Тема 2. Історія політичних вчень

План

1. Політична думка Давнього Китаю

2. Політичні вчення Античності:

а) вчення Платона про державу;

б) вчення про політику Аристотеля.

3. Політичні вчення Нового часу:

а) вчення про державну владу Н.Макіавеллі;

б) концепція держави у вченні Т.Гоббса;

в) політична філософія Д.Локка;

г) вчення про розподіл влад Ш.Монтеск’є;

д) теорія суспільного договору Ж.Ж.Руссо.

4. Політичні вчення представників німецької філософії ХУІІІ-ХІХ ст.

1. Політична думка Давнього Китаю

Перш за все слід відмітити погляди на сутність політичного життя і держави видатного мислителя Конфуція (551-479 рр. до н.е.). Він вважав, що людина від природи егоцентрична істота, тому для мирного існування суспільства її потрібно соціалізувати засобами освітньо-виховного морально-етичного навчання. Звідси цілий ряд настанов, виконання яких здатне утвердити мир і спокій в державі.

Так, власну поведінку слід підпорядковувати любові й повазі до інших людей, тоді буде взаємна повага. Вчитись потрібно так, ніби боїшся втратити знання. На першому плані має бути вдосконалення в моралі, для чого постійно повторювати вивчене й дотримуватись обов’язку. Шкідливо вивчати неправильні погляди і, навпаки, корисно виправляти природну вдачу. Шлях виправлення – душевна щирість, яка йде від закону дао як закону Неба. Без істинних/щирих знань не можна стати на правильний і праведний шлях. Але корисне не є корисливе – останнє породжує нездатність людини до вдосконалення в моральних вчинках.

Особлива роль у становленні політичного стану суспільства належить правителю. Він має показувати народу приклад моральної поведінки. Звідси велике значення ритуалу, церемонії. „Якщо шляхетна людина, взявши багато з книг, обмежує себе правилами етикету, вона спроможна не зраджувати принципам”. Правитель має два варіанта правління державою і народом. Можна правити за допомогою законів і покарань, але в такому разі народ буде ухилятись від них і не мати почуття сорому. Можна правити засобами доброчесності і утверджувати порядок дотриманням ритуалу, – в цьому випадку у народу формується почуття сорому і він здатний до виправлення егоцентричної вдачі.

Головним в управлінні державою Конфуцій вважав довіру народу до правителів. Вона важливіша від наявності їжі та зброї. Для того, щоб правитель був прикладом для народу, при прийнятті управлінських рішень він зобов’язаний опиратись на думку досконаломудрих. Важливо також не перейматись особистою славою, а знати вдачу народу. Народ можна об’єднати в політичну державну цілісність попри суттєві відмінності між ними у звичках. Головне – природа людей споріднена.

Близькими до поглядів Конфуція погляди Мо-цзи (479-400 рр. до н.е.). Зокрема, велику увагу він приділяв необхідності для правителів мати в якості радників мудрих людей, а не тих, хто беззастережно підтримує їх власну думку. Метод управління – слідування зразкам мудрої та шляхетної поведінки правителів, яка має бути відомою народу. Але найкращий взірець – Небо, закон дао, перед яким всі рівні. Нічого не можна вчиняти без наявності методу. „Небо не розділяє малих і великих царств, всі вони лише ключі неба. Небо не розрізняє малих і великих, знатних і підлих; всі люди – слуги неба, і немає нікого, кому б воно не вирощувало буйволів і кіз, не відгодовувало свиней, диких кабанів, не напувало вином, не давало в достатку збіжжя, щоб люди з повагою служили небу”.

Це не означає, ніби будь-яка людина здатна слідувати в управлінні державою закону Неба. Управляти мають шляхетні й мудрі, а не дурні й підлі. В протилежному випадку в країні буде безлад. „Завдяки цьому знаємо, що поважання мудрості є основа управління країною”. Ось чому мудрих потрібно наділяти високими чинами, винагороджувати їх працю високою платнею, давати їм підлеглих помічників. Якщо цього не робити, народ не бути цінувати мудрість і поважати мудреців.

Школа фацзя, або законників, сформувалась у ІУ-ІІІ ст.ст. до н.е. Основна проблематика їх вчення полягає в застереженні правителів від бажання радитись із народом щодо методів правління. Ван (правитель) не повинен бути також і рабом законів – їх можна й потрібно змінювати. Якщо радитись із народом, то в нього на повну силу проявиться схильність до заперечення порад мудрих. „Є поговірка: дурень не розуміє суті справи, навіть якщо вона вже зроблена; розумний осягає суть справи ще до того, як з’являться її перші ознаки”. Цим можна пояснити традиційний авторитарно-монархічний принцип побудови держави в Китаї.

Корисними для набуття досвіду політичних знань є міркування легістів щодо співвідношення мотивації поведінки народу й правителів. Управляти людьми слід так, нібито вони за природою доброчесні, – тоді в державі буде єдність і взаємна підтримка. З іншого боку, це спонукає людей до приховування негарних вчинків. „Коли проступки приховуються – народ переміг закон; якщо ж злочини суворо караються – закон переміг народ. Коли народ переміг закон, у країні встановлюється безлад; коли закон перемагає народ, армія підсилюється”.

Це означає, що, як і радив Конфуцій, потрібно знати народну вдачу, щоб мати можливість ефективно керувати нею. Адже змінити народну вдачу дуже складно, якщо взагалі можливо. Але суворо карати потрібно за дрібні вчинки, тоді це застереже від тяжких злочинів. „Там, де людей суворо карають за тяжкі злочини і м’яко карають за незначні провини, не лише не можна буде припинити тяжкі злочини, але й неможливо буде попередити дрібні провини. Це і зветься „наводити порядок, коли в країні вже розпочалися безпорядки”. Тому якщо суворо карати за незначні провини, зникнуть самі покарання, права в країні будуть успішно розвиватися і держава стане сильною”.

Ми навели ці положення для того, щоб вже у політичній думці Давнього Китаю відзначити розуміння необхідності вивчати стан громадської психології, громадської думки, оскільки саме вона править країною, є базисом, на якому має будуватись практична політика і випрацьовуватись форми державного устрою. Тим більше, що легісти припускали можливість поєднання сильної авторитарної влади і влади народу. „Держава, в якій справи вирішуються на підставі суджень кожних десяти общин, – слабка; де справи вирішуються на підставі судження кожних п’яти общин, – могутня. Коли справи вирішуються на підставі судження однієї сім’ї, залишається вільний час. В державі, що йде шляхом істини, чиновники здійснюють добре управління, не слухаючи правителя, а народ не йде за чиновниками, а за законом”.

Неважко помітити в цих настановах прообраз того, що в наш час має назву місцевого самоуправління.

1. Безумовним фундаментом суспільства в якості політичного організму є стан народної психології, чітко виражений у звичаях, традиціях, культово-обрядовій практиці, про що свідчать вчення давньокитайських філософів. Звідси ідея авторитарної влади досконаломудрого правителя, який має опиратись на цей, говорячи мовою європейської політичної філософії, об’єктивний дух історії народу. Це означає, що не стільки правитель є диктатором, скільки логіку його правління диктує закон традиції, який порушувати не можна – інакше в країні буде неспокій.