А. виник як реакція на домінування примусової функції державної влади, що відтіснила на за­дній план всі інші, насамперед регулятивно-нормативну як найсправедливішу, оскільки саме заради неї общинне самоуправління трансформу­валось в державне. А. набуває суспільно-політичного значення у пере­ломні періоди історії, пов'язані зі зміною типу державного устрою як радикальний протест проти держави як апарату класового примусу. Не випадково, що носії А. як правило походять із селянського середови­ща, адже приватна власність на землю забезпечує селянину автономне безбідне існування, а суспільно-громадські функції він звично вико­нує у межах того соціуму, з яким він органічно поєднаний історичною традицією. Державні норми, які виходять за ці межі, цілком природно сприймаються як примусові і зайві. Тому А. не є прийнятним в умовах створення громадянського суспільства і формування політичної нації на основі загальнонародної економіки. А. не є безвладдя чи запере­чення будь-якої влади взагалі;, це фактична опора всіляких сепаратистьких рухів, своєрідна ідеологія „народного” вождизму, отаманізму, рецидив удільно-княжого поділу, властивого деяким народам, особливо українського та російського. Ідеологами А. були П.-Ж.Прудон, М.Бакунін, П.Кропоткін, Н.Махно та ін. Прихильність до ідеології та пра­ктики А. свідчить не стільки про свободолюбство, скільки про нерозвиненість політи­чної свідомості до рівня правової. Лікування від А. можливе лише на основі глибокого вивчення філософії, оскільки категорія свободи є для неї центральною.

Апатриди (грец. а — заперечення і patris — батьківщина) — особи без громадянства й підданства держави, які, проте, мусять дотри­муватися законів країни перебування. Розповсюдження А. стало можливим завдяки, як не дивно, можливості вільно обирати місце проживання в будь-якій країні. Наявність громадянства зобов’язує до безумовного виконання норм, які є вирішальними для суспільства, що не завжди збігається з інтересами навіть самих громадян, не кажучи про новоприбульців. В сучасному світі десятки, а то й сотні мільйонів людей не мають громадянства, отже, є фактично А. Практика А. зародилась ще в давнину, коли в умовах рабовласницького ладу завойовані представники інших народів не могли мати громадянства, а використовувались лише як знаряддя праці. Щось подібне відбувається також при розпаді імперій, коли частина населення наново утворених держав, навіть маючи громадянство, де-факто діє антидержавно, тобто в статусі А. Це значною мірою властиво, наприклад, так званому російськомовному населенню країн Прибалтики, яким за небажання ідентифікувати себе як лояльних громадян не надавався такий статус. Менш відверто, але такі явища властиві Україні, що супроводжує її новітню історію постійними суперечками відносно патріотичності досить значної частини її громадян, які відверто не визнають її незалежність, приховуючи це дозволеністю політичного плюралізму ідеологій. Так, компартія України фактично не визнає жодного з конституційно затверджених символів держави, а прогресивна соціалістична партія своєю програмною ціллю ставить створення державного союзу України, Росії та Білорусі, хоча світова практика не знає такої форми суверенної держави.

Аристократія (грец. aristokratіа — влада найкращих, найзнатніших) – форма правління, за якої державна влада належить людям, що є носіями розумно-вольового способу суспільно-політичної діяльності. А. – одна з так званих правильних форм державного уст­рою в політичній теорії Аристотеля, за якої владу в суспільстві реалізують найкращі. Ними є люди, що володіють максимальним рівнем розвит­ку розуму – мудреці, філософи. З часом А. набула значення більш про­заїчного – причетність до привілейованого панівного прошарку суспіль­ства. Нині поняття А. асоціюється з приналежністю до правлячої еліти суспільства; в морально-етичному аспекті А. пов'язується із порядніс­тю, чесністю, вихованістю, вишуканістю манер, властивих людині поза її соціальним, економічним чи громадсько-політичним статусом. Досить часто демократично-охлократично налаштована масова свідомість іроніч­но сприймає А. у всіх її вимірах, проте те, так би мовити, позитивна іронія, є способом приховати внутрішнє глибинне бажання піднятись на рі­вень А. і як розуму, і як форм політичного устрою, але під іншими термінами. Сучасне правове демократичне соціально орієнтоване суспіль­ство, яке зветься цивілізованим, можна вважати втіленням А. як його головного принципу.

Асиміляція – політична доктрина (відверта або прихована), власти­ва імперському типу державних утворень, суть якої полягає в бажанні знищити народно-етнічну самоідентичність народів, уподібнюючи їх так званому державницькому народу, який оголошується головним, провідним, старшим, історичним, богообраним і т.п. А. здійснюється на основі створення певних політико-ідеологічних теорій про вихідну єдність всіх народів. Так, світові релігії (християнство, іслам, буддизм) гово­рять про єдність всіх людей і народів перед одним і єдиним Богом і це використовують всі завойовники, надаючи цим релігіям політичного ста­тусу офіційної і єдиної ідеології. Найбільш асиміляторська політика була властива царській Росії, а потім СРСР. Царизм ліквідував націо­нально-етнічний поділ держави, чим наблизив свій кінець; теза більшовиків про Росію як "тюрму народів" спрацювала на них безпомилково. Але, ставши на чолі влади, вони продовжили через деякий час ту ж полі­тику А., поставивши за мету створити нову історичну спільність наро­дів - радянський народ. Розпад СРСР якнайкращим чином свідчить про те, що етнічна й етнокультурна А. є хибною політичною доктриною, яка шко­дить розвитку не тільки загальнолюдської та народної культур, але й ідеї необхідності існування держави як політичного інституту, необхідного для збереження етнокультурної самоідентичності всіх народів і на цій основі досягнення миру і злагоди між усіма народами. Феномен А. розповсюджується не лише на сферу політичного життя суспільства в партійному та державному сенсі, але й на сферу культури, загалом – на духовне життя. Це властиво тоталітарним суспільствам, в основі яких монополія на істину в будь-яких галузях знання – в такому випадку всі думки асимільовані в одну точку зору, яка поглинає увесь духовно-культурний спектр.

Багатопартійна система – принцип побудови й організації внутрі­політичного життя в державі, в основі якого ідея плюралістичної де­мократії. Підставами для Б.с. є: структурованість суспільства за різ­номанітними ознаками, чітко виявлені інтереси основних суб'єктів су­спільно-політичного процесу, єдність інтересів у різних соціальних структур, усвідомлення необхідності конкурентної боротьби за право презентувати на державному рівні різноманітність інтересів, що створює можливості для стабілізації суспільних відносин як мету держави в цілому. За кількісним показником можна виділити три типи Б.с.: а) біпартизм, за якого державна влада почергово, залежно від результатів виборів, очолює владні структури, коригуючи свою діяльність власною програмою та критикою з боку опозиції; б) так звана система „двох з половиною пар­тій”, коли в законодавчому органі влади немає абсолютної більшості однієї партії і можливості створення однопар­тійного уряду (досить часто діє в ФРН, іноді в Англії); в) поліпартизм – декілька майже рів­новеликих партій, вимушених створювати правлячу коаліцію (властива Італії). Наявність Б.с. є свідченням поступу держав до демократичного типу управління суспільством, хоча не завжди ефективним в умовах демократій, що народжуються після тривалого часу існування в умовах тоталітарного по­літичного режиму. Так, майже всі пострадянські країни йдуть по шляху поліпартизму, що негативно позначається на їх економіці і дискреди­тує сам принцип Б.с. Негатив Б.с. виявляється тоді, коли політичні партії створюються виключно заради того, щоб бути присутніми в органах державної влади найвищого рівня. Тоді вони створюються лише під вибори, а не для роботи на місцях, як це потрібно робити, бажаючи демократизувати суспільство. Ось чому в умовах сучасної України близько 150 партій, але їх робота не наближає суспільство до громадянського типу, оскільки майже всі вони свою мету вбачають у присутності у Верховній Раді, а не в радах місцевого рівня.

Безпосередня демократія – пряме народовладдя, не опосередковане впливом чи необхідністю узгодження управлінського рішення з відпові­дними державними офіційними установами. Витоки Б.д. знаходяться у принципах життєдіяльності родового строю, а також у життєдіяльності античних полісів, коли кожна людина, кожен громадянин усвідомлював себе (це був прояв звичаєвого права) суспільною істотою, отже, здій­снював свої громадські функції як індивідуально вмотивовані. Б.д. та­кож мала широке розповсюдження у середньовічних містах Європи, в яких діяло так зване Магдебурзьке право, тобто право на самоуправління. Б.д. є органічною для українців Києво-Руської доби, коли народне віче скликалось для вирішення проблем безпосереднього життя і ніхто не відчужував себе від необхідності брати участь у ньому. Навіть за ра­дянських часів прояви Б.д. були властиві організації роботи сільсь­ких рад, оскільки їх економічною опорою були колгоспи, де принципові рішення приймались на зборах, а майже всі мешканці були колгоспника­ми. Б.д. має широку базу в родині, якщо її побут грунтується на лю­бові й повазі всіх членів сім'ї. Б.д. не може бути основою державно­го життя в цілому, тому вона трансформується в представницьку, більш ефективну на такому рівні, але й більш відчужену, бюрократичну. Б.д. слід розглядати як шлях до мінімізації бюрократизму й відчуження громадян від прийняття важливих для них управлінських і законодавчих рішень. Це також шлях поступового впровадження в практику суспільного життя засад самоуправління. Б.д. сприяє зняттю хибних уявлень про те, нібито сутність демократії полягає у владі більшості над меншістю. Насправді проблема в тому, щоб максимально наблизити державу до людини, щоб сформувати у неї почуття „державницького умонастрою”(Гегель): тримаючи, держачи себе в „руках” розуму, людина створює себе як державно-політичну істоту.

Більшість – чисельна перевага, яку має певна політична партія в законодавчому органі влади, завдяки чому вона отримує право на формування органів виконавчої влади і мати статус правлячої політичної сили. Б. буває відносна, абсолют­на, кваліфікована (конституційна), необхідна, наприклад, для імпічменту та ситуативна, коли рішення з якихось питань підтримуються також опозиційними партіями. Б. характеризує також народ в цілому, вірніше, його виборців в тому разі, коли вивчають його думку з приводу будь-якого питання засобами соціологічного опитування. Б. має законодавче значення, коли з принципових питань державного життя оголошується й проводиться референдум і народ виступає в статусі суверена – безпосереднього носія законодавчої влади. Проте Б. не обов’язково є носієм істинного й об’єктивного знання, тому при прийнятті рішень слід враховувати як глибину розуміння учасниками прийняття рішення сутності проблеми, так і характер голосування, особливо його процедуру: таємне, відкрите, поіменне, кнопками чи бюлетенями, підняттям рук і т.п. Ось чому не потрібно вважати, що Б. завжди права, що народ не помиляється тощо. Видатні мислителі не випадково називали народну думку темною, суб’єктивною, не рефлексивною, а стереотипною в своїй консервативності. Ніцше стверджував: „Більшість – це неправда”, а видатний мислитель античності Геракліт говорив: „Що в них за ум, що за розум? Вони вірять народним співцям і вважають своїм учителем натовп, не знаючи, що більшість погано, а меншість добре”.

Більшовизм – політична течія в російському соціал-демократичному русі, що після Жовтневої революції трансформувалась у ВКП(б). Це була партія і рух в цілому, яким було властиве: 1) абсолютна заангажованість свідомості на ідеологічній доктрині Маркса, Енгельса і Леніна, в якій виключались будь-які елементи помилковості й ненауковості; 2) специфічне розуміння демократії, яке поширювалось на всі сфери державного, суспільного, політичного, економічного, куль­турного життя, а саме: диктатура класу, диктатура більшості над ме­ншістю, хоча ані клас, ані партія ніколи не складали більшості, як і сама ідеологія була відображенням поглядів декількох людей; 3) ви­знання виключно революційних методів вирішення всіх проблем, вклю­чаючи сферу свідомості; 4) заперечення наявності будь-яких позитив­них змістів у протилежній ідеології, а тому налаштованість на її постійну критику і формування класової непримиренності, класової боротьби, класової ненависті, включаючи штучне роздмухування проле­тарської світової революції; 5) тяжіння до однорідності, до монокультурності, до світового панування, яке немовби визначено логікою історичного розвитку людства до комунізму. На жаль, тривала ціле­спрямована обробка масової свідомості надала Б. характеру матеріа­льної сили, яка нині протидіє утвердженню справді на­укового підходу і в політиці, і в економіці. Б. явив собою феномен агресивної войовничості народного невігластва, підігрітого політиками, які сутність політичної боротьби і покликання політичних партій вбачали у завоюванні влади будь-якими засобами. Найгірший серед них – апеляція до народних мас, чия свідомість не просвітлена об’єктивним знанням тих процесів, на зміну які їх штовхають політичні авантюристи.

Біополітика – погляд на причину суспільно-політичних та суспі­льно-економічних деформацій в історії людства з точки зору біологі­чної домінанти мотивації поведінки людини, особливо ж людських мас. Справді, людина значно більшою мірою соціалізується природними, ніж духовно-соціальними чинниками. Епоха Гуманізму й Просвітництва не­правомірно наділила всіх людей розумом як принципом безпосередньої життєдіяльності, забуваючи, що розум є категорією наукового пізнан­ня. Тому сучасна „соціальна етологія” (К.Лоренц, Е.Морен) має всі підстави називати людину „розумним безумцем”, який вносить у впоряд­кований світ хаос і безлад. Звідси Б. розглядає історичний процес з точки зору приналежності людей до тваринних етосів, що дає можливість без зайвої ідеалізації людини пояснити їй самій причини тих процесів, яких вона сама і всі народи в цілому не бажають: війн, ненависті, моральної деградації, голоду, насильства і т.ін. Доктри­ни Б. ще не мають широкого розповсюдження в пострадянському просто­рі, але слід знати, що К.Лоренц є лауреатом Нобелівської премії, а сама концепція Б. залишає людині право на ідеал – Бога, без якого вона неправомірно вважає себе розумною істотою, живучи нерозумно. Розумна мотивація властива лише поведінці незначної кількості людей за умови усамітненого способу життя, тобто аполітичного. Прояви Б. можна спостерігати у політиці апартеїду, етноциду, геноциду, расизму. Тобто, неправомірним є суто расовий, біологічний підхід до певних народів як нібито розумово більш розвинених і менш розвинених. Сучасна генетика, розкривши генетичний паспорт людини і тварин, відкинула будь-які генетичні відмінності між людьми різних рас. Рецидиви Б. в політиці зумовлені, очевидно, тим, що багато політичних лідерів стали ними завдяки своїм природним характеристикам, тому екстраполюють їх на людство загалом. Тому відкидати Б. не можна – все-таки існує вроджений характер, до того ж потужний, але рідкісний, який складно перевиховати засобами освіти.

Боротьба політична – один із аспектів багатоманітного за своїм змістом та цілями політичного життя суспільства. Об'єктивна основа Б.п. – різноманітність інтересів, цілей, намірів, які супроводжують диференційовану за ними соціальну структуру. Б.п. спричинена також суто індивідуальними чинниками: кожна людина є самодостатньою в со­бі і для себе істотою, тому їй завжди здається, що її позиція має загальнодержавне значення. Звідси бажання заявити про своє бачення шляхів вирішення проблем суспільства, що можна ефективно здійснити за рахунок якісного впливу на стан громадської свідомості через де­ржавні органи й інституції. Б.п. оформляється через формування пар­тій як провідних суб'єктів політичної дії; в сучасних умовах це досягається володінням ЗМІ. Ось чому неправомірно говорити, що Б.п. має виключну мету – завоювання влади. Влада – це інструмент впливу на сферу мотивації поведінки значних мас населення. Відтак Б.п. це насамперед боротьба ідеологічна, ефективність якої перевіряється загальнополітичними виборами та їх результатами. Якщо мету Б.п. зводити до завоювання державної влади, то для цього, як правило, обираються не політичні засоби, а військові – перевороти, револю­ції, що утверджують примат держави над суспільством. Справа також у тому, що володіння державною владою зобов'язує до відповідальнос­ті, тому серйозні політичні партії цілі завоювання влади надають перевагу цілі завоювання свідомості і обмеження влади державних установ та бюрократії.

Буржуазія – частина населення країни, що мешкає в містах, які стали опорою громадсько-політичного та соціально-економічного життя в умовах становлення ринково-товарних відносин у суспільстві (на противагу провінціалам – мешканцям села). Оскільки Б. виникає в умо­вах капіталізму, її головною ознакою вважається володіння власніс­тю. Маркс неправомірно звів її до володіння засобами виробництва, а Ленін підкріпив це класовою ознакою та необхідністю знищення про­летаріатом Б. як класу. Коли це було реалізовано в СРСР, наслідки закономірні – розпад держави під дією економічних факторів. Яких саме? Виявляється, що Б. як суспільна верства однаковою мірою воло­діє власністю, якою є свобода вибору відповідного до індивідуально­го таланту виду діяльності, адже талант не можна відчужувати будь-якими засобами - він органічно властивий людині як її власність і є її капіталом. Рівень реалізації таланту визначає рівень життя, вклю­чаючи володіння нерухомістю, засобами виробництва. Зовсім не випад­ково гасла всіх революцій Б. – свобода, рівність, братерство, чого не було за феодального устрою як такого, що паразитував на природ­них багатствах і талантах людей, позбавлених свободи, рівності, бра­терства. Б., отже, не є класом, а станом душі, свідомої того, що вона „обязана трудиться, и день, и ночь, и день, и ночь...”.

Бюрократія (франц. bureaucratie, букв. – панування канцелярії, від bиrеаи – бюро, канцелярія та грец. кrаtоs – влада) – прошарок державних службовців, що працюють в інститутах політичної влади. Б. – апарат чиновників, який на практиці реалізує упра­влінські функції держави. Б. несе в собі як позитивні, так і негати­вні риси. Перші пов'язані з тим, що управління всією сукупністю су­спільних відносин вимагає відповідної дисципліни виконання і органі­заторського таланту, від чого залежить ефективність функціонування самої держави та її виправдання в свідомості народу, оскільки саме він утримує її фінансово. Тому Б. є необхідним елементом структури суспільно-політичного життя. З іншого боку, Б. має схильність до по­глинання багатоманітності проявів суспільного життя системою регламентацій, які суттєво сковують прояви індивідуальної свободи люди­ни, адже таким чином значно легше управляти суспільними процесами. Звідси досить суперечливі оцінки Б. як науковцями, так і самими гро­мадянами. У сучасних цивілізованих суспільствах негативні прояви Б. стримуються розвитком політичної активності громадян, що гальмує чисельність Б. та тенденцію до її трансформації в структуру, яка па­разитує на суспільному організмові. Широко застосовуються також мож­ливості ЕОМ для виконання суто механічних функцій, пов'язаних із об­робкою управлінської інформації. Б. в пострадянських країнах має тенденцію до кількісного зростання, тому ставлення до неї переважно негативне. Причиною цього є відсутність демократичних традицій в су­спільстві, ігнорування національної специфіки при побудові держави, яка від Петра І копіювалась за німецькими зразками.

Вето (лат. Veto – я забороняю) – конституційна норма, яка дозволяє главі держави або іншим законодавчо визначеним суб’єктам призупиняти прийняті рішення іншими органами влади. Так, В. передбачено Конституцією України, правом на яке володіє Президент України по відношенню до прийнятих Верховною Радою законів. Для подолання В. Президента Верховна Рада має можливість або врахувати його зауваження, або подолати В. конституційною більшістю голосів – понад дві третини (301 голос). Правом В. володіє також кожний член Ради Безпеки ООН. Однозначно оцінити феномен правового В. на хід політичного життя держави чи державних об’єднань складно. З одного боку, це фактор врівноваження основних гілок влади в умовах демократичного суспільства, оскільки є можливість не допустити гегемонії однієї з них – законодавчої чи виконавчої. З іншого, В. Часто стримує розвиток політичних і економічних процесів, що наочним чином демонструє новітня історія України, коли авторитарний стиль керівництва з боку Президентів не дозволяє приймати досить важливі закони. Те ж стосується ООН, коли авторитарні комуністичні країни досить часто використовували В. в суто ідеологічних цілях, а не для розвитку політичних відносин на правовій основі.

Вибори – процедура обрання або висунення певних осіб до органів та інститутів влади при їх формуванні або оновленні. В. передбачають, по-перше, демократичний політичний устрій в державі; по-друге, наявність в ній чіткого розподілу основних гілок влади, кожна з яких повною або частковою мірою допускає й передбачає процедуру В.; по-третє, досить високий рівень політичної свідомості суспільства, особливо в сенсі його соціального й політичного структурування, тобто наявність політичних партій. Звичайно, В. можуть стати ефективним механізмом демократично-правового функціонування суспільства в тому випадку, коли є певні історичні традиції не тільки їх проведення, але й контролю за ними з боку громадських організацій, самої громадськості. Це вкрай важливо, оскільки суспільство не може очікувати нових В., якщо досить швидко виявилась нездатність обранців ефективно управляти суспільством. Якщо брати українське суспільство, то такого рівня свідомості загал ще немає, тому нервово реагує на дострокові В.; якщо ж це В. строкові, то, заявляючи про те, що керують одні й ті ж самі люди, партії, не сприймають це як свою громадянську незрілість. Тому інститут В. слід вважати головним у справі побудови демократично-правової держави й громадянського суспільства.

Виборча система змішана (гр. systeта – утворення) – по­рядок формування органів законодавчої влади, коли в процесі виборів до них поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем. В.с.з. застосовується в багатьох країнах, які пройшли певний шлях демократичного розвитку після того, як тільки-но вийшли з політичної системи авторитаризму. Це означає, що існують сильні рецидиви віри населення в окремих осіб, здатних щось зробити заради їх інтересів, з іншого боку, вже є початки зародження політичних партій, які претендують на представництво в органах влади, оскільки є об’єктивні показники їх впливу на громадську думку. В першому випадку застосовується мажоритарна система (див. відповідну статтю), в другому – пропорційна (див. відповідну статтю). Ефективність В.с.з залежить від загальної політичної культури народних обранців, як і самого народу. Для реалій сучасного українського життя така система виявилась не ефективною, тому була замінена на пропорційну за партійними списками, яка, в свою чергу, досить швидко виявила свою ще більшу нездатність виконувати покладені на неї сподівання.

Виборча система мажоритарна (лат. таjоr – більший) – по­рядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли об­раним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав біль­шість голосів у виборчому окрузі. В.с.м. в чистому вигляді застосовується досить рідко, оскільки здатна значною мірою відсунути на задній план основних суб’єктів політичного життя, якими є політичні партії. Звичайно, по виборчому округу свого кандидата можуть висувати саме політичні партії, але, будучи обраним, депутат, сенатор, конгресмен тощо має можливість і право відійти від своїх партійних зобов’язань. Ефективність цієї система може бути високою, якщо виборці мають високу політичну культуру й громадянську свідомість, яка швидко об’єднує їх у справі контролю за діяльністю свого обранця, якого завжди можна відкликати. З іншого боку, ця система в умовах нерозвинених демократій, до того ж із низьким рівнем життя населення, дозволяє бути обраним до законодавчих органів багатих людей, здатних підкупити необхідну кількість виборців, або ж організувати фальсифікацію результатів виборів. Всі ці явища можемо спостерігати в багатьох пострадянських і постсоціалістичних країнах. Що стосується виборів головного керівника держави, то тут у більшості випадків діє В.с.м., коли між собою конкурують представники різних політичних сил, або ж самовисуванці.

Виборча система пропорційна – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, прово­диться згідно з кількістю отриманих партією голосів. В.с.п. може бути ефективною лише в тих країнах, які мають значні історичні традиції демократичного управління, суб’єктами якого є політичні партії. Так, Велика Британія має політично структуроване суспільство вже майже півтисячоліття, впродовж якого воно розвивалось у взаємодії лейбористської та консервативної партій, зберігаючи при цьому монархічну владу як символічну в морально-етичному плані. Труднощі, з якими зіштовхуються пострадянські країни, зумовлені відсутністю таких традицій, адже фактично в СРСР не існувало політичних партій – одна партія не є політичною партією, бо в неї немає можливості саморозвитку через взаємодію з опозиційними партіями. Це наочно проявляється в умовах України: не лише рядові члени партії вільно переходять(виходять) з фракції у фракцію, з партії в партію, але й лідери. Крім того, рецидив нерозуміння сутності приналежності до політичної партії проявляється в тому, що такі переходи відбуваються до партій з полярно протилежними ідеологічними засадами. Як і в тому, що у нас створені фактично позаідеологічні партії – всі апелюють до народу в цілому, а не до тих соціальних структур, інтереси яких у першу чергу за визначенням вони мають відстоювати. Таким абсурдом була створена коаліція національної єдності, утворена компартією як силою, що відстоює інтереси робітничого класу, партією регіонів, яка фактично поділила Україну на регіони, прихильні до неї, й такі, які її не сприймають, і соціалістичною, яка впродовж своєї історії постійно опонувала першим двом. Результатом такої „єдності” стали дострокові вибори – нібито пропорційні де-юре, але де-факто мажоритарні – електорат голосував за лідерів.

Відкрите суспільство – якість суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного життя суспільства, пов'язана з можливістю вільного розвитку в ньому всього змістовного й формального розмаїття цих сфер діяльності людей, включно до зовнішніх впливів аналогічного порядку. Таку якість можуть дозволити собі суспільства із розвине­ним почуттям власної самоідентичності та впевненістю в тому, що їх норми життєдіяльності можуть претендувати на світовий взірець. Об'­єктивною основою формування В.с. є так звана капіталістична еконо­міка, яка формує загальносвітовий ринок і, відповідно, загальносві­тову історію людства. „Ідеологічною” основою В.с. є правова свідо­мість і правові відносини між людьми та країнами, система міжнарод­ного права та міжнародних договорів і організацій. Тенденція до ві­дкритості внутрішнього життя країни міжнародному контролю є свід­ченням того, що держава визнає прогресивність В.с, тому не сприй­має його як втручання у внутрішні справи. Навпаки, постійні заяви про втручання свідчать про внутрішні негаразди і неефективність запроваджуваної системи економіки, політики, демократії. Історія СРСР підтверджує, що його розпад спричинився від його самоізоляції, неви­правданого самовихваляння, агресивності по відношенню до В.с. і свого вла­сного народу. Ідеологом концепції В.с. був видатний філософ і соціолог К.Поппер, який вважав ідеологами закритого суспільства філософські системи Платона, Аристотеля, Гегеля й Маркса, оскільки вони визнавали наявність дії об’єктивних законів розвитку суспільства, отже, фактично обґрунтовували так званий кінець історії.

Відносини політичні – взаємини між основними суб'єктами політико-державного процесу в країні. Є В.п. вертикального типу: між влад­ними структурами, партіями, політичними та державними лідерами і ок­ремими індивідами та соціальними структурами, а також горизонтально­го між різними структурами – громадськими, етнокультурними, фінансово-економічними, релігійними, міжнародними та ін. В.п. за своїм ха­рактером будуються як на компромісі, консенсусі, зла­годженій солідарності, так і непримиренності, конфліктності, антагонізмі. В останньому випадку маємо дві світові війни у ХХ ст., та стан холодної війни упродовж майже півстоліття після закінчення другої. Зміст В.п. визначається, насамперед, зміс­том політичних інтересів і цілей, які переслідують основні суб'єкти державотворення. Вони пов'язані із власністю, владою, місцем у стру­ктурах влади, впливом на прийняття державних рішень, міждержавних договорів, вирішенням загальнонаціональних інтересів і пріоритетів, напрямками економічного, політичного, культурного розвитку і т.ін. В.п. значно ширші, ніж відносини суто міжпартійні. У громадянському суспільстві всі відносини є В.п. в плані того, що громадянин – це та якість людини, її свідомості, яка робить її свідомим суб'єктом сус­пільного життя, свідомим будівничим держави як загальнонародної цін­ності. Тобто не слід плутати запартизованість свідомості та відпо­відних їй відносин, яка, на жаль, властива пострадянській масовій свідомості, із політичною активністю як проявом громадянської зріло­сті, націленою на консенсус і злагоджену солідарність всього народу. Саме такими мають бути В.п. в Україні, яка бажає жити за нормами Конституції, а не партійними нормами, завжди лукавими й оманливими. Проте вони не є такими з різних причин, про які йшлося в цьому посібнику.

Відповідальність політична – різновид соціальної відповідальності, визначеної рівнем розуміння людиною сутності політики і себе самої як істоти політичної. В першу чергу В.п. характеризує стан свідомості тих суб'єктів полі­тичного життя країни, які реально визначають цілі та характер розвитку суспільства. Меншою мірою В.п. стосується всіх інших суб'єктів, хоча всі вони мають бути готовими до неї. Для цього потрібне глибоке розуміння сутнісних основ і засад всіх складових, які визначають жит­тя суспільства. Ось чому В.п. грунтується на теоретичних підвалинах, всебічному вивченні історичного досвіду, його уроках. Успіхи розвинених демократій якраз і пов'язані з тим, що до управління дер­жавою зі всенародної згоди реально допускаються лише ті претенденти на державний рівень суб'єктності, які довели це право індивідуальни­ми чи колективними успіхами в сфері економіки або управління. Навпа­ки, поверхневе розуміння сутності історичного розвитку, сполучене із владою, не сприяє усвідомленню В.п. Це ми спостерігаємо як по відношен­ню до КПРС – партії, що монопольно правила країною понад 70 років, але В.п. не несла, зваливши все на прояви підступного імперіалізму, так і по відношенню до сучасних партій та політичних лідерів, які хочуть влади, але без В.п. Не несе її також і народ, який безвідповідально обирає безвідповідальних діячів, але своєї провини не відчуває. Йому мож­на пробачити: не відає, що творить, але ж від цього нікому не краще.

Відчуження політичне – стан свідомості й реальної суспільно-полі­тичної практики, за якого людина або ж певні соціальні структури не мають можливості приймати участь у політичному життя або ж впливати на прийняття політичних рішень. В.п. має як історичні об'єктивні ко­рені, так і суб'єктивні, пов'язані з бажаннями і можливостями (пізна­вальними) окремих людей. Саме створення держави як певної політичної установи значно зменшує можливість людини впливати на прийняття рішень, доленосних для неї самої. З часом така ситуація отримує істо­ричне виправдання, підкріплене правом чиновників на монополію управ­лінських рішень. До цього ж додається також економічний та релігійно-ідеологічний фактор: хто утримує державний апарат, той його приручає, долучаючи до цього авторитет релігії та церкви. З іншого боку, само­пізнання не завжди є першою потребою для людини, особливо в суспіль­но-політичному аспекті. Людина (за Аристотелем) є політичною істотою, але вона ж найбільше хизується своєю аполітичністю, фактично, нерозу­мністю, чим не сприяє ані покращенню своєї долі, ані долі самої дер­жави в її демократично-правових вимірах. Навпаки, на невігластві па­разитують політичні паразити – партії, одна з яких цілком відкрито проголошувала, що народ не знає своїх корінних інтересів, тому вона бере на себе місію управляти ним, видаючи цю демагогію за щире вбо­лівання його долею. Тому В.п. має бути подолане. Народ, говорив Гоббс, який виступає проти держави, це натовп, перед яким правитель не може мати жодних договірних зобов'язань, бо натовп не має політичного тіла, не є політичним організмом.

Віра політична – душевний стан індивідуальної або колективної свідомості, пов'язаний з некритичним/неаналітичним ставленням до політичних інсти­туцій та політичних рішень, що йдуть від владних структур або політи­чних діячів. В.п. тісно пов'язана з тривалим переплетінням релігій­ної ідеології з державною владою, з підпорядкуванням політичної іде­ології релігійній, із твердженням про божественне походження держави та монарших осіб. В.п. має безумовне право на існування. Інша спра­ва, що вона не повинна бути сліпою, фанатичною, пов'язаною з конкре­тними монополістами на владу. Віра належить до субстанційних засад людського буття, але це не віра „в щось” або „в когось”, а віра „в себе”. В.п. має об'єктивні підстави, якщо грунтується на другій об'є­ктивній субстанції – розумі. В.п. є розумною, якщо вона об'єктивно обґрунтовує політичні цінності – супільну сутність людини, необхід­ність держави як гаранту збереження самоідентичності народу і т.п.. Навпаки, В.п. „в щось” або „в когось” небезпечна для суб'єкта віри – він примушується до необхідності бути готовим до самопожертви заради химерних „щось” і „когось”. На ній постійно спекулюють тоталітарно-деспотичні режими: підмінюючи святе поняття Батьківщини поняттям політичного патріотизму, фактично, своєю владою, вони формують фана­тичну віру і вірнопіддану рабську свідомість.

Віче – народне зібрання, форма громадського волевиявлення часів Київської Русі. Існувала поряд із владою князя і була безпосереднім про­довженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ. Потрібно розуміти, що членами роду були не всі люди, а саме родовиті – ті, що належали до князівських та боярських родів. В., безумовно, мало позитивні аспекти, проте на них скликали впливові люди, використовуючи масу людей як суто кількісний елемент, необхідний для прийняття бажаних рішень. На вічових зборах було набагато більше галасу, ніж тверезих політичних думок, оскільки перемагала думка тих, хто голосніше кричав, галасував. Ясна річ, що були й випадки, коли збирались для вирішення серйозних проблем загальносуспільного значення, але туди запрошувались чи вільно приходили ті, хто мав у собі усвідомлення своєї громадської приналежності. Бідна людина тому й бідна, що збіднює себе неучастю в громадських В., виправдовуючи, що від неї мало що або й нічого не залежить. Дуже правдиво процес переходу від безпосередньої влади народу до влади представницької описав Ж.Ж.Руссо у творі „Суспільний договір”. Нині В. використовується швидше як елемент апеляції до першоджерел демократії, ніж форма прийняття політико-державних рішень. Формою В. в сучасних умовах можна вважати референдуми та загальнодержавні вибори.

Влада – засіб здійснення впливу на діяльність людей з метою формування у них здатності до суспільного способу життя, що з’явився разом із появою держави як головного політичного інституту, що взяв на себе таку функцію. В. – головний інструмент реалізації управлінської волі в умовах політичної організації суспільного життя. В. органічно вла­стива людині як на індивідуальному, так і на громадському рівні. Людина підпорядкована в своєму житті впливу різних афектів, що за­важають їй діяти розумно, з користю для себе. Тому потрібно мати В. над собою, „держати” себе в розумі, „в руках”, бути „державною” особою. 3 іншого боку, потрібно виробити правила поведінки у суспільстві, щоб запобігти дії закону „людина людині вовк” або ж „війна всіх проти всіх”, а „на війні як, на війні” – люди гинуть. В., таким чином, органічно випливає із сутнісних основ буття людини в суспільстві. Вироблений історично механізм В. – це держава як по­літичний (поліс – громада, община, спільність) організм, в якому вона диференціюється за основними напрямками реалізації волі до життя. Це законодавча, виконавча і судова В. Звичайно, в багатоманітному спектрі політичного життя В. здійснюється не тільки як державна. Ось чому говорять про В. громадської думки, політи­чних партій, громадських діячів, релігійних центрів і конфесій, економічну, фінансову, сімейну тощо. Головне полягає в тому, що В. є необхідною умовою забезпечення життєдіяльності людини, а її види корелюють із універсальною природою особистості. У правовому сус­пільстві В. належить закону; вище закону – розум, адже ще Платон зазначав: „Мудрому не потрібен закон, у нього є розум”. Цим поясню­ється надання йому об'єктивного характеру Платоном, Гегелем та ін.

Влада виконавча – гілка влади, яка організо­вує, спрямовує, здійснює внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує втілену в законах волю суспільства щодо охорони прав і свобод людини. Так, Ст.3 Конституції України зазначає: „Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. До структури В.в. входять кабінет міністрів, центральні міністерства, органи влади, які їм підпорядковані. Якщо брати Україну, то це місцеві державні адміністрації – обласні, районні, а також Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя. В.в. складає так звану вертикаль органів виконавчої влади, тому що тут діє принцип субординації. Це означає, що призначення керівників органів В.в. здійснює або Президент України, або ж Верховна рада України, які можуть за певних, визначених законом, умов зняти з посади будь-якого призначеного ними керівника. Демократизм суспільства визначається, як правило, тим, якою мірою В.в. виконує покладені на неї відповідними законами повноваження. Для людей, які в цих органах називаються державними службовцями, діє правовий принцип: „Дозволено лише те, що визначено законом”. Якщо цей принцип порушується, у країні процвітає корупція і правовий нігілізм, підсилений тим, що Кабінет міністрів має право видавати певні Постанови, які часто в структурі органів В.в. діють більш потужно, ніж закони.

Влада державна – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього суспільства. Для розуміння сутності В.д. потрібно порівняти її з владою самоуправлінською, яка існувала лише в умовах первісно-родового суспільного устрою як влада звичаєвого права, влада традицій. В такому випадку суспільство є архаїчним, соціально не структурованим, або структурованим за морально-етичними принципами. Це фактично позауправлінський спосіб його існування, який, хоча й існував десятки тисячоліть, все ж змінився на В.д. як вищий рівень, звичайно, зі своїми недоліками. Аристотель вважав того, хто, так би мовити, запровадив В.д., найбільшим благодійником людства, оскільки це дало можливість визначити людину як істоту політичну, а політичний інститут держави віднести до тих, без яких людина не може бути морально розвиненою істотою. Розуміння цього зобов’язує державних службовців до необхідності бути максимально чистими в правовому відношенні, тому що дискредитація інституту держави здійснюється ними. Не випадково в Росії більшовики, особливо В.Ленін, постійно експлуатували прояви паразитизму держави, хоча він властивий саме державним службовцям, так званому бюрократичному апарату.

Влада законодавча – гілка влади, функції якої полягають у прийнятті законів, правових актів, рі­шень, що їх приймають представницькі органи країни, на основі яких здійснюється управлінська діяльність органів виконавчої та судової влади. В.з. демонструє свою ефективність залежно від типу державного устрою. Якщо це монархія, до того ж тиранічно-деспотичного характеру, то в ній монарх поєднує в собі всі гілки влади, в тому числі його укази мають статус законів, невиконання яких небезпечне для виконавців. Тому багато що залежить від розуму монарха, коли його диктатура збігається з диктатом закону. Саме тому в історії виділяють видатних державно-політичних діячів, більшість з яких були диктаторами, але їх діяльність суттєво просунула країни на шляху розвитку. Якщо ж монарх свавільний, більше того, малоосвічений, тоді й законодавство, утверджувань ним, не сприяє розвитку суспільства. Це – волюнтаризм, який не має достатніх підстав у закономірностях суспільного розвитку. Як Платон, так і Аристотель, вважали монархічну (царську) владу найкращою в державі саме тому, що розум за своєю природою, будучи об’єктивним, моністичним, діє через монарха як В.з. Якщо йдеться про республіканський устрій, то ефективність В.з. залежить від того, наскільки розумними є люди, обрані до представницьких органів, що, в свою чергу, залежить від того, наскільки виборці здатні обрати розумних. У зв’язку з цим досить тривалою була боротьба за загальне виборче право: людина не стає розумною від того, що їй виповнюється, наприклад, 18 років, коли вона отримує право обирати й бути обраною.

Влада судова – гілка державної влади, функціонування якої полягає в забезпеченні реалізації принципу поділу влади шляхом запобігання можливості змови проти неї чи протистояння між собою законодавчої та виконавчої гілок влади. Розвиток В.с. напряму залежить від рівня демократизму в державі, який, у свою чергу, залежить від ефективності функціонування законодавчої гілки влади та форми правління й державного устрою. За монархічного режиму В.с. повністю підпорядкована монарху, хоча існують також і суди. За демократично-республіканського устрою В.с. досить розгалужена – від конституційного й верховного судів до місцевих при обранні суддів або народних (присяжних) засідателів. Якщо судді призначаються відповідними інституціями, причому, на тривалий термін, іноді пожиттєво, ефективність В.с. суттєво зменшується. Велике значення для ефективної роботи В.с. має стан правосвідомості громадян країни. Крім того, важливим чинником для функціонування В.с. є система прокурорського нагляду. Правова зрілість суспільства визначається тим, наскільки часто громадяни звертаються до судів, а також їх готовністю бути свідками в судових процесах. Так, кожен громадянин США зобов’язаний впродовж свого свідомого життя взяти участь у роботі суду в якості присяжного засідателя. В.с. є, фактично, головною серед трьох гілок влади, оскільки йдеться про правосуддя.

Вождизм – владні відносини, засновані на поділі групи (організації) на керівників і підлеглих, на особистій відданості політичному лідеру, вождю. В. переважно властивий для тоталітарних і авторитарних режимів. Практика В. супроводжувала всю коротку історію існування СРСР. Що закономірно, адже КПРС, а перед цим ВКП(б), будували свою роботу як партії авангардного типу. „Демократизм” ВКП(б) полягав у тому, що В. розповсюджувався на всіх членів керівних органів, але за безумовного визнання вождем головної особи партії й держави. Не випадково, що практика В. оберталась практикою волюнтаризму й суб’єктивізму, формуванням культу особи, його засудженням і обов’язковим повторенням наступними керівниками. Своєрідний В. можна спостерігати в діяльності сучасних політичних партіях України, особливо тих, хто ностальгує по минулому. Так, незмінними є лідери КПУ, СПУ впродовж всього періоду їх існування. Ця ж хвороба властива і лідерам національно-демократичних партій, які також не переобирають своїх партійних лідерів майже стільки ж часу. Це можна пояснити тим, що, по-перше, відсутні демократичні традиції в самого народу, по-друге, політичне життя не має власної тривалої історії, по-третє, самі політичні партії викликають алергію в народу, тому на керівні посади немає охочих навіть серед членів партій, по-четверте, досить тривалою є історія монархізму й авторитаризму, яка сформувала звичку до підлеглості вождям. В.Маяковський писав: „Нам с тобою думать неча, если думают вожди”.

Волюнтаризм політичний (лат. voluntarius – залежний від волі) – теоретичне обгрунтування й практична позиція, згідно з якою головним чинником досягнення поставле­ної політичної мети є воля, властива основним субэктам полытики. В.п. – спосіб досягнення політичного інте­ресу, намірів і цілей, що базується на сильній волі виконавця, яка досить часто не підкріплюється їх об'єктивністю та об'єктивним ана­лізом ситуації. В.п. межує із суб'єктивізмом, фанатизмом, засліпле­нністю свідомості величчю мети, яка немовби виправдовує обраний за­сіб. В.п. мав широке розповсюдження в політичній практиці доправових суспільств, коли його основним інструментов була озброєна аг­ресія, завойовницькі війни і т.п. В.п., як не парадоксально, має багато прибічників серед народних мас, які завжди приносяться в же­ртву; але це має об'єктивне пояснення – суб'єкт В.п. споріднений з ними за способом вирішення життєвих завдань і проблем. Тому подо­лання В.п. слід шукати на шляху утвердження правового розуму у від­повідальних за народну долю суб'єктів влади. В.п. може бути прита­манним і колективним суб'єктам політичної дії, якщо властива їм ідеологія страждає на догматизм, а методологія претендує на науко­вість, не підкріплену принципами внутріпартійної демократії, свободомисленням та свободою критики власних програм. Зовсім не випад­ково, що В.п. став фактичною основою політики в недалекому минуло­му комуністичних держав, він несумісний із плюралізмом.

Воля політична – позитивна якість, притаманна відповідальним суб'єктам політичної дії, зважаючи на те, що людина як об'єкт полі­тичного впливу та управління не є пасивним об'єктом: маючи свою вла­сну думку з будь-якого питання, вони чинять спротив волі розумній. Остання, знаючи закон, згідно якого „думка править світом”, виробляла В.п., грунтуючись на відповідній теорії, практиці, стратегії, які, разом взяті, могли б її реалізувати в загальнонаціональних інтере­сах. Найефективнішим проявом В.п. може бути її свідоме підпорядку­вання правовим нормам, оскільки право не абстрагується від волі ін­дивіда, від його думки. Тому В.п., як правило, „приховує” свій ро­зум, щоб не образити рівень розуму-думки, розуму-гадки („мнения”), властивий масовій свідомості. Засоби якраз і визначаються тактикою та стратегією В.п., що не містять в собі популізму, але досягають популярності. Успіх В.п. визначається опорою на високий рівень тео­ретичної підготовки політичних лідерів та політичної еліти, вольови­ми якостями, що йдуть від природного характеру, рівнем загальної ос­віти та культури, прогностично-інтуїтивними задатками і т.ін. В.п. тісно пов'язана з усвідомленням відповідальності за її реалізацію, без чого вона може бути або стати проявом політичного авантюризму. На жаль, наша історія значною мірою являє собою політичний авантю­ризм багатьох її провідників. Тут потрібно чітко розставити акценти, щоб мати можливість, нарешті, спертись на відповідальну В.п. і полі­тиків, і народу в цілому.

Геноцид (гр. Gеnоs – рід і саеdеrе – вбиваю) – політика і практика переслідування, гоніння і навіть знищення певної національ­ної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти. Корені політики Г. слід шукати в тому, що від природи людські спільноти формуються на підсвідомому рівні як свої й чужі. Знаючи це, нечистоплотні політики завжди можуть розпалити між різними родо-племінними спільнотами неприязнь, підозрілість, ворожнечу, включно до бажання фізичного знищення. Особливо тих народів, які, проживаючи в умовах імперій, виявляють бажання до отримання державної незалежності, або ж до вимог широкої автономії. Не випадково, наприклад, що і царська Росія, і СРСР як Радянська Росія намагаючись не допустити можливого розпаду, всіляко використовували політику Г. по відношенню до всіх народів, надто ж тих, у кому були сильні почуття національної ідентичності. Потрібно говорити про Г. українського народу впродовж фактично всієї історії його існування, здійснюваний засобами переселення на інші землі, штучну християнізацію, заборону писати й навіть говорити українською мовою тощо. Апогеєм такої політики був штучний голодомор 1932-1933 рр., коли за різними оцінками загинуло 5-10 млн. людей. Широко розповсюдженою практикою політичного Г. є політика расизму й расової дискримінації.

Геополітика (гр. gе – земля і роlіtіке – мистецтво управління державою) – концепція, що у визначенні та поясненні практичної політики держави відводить визначальну роль геогра­фічним чинникам (розташування країни, клімат, розмір терито­рії, кількість населення, наявність природних ресурсів та ін.). Г. набула свого розвитку з початку XX ст., коли економічні фактори вивели найрозви­неніші країни за національно-державні межі і з'явились національні інтереси поза власною державою. Г. проявлялась і в середньовіччя у вигляді загарбницьких воєн, але тут вона набула теоретичного обгрун­тування у вигляді теорій розширення „життєвого простору” історичних націй, який визначається обширом „народного духу”. Г. властива держа­вам, які в минулому були імперіями, мали колонії. Втративши їх, во­ни, вустами певних ідеологів, почали розробляти геополітичні теорії розвитку. Г. має об'єктивні підстави й у наявності позаімперських синдромів свідомості: сучасний світ настільки інтегрований, що справді внутрі­шня політика кожної держави вже не може визначатись виключно внутрі­шніми факторами. Сучасні міждержавні об'єднання багато в чому грун­туються на принципах Г. – цьому є економічне, культурне, релігійне, національно-етнічне виправдання. І, звичайно ж, екологічне. У зв'яз­ку з цим нового звучання набула теорія географічного детермінізму як методологічна основа Г. Якщо брати Україну, то її тривала бездержавність зумовлена відкритістю її географічного простору, який сформував і відповідну йому відкритість української народної душі безкінечним зовнішнім впливам.

Герб державний (нім. еrbе – спадщина) – знак, що вирізняє конкретну державу від усіх інших, являючись її конституційно затвердженим символом і офіційним атрибутом, виконаним за законами геральдики й зобра­жуваним на прапорах, монетах, печатках, офіційних паперах, документах, що засвідчують громадянство людини. Вкрай важливо звернути увагу на значення Г., дане в перекладі – спадщина. Первинною формою світоглядної свідомості є міфологія, яка, по-перше, освячує землю, яку займає та чи інша народна спільнота, по-друге, впродовж тривалої історії проживання на ній вона обирає найбільш характерні її ознаки, по-третє, робить їх ознаками своєї природно-соціальної самоідентичності. Так, при отриманні Україною державної незалежності був обраний в якості Г. тризуб, який історично був певним символом для наших пращурів ще з доби Київської Русі. Оскільки не всі українці свідомі своєї історії, її духовно-культурної спадщини, конституційне затвердження Г. супроводжувалось гострими дискусіями, наслідком чого є до цього часу не прийнятий так званий великий герб держави. Політична єдність нації визначається тим, якою мірою її свідомість є історичною, якою мірою народ пишається своєю державною символікою.

Геронтократія (грец. gеrоn – старий і kratos – влада) – правляча полі­тична й управлінська еліта, яка складається з людей похилого віку. Г. має свої об’єктивні й суб’єктивні корені в політичному житті будь-якої держави. Так, якщо взяти далекосхідні та індійські цивілізації, то там маємо священно-благоговійне відношення народу до людей похилого віку, які за визначенням є носіями мудрості, особливо категорія людей, віднесена до вищих соціальних структур – досконаломудрих або брахманів. Така ж ситуація властива й державам монархічно-династичного типу правління. Так, навіть у сучасній Великій Британії, де королеві вже майже 90 років, існує палата лордів, куди входять видатні люди з урахуванням їх віку. В СРСР існувала Палата старійшин, але й членами Політбюро ЦК КПРС були люди похилого віку. Однозначно позитивно чи негативно оцінювати феномен Г. не можна – все залежить від конкретно-історичних і суспільно-політичних обставин, рівня загальної і політичної культури суспільства. Все ж Г. можна вважати певним гальмом у процесі демократичного поступу держави, адже з віком втрачається гострота мислення і складається звичка владарювати попри втрату здібностей. Крім того, Г. стримує прихід молодих сил до державного керма, завжди необхідний для оновлення суспільства.

Гімн державний (гр. hутnоs – урочиста пісня) – урочиста пісня, конституційно визначена як символ держави та політичної єдності її громадян. Г.д. своїм змістом і мелодикою апелює до патріотичних почуттів людини, тому його слова, як правило, мають бути відображенням всього, що стало священним і сакральним для державного народу, для політичної нації в цілому. Звичайно, більша увага має звертатися до мелодії, яка б органічно піднімала людину, як мовиться, на ноги, а рука також органічно й природно тягнулась до серця. Країни, в яких державні діячі на офіційних урочистостях не роблять цього, не співають самі, а лише слухають запис, досить часто виступають руйнівниками суспільної єдності. Достатньо пригадати досвід СРСР, коли ані Г.д., ані гімн партійний не виконувались самими керівниками партії й держави, не кажучи про Г.д. союзних республік. Такий приклад можна і потрібно вважати одним із вирішальних антидуховних чинників, які призвели до розпаду країни. Це ж саме має місце і в сучасній Україні, тому вона страждає на фактичний ментальний розподіл як представників влади, так і самого народу.

Глава держави – державна посада і водночас політична інституція, покликані забезпечити єдність нації, гарантувати територіальну цілісність країни, координувати взаємодію всіх суб’єктів політичного життя суспільства. Г.д. за монархічної форми державного устрою й державного правління є, фактично, однією особою, оскільки він самовільно визначає функції підлеглих йому гілок влади. Якщо ж у суспільстві гілки влади чітко розмежовані на законодавчу, виконавчу, судову й дотримуються існуючого законодавства про розподіл влади, то фактичним Г.д. є народ як носій державного суверенітету, а державні службовці лише виконавцями народної волі. Звичайно, це дещо ідеальний підхід, але є країни, де міра наближення до ідеалу достатньо висока. Йдеться, насамперед, про країни, в яких максимально розвинене місцеве самоуправління, де немає принципової різниці, хто де-юре є Г.д. Принаймні, це країни Європейського Союзу, які входять в нього від самого початку його створення. Так, Франція скоротила термін для свого Президента з семи до п’яти років, що може бути свідченням наявності в ній носія суверенної волі – громадянського суспільства.

Гласність – один з найважливіших принципів демократизму, який полягає у конституційно закріпленому праві кожного громадянина на отримання достовірної інформації з будь-якого питання громадського життя, що не становить державної чи військової таємниці. Взагалі Г. стала нормою суспільно-політичного життя в Європі з Нового часу, коли вимоги свободи слова, свободи мислення стали визначальними для переважної більшості людей і вони заради цих цінностей здійснили демократичні революції під гаслами свободи, рівності, братерства. Принципи Г. підтримуються наявністю й розвиненістю в державі так званої четвертої гілки влади, якою є засоби масової інформації, які здійснюють від імені народу контроль за владою, якщо, звичайно, не служать їй. Так, в колишньому СРСР не було Г., тому, коли вона була запроваджена, виявилось, що цей суспільний організм не може далі існувати в такому вигляді і він швидко розпався.

Глобалізм (фр. gІоbаІ – загальний, всесвітній) – політична прак­тика, що вимагає від держави врахування загальносвітових наслідків при вирішенні власних проблем. Г. багато в чому визначає сучасний стан існування людства, оскільки воно, завдяки неймовірним науково-технологічним та інформаційним досягненням, стало суб’єктом загальносвітового і навіть міжпланетарного космічного розвитку. Це означає, що кордони між народами, країнами, державами, цивілізаціями носять умовний характер. Г. впливає негативно як на природу, яка є всезагальним об’єктом праці в її технологічному впливі, так і на людину як головного суб’єкта суспільства. Люди починають реалізувати своє право на вільний вибір місця проживання, яким, безумовно, є економічно високорозвинені країни, але не завжди вони є носіями тієї політико-правової та духовної культури, яка зробила ці країни багатими й розвиненими. Звідси проблеми адаптації, які іноді набувають характеру антиглобалізму з руйнівними деструктивними наслідками.

Громадська думка – відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики. Г.д. – реальний стан свідомості суспільства з того або іншого питання, яке стає предметом соціологічного дослідження. Най­частіше Г.д. вивчають у суспільно-політичних цілях з метою визначи­ти ставлення народу до прийнятих рішень державними чи партійними органами; Г.д. вивчається також по відношенню рішень, які тільки обговорюються. Стан Г.д., став соціологічною реальністю з часів Но­вої історії, оскільки Відродження, Просвітництво, Реформація спри­яли підвищенню громадської активності, усвідомленню людьми себе не в якості вірнопідданих, а вільних в своїх думках громадян. У ХІХ ст. була сформульована соціологічна максима „думка („мнение”) править світом”. Фактично суспільне буття це буття Г.д., а не буття спосо­бу виробництва. Саме Г.д. визначає прийнятність або неприйнятність пропонованих реформ у різних сферах суспільного життя. Справа в то­му, що стереотипи свідомості формуються в досить ранньому дитячому віці, тому змінити їх системою просвітницької пропаганди дуже скла­дно. Звідси ефективність політичних рішень визначається не наукові­стю програм чи моральною привабливістю ідеалів, а тим, настільки вони близькі стану Г.д. Ось чому навіть Маркс застерігав проти то­го, щоб будь-які зміни в способі життя суспільства випереджали стан Г.д., стан свідомості. На жаль, більшовики зігнорували це поперед­ження, вульгарно зрозумівши базис суспільства як матеріальну осно­ву економіки, а не духовний фактор. Засновник соціології О.Конт висунув кредо позитивізму, яке можна цілком віднести до сутності Г.д.: „Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникнути”. Звичайно, слід знати Г.д., щоб уникнути її ігнорування у практичній політиці.

Громадські об'єднання – спільноти, створені з метою реалізації та за­хисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку продуктивної активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами. Г.о. характеризують рівень зрілості політичної свідомості людей, які їх складають, тому що цільова мета їх створення і функціонування безпосередньо не пов’язана з бажанням „завоювати” владу в державі. Навпаки, мета полягає у розумінні необхідності впливати на органи державної влади як такі, що тяжіють до бюрократизації суспільного життя, зловживання владою, її антинародне спрямування. Безумовно, що Г.о. залежать від держави, оскільки статус юридичних осіб отримують від неї. Звідси суперечливість в суспільному функціонуванні Г.о.: з одного боку, вони покликані демократизувати суспільне життя, знімати негативні прояви державного впливу на нього, з іншого, дозвіл на їх існування дає саме держава. Тому потрібно говорити про необхідність „огромаднення” держави й „одержавлення” Г.о., тобто спрямування їх діяльності в річище їх функціонування як самоврядних форм суспільства, оскільки держава належить до об’єктивних форм його організації.

Громадянин – суспільно-політичне визначення людини, індивіда, пов'язане з рівнем її свідомості по відношенню до держави та свого власного ставлення, ролі і місця в системі суспільно-державного життя. Вихідне значення терміну із старогрецької мови - член грома­ди, полісу. Ось чому індивід просто зобов'язаний бути в своїй життєдіяльності суспільно, політично, по громадянськи активною істотою, в цьому сама сутність людини. Якщо людина свідома своєї власної су­тності, вона проявляє себе як суб'єкт державотворчості, оскільки держава є тією суспільною установою, яку створюють самі громадяни заради збереження своєї громадсько-суспільної природи. Статусу Г. не сприяють форми правління монархічно-абсолютистського типу. Сус­пільна природа людини не декларується морально-релігійною пропаган­дою, а утверджується правовим статусом держави, створенням громадян­ського суспільства. Тож не випадково звичаєве право органічно змі­нюється системою юридичних норм права вже у Римській імперії, а правова держава і є, так би мовити, ідеал людського співіснування. Держава не може будуватись на тезі „людина людині друг, товариш і брат”, а на усвідомленні себе людиною в якості Г. – цього досить, щоб вона стала політично й соціально активною, а не „товаришем”.

Громадянське суспільство – стан, який характеризує людину не просто як таку, що веде на певній території сумісний з іншими спосіб життя, а як носія якісно високого рівня економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, створюючи при цьому ніби паралельне суспільство, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини, створюючи її як політико-правовий інститут забезпечення спільного блага. Г.с. – тип суспільства, основою якого є си­стема договірно-правових відносин між громадянами та між державою і громадянами. Г.с. виникає виключно на правовій основі, що дозволяє чітко визначити права та обов'язки договірних сторін. Звідси суттє­ва ознака Г.с.: його головним суб'єктом є людина як громадянин, по відношенню до якого держава не має якихось надлюдських намірів, а ви­ступає як інструмент найефективнішого задоволення його бажань, що не вступають у суперечність із бажаннями і правами інших громадян. Дер­жава є складовою частиною Г.с., а не навпаки, як це має місце в теократично-абсолютистських та імперсько-тоталітарних типах держав. Г.с. визначається високим рівнем громадянської ініціативи людей, ос­кільки грунтується на засадах правової свободи і рівності: свободі мислення, слова, думки, підприємництва, пересування, вибору місця проживання, недоторканості особи і т. ін. Г.с. не може утворитись са­мим фактом прийняття Конституції держави; воно утверджується на шляху від людини до людини і до створення ними певних договірно-право­вих зобов'язань та установ, підпорядкованих їхньому контролю. Ця схема побудови Г.с. і водночас держави була запропонована ще Арістотелем, набувши теоретично-правової деталізації в Новий час. Складно­щі в побудові Г.с. в пострадянських країнах зумовлені тривалим перебуванням в патерналістському типі суспільства і держави, які не бу­ли зацікавлені в громадянській активності людей. Звідси нерозуміння права як обов'язку, а не права на щось, що має хтось дати.

Громадянськість – світоглядно-психологічний стан людини, що ха­рактеризується відчуттям себе громадянином конкретної держави, ло­яльним ставленням до її інституцій і законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знанням і поважанням прав люди­ни, чеснот громадянського суспільства, готовністю і вмінням домагатися дотримання власних прав, вимагати від держави виконання її функцій, відповідальним ставленням до своїх обов'язків перед державою, патріо­тизмом. Вже Аристотель, давши визначення людини як політичної істоти, в душевно-духовному сенсі розглядав її як істоту, наділену Г. Тобто таку, яка бере активну участь у суспільному житті полісу, громади, насамперед, у роботі законодавчої, судової та виконавчої влади – в цьому він вбачав прояв її свободи. В протилежному випадку вона раб, оскільки не має почуття Г.

Група тиску (прованс. drор – вузол, grораr – зв'язувати) – суспільно-політичне лобістське об'єднання, що задовольняє власні інтереси засобами впливу на основні суб’єкти влади. Це своєрідна форма тіньової влади. Г.т. виконує функції лобізму в політиці, особливо що стосується сфери економічних інтересів. Г.т. можна вважати профспілкові та громадські об’єднання, оскільки їх статутними зобов’язаннями є цілеспрямований вплив на державу з метою захисту своїх членів, які, як правило, є найманими працівниками. Якщо брати демократичні правові держави, то її органи також мають бути своєрідними Г.т., особливо якщо це соціально орієнтовані держави: об’єктом їх тиску є багаті й заможні верстви населення, на яких вона накладає певні податки, спрямовуючи кошти на соціально незахищені верстви населення. Саме цим зумовлена наявність державної форми власності в так званих капіталістичних країнах, які, фактично, є країнами з вільною ринковою економікою. Цього не враховувала марксистсько-ленінська політична наука, тому марно сподівалась на настання пролетарської соціалістичної революції.

Дезінформація (фр. dеs – заперечення та information – повідо­млення) – завідомо неправильна, неправдива інформація. Д. широко застосовується в політичному житті будь-якого суспільства, особливо тими соціальними й власне політичними суб’єктами, які мають безпосереднє відношення до владно-управлінських функцій. Д. також є важливим інструментом у міждержавних відносинах, оскільки бути щирими, відвертими й правдивими тут майже неприпустимо. Якщо йдеться про політичні партії, то вони, намагаючись увійти до влади, часто використовують обіцянки як нібито придатні форми Д., оскільки без цього їх не оберуть до неї. Якщо йдеться про певні керівні органи соціальних структур, то вони використовують Д. як засіб підвищення свого авторитету як серед суспільства, так і серед тих його категорій населення, які віднесені до них. Так, в добу СРСР панівною була ідеологія про історичну місію робітничого класу, яка багато в чому займалась Д. як відносно своєї сутності, так і відносно самого класу і суспільства в цілому. Масові інформаційні видання, попри назви, не були правдивими, швидше – дезинформаційними.

Декларація (лат. deklarо – заявляю, оповіщаю) – офіційне проголо­шення суб’єктами політико-державного процесу головних принципів діяльності або повідомлення про принципові програмні зміни. Якщо взяти новітню політичну історію України, то такою Д. слід вважати „Акт проголошення державної незалежності”, або Д. про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. Д. займають важливе місце в політичному житті будь-якої держави, міжнародного співтовариства загалом. Звичайно, якщо вони не декларативні, тобто не голослівні, а такі, що спираються на потужну громадську підтримку. Так, „Акт...” передбачав проведення загальноукраїнського референдуму і був підтриманий понад 90%%-ми виборців, які взяли участь у ньому.

Демагогія політична (гр. dетаgogіа, від dеmоs – народ і аgо – веду) –введення в оману свідомості широких верств населення засобами спекуляції на їх потребах і сподіваннях з метою досягнення політичного успіху. Д.п. – спосіб впливу на свідомість суспільства з боку державних органів або політичних партій, пов'язаний із свідо­мим або неусвідомлюваним обманом щодо вирішення певних суспільно зна­чимих завдань і народних сподівань. Д.п. зумовлена, як правило, від­чуженням громадян від влади, з недовірою до неї. Тому виникає потре­ба надання суспільству певних духовних орієнтирів, щоб, спонукати йо­го до активних дій під керівництвом демагогів. Свідомий обман суспі­льства найчастіше проявляється з об'єктивних причин – існують дер­жавні секрети, а також об'єктивний стан свідомості суспільства не дозволяє радитись із ним, тому обираються спрощені схеми пояснення складних проблем. Тобто, „святий обман” може бути виправданим, при­наймні історією. Переважно ж Д.п. здійснюється без бажання обманути. Зміст пропонованих суспільству звернень настільки спокусливий, що в нього щиро вірять ініціатори. Злого умислу не має навіть злодій, не кажучи про політичних діячів. Так, не слід сумніватись в щирості на­мірів КПРС щодо побудови комунізму до 1980 року. Ліки від Д.п. – де­мократично-правовий устрій держави, заземленість програм на сього­денні, широке залучення мас до державотворчих процесів. У кризовий період Д.п. може навіть не вистачати, адже реалізм не завжди лікує.

Демократія – форма державно-політичного устрою, яка функціонує на основі найширшої влади народу. Ставлення до Д. в історії суспільно-політичної ду­мки дуже суперечливе. Платон і Арістотель відносили Д. до неправильних і найгірших форм правління; нині Д. набуває статусу „священної корови”. Ефективність Д. залежить від багатьох чинників. Серед них: а) історич­на традиція, оскільки всі народи починають з неї – родовий устрій гру­нтується на засадах самоуправління, коли немає відчуженості її членів від справ громади; б) рівень громадянської свідомості різний у різних народів, тому Д. не завжди приживається у всіх країнах і з цієї причи­ни також; в) Д. не може бути нав'язана народу як його політичний уст­рій без того, щоб він багатьма своїми поколіннями не зробив її для се­бе зрозумілою і прийнятною; г) мають бути відповідні економічні чинни­ки для утвердження Д. – це насамперед приватна форма власності, яка фо­рмує її володаря в якості суб'єкта державотворення, а не пасивного об'­єкта; д) звичайно ж політико-правова ідеологія як провідна в суспільст­ві, яка робить його громадянським, отже, демократичним. Д. є: безпосере­дня, коли всі рішення приймаються всіма зацікавленими особами – це мо­жуть бути збори громад, загальні вибори, референдуми; представницька, коли увесь народ обирає з себе певну кількість людей, наділяючи їх по­вноваженнями говорити від його імені. Сучасні Д. поєднують в собі заз­начені прояви, розвиваючись у напрямі розширення сфери їх застосування. Антиподи Д. – анархія, охлократія, олігархія, авторитаризм, абсолютизм.

Демократія представницька – порядок розгляду і вирішення дер­жавних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними). Д.п. змінила принципи родо-племінного самоуправління, ставши формою державної організації суспільства. Разом із нею прийшли управлінські законодавчі рішення, які приймались органами Д.п., або спираючись на звичаєве традиційне право, або всупереч їм, або ж доповнюючи їх відповідно до нових суспільних реалій. Залежно від цього її можна вважати прогресивним чи регресивним політичним надбанням. Формою Д.п. є в першу чергу законодавчі органи – сенати, конгреси, парламенти, ради тощо. Недоліки Д.п. можна долати засобами побудови громадянського суспільства, коли народ, який обирає її, не забуває її контролювати, вимагає постійних звітів перед собою за ті рішення, які повинні відповідати його інтересам. Не завжди це вдається, тому часто Д.п. вироджується у спадкову владу. Але завжди народ як суверен зобов’язаний розуміти, що провина за деградацію Д.п. лежить на ньому – забуваючи про функцію контролю, він сам виводить себе за межі демократичного буття в забуття.

Депортація (лат. dероrtаtiо – вигнання, вислання) – примусове ви­селення з місця постійного проживання, навіть вигнання за межі держа­ви, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режи­мом в якості соціально небезпечних осіб. Практика Д. була широко розповсюджена в колишньому СРСР. Так, були переселені зі своїх автохтонних земель кримські татари, калмики, чеченці, інгуші та ін. народи. Проблема, з якою вже впродовж майже 20-ти років живе Україна, якраз і пов’язана з поверненням кримських татар на свою історичну територію, яка вже зайнята представниками інших народів, в основному росіян, переселених в Крим після Великої вітчизняної війни з певних областей Росії. У 1922 році з тодішньої РРФСР були депортовані найвидатніші представники інтелігенції (понад 500 чоловік), що суттєво послабило інтелектуально-духовний потенціал нації. У 1974 році Д. був підданий видатний радянський письменник О.Солженіцин. Можна стверджувати, що метод Д. постійно застосовувався радянською владою по відношенню до українців. Так, у 1939 році із приєднаних земель Західної України було виселено близько двох мільйонів людей, половина з яких на Донбас, інша в Сибір. До політики Д. можна також віднести постійну практику свідомих закликів до переселення на інші землі в межах СРСР нібито для їх освоєння, причому найбільшою мірою до цього заохочували саме українців. Служба в армії, яка була обов’язковою, переважно не проходила на території своїх республік.

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, су­купність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управ­ління суспільством від імені народу. Д. – головний інститут організації політичної влади в суспі­льстві. Д. виникає як найбільш ефективний механізм стримування природ­ної агресивності людей і народностей. Справа в тому, що етнічна прина­лежність має підсвідомий критерій, який поділяє їх на „своїх” і „чужих”. Звідси фактично природжена агресивність і ворожнеча між людьми, зафік­сована правовою нормою ще в Римській імперії: „людина людині вовк”. Це визнавав і Маркс, відзначаючи, що першою історичною формою колективної праці була війна. Д., таким чином, має головну функцію – нормативно-впорядкувальну, управлінську, регулятивно-правову. Деформації Д. пов'я­зані з підміною правової норми морально-релігійною або ж партійно-ідео­логічною. Природні засади людського буття, отже, роблять Д. вічним супу­тником людської історії, її постійним атрибутом, що має статус божест­венності. Ось чому зрілість народу визначається тим, наскільки потужним є його бажання мати власну Д. Без такого бажання, зазначав Гоббс, народ є натовпом. Звичайно, божественність Д. залежить від її типу, який, в свою чергу, визначається змістом народного менталітету. Бездержавні на­роди приречені історією на зникнення. Українці не є таким народом, але їх трагедія в тому, що Д. у них була демократична, а спільники мали тя­жіння до монархічного абсолютизму й тоталітаризму, були політично не споріднені.

Держава демократична – тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демо­кратичний тип політичної культури забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими грома­дянськими правами свободами. Д.д. є найвищим типом політичного устрою суспільства в тому випадку, коли народ свідомий своєї сутності, яку Аристотель визначив як політичну, громадську й, врешті, громадянську. Оскільки це досить складно, то Д.д. являє собою так званий ідеальний тип, якому в самій політичній дійсності відповідає чітко вироблена процедура, виконання й дотримання якої контролюється як державними органами (прокуратура, суди), так і основними суб’єктами суспільно-політичного життя, насамперед політичними партіями й громадськими організаціями. Для утвердження Д.д. важливо, щоб державні керманичі, які входять до основних гілок влади, як і державні службовці всіх рівнів, мали високий рівень політичної культури, який би максимально стримував їх антидержавні схильності, в першу чергу корупційні діяння. Прикладом такої Д.д. є ФРН, США.

Держава правова – головний політичний інститут громадянського суспільства, основною ознакою якого є домінування правових норм у всій різноманітності суспільних відносин, забезпечене юридичною рівністю громадянина й держави. Д.п. можлива в тому випадку, коли сформоване громадянське суспільство – в такому випадку органи влади функціонують як його органічне продовження. Як правило, Д.п. формується в умовах республіканського типу суспільно-політичного устрою, тобто є справою самого народу, який здійснює свою владу як свідомий того, що суверенна воля належить саме йому. В такому разі, ставши представником державної форми влади, громадянин принципово не змінює свій, як зазначав Гегель, державницький умонастрій. Д.п. можна визначити за тим, наскільки широко розповсюджена в ній практика юридичного захисту населення, настільки регулярно, перш ніж здійснити будь-який юридичний крок, громадянин звертається за консультацією до органів правової консультації та контролю.

Держава соціальна – держава, що прагне до забезпечення кожно­му громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Д.с. стала наслідком того, що в так званих антагоністичних суспільствах, відверто розділених на бідних і багатих, суспільно-політичне життя супроводжувалось постійними потрясіннями, включно до повстань і революцій, органи державної влади виявляли свою лояльність не до знедолених, а до багатіїв. Тому держава сприймалась народом як орган насилля, а не орган управління чи захисту прав кожного громадянина. У зв’язку з цим, починаючи з середини ХХ ст., почала розроблятись концепція Д.с. як такої, яка опікується загальнонаціональними, а не груповими, клановими, олігархічними, класовими інтересами. Ясна річ, що в першу чергу йшлося про засоби збереження миру і злагоди в суспільстві, неможливі без того, щоб всі верстви населення відчували на собі державну опіку й підтримку своїх життєвих інтересів і потреб. Таким чином функція їх захисту стала домінуючою – головний засіб полягає в підтриманні належного рівня і якості життя, який би не принижував гідність і достоїнство кожної людини, оскільки це вихідна правова цінність громадянського суспільства.

Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіаль­ної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими. Д.у. створюється заради пошуку найбільш оптимальної форми здійснення основних функцій держави, насамперед управлінської. Сама держава може бути конфедерацією своїх структурних складових, федерацією або ж унітарною країною. Так, Швейцарія є конфедерацією 25-ти кантонів, серед яких німецько-, франко- та італомовні. Центрального уряду, як обраного всією країною, фактично не існує – країною керує представницький орган від кантонів. США є класичною федерацією 50-ти штатів, які мають відносну законодавчу, виконавчу й судову незалежність від центральної влади. Унітарні країни мають адміністративно-територіальний поділ, але структурні складові не мають будь-якої автономії, яка б визначала їх як хоча б мінімальних суб’єктів автономного політичного процесу. Унітарною державою є Україна, але в її складі є Автономна Республіка Крим, що породжує досить суттєві проблеми у взаємовідносинах з центральною владою. Що стосується національної ознаки, то такою державою був СРСР як водночас федеративна країна, проте за суттю вона була унітарною. Особливості відносин між структурними складовими держави визначаються тим, чи є вона правовою, чи авторитарно-деспотичною.

Деспотизм (гр. dеsроt – володар, самодержець) – дер­жавний устрій, що характеризується абсолют­ним свавіллям влади на тлі безправ'я підданих. Д. має своє об’єктивне виправдання в певних психофізіологічних характеристиках, властивих як окремим людям, так і їх етнокультурним об’єднанням. А саме: є люди з сильним вольовим характером, а є зі слабким, хворобливим, меланхолійним. Для функціонування народу як цілісності вкрай важливо, щоб він був з’єднаний або ідейно, що складно, або вольовим керівником, яким не завжди є розумно-вольова людина, частіше це афективно-вольова, в свідомості якої, до того ж, домінує воля до влади. На тлі слабкої колективної волі народу такий характер стає бажаним для нього і він, терплячи кривду від деспота, все ж мириться з Д. як формою організації державного устрою. Якщо цілий народ має героїчно-звитяжну вдачу, тоді Д. не приживається на тривалий час. Коли говорять про східний Д., то він багато в чому зумовлений геополітичними причинами – несприятливі кліматичні й географічні умови життя спонукають до дотримання жорсткої дисципліни, до якої народ, який бажає порядку, не завжди виконує його вимоги. Така концепція властива давньокитайському вченню легістів.

Децентралізація (лат. dе... – заперечення і сеntrаlis – серединний) – один із способів організації державної влади, пов'язаний із чітким розмежуванням функцій центру та регіонів. Як правило, Д. втілюється у специфічні для різних країн моделі, визна­чені історичними, географічними, релігійно-культурними і т.ін. фак­торами. У федеративних державах (США, Німеччина, Швейцарія тощо) Д. поєднує загальнодержавну цілісність з внутрішньою різноманітністю на рівні місцевого самоуправління (штати, землі, кантони), підкріпленого конституційним розмежуванням повноважень і компетенцій. В унітар­них державах Д. втілюється засобом встановлення кількох адміністра­тивних рівнів, які дозволяють органічно поєднати ідеї унітаризму та автономізму, чому сприяє високий рівень демократії (Франція, Японія, Швеція та ін.). Радянський унітаризм показав свою неефективність то­му, що декларувалась федерація, адміністративні рівні, але був принцип демократичного централізму, фактично, монополізму центру. Д. має ряд сутнісні ознаки: незалежність від форми державного уст­рою, чітке законодавче розмежування функцій та повноважень між різ­ними рівнями управління, цілеспрямований розвиток розгалуженої систе­ми місцевого самоврядування, невтручання держави у сферу суверенних прав суб'єктів регіональної влади, подолання патерналізму через діа­лог і співпрацю центру і регіонів тощо. Д. підкріплена „Всесвітньою декларацією місцевого самоврядування”. Д. можлива лише на засадах громадянського суспільства, в якому кожен громадянин є своєрідною державою „в собі”, але також із державою „в центрі”.

Диктатура (лат. dictatura – необмежена влада) – спосіб здійснення політичної влади особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спира­ється на фізичний, ідеологічний, морально-психологічний примус впродовж тривалого часу або ж тимчасово, наприклад, для ви­ведення країни з кризового стану. Д. не можна однозначно оцінювати як виключно негативну форму правління. Створення держави вже є проя­вом необхідності протистояти хаосу суб'єктивізму пристрастей і ба­жань, які отримують безмежну волю особливо в кризові періоди життя суспільства, коли інстинкт виживання порушує будь-які табу традицій і звичаїв. Має об'єктивні підстави на життя Д. розумної волі, влас­тивої монарху. Взагалі, тяжіння до Д. можна вважати закономірністю історичного розвитку суспільства і держави., про що свідчить цикл змін форм правління: монархія, аристократія, олігархія, демократія, тиранія. Демократію можна вважати альтернативою Д., але діалектич­ною, адже вона передбачає Д. закону, Д. гармонії суспільного та ін­дивідуального інтересу, Д. усвідомлення того, що без „демократичної Д.” буде значно гірше. Об'єктивних підстав для прояву позитивних ас­пектів Д. не можуть мати будь-які політичні, взагалі, групові суб'єкти влади на зразок Д. пролетаріату. Це суто теоретичні поняття, які відіграють суттєву роль у науковому пізнанні, але втілювати їх у су­спільно-політичну практику означає творити жахи Д.

Дисиденти (лат. dissidens, dissidentis – незгідний, від dissidere – не по­годжуватися, розходитися) – інакомислячі особи, які виступають проти існу­ючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці. Д. спочатку були людьми, які в чомусь не погоджувались із церковною догматикою і яких церква жорстоко переслідувала. Не слід забувати, що європейські держави включно навіть до 19-го ст. були теократичними державами, тому Д. потерпали як від церкви, так і держави. Так, в царській Росії фактично першим Д. був видатний філософ П.Чаадаєв, якого не лише церква, але й держава, оголосили божевільним за ідею християнської єдності Росії з Європою, хоча вона й католицька та протестантська. Церква відлучила від, як вона висловлюється, свого нібито священного тіла геніального письменника й філософа Л.Толстого, а ще раніше піддала анафемі, тотожній визнанню будь-кого Д., видатного українця гетьмана І.Мазепу. Практику оголошення Д. всіх, хто в чомусь із нею не погоджувався і мав вплив на суспільство, широко використовувала КПРС. Розпад СРСР показав, що Д. в сенсі нерозуміння сутності вченні Маркса, була саме вона. В демократичному громадянському суспільстві й правовій державі практики оголошення інакомислячих Д. не існує, оскільки свобода слова й мислення гарантовані права людини.

Дискредитація (фр. discrediter – підривати довіру) – один із способів ведення політичної боротьби, коли для досягнення цілі, якою є недопущення до влади своїх партійно-ідеологічних опонентів, діє принцип „мета виправдовує засоби”. Д. особливо потужно застосовується політичними партіями, які мають полярно й антагоністично протилежні ідеологічні засади. Крім того, Д. властива тій політичній партії, яка монопольно править у країні. Так, в СРСР існувала єдина партія – комуністична, яка була правлячою впродовж понад 70-ти років і виходила з дискредитаційної тези про те, що всі інші політичні сили в будь-яких державах не є виразниками загальнонародного інтересу, тому всіляко оббріхувала їх, застосовуючи різного роду ярлики до них – опортуністи, ревізіоністи, реформісти, націоналісти, фашисти і т.п. Практика Д. своїх політичних опонентів, на жаль, властива більшості сучасних українських політичних партій – вони не вбачають в їх діяльності нічого позитивного. В основі такого підходу хибна ідея про те, що нібито головна мета партій – завоювання державної влади. Звідси всі інші піддаються Д. фактично будь-якими методами як конкуренти в боротьбі за владу, а не як співгромадяни з іншими політичними поглядами, не як опоненти.

Дискримінація {лат. Discriminatio – розрізнення, розділення) – свідо­ме обмеження (повне або часткове) невід’ємних прав і свобод, що застосовується до діяльності учасників політичного процесу з протилежними й непримиренними ідеологічними поглядами. Д. буває за найрізноманітнішими ознаками: статевою (жінки в усіх країнах значно менше задіяні в органах влади, хоча часто вони дискримінують себе самі, не обираючи до законодавчих органів представників своєї статі), віковою, расовою, політичною, соціальною, освітньою, релігійною тощо. В історії людства найчастіше Д. застосовувалась на расовій, етнічній, класовій, віковій основі. Так, ще на початку 60-х років ХХ ст. у Швейцарії жінки не мали права голосу, а у США переважна більшість темношкірого населення. У багатьох країнах права голосу не мали й донині не мають люди, позбавлені волі через судові рішення. Багато в чому діючий нині в Україні закон про пропорційні вибори до органів влади всіх рівнів є проявом Д., оскільки суперечить конституційному праву кожного громадянина обирати й бути обраним без того, щоб належати до якоїсь політичної партії. Слід також говорити про індивідуально санкціоновану Д., коли людина не користується наданими їй правами, наприклад, правом виборчого голосу, а потім звертається до органів влади, вважаючи їх зобов’язаними до виконання своїх прав. Тому є країни (Австралія, Нова Зеландія), де кожного громадянина зобов’язують до користування правом обирати.

Діяльність політична – різновид суспільної активності індивіда, або різноманітних об'єднань, пов'язаний із реалізацією ними своїх політичних інтересів, зобов'язань, намірів. Д.п., як правило, носить свідомий характер, хоча суб'єкти Д.п. досить часто використовують для реалізації своїх цілей елементи стихійної діяльності народних мас. Д.п. здійснюється на двох основних рівнях – теоретичному і практич­ному. До першого слід понятійний рівень розуміння змісту політичної свідомості, до другого – організаційно-контролюючу дія­льність основних суб’єктів політико-державної влади, в першу чергу тих, хто здійснює її безпосередньо, контролюючи законодавчу та виконавчу гілки влади. Пасивний рі­вень Д.п. – прийняття участі у виборах, обговореннях в ЗМІ, мітин­гах, страйках, так би мовити, за компанію. Активний рівень Д.п. по­в'язується із професійною роботою у відповідних політичних та гро­мадських структурах на рівні відповідального суб'єкта, а не просто чиновника. В Україні, незважаючи на велику кількість політичних пар­тій, якраз не вистачає активної складової Д.п., безпосередньо замк­неній на бажанні відповідального ставлення до неї. Тому Д.п. виро­дилась у політичну демагогію, у постійні дискусії щодо пошуку вин­них, у практику самовиправдання. Це не подобається народу, але й він вражений бацилою безвідповідальної демагогії, зумовленої тим, що у тоталітарних режимах Д.п. ніколи не була його функцією, а від­повідальності він брати не звик, як і всі його представники.

Еволюція політична – процес поступових змін у політичній свідомості громадян та, як наслідок, у формах державного та громадського управління суспільством. Е.п. протистоїть революційним змінам, якими часто хворіють безвідповідальні суб'єкти політики і які мають своє постійне живлення в особливостях міфоло­гічної свідомості з її сподіваннями на чудо. Ідеологія Е.п. – здо­ровий консерватизм, розуміння того, що зміни в свідомості не можуть бути різкими, а без свідомості не можна розраховувати на ефективну політику. Е.п. в Європі тісно пов'язана із процесами Відродження, Реформації, Просвітництва, які відбувались протягом багатьох сто­літь. Слід зазначити, що К.Маркс був також прихильником Е.п., вва­жаючи, що політичний переворот ніколи не досягне мети – вона, на­віть найблагородніша, усвідомлюється набагато пізніше від самого перевороту і зовсім не його учасниками. Е.п. включає: а) репрезен­тацію групових інтересів державним інституціям; б) прийняття рішень і формулювання політичної волі; в) реалізація політичної волі через управлінські рішення. Наші проблеми в тому, що Е.п. стосується і держави, і народу, що ніколи не мали навичок ані державних, ані ево­люційних. Але іншого шляху, окрім Е.п., немає, звичайно, ефективного.

Егалітаризм (фр. еgаlіtе - рівність) – теоретичне обгрунтування рівності як принципу організації суспільства як необхідна умова практичної діяльності держави. Егалітаризм – суспільно-політичні теорії, що пов'язують прогре­сивні зміни в усіх сферах життя країни з рівністю як визначальною категорією функціонування держави. Фактично ж рівність усвідомлюва­лась як тотальна зрівнялівка. Ось чому Е. не підтвердив своєї життє­здатності, а ідея рівності реалізувалась на засадах індивідуалізму, поєднаного і підкріпленого реальним правом на володіння приватною власністю, в першу чергу правом власності на власну думку, власне ми­слення, отже, на вільну думку й свободомислення. Е. як принцип реалі­зувався в історії на релігійно-християнській та радянсько-комуністи­чній підставі. Найбільше несприйняття для Е. – це несприйняття при­ватної власності, яка постійно усуспільнюється, а разом з нею усуспі­льнюється й індивідуальна свідомість: ніхто не має ані індивідуаль­ної долі, ані індивідуальної думки. Відтак, будується держава на засадах загальної рівності, фактично, одноманітності, рівності в одно­манітності; громадська думка не вивчається, оскільки вона одна у всіх. Е. на практиці звівся до авторитаризму й тоталітаризму, різноманіт­ність якого тільки від того, що з часом з'являються інші індивіди державного рівня, які самим цим фактом вносять елемент інтерпретації в одну-єдину думку. Не випадково, що Е. законсервував прогресивний розвиток держав і країн, що грунтувались на ньому. Між тим ще Енгельс зазначав, що тільки перед тираном всі рівні, а саме: рівні нулю. Е. цивілізованого зразку йде від рівності вихідних умов і від обов'язку держави вирівнювати рівень життя до певних пропорцій.

Екстремізм (лат. ехtrетиs – крайній) – в ідеології й політиці схиль­ність до крайніх поглядів і способів досягнення певних цілей, серед яких і повна руйнація існуючих громадських структур та інститутів. Е. властивий тим політичним суб’єктам, які, по-перше, вважають свої погляди на будь-яку проблемі єдино вірними й об’єктивними, по-друге, є носіями психології так званого суб’єктивного ідеалізму в крайній формі його прояву – соліпсизмі, по-третє, проявляють нетерпимість до інших поглядів, по-четверте, переконані в тому, що проблеми вирішуються радикально й революційно, а не еволюційно, не поступово. Як правило, Е. властивий партіям комуністичного, радикально-націоналістичного, релігійно-фанатичного спрямування. Е. в сучасному світі використовується різними суб’єктами як ідеологія, яка виправдовує тероризм. Тобто, потрібно розвивати демократичні інститути в напрямку максимально можливого прискорення проблем, перед якими постають як окремі люди, так і цілі народи, інакше постійно буде існувати загроза застосування Е.

Еліта політична – меншість, яка, проте, визначає сутнісні заса­ди суспільно-економічного, політичного, культурного, релігійного, взагалі – духовного життя країни. При цьому вона не обов'язково безпосередньо задіяна в державних владних структурах; йдеться про те, що саме її розуміння складає сутнісні засади державно-політично­го розуму. Усвідомлення значимості Е.п. йде від давніх давен: про це говорили Конфуцій, Геракліт, Платон, Арістотель, релігія будує царс­тво небесне на Богові як найкращому і єдиному, на месії. Однак в реальній історії перемагав егалітаризм церковників, а не мислителів, тому розуміння значення Е.п., не набуло ще того рівня, який справді в інтересах самого народу. Е.п. складається із інтелектуалів, які або є членами партій, або ж радниками в них та державних діячів. Е.п. є тією меншістю, яка не обирається, а яку обирає об'єктивних дух наро­ду в якості свого втіленого провідника. Для підвищення суспільного статусу Е.п. потрібно розрізняти її від еліти владної, яка не, завжди найкраща, тому що її обрав народ за своїми мірками, а не мірками на­родно-історичного розуму. Тут позитивну роль повинна відігравати елі­та, визнана народом: наукова, технічна, мистецька, церковна – вона здатна прихилити народ до Е.п. по істині, а не за владою.

Еміграція (лаг. етіgrаtіо – виселення, переселення) – переселення або свідомий виїзд в іншу країну, тривале перебування громадян за межами батьківщини. В політичному плані Е. має суттєве значення, оскільки люди, які емігрують за межі будь-якої країни, вже проявляють певну нелояльність до існуючого режиму в державі. Це повинно спонукати правлячу еліту, всіх суб’єктів політичного життя до прийняття відповідних заходів, які б змінювали ситуацію в демократично-правовому напрямку, від якого залежить і рівень добробуту населення. Так, СРСР не дозволяв Е., але це стало однією з причин системної кризи, яка, врешті-решт, призвела до саморозпаду нібито потужну державу. Е. породжує в країні, до якої емігрують, додаткові проблеми, оскільки велика кількість переселенців порушує звичний ритм життя, адже пристосуватись до більш цивілізованої країни нелегко. Так, є досить суттєві проблеми з великою за кількістю еміграцією (іммігранти) в ФРН з Туреччини. На нинішньому етапі розвитку людства з такими проблемами зіштовхуються колишні метрополії, до яких масово переселяються колись підкорені ними народи. Серед таких країн Велика Британія, Росія, Франція. Багато клопоту має Україна, яка є, фактично, проміжною ланкою для емігрантів з Азії до Західної Європи.

Етатизм (фр. еtаt – держава) – одержавлення соціально-політичного життя за допомогою відповідної ідеології, але перш за все засобами примусу за допомогою органів виконавчої та судової влади. Шляхом подолання Е. є побудова громадянського суспільства, яке покликане до підпорядкування собі держави як необхідного засобу для його ефективного функціонування. В протилежному випадку, коли держава поглинає суспільство, у людей складається хибне розуміння її сутності й історичної місії. Ось чому в період феодально-монархічних держав, а також в так званий період монополістичного капіталізму, виникли комуністичні ідеології, які вважали за необхідне взагалі ліквідувати інститут держави як виключно паразитичного утворення, а також розповсюдились різного роду анархічні вчення, які спекулювали на невдоволенні населення негативними проявами держави, насамперед надмірною централізацією й бюрократизацією влади. Крім того, Е. робить суспільство закритим, а громадянське суспільство, зберігаючи інститут держави як допоміжний, відкритим.

Етнодержавознавство – органічна взаємодія етнонаціональних та суто державницьких факторів у політичній теорії та практиці, але з чі­тко визначеною етнічною домінантою. Політичне Е. зумовлене розпадом тоталітарно-імперських державних утворень, які три­валий час проводили політику національно-етнічної асиміляції. Е. пок­ликано сприяти відродженню національної державності на правовій осно­ві з урахуванням національного права, на базі його норм і теоретичних розробок. Воно включає: національно-державне будівництво, етнонаціональну політику, принципи державної підтримки етнонаціональних меншин, співвідношення етнокультурної та державної політики, захист спорідне­них етносів у діаспорі. Об'єктом вивчення Е. має бути: етнос та держава у їх взаємодії, спрямованій на взаємну підтримку; співвідношення унітаризму та федералізму в поліетнічній державі; проблеми юридичної етноконфліктології, суверенізації,: самовизначення нації, етнічних груп, особи, народу, держави. Е. має вирішальне значення для пострадянських країн, оскільки етнічний фактор як державотворчий фактично в СРСР іг­норувався і заперечувався. Важливість досліджень у галузі Е. зумовле­на тим, що приналежність до певної етнічної спільності визначається по-перше, на підсвідомо-інтуїтивному рівні, по-друге, поділяє людей за принципом „свої”- „чужі”, отже, по-третє, має потужну природно-біоло­гічну домінанту. Держава має враховувати етнічний фактор, якщо хоче виконати свою головну функцію – управління суспільними процесами.

Етнос (гр. еthnos – народ) – стійка сукупність людей, яка нале­жить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості. На основі Е. формується людина як політична етнонаціонально визначена істота. Саме тому потрібно, формуючи сучасні політичні нації, всіляко зберігати первинні форми громадськості, „первинні спільноти”, як висловлювався Аристотель. Засобами політико-партійної чи державної ідеології об’єднати народ дуже складно, про що свідчить негативний досвід СРСР, Югославії, Чехословаччини: звичайна людина є політичною істотою тільки через чітку приналежність до історично (еволюційно) сформованого народу як суб’єкта державотворчості. До чинників етнотворчості належать: групова власна назва; міф про спільних пращурів; спільна історична пам’ять; декілька диференційованих елементів спільної культури; зв’язок із конкретним рідним краєм; почуття солідарності у значної частини населення (Е.Сміт). Звичайно, що в сучасному світі Е. є чимось архаїчним, оскільки формуються політичні нації. Країни, в яких відсутня правова держава й громадянський тип суспільства, як правило, є відсталими, оскільки, складаючись із багатьох Е., не мають внутрішньої злагоди між ними: етнічна єдність діє за підсвідомим принципом „свої – чужі”.

Загальна декларація прав людини – акт, прийнятий Генеральною аса­мблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Містить в собі 30 статей, спрямованих за своїм змістом на повагу до прав людини та її основних свобод. Вклю­чає природні, громадянські, політичні і соціально-економі­чні права людини. Основний постулат З.д.п.л. – люди, будучи наділені розумом і совістю, у спілкуванні між собою повинні діяти в дусі братерства, дотримуватись принципу рівності в гідності й достоїнстві. Рівність забезпечується незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, віку, релігійних чи політичних переконань, національного чи соціального по­ходження, майнового чи фінансового становища і т. ін. Визначальним є право кожного на гідне життя, свободу, особисту недоторканість, на рі­вне застосування щодо себе закону. Людину не можна до рішення судових органів визнавати винною; кожна людина має право на правовий захист. Декларується також право людини на вибір місця проживання за власним бажанням, на свободу пересування в межах власної і будь-якої взагалі держави. Люди мають широкі права у сфері політичних свобод – свободу слова, організації та проведення мітингів, демонстрацій, критики неправових дій з боку держави. Містяться також положення про основні обов'­язки кожної людини перед державою та суспільством.

Заколот – змова вузького кола осіб з метою здійснення зброй­ного повалення існуючої влади або ж примус до прийняття нею потрібного рішення. З. досить часто супроводжує країни з неусталеною демократією, в яких вкрай низька політична свідомість і політична культура не лише у населення, але й лідерів. Так, збройні З. досить часто відбувались в африканських країнах впродовж 60-х – 70-х рр. ХХ століття. Можна вважати, що З. здійснили більшовики у листопаді 1917 року, називаючи його „жовтневим переворотом”, а потім після перемоги над білогвардійцями почали називати Великою Жовтневою соціалістичною революцією. Взагалі, в історичній науці та політології теорія З. є досить розповсюдженою. В тому числі вся історія СРСР і влади в ньому КПРС будувалась на тому, що проти нього всі ворожі сили планують різного роду заговори й З., що можна пояснити тим, що сама КПРС притримувалась теорії світової соціалістичної революції, яку не можна було здійснити інакше, ніж політичними переворотами, оскільки об’єктивних підстав для неї не було в жодній країні – розширення соціалістичних країн завжди відбувалось за рахунок військового втручання СРСР, тобто засобами З. Звичайно, що до практики З. долучається більшість потужних країн, які або були у свій час імперіями, або ж мають чи хочуть мати вплив на певні країни, на світову історію загалом.

Закон – в політологічному сенсі це відображення в пізнанні такого типу зв’язків між суб’єктами суспільної взаємодії, які мають об’єктивний, загальний, необхідний, внутрішній, посутнісний, усталений і постійно повторюваний статус. Цілком очевидно, що зв’язки між індивідуальними та колективними суб’єктами не можуть повною мірою відповідати наведеним типам, чим, власне, й пояснюється, з одного боку, певний динамізм суспільно-політичного життя, з іншого, постійна напруга в ньому, оскільки багато чого залежить від суб’єктивності, випадковості, індивідуальності, зовнішніх обставин, несуттєвих чинників, неповторюваної й не прогнозованої мінливості суб’єктів політичного процесу. Тому в політологічній науці досліджуються тенденції, закономірності як результат узагальнення, а не як лінійний прояв загального, не як мисленнєва дедукція з нього. Звичайно, що прояв З. в суспільному житті залежить від усталеності демократично-правових традицій, від історично вироблених звичок, властивих окремим людям, і звичаїв, властивих цілому народу.

Законодавча влада – система державних закладів, які мають право приймати закони, обов'язкові для всіх громадян та їх об'єднань, всіх державних установ. Закони не повинні суперечити діючій Конституції де­ржави. З.в. виникла як противага автократично-тоталітарним типам дер­жавного управління і устрою. Теоретичні розробки щодо місця і ролі З.в. в суспільно-державному житті містяться в працях багатьох мислителів, оскіль­ки закон за визначенням є прояв загального, спільного, внутрішньо нео­бхідного, а не свавільного і довільного, не одиничного. Чи не найпер­шим у Новітній історії принцип розподілу влад і специфіку З.в. обгру­нтував П.Орлик, а в Європі Ш.Монтеск'е і Ж.Ж.Руссо. З.в. в своїй зако­нотворчій діяльності повинна керуватися такими принципами. Перший – відповідність закону праву, оскільки в Конституції закріплюється прин­цип верховенства права, тісно пов'язаного з правдою, справедливістю, правильністю. Тому закон є лише юридичною формою права. Другий – пріо­ритетність і верховенство права, оскільки воно ніким не надається й ніким не може бути відчужене. Третій – формальна рівність, тобто рів­ний для всіх вимір свободи, рівні стартові умови, а не зрівнялівку. Залежно від того, наскільки діяльність З.в. у сфері законотвор­чості відповідає зазначеним принципам, настільки ефективною є її дія­льність. Звичайно, вона залежить також від якісного складу законодав­ців, від того, настільки вони є правосвідомими; також від того, наскі­льки правосвідомими є виборці.

Закрите суспільство – таке, в якому людська особистість жорстко підпорядкована цілому і не має поза ним якоїсь визнаної цінності. З.с., на думку К.Поппера, це – магічне, племінне, колективістське, за­грозливе для існування людини взагалі, включаючи її самознищення. Го­ловні ознаки З.с.: антигуманізм, автаркія (ізоляція), віра в існуван­ня магічних табу (заборон), культивація племінного духу; тотальність (всезагальність), яка ігнорує особу; „органічний” характер, спричине­ний відсутністю в ньому соціальної напруги, отже, повне підпорядкуван­ня організмові як цілому себе як частки. З.с. є тупиковим у розвитку народу. До З.с. спричиняють такі фактори: монополізація влади в одних руках, однопартійність політичної системи, контроль партійно-держав­ною елітою економічної, духовної, культурної сфер життя, монополія на інформацію, мілітаризація суспільства, відсутність соціальної мобіль­ності, жорстка структурованість і консолідованість суспільства на ос­нові масової міфології, культ влади, одержавлення всіх сфер життя. Ти­повим прикладом З.с. був СРСР сталінської доби, що, власне, й привело до самознищення всієї системи так званого соціалістичного табору.

Засоби масової інформації (фр. іnfоrто – надаю форму, створюю уявлення про щось, зображаю) – друковані видання, радіомовлення, телебачення, Інтернет, головна функція яких полягає в розповсюдженні інформації, спрямованої на повідомлення громадян про події, що відбуваються в житті даної країни, а також інших країн, знання про які переслідує певні політичні цілі. ЗМІ в розвиненому демократичному суспільстві часто виконують функції так званої четвертої гілки влади, оскільки об’єктом їх прискіпливого аналізу є діяльність основних трьох гілок державної влади – законодавчої, виконавчої та судової. Це не тому, що їм надані такі функції, а тому, що від викривальних аналітичних статей залежить тираж друкованих видань або аудиторія електронних ЗМІ, адже звичайній людині завжди цікаво знати, так би мовити, політичну кухню з внутрішнього боку, а не з офіційного. Роль ЗМІ в сучасному світі надзвичайно велика, оскільки майже не існує меж для розповсюдження новин та інформаційних повідомлень, особливо тих, що стосуються політичних рішень.

Ідеал (гр. іdеа – ідея, поняття, уявлення) – зразок, вища кінцева мета певних прагнень, властивих найрізноманітнішим видам людської діяльності. І. в політичному вимірі являє собою гармонійне суспільне утворення, в якому вирішенні будь-які конфлікти й непорозуміння між людьми й народами. Так, Платон розробив вчення про ідеальну державу, в якій правителями є мудреці, філософи, які визначають місце кожної людини в її житті на тій підставі, що є носіями найвищого об’єктивного знання, яким є знання ідеї блага. Звичайно, що І. не слід втілювати в емпіричну дійсність, оскільки це призводить до утвердження в суспільстві антигуманних форм правління, як і до приниження гідності й достоїнства звичайної людини. Якщо візьмемо християнство, яке є дуже близьким до державної влади в усі часи, то, створивши І. боголюдини, воно, попри декларації про створення людини як богоподібної істоти, фактично сприяло політичній практиці її приниження й самоприниження, навіть фізичного знищення. Аналогічно в СРСР будівництво комунізму пов’язувалось із дотриманням кожною людиною морального кодексу, вимоги якого виконували функцію І. Звідси постійні репресії проти власного народу, особливо проти інтелігенції й селянства. Хоча теоретики комунізму Маркс і Енгельс чітко заявляли, що комунізм – це не І., з яким має звірятись дійсність, і не стан, який можна будь-коли досягнути, а такий тип розвитку суспільства, в якому людина прагне до самовдосконалення, тому воно перебуває в стані перманентних вдосконалю вальних гуманістичних змін.

Ідентичність (лат. identificо – ототожнення) – усвідомлення особис­тістю своєї приналежності до певної групи, свого статусу, ролі. В політологічному сенсі І. потрібно пов’язувати з визначенням людини як істоти політичної, тобто суспільно-громадської, такої, яка знаходить своє завершення у виробленні державницької свідомості, державницького умонастрою. Якщо такий рівень І. присутній, вона і в своїй приналежності до певних соціальних структур буде проявляти ознаки відповідності тому, з чим потрібно себе ідентифікувати. Проблема політичної І. не є легкою, оскільки є багато інших напрямків самоідентифікації, набагато ближчих до душевних схильностей пересічної людини, ніж вихідна й субстанційна. Справа в тому, що суспільство тисячоліттями існувало в так званих представницьких формах здійснення державної влади, тому значна кількість людей відчужує від себе ті функції, які вона зобов’язана здійснювати саме як політична істота. Подібному відчуженню сприяє також недемократичність суспільств, навіть тих, в яких різні свободи гарантовані й захищені, але немає навичок місцевого самоврядування, починаючи з домоуправління. Як і немає розуміння того, що держава починається від людини і проявляється в її свідомості, а не в певних закладах і установах з відповідними табличками.

Ідеологія (гр. іdеа – поняття і Іоgоs – учення) – вчення про ідеї як спонукальні духовні чинники людської життєдіяльності. Як правило, це ідеї про суспільний устрій, правила, норми, принципи взаємин між людьми. Так, Аристотель, говорячи про політичну сутність людини, пов’язував це з тим, що тільки вона, володіючи мовою, здатна розмірковувати про добро і зло, справедливість і несправедливість, тобто здатна розробляти ідеї добра і зла, справедливості й несправедливості, врешті, виробити ідею права як міри справедливості та на її основі знайти своє індивідуальне й водночас суспільне завершення в ідеї держави. Зважаючи на наведене, під І., як правило, розуміють вчення про понятійно-пізнавальну й духовно-практичну взаємодію ідей, яке має чітку теоретичну форму і може слугувати засобом для визначення цілей, тактики і стратегії головних суб’єктів політичного життя, в першу чергу політичних партій. Хоча в демократично-правових суспільствах виникають дискусії відносно того, чи не є вплив І. на свідомість людини втручанням у сферу суверенності її свідомості. Йдеться про те, що в колишньому СРСР суспільне життя було надто заідеологізованим, тому опоненти з протилежного табору висували концепцію ідеологізації, а потім і редеідеологізації.

Ідеологія політична – система поглядів на процеси, що характеризують основні аспекти суспільних проблем, пов'язаних з функціонуванням держави як головного інструменту забезпечення життєдіяльності суспільства. Суб'єктами І.п. виступають головним чином політичні партії, хоча погляди на структуру і напрямки політичного життя суспільства мають всі громадяни. І.п. можна віднести до усталеної форми свідомості суспільства, а також як явище духовної культури, адже суспільно-політичні погляди на теоретичному рівні розглядались завжди як частина соціально-філософських роздумів мислителя. Структура І.п.: політичні ідеї, ідеали, теорії, концепції розвитку суспільства, політичні програми, пробле­ми партійного будівництва, напрямки партійної діяльності тощо. І.п. як правило схильна до теоретичної та практичної апеляції до певних со­ціальних структур, здатних реалізувати програмні цілі суб'єктів політичного процесу. Тому суттєву роль у функціонуванні І.п. відіграють про­фесійні партійно-державні теоретики-ідеологи. Для підсилення практи­чного ефекту від І.п. вона розробляється в якості відображення так зва­них корінних інтересів певних суспільних структур. Найбільш заідеологі­зованою в історії політичної думки була комуністична ідеологія – вона грунтується на абсолютній переконаності у виключній правоті власної І.п. І.п., безумовно, має бути присутньою в житті суспільства, але партійний пріоритет не повинен бути домінуючим, інакше вона веде до конфронтації в суспільстві, до його некерованості.

Іміджологія – прикладна наука, що вивчає проблеми формування й створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, виробляє су­купність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомо­сті відповідних образів реальних суб'єктів політики. І. є зовсім молодою наукою, яка постала на стику політології та психології сприйняття. Якоюсь мірою вона є реакцією на послаблення ідеологічного впливу політичних партій на людську свідомість як кропіткого тривалого засобу її формування в бажаному напрямку. Оскільки бажання мати владу залишається, а демократично-правові завоювання цивілізації зробили людину суб’єктом автономної волі й автономного, хоча й суб’єктивного, розуму, політичні теоретики звернулись до практики миттєвого впливу на масову свідомість засобами її враження чимось настільки вразливим, що вона майже раптово здатна змінити свої внутрішні переконання, або навіть відкинути їх, на користь симпатій до певного суб’єкта політичного життя. Звичайно, не йдеться про короткий термін, але такий, який вимірюється декількома роками, за вдалого випадку – декілька місяців. Так, І. всього за декілька місяців зробила з В.Путіна, зовсім невідомого загалу, людину, за яку у 2000 році проголосувала абсолютна більшість виборців Росії, повторивши це у 2004 році. Прикладною частиною І. займаються іміджмейкери.

Імперія (лат. ітреrіит – влада, панування) – одна з розповсюджених в історії людства форм державного устрою, принципом побудови якої є включення до єдиної держави народів з різними за своєю дією чинниками, що визначають їх цілісність. Тому І. будується на примусі як визначальному факторові свого існування. І. ха­рактеризується: наявністю колоній та їх фактичною безправністю; єдиною ідеологією; існуванням військової, політичної та адміністративної бю­рократії; культом і культивуванням насилля як принципу вирішення всіх проблем; національно-культурною асиміляціею; зовнішньою військовою, полі­тичною та ідеологічною агресивністю; обмеженням різноманітних прав лю­дини; реакційністю і консерватизмом, догматизмом у ставленні до щонай­менших новацій; самоізоляцією та намаганням підпорядкувати собі увесь світ. Все це яскраво свідчить про неефективність І. як Форми державно­го устрою, тому всі І. неодмінно розпадались під впливом насамперед внутрішніх факторів, які робили їх закритими, отже, тупиковими в своє­му розвиткові суспільствами. Хоча „винними” всі І. в своєму занепаді завжди вважають зовнішні чинники. І., як правило, послуговуються кос­мополітичними теоріями: християнською, комуністичною, лінгвістичною. Проблеми сучасної України тісно пов'язані з колоніальним віковим ста­тусом, який для багатьох став природним і навіть „рідним”.

Імпічмент (англ. ітреасhтеnt – звинувачення) – визначена законом процедура притягнення до відповідальності посадових осіб за здійснені ними порушення до завершення терміну їх повноважень. І. оголошується по відношенню до найвищих посадових осіб держави, насамперед, до президентів країн, оскільки вони обрані народом на загальних виборах. Звичайно, що ініціює процедуру І. законодавчий орган як також обраний народом. Підставою для оголошення процедури І. є, по-перше, доведений склад злочину, здійснений певною особою, по-друге, прийняття рішення так званою кваліфікованою більшістю, яка, якщо брати Україну, складає три чверті голосів народних депутатів Верховної ради. В новітній історії процедуру І. проходив у 1976 році Президент США Р.Ніксон, який залишив цю посаду. Потім Президент США Б.Клінтон, але він не пройшов її, оскільки сенат не набрав необхідної кількості голосів. Загалом, процедура І. необхідна, але досить громіздка й не завжди може застосовуватись справедливо через політичну суб’єктивність опонентів влади. Тому І. на практиці використовується ними як засіб тиску на владу, як це впродовж багатьох років відбувається в Україні.

Інавгурація (лат. іnаиgиrо – присвячую) – урочиста церемонія вступу на посаду глави держави, яка передбачає публічне виголошення ним клятви та програмної промови. І. має безумовний символічний характер і дає ефект в демократичних суспільствах, оскільки в них тісно пов’язані політична ідеологія з високим рівнем морально-етичної культури високопосадовців. В останні роки термін і процедуру І. широко застосовує політологія і політична практика. Проте якогось особливого впливу на суспільну свідомість вона справляє, а є швидше за все звичним запозиченням без належної роботи по формуванню громадянської свідомості у широких верств населення. Не слід забувати, що кожна людина, стаючи громадянином держави й отримуючи виборчі права, проходить своєрідну й специфічну внутрішню І. на політичну зрілість. Така позиція знаходить своє підтвердження в тому, що верховна влада в демократичному суспільстві належить народу, який здійснює свою суверенну волю безпосередньо в, так би мовити, церемонії виборів та референдумів, а опосередковано в процесі перебування в урочистому стані власної свідомості, яка святкує свято своєї приналежності до громадянського стану і статусі. Тому державні органи влади й оголошують державні свята, щоб освячувати буденну свідомість свідомістю суспільною, урочистою, адже свято – це урок випробування на прояв у собі політичної сутності.

Інженерія виборча (лат. іngеnіут – уроджені здібності, дотепність, талант, геній) – певні маніпулятивні технології, метою яких є позитивний вплив на свідомість електорату програмних цілей суб’єктів політичного життя. Феномен І.в. тісно пов’язаний з іміджологією та роботою так званих політичних іміджмейкерів. Якщо в політичної партії провідною ідеєю є ідея владна, вона обов’язково буде використовувати І.в. в якості маніпулятивного засобу впливу на свідомість суспільства в цілому, або ж на близькі до неї соціальні структури, чиї інтереси вона зобов’язується захищати. Влучно ситуацію маніпуляції громадською думкою охарактеризували Маркс і Енгельс, стверджуючи, що в будь-який історичний час панівними ідеями в суспільстві є ідеї панівного класу як ідеї його панування. Зараз, коли існують ЗМІ та новітні інформаційні технології, можна говорити, що практично всі новини (не тільки політичні) є своєрідними проявами І.в. Підставою для такого твердження є тісний взаємозв’язок політики й економіки, в якому інженерна думка спрямована на прибуток, що неможливо без маніпулювання, наприклад, рекламою, яка є політичною не тільки в сенсі партійному.

Інтеграція політична – певна тенденція у міждержавних стосунках, спрямована на об'єднання зусиль у різних сферах життєдіяльності, яка, проте, не загрожує національно-державному суверенітету. Економічною основою І.п., є існування світового ринку товарів і послуг; політич­ною – спільність державних ідеологій з їх цінностями та ідеалами; релігійною – спільність конфесій та вірувань; культурною – єдність розуміння основних засад творчо-продуктивної художньо-естетичної ді­яльності, загальнолюдської за своїми джерелами. І.п. грунтується на правовій ідеології та правових нормах, обов'язкових для всіх учасників інтеграційних структур. І.п. не передбачає зменшення кількості державних утворень. Навпаки, їх кількість зростає, що є свідченням підпорядкованості політичних процесів державотворчим. Тобто, у всіх відношеннях вигідно будувати державу за типом відкритого суспільства, адже структура суспільного життя є спільною для усіх народів, тому, зберігаючи державність як гарант національної самоідентичності, вони тяжіють до І.п., в якій політичне є суспільне для всіх уча­сників інтеграції, а не єдине для всіх і на всіх суспільство. Саме так розвивається І.п. в цивілізованому світі. Проявом І.п. є ство­рення замість СРСР нової структури СНД, але без наддержавних орга­нів. Такий тип І.п. підтримує Україна, всі інші є загрозливими для її державного суверенітету.

Колоніалізм – у політичному плані означає підкорення якоюсь де­ржавою інших держав або народів. Засоби К. можуть бути різні: військова агресія, духовне поневолення за рахунок нав'язування іншим на­родам чужої для них релігії, мови, культури, традицій, символів. За будь-яких умов К. супроводжується практикою розселення народу колонізатора серед інших народів із наданням їм державних гарантій щодо збереження їх ідентичності у всіх основних вимірах. К. на практиці здійснюється за рахунок побудови імперії як типу державного устрою. Найпотужнішою в світі імперією, яка провадила політику К., була Росія і СРСР на ро­сійській основі. Росія вела постійні загарбницькі війни і була за визнанням Леніна „жандармом” Європи; адміністрація була етнічно і культурно російською; офіційна державна мова – російська; державна релігія – православ'я; російські поселення в колоніях постійно зрос­тали чисельно. СРСР ідеологічно виходив із неминучої перемоги кому­нізму, тому творив компартії у всіх країнах світу на кошти радянсь­кого народу, але фактично зросійщеного за всіма параметрами. Тож не випадково, що нинішня Росія опікується про захист російськомовного населення і етнічних росіян, яких „розсіяла” імперія за межі історичних етнічних територій. Майже 10 млн. етнічних росіян в Україні, близько половини всього населення України є російськомовними – ось проблема і спадщина К.

Компроміс (лат. сотрrоmіssит – угода, згода) – порозуміння з політичними опонентами з певних питань, досягнуті шляхом взаємних поступок. К. як феномен політичного життя суспільства має широке розповсюдження в країнах розвиненої демократії, оскільки воно не поділяє своїх громадян на „своїх” і „чужих”. Причина: рівень правосвідомості та правової культури настільки високий, що кожен громадянин не забуває, що, як він, так і всі інші, не зобов’язані мати одну думку й одне переконання. Навпаки, він пам’ятає, що кожен має право на свободу думок і переконань. Без такого розуміння будь-який К., особливо в сенсі політико-владному, майже неможливий, про що свідчить практика політичного життя в Україні. Корені безкомпромісності приховані в недавньому минулому, яке зростало на ленінській тезі: або ідеологія пролетарська, або буржуазна, третьої не дано. У вітчизняному контексті це практика „ми – вони”. „Ми” – це справедлива влада, „вони” – майже вороги влади, отже, наші вороги. Один із прем’єрів вже тривалий час, попри публічні заяви про необхідність порозуміння засобами К., виходить із того, що „ви нас не витиснете зі влади”, де „ви” – це опозиція. Ось чому в Україні досить тривалий час обирають керівні органи влади – ніхто не поступається принципами, хоча безкомпромісність в політиці – найбільше зло й безпринципність.

Консенсус (лат. соnsеnsиs – згода, одностайність) – форма злагодженого співіснування основних суб'єктів політико-громадського життя в державі, починаючи від окремих грома­дян до народу в цілому, від окремого політичного діяча в межах одні­єї з партій до згоди в партії в цілому та між усіма партіями, які мають певний вплив на функціонування суспільства. К. досягається в яко­сті норми співіснування лише в громадянському суспільстві на основі правової ідеології та правових норм. Не можна розраховувати на К. в суспільстві, якщо воно не підготовлене історією до сприйняття вихід­них норм правової регуляції міжособистісних та міжструктурних взаємин: свободи мислення, свободи слова, свободи вільного вибору світо­гляду, професії, місця проживання тощо. Коли цього немає, не можна розраховувати на соціально-політичну стабільність в країні. Одноголо­сне голосування за будь-яке рішення є прямим антиподом К. Проблема К. гостро стоїть у всіх пострадянських країнах, адже потужно діє реци­див прав більшості, ідеологія безкомпромісності й фанатичного догма­тизму моральних постулатів про те, що „людина людині друг, товариш і брат”, хоча, насправді, людина людині завжди конкурент – тільки це дає їй перспективу „зростання над собою”. К. передбачає здатність людини до критичного самоаналізу, до визнання реальності своїх власних поми­лок, визнання розуму в інших людях. Все це дозволяє прийти до К. без самоприниження і приниження когось. Викривленою формою К., можна вва­жати відмову від участі в прийнятті рішень, згода з будь-яким із них.

Консерватизм (лат. соnsеrvаrе – зберігати, охороняти) – політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, підпорядкована збере­женню і підтриманню існуючого в суспільстві статус-кво щодо його традиційних цін­ностей і морально-правових засад. Ідеологія К. виникла в добу Нової історії, коли з особливою силою розповсюдилась політична ідеологія лібералізму, тобто прав людини на всілякі свободи. В центрі ідеології К. – обґрунтування необхідності збереження держави як центрального інституту політичної організації суспільства, оскільки саме на неї скидали всі гріхи протестні революційні рухи періоду становлення республіканської форми правління, які мали змінити монархічні середньовічні режими. Звідси захист самого інституту держави, а не форми правління, такими видатними політичними мислителями, як Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, які висунули гасло „засоби виправдовують мету”. Мета – збереження держави, оскільки досить швидко перейти до республіки як справи народу просто неможливо: надто тривалим було існування людей і народів як підданих певного типу правителя, а не як вільних громадян держави. Тому К. не є, як про це може думати політично нерозвинена пересічна свідомість, реакційною ідеологією. Він значною мірою оберігає народ від небезпеки анархізму, на який він, на жаль, завжди в перехідні періоди хворіє.

Конфедерація (лат. соnfеdеrаtіо – спілка, об'єднання) – тип держави, побудованої на повній рівноправності всіх суб’єктів, які її складають, досягнутій на мінімальному рівні централізації влади. К. – тип державного устрою з фактичною децентралізаці­єю влади в країні. Ознаки держави має і держава в цілому, і її скла­дові як суб'єкти К. Основні владні повноваження належать вищим орга­нам суб'єктів К., які по черзі виконують загальнодержавні функції, заявляючи при цьому свою суб'єктність і в межах держави, і поза нею. СРСР замислювався і де-юре був К., але де-факто був унітарною державою тоталітарно-колоніального типу: заявка про національну специфіку розглядалась як націоналізм і сепаратизм, тому світ фактично не знав союзних республік як суб'єктів СРСР, а національна політична еліта, особливо українська, досить часто виконувала колабораціоністську мі­сію по відношенню до власного народу. Головні ознаки К.: принцип кон­сенсусу на центральному рівні; обмеженість владних повноважень цент­ру; координація дій, а не субординація; наявність спеціальних проце­дур прийняття загальнодержавних рішень; суб'єкти К. мають власні ор­гани, не підпорядковані центру; чітко визначене представництво у це­нтральних органах; наявне власне правове поле, яке може відрізнятись від загальнодержавного та в інших суб'єктів К. Держав з К. устроєм небагато (Швейцарія, в останні роки свого існування Югославія, намагання СРСР в останні роки його існування), але сучасні цивілізовані інтеграційні процеси умовно можна вважати такими, що йдуть у руслі К. міждержавних утворень.

Конформізм (лат. соnfоrmis – подібний, відповідний) – практика політичного пристосуванства, пасивного сприйняття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки. Природа політичного К. випливає з консерватизму громадської думки, яка, будучи проявом масової психології, не здатна до гнучкості мотиваційних домінант поведінки, тому діє за принципом „як всі”. Тобто, тут маємо феномен стадності поведінки в якості біологічної основи. К. також формується в умовах відсутності в державі свободи слова і свободи мислення, але за наявності монополії певної ідеології, яка виховує народ в одному єдиному спрямуванні. Ортега-і-Гасет, говорячи про бунт мас, наголошував на відсутності в неї критичної самосвідомості, що призводить до самовпевненої самозакоханості у, як не дивно, стереотипну свідомість та неприязне ставлення до творчих людей. На політичний К. „хворіє” значна частина пострадянських людей, яка все ще обирає комуністів, любить пролетарських вождів, абсолютно не зважаючи на історичні свідчення про їх, м’яко кажучи, неадекватну об’єктивним народним цілям діяльність. К. має також захисну функцію, коли не реагує на різного роду політичні авантюрні проекти, які суспільству час від часу підкидають певні політичні сили.

Корупція (лат. соrrирtіо – підкуп, занепад) – підкупність, продаж­ність, хабарництво державних посадових осіб, політичних і громадських діячів, урядовців та високопоставлених чиновників. К. пов’язана з порушенням основного правила поведінки державних чиновників: „дозволено лише те, що визначено законом”. В той же час до К. їх схиляють громадяни в разу нерозвиненості законодавчої бази суспільства. Адже для них існує інше правило: „дозволено все, що не визначено законом”. Звідси їх постійна творчість, особливо у сфері економіки, яка не підкріплена належним законодавством. Тому досить часто саме вони підштовхують державних службовців до К. Якщо законодавство існує, але виконавча влада забюрократизована, надмірна в своїй дозвільній кількості, до того ж низько оплачувана, то феномен К. може ініціюватись чиновниками, що, власне, і відбувається в багатьох країнах. Одним з найвищих у світі є рівень К. в Україні. До того ж з’явився феномен політичної К. у найвищому законодавчому органі, яким є Верховна Рада. Багато, сотні народних депутатів за хабарі переходять з фракції у фракцію, зраджуючи обіцянкам, даним виборцям, але виправдовуючи це різними софізмами. Якщо брати глибинні основи К., то їх слід шукати в язичницькій вдачі, властивій народній психології. Якщо ідолів багато, а ними для звичайного люду є чиновники, то їм роблять своєрідні подарунки-підношення, своєрідні жертвоприношення.

Криза політична – стан у суспільстві, коли не діють або ж діють неефективно основні державно-політичні інститути влади, що породжує непрогнозовані наслідки в різних сферах життєдіяльності країни. К.п. може бути спричинена відставкою уряду; розпуском парламенту або три­валою неефективністю його роботи; відсутністю законодавства, що ре­гулює визначальні сфери політичного, економічного, релігійного, на­ціонально-культурного життя; конфронтацією між основними гілками влади; загальнонаціональними політичними чи економічними акціями, що паралізують нормальне життя в суспільстві; смертю державного лідера або ж харизматичної особи, яка фактично визначала характер суспіль­но-громадського життя тощо. В умовах відкритого суспільства К.п. мо­же бути спровокована зовнішніми чинниками, починаючи від збройної агресії і закінчуючи інформативною експансією. Так, у стабільних США республіканська партія в 1998 році фактично спровокувала К.п. навколо Президента Клінтона, загрожуючи йому імпічментом через амур­ні справи з М.Левінськи. К.п. є, на жаль, перманентним станом пере­хідних суспільств, включаючи Україну: для багатьох суб'єктів політи­чного процесу вона просто вигідна, як не дивно це звучить. К.п. спри­чиняє також неготовність суспільства до життя у вимірах правової де­мократії, остання сприймається як вседозволеність без обов'язку нести політичну відповідальність. К.п. спричиняють також пасивні гро­мадяни, яким байдуже все, що виходить за межі їх егоїзму. Так, неу­часть молоді у виборах призводить до того, що їх долю обирають пенсіонери за зразками своєї юності.

Культ особи (лат. сиltиs – шанування, поклоніння) – фактично примусове звеличення керівника держави, здійснюване за умов, коли політичний режим у державі деспотичний. Причиною К.о. в різних країнах є монархічний тип правління, за якого люди не є вільними у виборі свого ставлення до монарха, короля, царя – вони зобов’язані його шанувати під страхом неминучого покарання. Якщо брати глибинні філософські причини К.о., то вони зумовлені тим, що первинною, вихідною формою світогляду для людини є міфологія, для якої будь-яке божество має магічну й героїчну силу, властиву навіть одному лише його імені. То ж коли народу не пропонують інших імен, крім одного імені правителя, цілком об’єктивно складається К.о. Саме цими обставинами можна пояснити феномен К.о. царів і комуністичних вождів у царській Росії, колишньому СРСР, нинішній Росії. Зазвичай К.о. грунтується на могутній силі характеру, властивого деяким правителям, але якого не вистачає переважній більшості людей, тому вони вбачають в них реалізовану власну мрію. На жаль, не завжди сила характеру органічно поєднується з силою розуму, тому в політичній історії людства досить мало правителів, чий К.о. приніс би суспільству лише користь.

Легітимність (лат. Іеgіtітиs – законний, правомірний) – відповідність політичного курсу держави в усіх його складових правовим нормам, узгодженим, як правило, з нормами міжнародного права. Якщо брати найвищий рівень можливого існування суспільства як політичного організму, яким є громадянське суспільство і його невід’ємний атрибут – правову державу, то його Л. не викликає сумнівів. Адже в ньому людина усвідомлює свої права як власні зобов’язання, тому в переважній більшості своїх вчинків діє правосвідомо, або ж на рівні морально-етичних норм. Всі ж інші типи суспільства схильні відхилятись від принципу Л., тим паче, що таким же чином діє й сам політичний режим як дзеркальне відображення загальносуспільної свідомості. Так, зовсім нелегітимним було, наприклад, саме існування СРСР, оскільки більшовики зігнорували легітимно обрані Тимчасові Збори, силою розпустили їх і захопили владу, яку утримували понад 70 років. Це ж стосується й багатьох інших держав. Якщо брати Україну, то її Л. підтверджена референдумом 1 грудня 1991 року. Що не означає Л. тих законодавчих рішень, які влада приймає впродовж її незалежного існування. Так, не були легімітизовані рішення Всеукраїнського референдуму 2000 року, а народ, за Конституцією, є єдиним джерелом влади та носієм суверенітету. Тільки Помаранчева революція 2004 року дала Л. виборам Президента.

Лібералізм (лат. ІibеrаІіs – вільний) – політична ідеологія, що обгрунтовує необхідність утвердження в країні парламентського ладу, здатного забезпечити демократичні свободи та певне обмеження сфери діяльності держави. Л. – політична доктрина, згідно якої основною формою управління суспільними процесами має бути парламентська демократія, що гарантує громадянам найрізноманітніші права і свободи, найперше – вільне підприємництво на засадах приватної власності на засоби виробни­цтва, головним із яких є право на інтелектуальну власність як єдину, що не може бути відчуженою від носія самого розуму. Л. став альтер­нативною реакцією політичних мислителів на всілякі обмеження, що ха­рактеризували феодально-абсолютистський монархічний державний уст­рій. Тому Л. пов'язаний із активною діяльністю буржуазії, спрямова­ною на заперечення обмежень і здобуття свобод, утвердження рівності і братерства між громадянами республіки, а не вірнопідданими монар­ха і монархії. Л. проголосив ідеї громадянського суспільства, свобо­ди особистості, пріоритету права над привілеями, необхідність їх конституційного закріплення органами, створеними самими громадянами на основі всезагального і рівного права на формування політичних структур і їх лідерів. Згідно Л. людина є найвищою цінністю, тому держава має бути інструментом, а не самоціллю.

Лобізм (англ. Іоbbу – кулуари) – феномен політичного життя суспільства, пов'язаний із ці­леспрямованим тиском на органи влади з метою прийняття відповідних рішень на користь певних структур за рахунок загальнодержавних інте­ресів. Л. може мати і позитивне, і негативне спрямування. Якщо закон­одавчий орган держави має кваліфікований склад, Л. у негативному се­нсі зводиться до мінімуму. Якщо це непрофесійні люди, Л. може мати різні полюси: позитивний, загальнодержавний, якщо групи тиску мають загальнодержавну орієнтацію, і, навпаки, негативний, якщо переслідую­ться корисливі вузькокорпоративні інтереси, до того ж за рахунок під­купу законодавців або виконавців. Л. неминуче супроводжує представни­цькі демократії, адже не можна адекватно репрезентувати спільний ін­терес її засобами. Л. на державному рівні розвивається на основі роз­поділу влад: уряд лобіює в законодавчій і судовій владі свої повнова­ження через право законодавчої та судової ініціативи; парламент, при­ймаючи закони, коригує у відповідності зі своїми уявленнями та інте­ресами, в тому числі суто корпоративними і т.ін. Протистояння гілок влади є протистоянням корпорацій, а не особистостей, хоча й вони ма­ють значення. Реально протистояти негативному Л. може лише політична активність опозиційних партій, вільної і економічно незалежної преси та громадян, свідомих свого державотворчого статусу. Л. часто переро­стає у корупцію влади, навіть на межі національної зради. Тому у кож­ній державі існує внутрішня і зовнішня розвідка.

Магдебурзьке право – право на місцеве самоврядування, започатко­ване в ХІІІ ст. у м. Магдебург і спрямоване на надання центральною владою певних автономних самоврядувальних функцій середньовічним містам. М.п. було поширеним явищем в Україні (повністю відсутнє в Росії), по­чинаючи з ХІV ст. (1339 р. м. Санок Галицько-Волинського князівства). М.п. визначало систему органів місцевого самоврядування, порядок їх формування і функції, передбачало утворення і закріплювало повнова­ження судів у містах, регулювало питання діяльності цехів та купець­ких об'єднань, питання власності, оподаткування і торгівлі, спадкуван­ня, опіки, вирішення суперечок, призначення покарань тощо. Магістрат обирався городянами. В Україні він складався з двох колегій – міської ради і лави. Міська рада виконувала „функції міської влади” і головного органу самоврядування. „Радці” обирались щорічно громадянами, а зі свого складу обирали бургомістра. Лава виконувала судові функції, її очолював війт. Лавники розбирали кримінальні справи. М.п. мали Львів, Київ, Чернігів, Полтава, Рівне, Глухів, Ніжин, Новгород-Сіверський та ін. За царських часів М.п. в українських містах було скасоване. Так що історичні традиції самоврядування в Україні мають міцні корені.

Макіавеллізм – різновид політичної поведінки, що виправдовує будь-які засоби (в тому числі й віроломні, жорстокі) заради досягнення поставленої мети. Термін пов'язаний з ім'ям італійського політичного дія­ча й мислителя Н. Макіавеллі. Потрібно відзначити, що не будь-яку мету мав на увазі сам Макіавеллі, а лише ту, яка передбачала збереження держави як необхідного атрибуту суспільства. Тому слід відрізняти його погляди і М. як політичну практику правителів. Так, фактично політику імперських держав, як і політику колишнього СРСР визначав М. Для будь-якого середньовічного монарха головною метою була війна як засіб для прирощення території. Те ж саме для комуністичних правителів СРСР, які виходили з теорії світової пролетарської революції, тому провокували постійні війни, в тому числі проти власного народу через голодомори і репресії. В теорії наукового комунізму обґрунтовувався поділ воєн на справедливі й несправедливі. Ясна річ, що СРСР вів лише справедливі війни, нібито підтримуючи право народів на самовизначення. Не випадково, що була створена мілітарна держава і навіть народ, який у своїй значній частині вважає себе народом визволителем, який жертвує своїм життям заради свободи всіх народів на землі.

Масова політична свідомість – буденні, некритичні, довільні пог­ляди на сутність політичних процесів, властиві доволі значній кілько­сті населення країни. М.п.с. сформувалась на етапі переходу від мона­рхічного до республіканського типу правління, коли для утвердження останнього потрібна, була активна участь народних мас, не завжди, так би мовити, підготовлених до цього теоретично. У ХVIII ст. навіть був сформульований закон про те, що громадська думка править світом. І це справді так, адже консерватизм громадської думки є тим постійним ба­зисом, на грунті якого можна будувати щось усталене, тривале, довго­вічне, адже на хиткому грунті революційних перетворень побудувати державу не можна. Звичайно, М.п.с. базується в основному на емоціях, а не розумі. Проте вона стихійна і небезпечна за умови, коли ігноруються її вимоги, потреби і уявлення. Західні політологи досить часто розглядають її як прояв стадності, уніфікованості, шаблонності, ворожості до свідомості еліти. М.п.с. включає в себе такі різновиди: консервативна, ліворадикальна, анар­хо-синдикалістська, демократична, популістська, конформістська, ох­лократична, праворадикалістська, націоналістична. Засобами просвіт­ництва М.п.с. потрібно піднімати до рівня наукових поглядів, адже в усіх цивілізованих країнах маси, народ визнається в якості суверена і головного суб'єкта законотворчості. К.Маркс в свій час зазначав, що не лише теорія має втілюватись у практику народного життя, але й воно має піднімати власну свідомість до рівня науки.

Менталітет (фр. теntаlіtе – склад розуму, світосприйняття) –визначається домінуванням у ньому певного типу світогляду – міфологічного, релігійного, філософського. В першому випадку домінує цільова установка на предметно-речовий світ, на героїку життя, пов’язаного з матеріальним багатством. У другому головним є жертовність заради якихось загальних благ. У третьому визначальним є бажання бути просвітителем, нести знання в маси. В політичному сенсі особливості М. проявляються в програмних цілях політичних партій, які, визначаючи систему цінностей, апелюють до виборців, народу в цілому з тими пропозиціями, які для нього є, так би мовити, ментальними. Звичайно, що на рівні міфологічного світогляду пропозиції приземлені – обіцянки нагодувати народ, дати йому одяг, житло, захистити сім’ю. На рівні релігії це заклики до того, аби він перетерпів певні тимчасові труднощі, допоміг державі, іншим народам тощо. На рівні філософського світогляду це, насамперед, обіцянки розвивати систему освіти, науки, продукувати новітні технології та ін.

Місцеве самоврядування – спосіб демократизації суспільного жит­тя, за якого найширша управлінська ініціатива надається органам міс­цевої влади, в яких майже виключені політико-партійні інтереси. М.с. це реалізація засобом „знизу – доверху” політичних свобод, що може гарантувати безконфліктність народу і влади; опгимальний спосіб подо­лання надмірної централізації влади; простір для активного вияву суспільно-громадської ініціативи, оскільки загальнодержавний простір кількісно-обмежений, але якісно не завжди досяжний. Досвід викорис­тання М.с. закріплений в „Європейській хартії про місцеве самовряду­вання” та „Всесвітній декларації місцевого самоврядування”. Тут про­голошені принципи: воля народу – основа влади уряду; участь громадян в управлінні державними справами; наділення органів М.с. реальною владою; створення умов для такої громади, приналежність до якої була б відчутною для її членів і вони б мали відповідальність за її спільні справи; здійснення децентралізації влади. М.с. сприяє подоланню відчуження народу від участі в прийнятті державних рішень. Завдання лише в тому, щоб було усвідомлення, що держава „внизу”, а не „наверху”, інакше „верхи” відірвуться від народу і держава буде фактично антинародною. Саме з цієї причини мирно розпалась держава СРСР – правителі лише декларували свою народність, насправді ж створили для нього систему дефіцитного життя.

Монархія (гр. тоnаrсhіа – єдиновладдя) – форма правління, за якої верховна влада значною мірою зосереджена в руках однієї особи, найчастіше в руках спадкоємного монарха. Корені М. слід шукати в первинності біологічної сутності людини, адже в тваринному стадному світі править лише найсильніший представник чоловічої статі, але який виборює собі право в чесній боротьбі, чого немає у спадковій М. в людському суспільстві. Видатні філософи Аристотель і Платон вважали М. найкращою формою правління, розуміючи під цим, що правителем має бути мудра й розумна людина, здатна в силу духовних властивостей протидіяти іншим схильностям, які спокушають на нерозумні дії. Проти спадкової М. були також французькі просвітителі 18-го століття, які вважали, що потрібно обирати правителя серед найвидатніших мислителів і філософів. Йдеться про те, що має діяти і в суспільстві, як і в природі, принцип монізму, якого вкрай складно дотримуватись людині з нерозвиненим розумом, до того ж зі свавільним характером. Але М. як форма розумного правління залишається ідеалом. Республіка також може вважатись модусом М., якщо в законодавчий орган обрані найкращі. Так, США як одна з найдемократичніших країн світу близька до М. тим, що для обранців існує майновий і освітній ценз.

Народ – носій суверенної волі, спрямованої на побудову держави як гаранту забезпечення його корінних інтересів, включаючи спосіб і якість життя, збереження історико-культурної та національної самоідентичності. Поняттю Н. протистоїть поняття „натовп”, „населення”, родоплемінна етнічна спільність. Населення є суб'єктом споживання, Н. – державотворення. Т.Гоббс відзначав, що тільки натовп виступає проти держави, Н. є її захисником і будівничим. Іноді Н. може майже в пов­ному складі трансформуватись у натовп, тоді Н. репрезентує нечисельна творчо-продуктивна еліта, так званий „малий Н.” як основний суб'­єкт історичної дії. Саме тому видатні мислителі, особливо в минулому, не дуже схвально оцінювали Н., вбачаючи в ньому інертну й консервати­вну масу, вороже налаштовану проти „кращих”. Так, ще Геракліт говорив: „Один для мене десять тисяч, якщо він найкращий”, а Сенека писав, що схвалення натовпу є доказом теоретичної неспроможності будь-якого твердження; Гьоте вже у ХVIII ст. застерігав проти войовничого невігла­ства мас як небезпечного зла. Ленін також, вважав, що народні маси є стихійною силою, тому їх потрібно, спрямовувати партійно-політичною ідеологією. У XX ст. Н. за рівнем політичної свідомості у цивілізова­них країнах значно і якісно виріс; новий якісний стан Н. пов'язаний із його переформуванням у політичну націю на зразок американської, ні­мецької, французької тощо. Україна, на жаль, ще не визначилась: чи во­на має український Н., чи.Н. України.

Націоналізм – політична ідеологія, що обґрунтовує політичну первинність так званої корінної нації у вирішеннї політичних, державних, економічних, соціокультурних проблем суспіль­ного розвитку, наголошуючи на важливості надання їй певних пріоритетів на початку становлення державності. Н. поєднав у собі ідеї збереження етноку­льтурної автономії та політичної спільності в межах республіканського державного устрою. Буржуазно-демократичні революції якраз і здійснюва­лись під такими гаслами, тому Н. ототожнювався з патріотизмом - всі етноси бачили в республіці спосіб вирішення різноманітних проблем. Імперії, звичайно, під Н. розуміли ворожу по відношенню до перспектив свого існування політичну ідеологію, тому переслідували прихильників Н. як потенційних сепаратистів. Так, царська Росія повністю ігнорува­ла національно, етнічний фактор у своєму існуванні, утворивши суто те­риторіальний поділ держави;. СРСР також у своїй назві не містив жодних національних аспектів, а Н. вважався найбільшою небезпекою як у тео­ретичному, так і практичному планах. Тож не випадково, що і Росія, і СРСР розвалились саме через ігнорування ідей Н., а не через Н., як стверджують провідники інтернаціоналізму, яких історія не вчить.

Національна безпека – державна політика, спрямована на ство­рення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження та зміц­нення життєво важливих національних цінностей. Для розуміння сутності Н.б. потрібно виходити з того, що йдеться про безпеку держави, оскільки вона завершує формування народу в політичну націю, яка функціонує як громадянське суспільство на основі конституційного права. Отже, Н.б. змістовно визначена конституційними гарантіями держави своєму народові, насамперед, його захист. Якщо ці норми порушуються, потрібно ставити питання про загрози Н.б. Так, зміст Н.б. визначений ст. 3: „Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Не слід виходити з того, що загрози Н.б. йдуть тільки від зовнішніх чинників, як це вважалось в умовах СРСР, який втратив своє існування якраз через внутрішній духовний занепад, хоча постійно опікувався захистом своїх кордонів від військової агресії. Нині багатьом країнам загрожує відсутність надійної системи захисту від інформаційної агресії з боку більш потужних держав, як це маємо в Україні, чий інформаційний простір повністю відкритий російському.

Національна політика – система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, серед яких чільне місце надається розв'язанню та недопущенню супереч­ностей у сфері етнонаціональних відносин. Н.п. в духовно-культурному плані властива країнам, які складаються з представників багатьох родо-племенних спільнот, народностей, народів, об’єднаних в одній державі. У зв’язку з цим виникає проблема врахування етнічних інтересів, особливо у сфері збереження їх самоідентичності, оскільки з політичної точки зору потрібно формувати їх як єдину політичну націю. Знов-таки, розпад СРСР відбувся також через невирішеність питань міжнаціональних, коли те, що формувалось віками й тисячоліттями, намагались зруйнувати за декілька десятиліть, щоб створити нову історичну спільність людей – радянський народ. Європейські країни вирішують Н.п. перш за все захистом прав національних меншин, починаючи із захисту їх мов, розуміючи, що мова не лише засіб спілкування, але й основа створення суспільства й держави: якщо вона не буде захищена від відмирання чи асиміляції, неодмінно будуть проявлятись сепаратистські настрої, від яких недалеко до вимоги державної незалежності. США як також багатоетнічна держава вирішують Н.п. тим, що штучно не перемішують народи: мешкаючи на спільній території, вони задовольняються можливістю мати національну ідентичність.

Національні інтереси – інтегральний вираз інтересів усіх членів су­спільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом. Н.і. в даному випадку тотожні інтересам політичним, які захищає держава для своїх громадян, яких вона не розглядає під кутом зору їх етнокультурного походження чи приналежності, а виключно під кутом зору рівних правових гарантій. Тобто, в даному випадку Н.і. є інтересами державними, а не вузько етнічними, регіональними. Це завжди складно в поліетнічній державі. Для цього міжнародне право визначає моноетнічними держави, в яких так званий титульний народ займає понад 70% населення країни, а представники інших народів проживають компактно на своїх історично визначених землях. Такий підхід не дозволяє Н.і. в його політико-економічному плані трансформуватись в проблематику, яка має культурно-просвітницьке спрямування як головне й визначальне.

Національне питання – різного роду проблеми, що проявляються у проце­сі внутрі- та міждержавного спілкування народів. Н.п. властиве, як правило, поліетнічним державам. особливо в тих випадках, коли народи, які складають країну, перебувають на різних етапах духовно-культурного, суспільно-політичного, соціально-економічного й релігійного розвитку. В такому випадку це породжує необхідність врахування в процесі управління максимально можливої кількості специфічних особливостей, які їх характеризують, оскільки без цього цілком можлива перманентна напруга у відносинах як між ними, так і державою. Так, США, колонізувавши автохтонні народи Північної Америки, фактично в певний час проводили політику геноциду й расової дискримінації, що, врешті, призвело до громадянської війни середини 19-го ст. Царська Росія оцінювалась як європейцями, так і Леніним як тюрма народів через фактичну політику дискримінації підкорених нею народів, насамперед у релігійному та мовному сенсі, адже державною була православна релігія і російська мова. Аналогічно, але більш витончено й лицемірно, Н.п. вирішувалось в СРСР: офіційно проголошувалась дружба рівноправних народів, а практично відбувався свідомий процес русифікації всіх народів як радянських.

Нація (лат. nаtіо – народ) – політично, державно організований народ. Суспільство як Н. надає відповідного культурно-цивілізаційного звучання і значення усім історично сформованим рисам попередніх форм спільності, тому сучасне розуміння Н. дає підстави стверджувати, що вона складає основу громадянського, тобто правового, суспільства. Людина з національною самосвідомістю є суб’єктом будь-якої правової держави, через що їй і забезпечується право на власний вибір місця і країни проживання зі збереженням усіх її прав на прояви етнокультурної, релігійної, світоглядної ідентичності. Людина як автономний суб’єкт соціальної дії, маючи гарантовані права на вільний розвиток, стає суб’єктом соціально-духовної структуризації суспільства, центром тих соціальних структур, в яких вона, по-перше, рівноправна, по-друге, вільна у своїх діях і думках, по-третє, діє як свідомий суб’єкт в першу чергу соціально-духовного розвитку своїх талантів і здібностей, з яких вона, по-четверте, має можливість у будь-який час вийти, не звітуючи ні з ким про мотиви виходу. Можна говорити, що Н. – це суспільство відкритого типу.

Однопартійна система – форма організації державного управління, заснована на безроздільному пануванні однієї партії, яка привласнює собі статус авангардної, провідної і керівної, стверджуючи, що її програмні цілі збігаються з інтересами всього суспільства. О.с. поді­ляється на авторитарну й тоталітарну. Перша функціонує таким чином: держава визначає партійну політику, формуючи партію чи навіть партії для ефективного здійснення своїх цілей. Партійна еліта не тотожна де­ржавній владі. Діяльність другорядних партій обмежена. Подібний тип почав створюватися в часи перебудови в СРСР, а також існував у перші роки радянської влади. Тоталітарна система функціонує як монопольна влада однієї партії над усіма сферами суспільного життя: вона домінує і наддержавою, і в сфері економіки, ідеології, культури, Держава є партократичною і будь-яка критика на адресу партії автоматично спри­ймається як підрив усіх засад держави. Такі режими існували у нацист­ській Німеччині, комуністичному СРСР, Китаї тощо. Подібна система за­перечує основні демократичні свободи людини і є фактичним продовжен­ням теократичних середньовічних держав з їх віронетерпимістю і цер­ковною інквізицією. Подолання негативних наслідків О.с являє собою тривалий у часі процес, оскільки вона містить у собі й певний „пози­тив” – народ позбавлений не лише прав, але й відповідальності, яка для більшості завжди обтяжлива й небажана.

Опозиція (лат. орроsіtіо – протиставлення) – феномен політичного життя суспільства, коли в ньому існує законодавчо внормована можливість певним суб’єктам політичного життя висловлювати й відстоювати практичним способом протилежні думки з приводу діяльності правлячих сил у державі. О. – форма контролю за діяльністю держави і тієї партії, яка на конкретний історичний момент є правлячою. Контроль, як прави­ло, здійснюється засобами критики майже всього комплексу заходів, що йде від виконавчих органів, які реалізують політику правлячої партії. Критика має свої „плюси” й „мінуси”. „Плюси” пов'язані з тим, що будь-яка критика, по-перше, відкриває недоліки в діяльності державних ор­ганів, по-друге, дає власні пропозиції і своє бачення шляхів вирішен­ня актуальних проблем, по-третє, збуджує громадську думку, націлюючи її на.експертно-контролююче ставлення до діяльності держави. „Мінуси” пов'язані з тим, що, по-перше, досить часто критика діє деструктивно, заради самої себе, а не заради справи, по-друге, О. часто пропагує нереальні шляхи вирішення нагальних проблем життя суспільства, адже партійна О. за будь-якої демагогії переслідує вузькопартійні цілі – бажання залучитися до влади, по-третє, О. не часто створює так званий „тіньовий” кабінет, що свідчить про її суто владні наміри. Саме та­кою, на жаль, є О. майже у всіх пострадянських державах, включаючи Україну. Вона, по-перше, агресивна, ворожа, виключно негативна, особ­ливо на термінологічному рівні, по-друге, її програми не можуть бути перевірені на практиці, неструктурованість (політична) суспільства не дозволяє О. створити власний уряд, тим більше-коаліційний, адже всі „хворі” на взаємну О. У цивілізованих країнах О. визначена зако­нодавчо, що свідчить про її необхідність і ефективність.

Охлократія (гр. ochlos – натовп і cratos – влада) – домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу, юрби, один із способів здійс­нення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими. О. – слабкість державної влади, за якої фактична влада в країні належить натовпу, юрбі, стихійним проявам народних протестів. Ідеологія О. – чистий популізм, спрощене уявлення про глибинні процеси, що визначають ефективне функціонування державного організ­му. Методологія О. – „заборонити”, „примусити”, „покарати”, „репре­сувати”, „поділити”, „відмінити” (на зразок дуже популярної пісеньки „им бы понедельники взять и отменить”). О. Проявляється і в кризові періоди, коли серйозні політичні сили не можуть взяти на себе відпо­відальність за владу, і нею користуються ділетанти, народні ватажки, лідери мітингів „протесту”. Народ як натовп підтримує їхні гасла, а оскільки програм у них немає, отримавши мандат народної довіри, вони не можуть вирішити тих проблем, заради яких їм і довірили управління державою. Тому О. цілком логічно породжує авторитарно-тоталітарну диктатуру, як це трапилось із Росією в 1917 році, коли народ підтри­мав у громадянській війні політичну силу, яка не мала уявлення про сутність політико-економічних процесів, тому не випадково всі роки свого правління воювала і з власним народом, і з насамперед цивілізо­ваними країнами. Нині, на жаль, в Україні діє стихія О., підтримува­на все тими ж політичними деструктивними силами.

Парламент (лат. раrlаrе – говорити, розмовляти) – зако­нодавчий орган влади в державі з республіканською формою правління, який обирається населенням і тому є органом представницької влади. П. форма організації влади властива країнам, в яких існує тривалий час свобода слова і свобода мислення, тому народ має усталені традиції вирішувати будь-які суспільні питання через їх обговорення. У країнах, де відсутні такі традиції, професійна робота народних обранців засуджується як така, в якій одні лише пусті розмови. Саме такою є реакція українців на діяльність Верховної Ради. Підстави для цього є, адже потрібно не просто розмовляти, а мислити, мовомислити, обговорювати проблеми на об’єктивному понятійно вираженому рівні.

Партійна система – суку­пність політичних партій, що є суб’єктами політичного життя суспільства, визначаючи його існування у взаємному суперництві між собою відносно шляхів його розвитку та розвитку держави. П.с. багато в чому визначає характер держави і тип правління в ній. Термін П.с. передбачає: право партій на форму­вання власної системи правління; сукупність політичних сил, представ­лених у парламенті, й тих, що прагнуть до цього; сукупність відносин між легально діючими політпартіями, що виявляються у спільній бороть­бі або суперництві за владу; сукупність політпартій, що існують у кра­їні. Типологія П.с. зводиться до одно-, дво- і багатопартійності. Нині у світі є такі види П.с.: однопартійні, з партією гегемоном, з домінуючою партією, двопартійні, поміркованого плюралізму, поляризо­ваного плюралізму, автомізовані. У цивілізованих країнах П.с. визна­чається кількістю партій, представлених у парламенті. Велика кількість партій свідчить про, з одного боку, утвердження демократично-правових норм у суспільстві, з іншого, незрілість політичної культури в ньому.

Партія політична – об'єднання людей заради досягнення своїх цілей у сфері державного життя в усіх його проявах. П.п. має програму, статут, які визначають цілі її створення та засоби їх реа­лізації. П.п. виникає на певному соціальному грунті, тобто є формою заявлення інтересів якогось прошарку населення, які, проте, вона вва­жає такими, що найбільшою мірою відображають загальносуспільні інте­реси. Ось чому П.п., як правило, ставить собі за мету мати суттєвий вплив на владні рішення або ж будь-що завоювати владу, щоб за допомо­гою владних важелів реалізувати свої програмові цілі. П.п. не можуть існувати в однині, вони завжди виникають у множині, оскільки, по-перше, створюються на певному соціально-становому підґрунті, по-друге, мають перспективу в своєму існуванні завдяки міжпартійній боротьбі, яка стимулює розвиток як ідеологічних засад, так і принципи страте­гії й тактики політичної роботи. Маючи на меті владу. П.п. не повин­на ставити її собі за самоціль, тоді їй приходить кінець, адже мо­нополія вичерпує її творчий і демократичний потенціал. Саме тому ко­лишню КПРС не можна вважати П.п., вона фактично одержавилась. Особ­ливу небезпеку для існування П.п. складає фіксоване членство, безу­мовне підпорядкування вимогам партійної дисципліни. Це протиприродно для інтелектуальної частини П.п. 3 іншого боку, надмірна інтелектуа­лізація партії не завжди сприяє зростанню її чисельності і впливу на масову свідомість.

Патерналізм – певна система спрямування державно-політичного про­цесу, за якої народ сприймає державу як свого єдиного захисника й по­радника, як батька й матір, що опікуються підданими в якості своїх ді­тей, і, безумовно, має свої історичні корені, а також позитивне чи негативне значення. Історично П. виник із феодально-монархічного типу держави; психологічно-доросла людина виростає з дитинства, тому по­чуття любові й поваги до старших, до батьків органічно притаманне їй; морально нести відповідальність за долю інших нелегко, тому є всі пі­дстави сприйняти зовнішню опіку про себе, а разом із нею й перекласти на опікуна відповідальність. Повагу до держави слід мати й тому, що са­ме цей інститут припинив дію природного права сильного на слабкого, дію принципу „війна всіх проти всіх”. Проте П. за Нового часу став суттєвим гальмом на шляху утвердження громадянського суспільства, підва­линами якого є підпорядкування держави інтересам людини, свідомої сво­го власного інтересу та функціонального призначення держави бути вира­зником цих інтересів через створення відповідного законодавства. Це вже П., так би мовити, не державний, а правовий, де „батьком” є право закону як узаконене право, як абсолютний закон, який не робить для жо­дного громадянина винятків. П. має негативні наслідки в разі уособлен­ня закону, його втілення в якійсь особі („батько” Сталін чи „батько” Махно).

Плюралізм політичний (лат. рlиrаlіs – множинний) – ідейно-регулятивний і конституційний прин­цип суспільно-політичного розвитку держави, що грунтується на існуванні незалежних начал політичних знань і розумінні множинності напрямків розвитку суспільного бут­тя; організація державної влади, що дозволяє взаємодію протилежних за ідеологічним спрямуванням політичних партій і громадсько-політичних організацій. П.п. – система політико-державного життя в краї­ні, яка допускає рівноправне функціонування багатьох ідеологічних та практичних засад його організації. П.п. виник як противага принципу середньовічного монізму, що визначався волею монарха, фактично, його свавіллям, - іноді розумним, іноді нерозумним. П.п. як термін вперше використав німецький філософ Х.Вольф у 1712 році. Він активно прижився, оскільки відповідав прагненням європейських народів до утвердження республіканських форм державного правління, атрибутами якого були права, свободи і обов'язки людини, її взаємодія з державою як створеним людь­ми інструментом політичного життя. У Франції у ХVIII ст. цілком логічно виникла формула „думка править світом”, тож П.п. і мав забезпечити сво­боду думки, свободу її політико-партійного оформлення і захисту. Голо­вна доктрина П.п. – індивід та група є первинними по відношенню до полі­тичних структур держави. Жодна організація, жоден індивід не можуть монополізувати істину, нав'язати, суспільству свою монопольну волю. Має бути суспільний баланс. Економічною основою П.п., стала приватна влас­ність на засоби виробництва, насамперед, свобода особи та її інтелектуальний потенціал. П.п., врешті-решт призводить до суспільної злагоди на основі балансу інтересів, на основі плюралістичної демократії.

Політика (гр. роlіtіка – державні й суспільні справи) – мистецтво управління всією сукупністю інтересів, які виступають в будь-кому суспільстві рушійною силою його розвитку. Най­ефективніший інструмент П. – держава. Звичайно, П. здійснювалась про­тягом, багатьох десятків тисячоліть на бездержавній основі, але це бу­ла П. застою, П. обмежених інтересів і обмеженої чисельності народонаселення. Суб'єктами П. є індивід, певна соціальна чи професійна група населення, еліта, клас, народ, нація, певні міжнародні об'єднан­ня тощо. До основних функцій П. належать: всеосяжна організація суспі­льних явищ; декларація інтересів основних суб'єктів суспільства; регу­лятивно-контрольний вплив на життя, діяльність, стосунки людей, груп, класів, народів, країн; раціоналізація суперечностей між ними; загаль­носуспільна інтеграція; соціалізація особистості на суспільно-політичному рівні; забезпечення історичної спадковості загальнонародного со­ціуму тощо. П. є інтегральною характеристикою суспільного життя, адже людина, за визначення Аристотеля, що вперше позначив свій трактат терміном „Політика”, є політичною істотою, тобто, не просто суспіль­ною, такою, що належить до певної громади, але й такою, що „визначає її функціонування в якості атрибутивної характеристики буття самої лю­дини. Тому П. не слід розуміти звужено, як суто партійну діяльність. Усвідомлення цього якраз і стало причиною якісних змін в історії люд­ства, воно перейшло до Нової і Новітньої історії, головним суб'єк­том П. в якій стала людина як громадянин, а не підданий. Таке розумін­ня П. особливо необхідне для громадян посттоталітарних режимів з їх сподіваннями на те, що їхні проблеми вирішать партії чи окремі особи.

Політика внутрішня – діяльність державних органів, установ, прав­лячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств насе­лення країни, на певне їх підпорядкування та можливе за конкретних умов задоволення, на збереження існуючого стану в суспільстві або на ці­леспрямоване його перетворення, на забезпечення цілісності, взаємо­зв'язку і взаємодії окремих сфер суспільства. Якщо брати державу як правову політичну інституцію, за допомогою якої здійснюються процеси управління всією сукупністю суспільних відносин, то П.в. якраз і відображає систему правових, економічних, владних, громадських, культурно-освітніх, релігійних і т.п. взаємодій держави, з одного боку, суспільних, громадських та індивідуальних суб’єктів політичного життя. Тобто, до П.в. можна віднести діяльність, яку проводять основні гілки влади – законодавча, виконавча, судова по відношенню до щойно названих суб’єктів. Звичайно, що сюди слід віднести також взаємодію між власне державними інституціями, оскільки вони здійснюють політику як громадяни країни, але й держави як відносно самостійної структури суспільства. Приклад сучасної України показує, що П.в. між носіями державних гілок влади може дестабілізувати ситуацію в країні загалом.

Політика зовнішня – загальний курс держави в міжнародних спра­вах, який регулює відносини з іншими державами та міжнародними орга­нізаціями відповідно до потреб, цілей і принципів її внутрішньої політики. П.з. здійснюється на підставі того, що конкретна держава, по-перше, визнана іншими державами як самостійний суб’єкт міжнародних відносин, по-друге, проводить активну міжнародну діяльність, по-третє, є членом багатьох міжнародних організацій, по-четверте, визнає пріоритет міжнародного права по відношенню до тих сфер власного суспільно-політичного життя, які ще не врегульовані національним законодавством, по-п’яте, має стабільну внутрішню соціально-економічну й соціально-політичну ситуацію, по-шосте, у своєму існуванні міцно стоїть на духовному фундаменті власної історії, не піддаючи сумніву необхідність збереження ідентичності в системі міжнародних зв’язків та створюваних міжнародних організацій. Так, Україна з самого початку свого незалежного існування увійшла до складу СНД лише як асоційований член, оскільки інші її суб’єкти постійно пропонують таку форму, яка б обмежувала національний суверенітет. З іншого боку, П.з., якщо брати нашу країну, досить суперечлива, тому що ще не сформувалась українська політична нація, яка б усіма громадянами сприймалась як повністю незалежна від зовнішніх впливів. Звідси проблеми нашого входження в міжнародні структури – у партнерів немає впевненості в надійності міжнародних угод з нами, а саме вони складають ядро П.з.

Політика й економіка – найтіснішим чином пов'язані між собою підсистеми су­спільства, що визначають ефективність його функціонування. Людина як політична істота є в той же час суб'єкт економічного інтересу. Тому П. найперше прояв­ляється в Е., в управлінні домашнім господарством. П. й Е. постійно су­проводжують одне одного, являючи собою „політику економії” як основу за­родження багатства, насамперед матеріального, та „економічну політику”, як визначальну для політичних суб'єктів. У діалектиці П. й Е. безумо­вний пріоритет має належати Е., тому П. повинна мати економічне, а не партійно-ідеологічне, спрямування. Саме так розвиваються так звані ка­піталістичні країни: П. їхніх партій суто економічна, грунтована на праві приватної власності та соціальній функції держави. Так звані со­ціалістичні країни (колишні) вважали П. базисом суспільства, тому Е. в них була занедбана, її просто не було, була партійна ідеологія, що ма­ла назву „політична економія” замість „економічної політики”. П. може мати пріоритет тільки в кризові для держави моменти історії, коли во­на якраз і забороняє політичну діяльність партій, але виключно для підняття економіки. Якщо брати сучасну Україну, то її економічний потенціал багато в чому стримується тому, що нею все ще керують політики з уявленнями про політичну економію, а не економічну ринкову політику, можливу на основі демократично-правового громадянського типу суспільства.

Політична боротьба – феномен політичного життя, в основі якого зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з яких прагне дося­гти певної політичної мети. П.б. здійснюється основними суб’єктами політичного життя, але в першу чергу політичними партіями, оскільки багато з них вважають своїм головним програмним завданням „завоювання” політичної влади в суспільстві. Напрям П.б., у зв’язку з цим, визначений боротьбою за голоси електорату під час парламентських виборів до органів законодавчої влади, а також органів місцевого самоврядування. У країнах розвиненої демократії, в основі яких громадянське суспільство, П.б. проводиться постійно, але через практичну роботу – виконавчу, ідеологічно-просвітницьку, інформаційно-пропагандистську діяльність політичних партій. П.б. в цивілізованих суспільствах відіграє виключно позитивну функцію, оскільки це завжди боротьба між суб’єктами влади і опозиції як сили, яка контролює владу, а влада, бажаючи зберегти її, намагається, наскільки можливо, виконати взяті на себе зобов’язання. В країнах нерозвиненої демократії, в тому числі й у сучасній Україні, П.б. між політичними партіями не завжди відіграє конструктивну роль. Причина: догматичне розуміння своєї основної функції як нібито обов’язковості бути правлячою силою в суспільстві. Тому діє макіавеллізм, згідно якого всі засоби для досягнення владної мети виправдані.

Політична влада – система засобів впливу на державні рішення з боку зацікавлених в цьому суб'єктів політичного процесу. Сутність П.в. полягає в її функціях: формування політичної системи суспільства; політичних відносин між суб'єктами державного життя; управління справами суспільства і держави на різних рівнях; безпосереднє керівництво органами влади, політичними й неполітичними процесами; контроль політичних та інших ві­дносин, створення певного типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, замкну­того, відгородженого від держави суспільства (церква як найрозповсюджене утворення) та ін. До характерних ознак П.в. належать: легаль­ність використання сили; верховенство, обов'язковість її рішень для всякої іншої влади; публічність і всезагальність, безособовість як вираз і вияв загальносуспільної волі; моноцентричність та ієрархіч­ність центрів прийняття рішень; багатоманітність ресурсів та методів здійснення влади; легітимність влади як виправдання застосування си­ли та обмеження свободи, коли громадяни визнають правомірність існу­ючого політичного порядку. П.в., таким чином, набуває характеру політич­ного панування в суспільстві. Відбувається певна структуризація поділу праці на тих, хто керує, і тих, хто виконує волю перших. П.в. має три рівні прояву: 1) макрополітичний – система вищих державних інстанцій; 2) середній – рівень бюрократії різних рангів і 3) мікрорівень – без­посереднє політичне спілкування людей, груп, самоуправління.

Політична воля – здатність політичного суб'єкта до послідовної реа­лізації поставлених цілей у сфері політичної влади. П.в. є чи не основним компонентом політичної діяльності основних суб’єктів політичного життя суспільства. Майже ніколи не виникає серйозних проблем із прийняттям статутних і програмних зобов’язань, але завжди виникають проблеми їх дотримання і виконання. Причина в тому, що П.в. характеризує площину суспільно-практичної, а не теоретико-політологічної діяльності. Остання є прерогативою партійних ідеологів, яким зрозуміла логіка суспільно-політичного розвитку народу, країни, держави, але не логіка і методи втілення ідей, з якими вони звертаються до людей. Тому досить часто політичні партії висувають на керівні посади не стільки, так би мовити, сильних розумом лідерів, а сильних волею, яка не завжди облагороджена розумним змістом програмних цілей, з якими виступає партія як головний суб’єкт політичної дії. Це дуже виразно проявляється в історії політичного життя майже всіх пострадянських країн, більшість із яких відмовилась від комуністичної ідеології, тому що, фактично, не розуміла її сутності. Звідси й популярність їх в народі, незважаючи на диктаторську волю, – адже й сам народ, попри багато десятилітню комуністичну пропаганду, не був носієм її ідей. Те ж і з українськими Президентами – вони не були і не є носіями розумно-вольової національної ідеї, а лише гасел про любов до України.

Політична еліта (фр. еlіtе — краще, добірне) – меншість суспіль­ства, що являє собою достатньо самостійну, „вищу”, відносно привілейова­ну групу, наділену видатними психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рі­шень, пов'язаних із використанням державної влади або здійсненням впливу на неї. П.е. „вища” за майже абсолютну більшість населення як у розумінні сутності політичних процесів загалом, так і по відношенню до конкретної країни, конкретного народу, держави. Крім того, П.е. виділяється силою волі, яка також є досить рідкісним талантом серед будь-якого народу. Саме цим можна пояснити те, що прикладом для майже всіх народів сучасного людства є політичні діячі з сильною політичною волею (див. попередню статтю): Македонський, Наполеон, Гітлер, Муссоліні, Сталін, а не потужним вольовим розумом (вірніше, розумно вольовим), як у Рузвельта, Лінкольна, Тетчер, Ганді, Черчілля та ін. Якщо говорити про П.е. сучасної України, то можна вважати, що такої еліти у нас ще не сформовано. Цілком підпадав під рівень П.е. В.Чорновіл, за що і поплатився життям. Щоб сформувати достойну П.е., потрібно її цілеспрямовано формувати, починаючи з дитячого віку, але саме як політичну, а не вузько партійну.

Політична етика (гр. еthіка, від еthоs – звичай, характер) – галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики і влади (у широкому розумінні), професійну етику суб'єктів політичної діяльності (у ву­зькому розумінні). При аналізі сутності П.е. потрібно виходити з вчення Аристотеля про людину як істоту політичну саме в етико-правовому вимірі. Він зазначав, що лише людина здатна, володіючи мовою, розмірковувати про добро і зло, справедливість і несправедливість, про право як міру справедливості. Такі міркування неодмінно приводять людину до розуміння необхідності організації політичного життя як життя у формі держави. Коли говорять про несумісність етичних і політико-партійних, політико-державних норм поведінки, то це означає, що суб’єкти політичного життя не свідомі його етичної сутності, оскільки головною метою обирають державу як владний орган, а не правовий інститут врахування і регулювання найрізноманітніших інтересів людей, які складають суспільство і бажають, щоб у ньому панувала справедливість, а не якісь пани чи панівні класи, клани. Більшість проблем, перед якими постала Україна доби Незалежності, пояснюється відсутністю П.е. у більшості її провідників.

Політична криза – фаза політичного процесу, яка характеризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий політичний стан суспільства, державно-правової системи, партій. П.к. в суспільстві породжують основні суб’єкти політичного життя, якими є політичні партії і безпосередні правителі країн, наприклад, монархи. Причин багато, але головна в контексті політологічного знання в тому, що ці суб’єкти не свідомі функціонального призначення держави – вона для них стає засобом самозбагачення. Звичайно, що це породжує і в населення думку про державу як апарат насильства й обману. Звідси й П.к., небезпечні тим, що на зміну одній категорії політичних невігласів приходять інші, не завжди, а то й завжди не кращі за своїх попередників. Так, бунтарі феодальної державної доби мали на меті поміняти монарха, іноді на себе самих, а не утвердити республіканський суспільно-політичний устрій. Не всі республіканці, здійснивши революції, тобто породивши П.к., почали опікуватись просвітництвом народу, наслідком чого тільки й може стати високий рівень політичної свідомості, а, отже, й політичної культури як культури людини-громадянина.

Політична модернізація – 1) комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів полі­тичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноцивілізаційного розвитку з розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава – міжнародна система, держава – гро­мадянське суспільство, держава – особистість, громадянин – громадянин та ін.; 2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духов­них чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної си­стеми адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства. Проблема П.м. гостро стоїть перед сучасною Україною у зв’язку з тим, що над її політичною елітою тяжіють стереотипи радянсько-комуністичного минулого, але вона не дає дороги молодим, які вже отримали державно-управлінську освіту за європейськими загально цивілізаційними зразками.

Політична опозиція – легальна форма протистояння, протидії пев­ної соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсові. Важливо усвідомлювати, що П.о. є необхідним компонентом розвиненої демократії, атрибутивною ознакою республіканського суспільно-політичного устрою держави. З діалектичної точки зору правляча політична сила і П.о. складають єдність протилежностей, політична боротьба між якими у сфері економіки, культури, ідеології неодмінно призводить до поглиблення демократії, до пошуку нових інструментів вирішення актуальних проблем суспільного життя, до набуття громадянами навичок володіння розвиненою правовою політичною культурою та уміння й бажання впливати на управлінські процеси. Проблеми, перед якими постало сучасне українське суспільство, зумовлені негативною спадщиною СРСР, коли навіть мінімальні спроби прояву П.о. вважались за вияв антидержавної діяльності. Тому ми можемо спостерігати утиски П.о. з боку представників політичної влади й небажання, неготовність тих, хто був при владі, переходити в стан П.о. Для подолання негативних наслідків псевдорозуміння сутності П.о. потрібно вивчати класичний досвід розвинених демократій, властивих таким країнам, як Англія, Франція, ФРН, США, Японія та ін.

Політична свідомість – опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів і потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відобража­ють політико-владні відносини. Щоб адекватно розуміти сутність П.с., потрібно виходити з визначення свідомості як всього того, що відомо людині на рівні об’єктивного знання про певний об’єкт пізнавально-практичного інтересу. В даному випадку потрібно до змісту П.с. включати знання про всі структурні складові політичного життя суспільства, ядром якого є держава, а саме суспільство функціонує як громадянське. Тобто, можна вважати політологію вченням про сутність П.с. Але не тільки політологію, а в першу чергу філософію, оскільки класик світової філософії Аристотель саму людину визначав як політичну істоту. П.с., таким чином, включає в себе вчення про державу та основних суб’єктів суспільно-політичного життя, починаючи від окремої людини в статусі громадянина й закінчуючи політичними партіями й громадянським суспільством у цілому. Це означає, що П.с. має тенденцію до постійного змістовного зростання доти, доки людина існує як суспільна істота з само пізнавальними устремліннями.

Політична система суспільства – інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститу­тів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства. Політична система суспільства – певна сукупність органів політичної влади, суб'єктів, відносин, політичних організації і політичної культури суспільства, яка забезпечує його стабільність і має певну соціально-політітичну орієнтацію. Головний елемент П.с.с. – політична влада, тобто здатність право і можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснювати ви­рішальний вплив на діяльність і майбутнє окремих людей та їх об'єд­нань. Форми реалізації влади: панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від врахування особистісних і групо­вих інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних і світових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів. Найбільш динамічним елементом П.с.с. є політичні відносини – взаємостосунки політичних суб'єктів з приводу набуття, вико­ристання і перерозподілу політичної влади. Розрізняють політичні відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва, ворожнечі й конфлікту. Політична організація суспільства – система інститу­тів, в межах яких відбувається його політ, життя. Центральний елемент – держава, яка: організує політичне, економічне, соціальне і духовне життя суспільства; встановлює статус інститутів П.с.с. і юридичні рамки їх діяльності; забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, професійних, демографічних та інших соціальних спільностей; захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. До важливих елементів політичної організації суспільства належать політичні партії та організації, громадські організації, засоби масової інформації, що мають неофіційний статус „че­твертої” влади. Сюди ж можна віднести релігійні організації та церк­ву. До П.с.с. включають також політичну культуру, що включає в себе: рі­вень, характер і зміст політичних знань, оцінок, навичок та дій громадян. Функції П.с.с: обгрунтоване визначення мети, завдань, шляхів розвит­ку суспільства і розробка конкретних програм його діяльності; нормотворчість у сферах морального, правового, духовно-культурного регулювання міжлюдських відносин; мобілізація діяльності суспільства на виконання державних програм і цілей; гармонізація інтересів державних інститу­тів, соціальних груп і окремих індивідів з метою підтримання спокою, безпеки і належних темпів суспільного поступу; політична соціалізація громадян, становлення і розвиток їх політичної свідомості і поведінки; ствердження і всебічне зміцнення відповідного політичного режиму; забезпе­чення внутрішньої і зовнішньої безпеки суспільства у провідних сферах його життєдіяльності. Виділяють такі типи П.с.с.: консенсусні, інте­гративні, общинні; відкриті; закриті; інструментальні; ідеологіч­ні; традиційні; змішані; сучасні; демократичні; авторитарні; то­талітарні; формаційні.

Політична соціалізація – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить. П.с. фактично тотожна процесу наповнення свідомості людини знаннями про сутнісні визначення і значення держави як інституту самооблагородження суспільства, оскільки багато десятків тисяч років існування людства в умовах додержавних форм буття майже нічого не дали йому в плані вдосконалення – це був фактично період суто природного буття людей, або, як писав К.Маркс, зоологічний період як період розділеного людства. П.с. передбачає активну, свідому й цілеспрямовану діяльність людини в усіх сферах суспільного життя, оскільки без цього людина сама себе заганяє в ситуацію самовідчуження, стаючи істотою асоціальною й аполітичною, отже, залежною від тих державних і суспільних структур, від формування, розвитку й функціонування яких вона усунулась. Ми можемо це спостерігати, аналізуючи авторитарно-тоталітарні політичні режими, в яких людина відчужена від участі в суспільно-політичному житті, тому від неї вимагають лише схвалення усіх рішень владних органів, хоча вона наодинці з собою відчуває внутрішнє невдоволення. Не випадково, що в таких суспільствах держава намагається максимально можливо контролювати свідомість своїх громадян, фактично її підданих.

Політичне відчуження – процес, який характеризується сприйнят­тям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її. П.в. є наслідком або нерозуміння людиною своєї суспільно-громадської сутності, або свідомим її відстороненням панівною політичною силою, яка монопольно здійснює державну владу. У першому випадку людина вважає за непотрібне проявляти суспільно-громадську активність, не входячи до відповідних добровільних об’єднань, створюваних для проголошення і відстоювання людських прав і свобод. У другому її відстороняють державні контролюючі органи, вбачаючи в активній політичній діяльності людини загрозу для свого панування. П.в. характерне для всіх форм суспільного життя, в тому числі й за умов демократичного устрою держави, оскільки представницькі органи держави за визначенням не можуть представляти інтереси кожної людини. Зняття П.в. може відбутись лише за умов передачі всієї повноти влади так званому місцевому самоврядуванню, яке передбачає утвердження безпосередньої демократії. Але й вона передбачає максимально можливе наближення управлінських функцій до окремої емпіричної людини, наприклад, до прийняття рішень відносно певних правил поведінки мешканців одного поверху, одного під’їзду тощо.

Політичне прогнозування – наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного політичного суб'єкта, політичної ситуації та полі­тичного процесу загалом. П.п. здійснюється засобами соціологічних досліджень стану суспільної психології, яка включає в себе настрої, пріоритети, прагнення, оцінки, очікування і т.п. суспільства. Це потрібно для того, щоб основні суб’єкти державного життя могли виробляти властиві їм тактичні й стратегічні програми й цілі. Особливої ваги П.п. набуває під час передвиборних кампаній, коли вкрай важливо для політичних партій, населення загалом знати можливих переможців майбутніх виборів і проводити відповідну агітаційну роботу. У країнах розвиненої демократії П.п. є важливим елементом для утримання суспільства у стані миру, злагоди, спокою, оскільки вони виходять із відомого з античних часів закону – громадська думка править світом. Отже, її потрібно враховувати і змінювати повільно й еволюційно. Якщо б панівні політичні сили врахували у 2004 році прогнози соціологів відносно переможця президентських виборів, ми б не мали Помаранчевої революції і тих наслідків, до яких вона призвела в наступні роки – як позитивних, так і негативних.

Політичний авантюризм (фр. Aventurе – пригода) – політичні наміри й дії, що спираються на віру та обман, спрямовуються на здійснен­ня мети, заснованої на уявленнях, бажаннях, міфічних переконаннях без урахування реальних політичних сил і можливостей, розрахованої на ви­падковий успіх. Основу П.а. складає хибне розуміння цілей і завдань політичних партій, в першу чергу так званого марксистсько-ленінського спрямування, а саме: завоювання будь-якими методами державної влади на тій підставі, що їх партійні інтереси майже повністю збігаються з інтересами абсолютної більшості населення не тільки окремо взятої країни, але всього людства. Звідси й авантюрна ідея світової пролетарської революції. Якщо брати гносеологічні корені П.а., то вони в догматичному стилі мислення і суб’єктивізмі, які заважають бути самокритичними, тим більше здатними до критичних зауважень, які можуть йти навіть від однодумців. Саме цим можна пояснити те, що П.а., як правило, трансформується у практику політичних репресій, в тому числі по відношенню до соратників. Психологічними коренями П.а. може бути природний характер політичних лідерів. Так, вони досить часто вражені чорною заздрістю і дуже легко знаходять подібних собі заздрісних спільників, завжди схильних до віри в швидке здійснення авантюрних цілей.

Політичний конфлікт – зіткнення несумісних, часом протилежних, ін­тересів, дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громадських ор­ганізацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і політико-економічних організацій (блоків). П.к. закладені в самій природі держави, оскільки вона складається з людей різного рівня матеріального достатку, різних історичних форм спільності (родо-племінних, народностей, народів, національностей тощо), різного рівня освіченості, місця проживання, різних типів характеру, визначених як природно-біологічними, так і соціально-духовними чинниками. Крім того, П.к. можуть створюватися і часто створюються штучно політичними партіями, групами, кланами, монархічними династіями, які, ставлячи перед собою мету завоювання влади, здатні заради цього обирати саме конфліктні методи, щоб розділити суспільство на „своїх” і „чужих”. Так, в умовах СРСР в 20-ті роки була вироблена концепція, згідно якої мірою просування країни до соціалізму зростає класова боротьба і класова ворожнеча. Втілення цієї концепції у сферу політичного життя породжувало перманентні конфлікти, як внутрішні, так і зовнішні, оскільки передбачалось, що внутрішній класовий ворого обов’язково фінансується зовні. У США була доктрина, згідно якої афро-американське населення порівняно з білим нібито було розумово відсталим, що породжувало расові конфлікти, обмежувало чорне і кольорове населення у політичних правах. Крім того, політична партія, будучи частиною суспільства, претендує на здатність виразити загальносуспільний інтерес, що також провокує П.к.

Політичний лідер (англ. Іеаd – вести, керувати, схиляти до чогось) – глава, керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, якоїсь громади тощо; популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досяг­нення якоїсь спільної мети. Наявність П.л. зумовлена тим, що кількість креативних, творчих людей в будь-якому суспільстві досить незначна порівняно зі всією масою населення. Психологи стверджують, що пропорція десь у межах 1 до 100, в крайньому випадку десь у межах декількох відсотків. Отже, у всіх формах і напрямках суспільного життя завжди домінують певні особи з лідерськими схильностями. Що стосується держави, політичних партій, громадських організацій, то їх завжди створюють і організують їх роботу певні люди, які потім претендують на постійне лідерство, якщо та чи інша структура не працює над тим, щоб постійно розширювати коли активістів, попередньо затвердивши у своїх статутних вимогах обов’язкову ротацію керівних органів. Щоб не мати негативних наслідків П.в., потрібно виходити з відомої максими: „Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно”. Найефективніший засіб проти культу П.л. – створення громадянського типу суспільства.

Політичний режим (фр. rеgіте – управління) – сукупність мето­дів, засобів і способів, із допомогою яких владні органи здійснюють упра­вління суспільством і забезпечують своє політичне панування. П.р. може бути авторитарним, якщо управлінські функції здійснюються авторитетними політичними, державними, громадськими, релігійними діячами. У свою чергу, авторитаризм може бути деспотичним, якщо політична культура цих діячів низького рівня, і ліберальним, якщо вона досить висока. Так, режим особистої влади Президента Франції де Голля сприймався народом як позитивне явище в П.р. країни. Цього не можна сказати про П.р. в СРСР доби Сталіна. П.р. може визначатись типом державно-політичного устрою країни. Якщо це демократична республіка, він також демократично-правовий, підкріплений у своїй демократичності громадянським типом суспільства, яке контролює владу. Якщо це монархічна держава, П.р. багато в чому залежить від суб’єктивних рис характеру правителів, як і типу ідеології, як правило, релігійної. Тому говорять про східні деспотії, особливо ті, в яких домінує мусульманська ідеологія непримиренного відносно інших релігій спрямування. Можна також класифікувати П.р. за тим, якою мірою розвинена в них політична система, чи існує багатопартійність, чи тривалий час править одна політична партія, яка поступово перетворюється у кланову номенклатурну паразитичну структуру.

Політологія (гр. роlїtіkе – політика і гр. Іоgоs – вчення) – наука, об'єктом якої є політика та її взаємовідносини з людиною й суспільством; посідає одне з провідних місць у сучасному суспільствознавстві. Щодо П. в зарубіжній та вітчизняній літературі часто вживаються терміни «політична наука», «наука про політику», «політична соціологія», що відображають тра­диції та особливості національних політологічних шкіл. П. – вчення про організацію і форми державно-політично­го устрою суспільства. Чи є П. наукою - питання дискусійне, адже в ній складно обійтись без суб'єктивно-тенденційних підходів і оцінок. Структура сучасної П. включає: загальна П., що вивчає історію і тео­рію політики, виробляє теоретичні і методологічні основи політичної науки; теорії середнього рівня - про владу, політичну систему, політичну культуру, політичні процеси, політичне лідерство тощо; дослідження загальних проблем світового політичного процесу. До спеціальних політичних наук відносять: політичну іс­торію, географію, психологію, антропологію, політичну теорію, соціоло­гію, семантику, етнографію і т. ін. П. можна на загальнолюдському іс­торичному рівні розглядати як соціологію, оскільки людина як її голо­вний суб'єкт є суспільно-політичною істотою; але, як правило, П. вивчає людину і суспільство у прикладному аспекті, тобто, без надмірного абстрагування від безпосередніх проблем суспільного життя. Тому категорії П. мають схильність до предметно-соціальної конкретики: по­літичних відносин, діяльності, процесів., інститутів, поведінки, боро­тьби і співробітництва, плюралізму, влади тощо. Саме такий статус П. отримала у пострадянських державах, народ відчуває політітичні свободи і поступово набуває ознак свідомих суб'єктів політичної культури.

Популізм (лат. рориlиs – народ) – загравання певних політиків і по­літичних сил із масами, гра на їхніх труднощах та обіцянки надзвичайних ус­піхів у вирішенні соціально-економічних проблем у разі приходу до влади. П. часто використовується політичними партіями, для яких головне – будь-якими засобами отримати монопольну владу в державі. Найбільшою мірою П. проявився в діяльності партій лівого спрямування, особливо комуністичних. Так, завдяки популістським гаслам на зразок „Землю селянам!”, „Фабрики й заводи робітникам!”, „Мир – народам!”, „Народам – право на самовизначення” та ін. більшовикам вдалося схилити на свою сторону більшість населення царської Росії. Хибність політики і практики безмежного П. в тому, що виконання обіцянок руйнує основні сфери життєдіяльності суспільства, насамперед, економічну й політичну. Саме з цієї причини економіка СРСР не реалізувала своє покликання – колективна власність на засоби виробництва і нібито безкоштовні соціальні послуги коштували КПРС втраті влади, а країні розпадом держави. Звичайно, П. є необхідним елементом політичного життя і діяльності політичних партій, але він повинен грунтуватися на законах економіки. Через надмірний П. керівництва України перших років незалежності все населення стало мільйонерами, але це не покращило рівень його життя, а стало причиною тривалої стагнації економіки, політики, культури.

Регламент (фр. rеglатеnt, від лат. rеgиlа – правило) – сукупність норм, настанов і правил, які регулюють організацію роботи, порядок скли­кання та проведення сесій, з'їздів, конференцій, нарад, зборів, процедуру виборів членів керівних органів, порядок внесення й обговорення питань порядку денного, вироблення та прийняття рішень з них, методи визна­чення доповідача, утворення допоміжних органів, надання прав, обов'яз­ків і повноважень їхнім членам. Р. розробляється і приймається сесіями, з'їздами, конференціями, зборами та керівними органами політичних ор­ганізацій і покликаний служити забезпеченню їх безперебійної, ефектив­ної й оперативної роботи. Окремі положення Р. бувають предметом гост­рої політичної, міжфракційної боротьби, позаяк вони можуть впливати на прийняття рішень та на їхній зміст. Дуже важливо, щоб Р. законодавчих органів влади мав силу закону, оскільки він втрачає свою нормативно-регулятивну функцію кожного разу, коли в цих органах змінюється більшість, або ж коли до влади приходять інші політичні сили, які у свій час не брали участі в його розробці і прийнятті. Від відсутності за Р. статусу закону страждає законодавча діяльність Верховної Ради України.

Республіка (лат. rеsриbІiка, від rеs – справа, риbІiс – громадський) – форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом. Р. являє собою форму державного устрою, яку, як правило, народ обирає за результатами референдуму, коли він проявляє свою суверенну волю у виборі форми правління і державного устрою, або ж внаслідок так званих буржуазно-демократичних революцій, як це мало місце майже у всіх європейських країнах впродовж 17-19 століть. Р. передбачає високий рівень розвитку громадянської свідомості у всіх членів суспільства, інакше його поглинуть органи представницької влади і вона перетвориться в бюрократичну й корумповану владу, для якої інтереси громадян відійдуть на другий план. Ефективність Р. залежить від того, настільки в ній продовжують свою активну політичну (в сенсі громадську й партійну) діяльність широкі верстви населення, особливо в напрямку здійснення контрольних функцій над органами виконавчої влади, наскільки потужно розвиваються органи місцевого самоврядування. Так, республіканський устрій в країнах розвиненої демократії утверджується засобами дії закону про місцеві органи влади як такі, які вирішують повсякденні проблеми громадян без того, щоб апелювати до вищих органів законодавчої влади.

Самоврядування місцеве – політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адмініст­ративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію міс­цевих жителів, за згодою і при підтримці держави. Стаття 140 Конституції України зазначає: „Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські. Селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції. Фінансів, майна”. Саме таким шляхом має формуватись громадянська ініціатива і, відповідно, громадянське суспільство. Це також шлях набуття політичного досвіду від людини до громадських організацій, а потім і органів державної влади. Якщо навпаки, як це мало місце в історії України доби царської Росії та СРСР, тоді, як бачимо й у тексті наведеної статті, ради „можуть дозволяти”. Практика показує, що, як правило, не дозволяють. Тому так повільно створюється громадянське суспільство.

Сепаратизм (фр. sераrаtіsте, від лат. sераrаtиs – окремий) – суспільно-громадський рух, метою якого є надання певним національно-територіальним утворенням автономного статусу, або ж навіть утворення окремої держави. С. властивий багатонаціональним країнам, які в свій час були створені засобами їх завоювання державами з великими імперськими амбіціями їх володарів. Бажаючи зберегти територію як головний атрибут держави монархічного середньовічного типу, володарі імперій ігнорували природні права підкорених народів, які обов’язково проявляються, особливо в кризові періоди, у вигляді бажання відокремитись від метрополії і створити власну державу як гарант збереження прав. Для попередження сепаратистських настроїв потрібно проводити мудру національну, культурну, релігійну політику, яка б не ущемлювала свободи і права народів, що не є державоутворюючими. На жаль, історія майже не знає прикладів такої поведінки, тому імперії неодмінно розпадаються через ігнорування фактору поліетнічності в них. До С. підштовхує також обмеження політичних прав народів, з яких складається держава. Так, в колишньому СРСР практично неможливо було зробити політичну кар’єру представникам більшості націй, в тому числі й українцям. Адже неодмінною політичною ідеологемою була теза про те, що тільки разом із російським народом можливі будь-які успіхи всіх інших. Ця політика, врешті, й призвела до майже блискавичного саморозпаду держави.

Система багатопартійна – цілісне утворення, що формується все­редині політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політичними партіями, які відрізняються програмними настановами, так­тикою, внутрішньою структурою. С.б. є одним із критеріїв розвиненої по­літичної системи суспільства та її атрибутів; існує лише в демократичних країнах із чітким правовим регулюванням соціально-політичного життя та наявністю громадянського суспільства. Звичайно, не йдеться про пряму залежність демократизму й наявності багатьох партій. Як правило, загальносуспільних партій, які беруть участь в безпосередньому управлінні держави, лише декілька. Але їх діяльність ефективна, тому вони, наприклад лейбористи й консерватори в Англії, визначають політичне життя британців упродовж майже пів тисячоліття. Наявність багатьох десятків партій виправдана лише тим, що багато з них задовольняються можливістю впливу на органи місцевої влади. Або ж це прояв того, що в суспільстві на рівні еліт досить розвинене почуття самодостатності, яке зросло на грунті плюралізму й толерантності. Так, цих чеснот не вистачає українському суспільству, тому люди неправомірно засуджують велику кількість політичних партій, не розуміючи, що людина має право на оригінальну думку і що політична партія, будь-яка організація реєструється за наявності первинних структур числом у три особи.

Система однопартійна – неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії. Існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах. На сучасному етапі пошире­на в постколоніальних країнах, де поки що не сформувалися сучасна роз­винена соціальна структура і відповідний їй політичний плюралізм. С.о. вважається партійною досить умовно, тому що суперечить визначенню партії як частини суспільства. Це означає, що суспільство фактично позбавлене політико-партійної структуризації, а партія є лише клановою організацією. Це розуміли (можливо, підсвідомо) в СРСР, коли КПРС постійно на виборах до законодавчих органів влади говорила про політичний блок комуністів і безпартійних. Щоб відбувся політичний процес, повинна бути взаємодія протилежностей, рівних за політико-правовим статусом, якого безпартійні в СРСР не мали. Рецидивом совкової психології можна вважати прийнятий Верховною радою України закон про пропорційні вибори за партійними списками – виходить, що позапартійні виборці не можуть бути обрані без того, щоб не вступити в якусь партію або ж фінансувати її діяльність в якості безпартійних прихильників. С.о. є продовженням монархічних політичних режимів: у них один монарх, одна династія, тут одна партія.

Соціал-демократія – ідеологічна й політична течія, в основі якої обгрунтування необхідності функціонування держави на засадах справедливості, свободи й солідарності. Тобто, це соціалізм на основі гуманістичного світогляду, формулу якого вивів німецький філософ Л.Фейєрбах: „індивідуалізм – це соціалізм”. Це означає, що суспільство будується й управляється від людини до людини, від людини до створених нею самою соціальних структур, в яких ніхто не втрачає свободи власної індивідуальності, в яких діє солідарна дисципліна, яка й забезпечує справедливість. Все згідно Аристотеля, який визначав право як міру справедливості, максимально наближену до її розуміння кожною людиною. Тому С.-д. створює державу з розвиненою мережею соціальних структур, до яких кожна людина може вільно входити й так же вільно за власною волею виходити. Не випадково, що саме соціал-демократію комуністичні й фашистські політичні режими вважали своїм головним політичним ворогом. Гасло С.-д. висловив Е.Бернштейн формулою: „Рух – все, кінцева мета – ніщо”. Йдеться про рух як безмежний розвиток людини в усіх напрямках економічного, політичного, духовно-культурного розвитку суспільства. Якщо є кінцева мета, політична партія, яка перебуває при владі, неодмінно буде намагатись фальсифікувати історію, підлагоджувати життя під свої гасла, врешті, переслідувати власний народ. Саме так було в СРСР, коли РСДРП перетворилась на ВКП(б), а потім на КПРС.

Структура політичної системи – сукупність владних інститутів, пов'язаних між собою владних інститутів, які створюють стійку суспільну цілісність. До неї входить держава як головний політичний інститут, що включає до себе органи публічної влади, тобто законодавчу, виконавчу, судову гілку влади; політичні партії та громадські організації. С.п.с. включає в себе також органи нагляду за діяльністю певних гілок влади: Конституційний суд, Верховний суд, органи прокуратури. Можна також включити до С.п.с. засоби масової інформації, вільні й незалежні у своїй діяльності від фінансування (в першу чергу) державою. С.п.с. визначає характер політичного життя і політичних відносин в суспільстві між основними його складовими, насамперед із державою. Завдяки динамізму взаємодії суспільство здатне розвиватись у напрямку демократизму, напрямку створення громадянського стану, за якого відносини між усіма структурними складовими набувають правового характеру. Якщо динамізму у взаємодії складових П.с.с. немає, суспільство набуває стану стагнації, застою, як це мало місце в СРСР, оскільки в ньому мала місце однобічна дія політичної системи на суспільство, яке мало статус одержавленого.

Суверенитет (нм. sиvеrаnіtаt, фр. sоиvеrаnіtе – верховна влада) – стан розвитку й функціонування держави, коли вона здатна проводити відносно незалежну від зовнішніх чинників політику – як внутрішню, так і міжнародну. Звичайно, говорити про повний С. держави не можна, оскільки вона виникає в умовах відносно розвинених зв’язків з іншими народами, які завжди намагаються якимось чином у цих відносинах знайти певну перевагу, включно до збройного завоювання. Отже, С. будь-якої людини, народу, країни, держави відносний, оскільки ізольований спосіб життя прирікає всіх названих суб’єктів суспільства на занепад у своєму розвитку. У духовному сенсі можна говорити про більш-менш автономний С. окремої людини в тому випадку, коли вона має стійкий характер і є непоступливою у відносинах з іншими людьми. В політичному плані такі люди можуть відігравати позитивну роль при захисті державного С., якщо йдеться про керівників держави або політичних лідерів партій в межах окремої країни. З іншого боку, така форма прояву С. небезпечна догматизмом, нетолерантністю, врешті, цілком ймовірною внутрішньою і зовнішньою ізоляцією. Так, Куба, Північна Корея, Білорусь мають стійких лідерів, але саме через це С. цих країн обмежений. Це означає, що в питаннях С. потрібно проводити зважену політику, виходити з того, що все у світі взаємопов’язане, взаємозалежне. Правові відносини якраз і регулюють їх на основі рівності перед законом і міждержавними договірними зобов’язаннями.

Тероризм (лат. tеrrоr – жах, страх) – використання в політичних цілях методів силового тиску на державні органи, окремих державних, політичних і громадських діячів, включно до вбивств. Т. став наслідком нерівномірності розвитку країн і набув поширення після того, як колишні колоніальні народи здобули державну незалежність, особливо в 60-ті роки ХХ століття. Спочатку Т. у цих країнах проявлявся у вигляді часто повторюваних військових переворотів з метою доступу до влади певних політичних сил і навіть злочинних кланів. Т. сприяв також деспотизм політичних режимів у більшості цих країн. З часом Т. як практика досягнення політичних цілей вийшов на міжнародну арену зі спрямуванням на найбільш економічно розвинені країни, як правило, колишні метрополії. Психологічною основою Т. є бажання певних людей, організацій здійснити для досягнення своїх цілей чудо як ефект швидкодії. Метод політичного Т. властивий політичним партіям ліво-радикального спрямування, в тому числі ВКП(б) і меншою мірою КПРС. Це випливало з програмної ідеї і мети – здійснити світову пролетарську революцію.

Толерантність (лат. tоlеrаntіs – терплячий) – терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій. Є неодмін­ною умовою демократичного, правового, стабільного суспільно-політич­ного устрою. Т. у сфері політичного життя стала наслідком переходу європейських народів від середньовічних монархій до демократичних республік Нового часу. З цією метою церква і релігія були відокремлені від держави і впливу на систему освіти, оскільки релігія в церковному варіанті свого функціонування в суспільстві утверджувала відносини крайньої нетерпимості до всіх іновірців та інакомислячих. Власне кажучи, головним гаслом усіх буржуазно-демократичних рухів і революцій було гасло Т., яке звучало як вимога свободи, рівності і братерства, починаючи від свободи слова і мислення, совісті та вибору віросповідань. Т. сприяло також створення розвиненої й розгалуженої системи політичних партій, громадських організацій і об’єднань. Філософською основою Т. є так званий суб’єктивний ідеалізм, який визнає право людини на власну думку, але також і безумовні права на неї всіх інших людей. Конституційне право внормовує свободу думки як вихідний принцип демократичного устрою держави.

Тоталітаризм (лат. tоtаlіs – увесь, повний) – спосіб організації суспі­льства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією. Т. утверджується в умовах абсолютно пануючої в суспільстві монокультури, моноідеології. Так, Т. політичної системи колишнього СРСР зумовлений тим, що на законодавчому рівні в якості державної ідеології був прийнятий марксизм-ленінізм, в основі якого марксистсько-ленінська філософія діалектичного й історичного матеріалізму як єдино вірна наукова система політичних, економічних і духовно-культурних поглядів на природу, суспільство, процес пізнання. Т. може бути також на релігійній основі, якщо якась релігія, по-перше, нетерпима по відношенню до інших, тому, по-друге, визнається в державі в якості офіційної ідеології. Так, у царській Росії православ’я виконувало саме таку функцію, оскільки за змістом є ортодоксальною гілкою християнства. Саме така його функція зробила Росію „жандармом” Європи. Саме ісламський фундаменталізм є основою для існування недемократичних режимів у деяких арабських країнах. До Т. призводить також тривале панування при владі однієї політичної партії, або навіть конституційне закріплення за неї монополії.

Футурологія (лат. futurum – майбутнє і гр. Іоgos – слово, поняття, учення) – сфера теоретико-практичного знання, спрямованого на розробку перспектив історичного бутя суспільства. Ф. має об’єктивні підстави у тому, що суспільні процеси мають певні закономірні тенденції свого розвитку, певну повторюваність подій, що мали місце в минулому і, таким чином, можуть мати місце в майбутньому. Крім того, оскільки політичні процеси тісно пов’язані з економічними, які можна обрахувати кількісно, можна прогнозувати й певні суспільно-політичні наслідки. Так, багато сучасників К.Маркса, серед яких О.Герцен, П.Бакунін, пізніше І.Франко, не погоджуючись з його ідеєю історичної місії пролетаріату, пророкували розпад соціалістичних держав, якщо вони виникнуть, через хибну позицію комуністів відносно своєї ролі в політичних процесах суспільства. Багато радянських вчених, не лише соціально-гуманітарного знання, передбачали розпад СРСР, вважаючи його імперською державою, хоча КПРС активно пропагувала ідею дружби народів. Є передбачення відносно можливого розпаду США через надмірне зростання кількості іспаномовного населення, яке десь на межі 2040-х років поставить питання про створення нової іспаномовної держави. Див. також статтю сепаратизм.

Харизма (гр. charisma – милість, благодать, божий дар) – особли­вий тип легітимності, організації влади і лідерства, заснований на винят­кових якостях тієї чи іншої особистості, головним чином релігійного або політичного діяча, що дозволяють йому здійснювати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора. На Х. Страждала КПРС, вважаючи себе партією авангардного типу, що примушувало її штучно створювати культ особи відносно своїх партійних лідерів. Історичні корені Х. слід шукати в монархічній спадщині країн, оскільки монархи коронувались на престол церквою як представники Бога на Землі. В умовах республіканської форми правління Х. властива тим державним, громадським і політичним діячам, які відігравали видатну роль в житті країни впродовж тривалого історичного часу, навіть не будучи при цьому формальними лідерами відповідних структур. Х.-чні лідери потрібні кожному народу як певні символи, оскільки народ в духовно-соціальну й суспільно-політичну цілісність конституює легенда, міф про видатну особистість як народного провідника. Так, значною мірою український народ в зазначеному розумінні створили Г.Сковорода, І.Котляревський, Т.Шевченко; російський Петро Перший, О.Пушкін, Л.Толстой, тобто, зовсім не обов’язково політичні чи державні діячі. Нині Росія таку роль відводить В.Путіну. Потужну сучасну Велику Британію великою мірою створила М.Тетчер і королева Єлизавета ІІ.

Цивілізація (лат. civilis – громадянський) – форма спільного життя людей, якій притаманне відтворення власної матеріальної та соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей та ідеалів. Ц. створюють народи, об’єднані спільною відданістю до постійного розвитку й відтворення в першу чергу вічних духовних цінностей на основі чіткого дотримання загально-людських політико-правових норм. Це не завжди вдається, тому Ц., на думку німецького філософа й соціолога О.Шпенглера, розвиваються, існують десь у межах тисячоліття і занепадають. Теорію Ц. на релігійній основі розробляв і англійський філософ А.Тойнбі, розглядаючи їх в координатах „виклик-і-відгук” та „відхід-і-повернення”. Так, могла бути створена комуністична цивілізація, але вона взяла хибний атеїстичний старт і, врешті-решт, досить швидко розпалась. Саме тому нинішня Росія, яка бажає створити власне російську цивілізацію, фактично зробила православну церкву державною ідеологією. Релігійний фактор має цивілізуючу функцію лише тому, що об’єднує вірою значну кількість людей, оскільки цього не може досягти будь-яка політична ідеологія будь-якої політичної партії. У зв’язку з цим філософ І.Кант говорив про те, що розум свідомо відстіпає перед вірою.

Шовінізм (фр. chauvinisme – від імені капрала наполеонівської армії Н. Шовені) – політична позиція деяких партій, яка зводиться до намагань обгрунтувати національ­ну виключність певних народів у поліетнічній державі. Якщо брати міжнародні відносини, то Ш. стає тотожним імперіалістичній політиці приниження інших держав, застосовуючи для цього різні засоби, починаючи від обгрунтування їх неповноцінності й закінчуючи загрози фізичного знищення. Саме тому Ш. має широке розповсюдження в імперських державах, створених засобами загарбницьких воєн: щоб зберегти панування, представники панівної верхівки налаштовують свідомість одного з народів на те, нібито він виконує місію прогресивного політичного, економічного й духовно-культурного впливу на свідомість підлеглих народів. Історія свідчить, що в переважній більшості випадків ця місія набуває реакційного характеру: підлеглі народи позбуваються власної самобутності засобами асиміляції, починаючи із заборони мови, історії, культури. З іншого боку, народ-асимілятор починає вірити у свою виключність, не докладаючи для цього необхідних зусиль для самовдосконалення.