2. Ознаки та атрибути держави

Розглянувши наведені, як і деякі інші вчення про причини виникнення держави, можемо стверджувати наступне. Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, су­купність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управ­ління суспільством від імені народу. Будучи головним інститутом організації політичної влади в суспі­льстві, вона виникає як найбільш ефективний механізм стримування природ­ної агресивності людей і народностей та спрямування властивої їм життєвої енергії в річище мирного і злагодженого співіснування.

До головних ознак держави слід віднести ті, що забезпечують її самостійне суб’єктне існування в якості необхідного й легітимного політичного інституту, що здійснює владу в інтересах всього суспільства або ж, принаймні, в інтересах переважної більшості населення країни. Це, насамперед, наявність органів публічної влади і певної території, на якій мешкає населення як об’єкт і при певних формах державного устрою суб’єкт її владної діяльності. Це також певна господарсько-правова ознака, необхідна для утримання її апарату, найбільшою мірою виражена в наявності державної власності на суб’єкти економічної діяльності та збір податків з громадян і всіх без виключення суб’єктів господарсько-економічної сфери життя суспільства.

Публічна влада як ознака існування держави проявляється в тому, що на зміну народному самоуправлінню, заснованому на багатовікових традиціях, на так званому звичаєвому праві, властивому первинним спільнотам від самої природи, приходять представницькі органи влади. Тобто, публічна влада є продовженням диференціації суспільства за розподілом видів діяльності. З часом складається традиція доручати вирішення спільних проблем певній категорії людей, що вирішують владно-управлінські питання або за принципом спадковості, або ж їх обирають за відповідними здібностями.

До органів публічної (від publica – народ, суспільство) влади належать три гілки влади – законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада опікується прийняттям законів, які регулюють відносини між людьми, між людьми й державними органами, між людьми та громадськими, політичними, релігійними, соціокультурними організаціями тощо. Крім того, існуюче законодавство є обов’язковим для здійснення органами виконавчої влади своїх владних повноважень. Що стосується судової влади, то вона виступає своєрідним арбітром щодо того, чи дотримуються законодавча й особливо виконавча влада прийнятих законів. Для цього при певних типах державного устрою й формах державного правління створюються Конституційний чи Верховний суди, до повноважень яких входить прийняття остаточного рішення щодо право чинності дій суб’єктів державної влади, включно з діями окремих громадян як носіїв суверенної волі.

Серед трьох гілок державної влади виконавча влада має статус легітимно-примусової, оскільки до неї належать державні чиновники, контроль над діяльністю яких з боку громадян досить слабкий. Це в першу чергу стосується армії, поліції, органів внутрішньої та зовнішньої безпеки. З одного боку, вони виконують роль атрибутивних символів держави, з іншого, вони можуть бути використані проти власного народу. Власне кажучи, саме через це публічну владу в марксистсько-ленінській концепції держави тлумачать як владу, що стоїть над народом і тому може бути антинародною. В демократичних державах для зменшення примусової функції влади розробляються відповідні механізми контролю над її діяльністю, про що буде мова у подальших пунктах теми.

Держава як суб’єкт управлінської діяльності не може обійтись без певних атрибутів і символів, які визначають її в правовому статусі. Так, вона має назву, столицю, офіційну державну мову, прапор, герб, гімн. Їх наявність не просто символічна, а має свої засадничі підстави у глибинних пластах людської свідомості. А саме: від народження кожна людина намагається надати образам власної свідомості предметно-речового вигляду, оскільки це з’єднує в ній самій її триіпостасну сутність – тіло, душу і дух. Тобто, вона не абстрагує, не відчужує від себе ті атрибути, завдяки надання яким символічної форми вона має можливість відчувати органічну єдність суспільного і природного.

Символи держави – це певні тотеми, які відіграють магічну й фетишистську функції, без яких людина не може вважатись природно-соціальною істотою. Більше того, вона втрачає орієнтири в тому випадку, коли втрачає їх або фізично, або ж перестає вважати їх необхідними атрибутами свого власного індивідуального й суспільного буття. Як приклад можна навести спосіб, обраний Володимиром Хрестителем для наведення киян у християнську віру. Для цього було фізично знищено всіх язичницьких богів і здійснено освячення водою. Тобто, на місце одних тотемних фетишів було поставлено іншого тотема – Христа Спасителя. Звичайно, він не спас Київську Русь від розпаду, не об’єднав ані царську Росію, ані сучасну Україну. Причина в тому, що атрибути й символи держави повинні мати органічне походження, яке не є абстрактним, чужим для кожної людини в усіх її сутнісних проявах. Найбільш яскраво це проявляється в армії: якщо вона втратила прапор, її розпускають. Якщо народ втрачає свою рідну мову, він перестає бути ним. Якщо народ не співає гімн, а тільки слухає запис якогось хору, гімн не з’єднує його ні в політичний, ні в соціально-духовний суспільний організм.