Регіональна економіка. книжка

26

Значно пізніше (у 20-30 рр. ХХ ст.) шведські науковці Е. Хекшер і Б.

Олін удосконалили теорію Сміта-Рікардо, увівши в аналіз співвідношення основних взаємозамінних факторів виробництва (праці, капіталу, землі та ін.). Вони розробили такі нові положення:

країни повинні вивозити продукцію інтенсивного використання надлишкових (відносно недефіцитних) факторів виробництва і ввозити продукцію інтенсивного використання дефіцитних для них факторів;

у міжнародній торгівлі за відповідних умов спостерігається тенденція вирівнювання “факторних цін” (у розвиток ідеї вирівнювання

“факторних цін” значний внесок пізніше зробили дослідження Ф.

Столпера і П. Самуельсона – теорема вирівнювання ціни факторів);

 вивіз і ввіз товарів можуть замінюватись переміщенням факторів

виробництва.

Ще пізніше (50-70 рр. ХХ ст.) американський учений В. Леонтьєв

скорегував допуски теорії Хекшера-Оліна. Він визначив, що для вибору раціональної структури вивозу і ввозу товарів крім прямих витрат у сфері виробництва потрібно враховувати побічні витрати, що припадають на сировину і матеріали. Методом міжгалузевого балансу він розробив модель

“витрати-випуск”, яка є відображенням рівноваги між наявністю ресурсів та їх використанням [31, 19–85].

Хоча усі наведені тут концепції були розроблені для міжнародної торгівлі, вони також використовуються в дослідженні міжрегіонального обміну продукцією всередині країни (в міжнародній торгівлі слід додатково враховувати роль демпінгової політики, митні тарифи й інші обмеження).

До “факторних” концепцій можна віднести і розробки інженера транспорту

В. Лаунхарда (Лаунгардта). Наприкінці ХІХ ст. він вивчав вплив на розміщення підприємств транспортного чинника і дійшов висновку, що місце розміщення виробництва має забезпечувати мінімізацію транспортних витрат

на доставку сировини, допоміжних матеріалів і готової продукції [14, 189–191].

27

Економіст А. Лоріа визначив важливість урахування при розміщенні окремого підприємства наявності робочої сили. Він вважав, що трудомісткі галузі промисловості треба розміщувати в аграрних районах з високою густотою населення, якому потрібний для виживання додатковий дохід [46, 47– 48].

Усі “факторні” теорії обґрунтовують з огляду на економічну доцільність і важливість географічного (територіального) поділу праці –

однієї із базових категорій теорії розміщення господарства. Таким чином,

вчення про фактори (чинники) розвитку і розміщення господарства є основою наук про територіальну організацію господарства і регіональну економіку.

“Штандортні” моделі розміщення виробництва

Модель просторової організації сільського господарства Тюнена.

Одна з перших моделей, яка теоретично обґрунтовувала наявність об’єктивних закономірностей товарного виробництва, подана у праця Й.Г.

фон Тюнена (1783-1850) “Ізольована держава в її відношенні щодо сільського господарства й національної економіки” (1826). У ній розглядається абстрактна, економічно ізольовану від інших країн держава з єдиним ринком збуту сільськогосподарської продукції і єдиним виробником промислової продукції у місті-центрі. Ціна будь-якого продукту в будь-

якому місці простору відрізняється від його ціни у місті-центрі на величину транспортних витрат, які приймаються прямо пропорційними вазі вантажу і відстані його перевезення. Оптимальна схема розміщення сільського господарства – це система концентричних кілець (кільця Тюнена) зі своєю спеціалізацією. Чим більша інтенсивність (продуктивність) виробництва аграрної продукції, тим ближче до міста-центру воно розміщене. Отже, біля центру розміщуються кільця з виробництвом овочів, фруктів, а далі – лісове, молочне, зернове господарства. На окраїнах – екстенсивне скотарство і землі, які не обробляються, оскільки чим ближче до центру,

тим інтенсивніше господарство.

28

Головне в концепції Тюнена – диференціальна рента положення

(економіко-географічне положення в економічній географії). Основний чинник розміщення – транспортні витрати.

Тюнен Й.Г. вперше вводить поняття економічного простору і уявлення про важливість географічного положення [14, 185–187; 16; 32, 35–47; 54].

Модель “локаційного трикутника” Лаунхарда. В. Лаунхардт не тільки звернув увагу на важливість транспортного чинника, а й розробив просторову модель розміщення у вигляді трикутника, кінці якого відповідають сировині,

енергії, ринку збута (1882). Місце ідеального розміщення виробництва

(локалізація підприємства) знаходиться на перетині відрізків, що з’єднують вершини трикутника, де загальні виробничі витрати є мінімальними.

“Гравітаційна модель Шеффле”. Німецький економіст і соціолог А.Е.

Шеффле (1831-1903) розробив просторову модель, за якою визначив, що промисловість розвивається переважно у великих містах або біля них. За його теорією, великі міста притягують до себе промислові підприємства із силою тяжіння, обернено пропорційною квадрату відстані між ними (містами і підприємствами).

Локалізація промисловості тим більша, чим більша кількість населення міста, чим менша відстань до ринків збуту і чим тісніше розміщені великі міста.

Відхилення від моделі, на його думку, пов’язані з концентрацією підприємств біля джерел сировини і палива.

Теорія розміщення промисловості Вебера. Німецький економіст і соціолог А Вебер (1868-1958) сформулював першу цільну теорію розміщення промислового виробництва у монографії “Теорія розміщення промисловості”, 1909). Він увів поняття “фактор розміщення” (“штандортний фактор”) як економічну вигоду господарської діяльності залежно від розміщення.

Переважно оптимальним є таке місце розташування об’єкта, де витрати на виробництво і збут продукції мінімальні. На його думку, розміщення промисловості визначається співвідношенням транспортних витрат і затрат праці, а також впливом фактору агломерації – зосередження промисловості у

29

певному місці. Вигода агломерації залежить не від близькості до географічного пункту, а від технічної і просторової концентрації виробництва, можливості використання спеціалізованої ремонтної бази, іншої інфраструктури (тепер це називається “агломераційним ефектом”).

Геометрично підприємства слід розміщувати між родовищами сировини і місцями її споживання. Основний критерій оптимального розміщення – мінімізація сумарних витрат на виробництво і збут продукції. Модель Вебера мала низка сумнівних припущень, а також не враховувала вартість сировини, палива і заробітну плату.

Теорія Вебера поступово ускладнювалась. Зараз вона доповнена такими категоріями, як: фактор інерції розміщення (впливу наявності старих виробничих потужностей на розміщення нових); розмір ринкових (збутових)

зон; вплив держави на регулювання виробництва; вплив НТП; проблеми екологічного характеру. Поняття агломераційного фактору замінено поняттям

інфраструктури.

Модель Вебера й досі залишається основною теорією розміщення промисловості. Більш досконала теорія ще не розроблена. Класифікація факторів розміщення виробництва Вебера також залишається найважливішою. [14; 188–199; 16; 32, 48–64].

Загальна і спеціальна теорії “штандорта” Паландера. Після досліджень А. Вебера “штандортні” теорії інших авторів отримали широке розповсюдження. У 30-х роках німецький економіст А. Предьоль і шведський економіст – Т. Паландер різко розкритикували “штандортні” концепції,

оскільки, на їх думку, вони не враховують зворотної дії новостворених підприємств на умови розміщення, соціальних і політичних умов розвитку,

перебільшують значення транспортних витрат.

У власних пропозиціях Т. Паландер запропонував перейти від вирішення задачі мінімізації витрат до задачі максимізації прибутків і доходів. У моделі розміщення були введені змінні ціни, функції попиту і пропозиції. Загальна

30

модель пояснює розміщення підприємств в регіоні або країні, спеціальна

модель розроблена для підприємств галузі або групи галузей [46, 49].

Теорія про функції і розміщення системи населених пунктів

(центральних місць) Кристаллера. Цю теорію розробив учень А. Вебера В.

Кристаллер у своїй дисертації “Центральні місця Південної Німеччини” (1933)

Головним його припущенням було те, що на однорідній території розселення людей є рівномірним. Він умовно поділяє таку територію (стільник) на правильні шестикутники. В центрі їх – міста (центральні місця), які виробляють усю товарну продукцію, надають різноманітні послуги власному ринку збуту продукції і послуг. За такої їх організації забезпечується мінімізація середніх відстаней поїздок покупців. Модель передбачає також ієрархію центральних місць (малі, середні, великі, найбільші), від якої залежать зв’язки між центрами різних рангів.

Теорія Кристаллера найбільший вплив мала на розвиток сучасних концепцій раціональної організації сфери послуг і розселення населення у сільській місцевості.

Модель просторової організації господарства Льоша. У своїй головній праці “Просторова організація господарства” (1940) цей економіст модифікував ідеї В. Кристаллера і дійшов висновку, що виробничі підприємства і організації сфери послуг для обслуговування покупців своєї зони (правильного шестикутника) мають бути розміщені у вершинах (кутах) кристаллерової

(гексагональної) решітки. Єдиним критерієм оптимального розміщення він вважав отримання максимального чистого прибутку. Концепції А. Льоша передбачала необхідність урахування особливостей податкової системи,

конкуренції, державних кордонів, впливу технічного прогресу та ін. Головне,

на його думку, не оптимальність розміщення підприємств, а ринок і прибуток.

За цією теорією, “під динамічним кутом зору найвигіднішого розміщення зовсім не буває, оскільки передбачити майбутнє неможливо”.

Великого значення А. Льош надавав ринкам збуту продукції, реальній конкуренції, використовуючи геометричну модель “конуса попиту” і ряд

31

рівнянь для визначення залежність кількості спожитого товару від відстані перевезення його до центрального місця.

Значення теорії А. Льоша в тому, що в його працях розглядається як основна теорія просторової економіки, в якій вчення про “штандорт” пов’язане з економічним районуванням, зовнішньою торгівлею та іншими факторами, а розвиток промисловості – з проблемами розвитку інших галузей господарства. Найбільшим його досягненням вважається розроблення принципових основ концепції просторової рівноваги [14, 200–204; 32, 65–77].

Погляди на просторову економіку Д. Сміта і Д. Гамільтона. У 70-х

роках ХХ ст. критиками і послідовниками “штандартних” теорій стали Д. Сміт

(відомий спеціаліст з географії промисловості) і Д. Гамільтон (тривалий час був керівником групи з географії промисловості Міжнародного географічного союзу).

Сміт Д., як і А. Вебер, вважав головним критерієм правильного розміщення виробництва його прибутковість. Просторову організацію економіки слід розглядати, на його думку, більш широко – не як ізольований процес, а як велику складову єдиної структури суспільства. Він стверджував, що модель Вебера й інші схожі моделі не дають змоги враховувати соціальні аспекти розміщення промисловості (вплив підприємств на зайнятість та життєвий рівень населення, стан навколишнього середовища та ін.). А. Сміт визнавав, що при оцінюванні економічної ефективності розміщення підприємств треба враховувати не тільки вартість продукції, яку вони виробляють, а і вартість, яку вони забирають у суспільства (збитки від забруднення навколишнього середовища, шкоду, завдану робітникам, тощо). Він пропонував аналогічно до

“конусу попиту” А. Льоша обчислювати “конус шкоди” підприємств (рівень забруднення залежно від відстані до підприємства), а також враховувати

“корисність” і “шкідливість” підприємств у плануванні їх розміщення. Такі

погляди обстоював і Д. Гамільтон [46, 50].

Науково-технічні (інноваційні) теорії і концепції просторової

організації економіки

32

Теорія дифузії нововведень Хагерстранда. Шведський географ Т.

Хагерстранд у 1953 р. опублікував працю “Просторова дифузія як процес впровадження нововведень”, яка дала змогу з’ясувати механізм впливу НТР на розвиток і розміщення господарства. За цією моделлю, новації розповсюджуються у трьох напрямках: а) від розвинених економічних районів на периферійні території; б) від центрів найвищого ієрархічного ступеня до центрів нижчого порядку; в) від великих міст у прилеглі райони. Він ввів також такі поняття, як інформаційні поля, ефекти сусідства і бар’єрів [32, 78–89].

Теорія-гіпотеза “продуктивно-виробничих циклів” (“циклу життя

продукту”) Р. Вернона, С. Хірша. Суть цієї теорії, яка була розроблена у 60-ті роки ХХ ст., в тому, що різні стадії “життя” продукту впливають на розміщення його виробництва. З неї випливає, що два перших етапи інновації – розроблення й освоєння – орієнтуються на науково-дослідні центри з висококваліфікованими спеціалістами та відповідною інфраструктурою. Новий високотехнологічний товар вигідніше випускати в економічно високорозвинених країнах або регіонах.

На стадії зрілості зростає значення менеджменту і великого капіталу для організації масштабного виробництва. Коли продукт стає звичним для попиту і стандартизованим для виробництва ініціатор його виробництва (1 і 2 стадії)

втрачає в нормі й масі прибутку внаслідок появи конкурентів. Отже,

виробництво може бути розміщене в країнах (регіонах) із середнім рівнем розвитку.

На стадії стандартизації (серійного, масового виробництва) витрати і прибуток підприємства значною мірою визначаються вартістю робочої сили.

Відтак вигідніше розгортати виробництво в країнах (регіонах) з дешевою робочою силою, низькими податками, наприклад, у Китаї, країнах Південно-

Східної Азії та ін.

Теорія “циклу” загалом відповідає історії розвитку багатьох галузей економіки. Наприклад, галузі промисловості (текстильна, шкіряна,

гумовотехнічна, целюлозно-паперова), які до Першої світової війни

33

розвивались тільки у високорозвинених країнах, тепер змістилися в країни, що

розвиваються [46, 52–53].

Концепція “динамічного і сегментаційного методів аналізу”. Це одна з

найновіших теорій (кінець 80-х років ХХ ст.), розроблена А. Скоттом, М.

Столпером і Р. Уолкером як альтернатива попереднім теоріям з метою подолання їх вад. Ці вчені вважають головним не зовнішні умови і фактори розміщення, як у “штандортних” та подібних до них теорій, а активну роль безпосередньо самих промислових фірм і підприємств у створенні умов для власного розвитку, особливості їх виникнення та розвитку, стратегії організації виробництва і збуту. Відповідно до цього головну роль у формуванні регіональних господарських структур відіграють не якості території, а

промислові фірми, що встановлюють регіональні взаємозв’язки і тим самим створюють власне регіональне господарське середовище, яке пристосовується до специфічних місцевих умов і приводить до виникнення регіональної концентрації виробництва з власною динамікою розвитку. Головне значення мають вигоди агломерації.

В оцінюванні впливу (дії) промисловості на територію виділяють чотири етапи: 1) “локалізація” (розміщення підприємств на території); 2) “селективна субурбанізація” (розростання локалізованих підприємств через зростання самого виробництва і розвиток інфраструктури); 3) “дисперсія” (переміщення підприємств на периферію); 4) “переміщення центрів тяжіння в розміщенні” (у

зв’язку з технологічними нововведеннями, зміною попиту тощо).

Фірми – носії оновлення – часто розміщуються за межами раніше створених великих промислових центів, що повертає процес на першу стадію –

“локалізацію” [46, 57].

Теорії “регіонального економічного розвитку”

Концепція “регіонального автоматичного балансу і дисбалансу”.

Концепція “збалансованого регіонального розвитку” формувалася на основі

моделі просторової економічної рівноваги Л. Вальраса. Вона полягає в тому,

що у разі дотримання таких основних вимог, як свобода конкуренції, повне

34

залучення до діяльності факторів виробництва, повна мобільність робочої сили і капіталу, рівноцінні технології, регіональні системи прямуватимуть до рівноваги і стабільного розвитку. Проте насправді вимоги концепції збалансованого регіонального розвитку, не завжди виконуються. Г. Мюрдаль та інші науковці вважають, що гра ринкових сил неминуче призводить до

“незбалансованого регіонального розвитку”. Це підтверджується, наприклад,

міграцією робочої сили з “бідних” регіонів в економічно розвинені, що, у свою чергу, ще більше “збіднює” відсталі регіони. Для піднесення рівня розвитку відсталих регіонів (“депресивних”, районів “біди”, “катастрофи” та ін.)

необхідне державне втручання – створення “контрполюсів зростання”. Відтак відкриття (за допомогою державних регіональних пільг) у штучно створеному полюсі зростання регіону провідної фірми пов’язане з появою її філій,

розвитком інфраструктури, відкриттям нових виробництв і т. ін. Таким чином починає працювати так званий “мультиплікаційний ефект”, що виникає з розвитком інфраструктури.

Теорія “полюсів зростання” Перру. На цій теорії ґрунтується концепція необхідності стимулювання розвитку відсталих регіонів. Автором теорії

“полюсів зростання” є французький ученим Ф. Перру (50-ті роки ХХ ст.). Він поглибив теорію центральних міст В. Кристаллера, використовуючи балансовий метод (модель “витрати-випуск”) В Леонтьєва. Значною мірою концепція Перру відповідає ідеям районних територіально-виробничих комплексів відомого радянського науковця М.М. Колосовського.

В основі теорії лежить уявлення про провідну роль у структурі економіки галузей-лідерів, які створюють нові товари і послуги. Центри і ареали економічного простору, де розміщені підприємства цих галузей, стають полюсами притягання факторів виробництва, оскільки забезпечують найефективніше їх використання. Звідси й територіальна концентрація підприємств (“агломераційний ефект” А. Вебера), яка зумовлює формування полюсів економічного зростання.

35

Теорію Ф. Перру доповнюють розробки Ж. Будвіля (обґрунтував, що полюсом зростання може стати населений пункт), Х.Р. Ласуена (полюсом зростання може бути й регіональний комплекс підприємств), П. Потьє

(запропонував ідею не лише точок, а також осей зростання), Я. Тінбергена, Х.

Босса та інших авторів. У своїй концепції Ф. Перру використав також теорію інновацій Й. Шумпетера [19; 14, 204–205].

Модель “центр –периферія” Фрідмана діє на будь-якому ієрархічному рівні від локального до міжнародного. Центр домінує за рахунок постійних інновацій, агломераційного ефекту. Периферія є антиподом центру. Найближча до центру периферія знаходиться під його впливом і поступово сприймає нововведення. Віддалена периферія – більш консервативна і самостійна.

Фрідман Дж. виділив чотири типи регіонів: регіони-ядра – райони концентрації передового виробництва із найліпшим інноваційним потенціалом;

регіони, що зростають (“коридори розвитку”), – території-сусіди ядер, які швидко розвиваються завдяки індустріалізації, розвитку інфраструктури, що обслуговує центр; регіони нового освоєння – ареали, в яких розвиваються переважно сільське господарство, лісозаготівля і видобуток корисних копалин;

депресивні, периферійні регіони зі старою системою розселення, стагнацією всіх галузей господарства, в яких спостерігається загострення соціально-

економічних проблем і міграції населення в більш розвинені регіони [19].

Концепція “регіоналістики” У. Айзарда. Разом з В. Леонтьєвим, Р.

Страутом та іншими ученими У. Айзард розробив моделі оптимального розміщення виробництва (метод гравітаційних моделей) регіонів, які були покладені в основу створення регіональних програм економічного розвитку в США, Великій Британії та інших країнах. Значна частка цих програм була успішно виконана. Це сприяло подальшому розвитку регіональних економетричних моделей: КК (Кейнса-Клейна), PВ (Філліпса-Бергстрома), WJ (Вальраса-Йохансена), WL (Вальраса-Леонтьєва), МS (Муса-Сарджента) та ін.

Заслуга У. Айзарда та його послідовників у тому, що вони вперше змогли