Gidens_Sotsiologiya1

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

93

дріб'язковими й нецікавими, такими, які трапляються з нами безліч разів на день і яким ми не приділяємо найменшої уваги. Насправді ж вивчення таких, на перший погляд незначущих, форм соціальної ВЗАЄМОДІЇ має велику вагу в соціології, і це одна з тих ділянок цієї науки, що найбільше приваблює дослідників. На це є дві причини.

По-перше, повсякденна рутина, в процесі якої ми постійно взаємо­ діємо з іншими людьми, надає структури і форми тому, що ми робимо. Вивчаючи її, ми можемо довідатися дуже багато про самих себе як про істот та про саме соціальне життя. Життя кожного з нас організується навколо повторення подібних моделей поведінки день у день, тиждень у тиждень, місяць у місяць, рік у рік. Згадайте, наприклад, що ви робили вчора і що — позавчора? Якщо обидва ці дні були робочі, то ви, ймовірно, встали вранці о тій самій годині і вчора, і позавчора (що саме по собі є важливим усталеним розпорядком). Ви, певно, подалися на уроки або лекції досить рано, вирушивши з дому до школи чи коле-

Малюнок Ґері Ларсона, «Фар-Сайд»

Нормальне життя стало б неможливим, якби ми ретельно виважували кожну свою звичну дію.

The Far Side © 1992, Farworks I n c . Dist. by Universal Press Syndicate. Передруковано з дозволу. Всі права застережені.

94 4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

джу, як ви робите чи не щодня. Ви, либонь, пообідали в товаристві кількох друзів, а пополудні повернулися в коледж або школу. Увечері ви прийшли додому, а пізніше, ймовірно, ходили кудись на вечірку або прогулянку з іншими друзями.

Звісно, наш повсякденний розпорядок може мінятися, а наші моделі поведінки у вихідні звичайно відрізняються від буденних. І коли в нашому житті відбувається якась велика зміна, наприклад, по закінченні коледжу ми влаштовуємося на роботу, наш звичний розпорядок неминуче змінюється; але відтак ми набуваємо нових звичок, що повторюються з тією самою реґулярністю.

По-друге, вивчення соціальної взаємодії в повсякденному житті проливає світло на більші соціальні системи та інституції. Справді-бо, великомасштабні соціальні системи залежать від моделей соціальної взаємодії, в яких ми щодня заанґажовані. Це легко продемонструвати. Розгляньмо знову ситуацію, коли двоє незнайомців розминаються на вулиці. Може здатися, що така подія мало стосується великомасш­ табних, більш сталих форм соціальної організації. Та коли йдеться про багато таких взаємодій, це вже не так. В сучасних суспільствах біль­ шість людей живуть у містах і повсякчас взаємодіють з іншими людьми, з якими вони особисто не знайомі. Ввічлива неуважність є одним із тих механізмів, які надають міському життю, з його рухли­ вими та імперсональними контактами, своєрідного характеру.

У цьому розділі ми спочатку ознайомимося з невербальними зна­ ками (виразами обличчя та жестами), що ними кожен із нас користується в процесі взаємодії з іншими. Потім ми перейдемо до аналізу повсякденного мовлення: як ми послуговуємося мовою, щоб донести до інших свої думки. І, нарешті, ми спрямуємо свою увагу на способи структурування життя кожного з нас повсякденним усталеним розпорядком, особливо наголошуючи на тому, як ми координуємо свої вчинки в просторі та часі.

НЕВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ

Суспільна взаємодія вимагає численних форм невербальної кому­ нікації — обміну інформацією та її значенням через зміну виразу обличчя, жести й рухи тіла. Невербальну комунікацію іноді ще називають «мовою жестів», але цей вислів оманливий, бо ми, як правило, користуємося такими невербальними знаками, щоб спро­ стувати або доповнити те, що сказано словами.

Обличчя, жести й емоції

Одним з головних видів невербальної комунікації є вираз обличчя, що передає певні емоції. Пол Екман та його колеґи, описуючи рухи лицевих м'язів, що утворюють той або той вираз обличчя, винайшли систему, яку назвали «Кодувальна система виразу обличчя» (КСВО) (Ekman and Friesen, 1978). В цей спосіб вони спробували внести

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИПЯ

95

певну ясність у сферу, яка зазнає украй непослідовних або супе­ речливих інтерпретацій, оскільки існує надто багато поглядів на те, як треба ідентифікувати та класифікувати емоції. Чарлз Дарвін, за­ сновник еволюційної теорії, твердив, що основні моделі емоційного виразу однакові для всіх людських створінь. Хоча дехто з цим не погоджується, Екманові дослідження, проведені серед людей дуже різного культурного тла, начебто підтверджують такий погляд. Екман і Фрізен вивчали ізольовану спільноту у Новій Ґвінеї, члени якої раніше фактично не контактували з чужинцями. Коли показу­ вали їм картинки з виразами облич, які передавали шість емоцій (щастя, смуток, гнів, огиду, страх, подив), новоґвінейці ідентифіку­ вали ці почуття.

Згідно з Екманом, результати його власних та подібних дослід­ жень, проведених із різними людьми, підтверджують думку, що емо­ ційний вираз обличчя та його витлумачення властиві природі лю­ дини. Він погоджується, що його досліди мають певною мірою обме­ жений характер, і, можливо, тут ідеться про культурний досвід, який набув надзвичайного поширення; проте його висновки підтвер­ джуються й результатами інших досліджень. І. Ейбл-Ейбесфелдт ви­ вчав поведінку шістьох дітей, які народилися глухими й сліпими, щоб з'ясувати, наскільки вираз їхніх облич відповідає виразові зря­ чих і наділених слухом індивідів у специфічних ситуаціях (EiblEibesfeldt, 1973). Він установив, що діти всміхалися, коли їх залу­ чали до вочевидь приємної активності; здивовано підіймали брови, коли їм давали понюхати предмет із незвичним запахом, і хмури­ лися, коли їм знову й знову давали річ, яка їм не подобалася. Оскільки вони не могли спостерігати, що саме так поводяться інші люди, то напрошувався висновок, що ці реакції були вроджені.

За допомогою КСВО Екман і Фрізен ідентифікували певну кіль­ кість малопомітних скорочень лицевих м'язів у новонароджених не­ мовлят, які властиві також дорослим людям, коли ті переживають якісь емоції. Наприклад, немовлята випинають губки і супляться, що нагадує вираз огиди у дорослих, коли їм дають щось кисле. Та хоча лицевий вираз емоцій, мабуть, почасти належить до природ­ жених характеристик людини, індивідуальні та культурні фактори впливають на їхню форму й на контексти, в яких вони визнаються доречними. Наприклад, як саме людина всміхається, точні рухи її губ та інших лицевих м'язів, і як довго усмішка затримується на її обличчі — все це відрізняється в різних культурах.

Немає таких жестів чи поз, які були	б характерними для всіх,
чи принаймні для більшості культур, у	всякому разі цього нікому

не вдалося довести. Скажімо, у деяких суспільствах люди кивають головою на знак незгоди, що суперечить англо-американському зви­ чаю. Окремі жести, до яких європейці та американці вдаються дуже часто, такі, як показати на когось пальцем, видається взагалі неіс­ нуючим у певних народів (Bull, 1983). А такий, наприклад, жест, як приставити до щоки випрямлений указівний палець і покрутити

96 4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

ним, що в деяких областях Італії вживається як знак схвалення, певно, невідомий більше ніде.

Як і вирази обличчя, жести та пози постійно застосовуються для доповнення висловлювань, а також для передачі змісту в тих випад­ ках, коли нічого сказано не було. І виразом обличчя, і жестом, і позою можна передати жарт, іронію або скепсис. Враження, які ми незумисне виказуємо невербально, часто означають, що ми сказали зовсім не те, що хотіли насправді сказати. Зашарітися — це, можливо, найочевид­ ніший приклад такої ситуації, але існує безліч інших ледь помітних ознак, які зауважують співрозмовники. Щирі вирази облич, як прави­ ло, зникають через чотири або п'ять секунд. Усмішка, яка триває дов­ ше, може бути робленою. Вираз подиву, що затримується на обличчі, часто використовується для пародіювання, аби показати, що індивід аж ніяк не здивований, хоча для цього, здавалося б, і є підстави.

«Обличчя» і культура

Слово «обличчя» може також стосуватися того, якої думки про певно­ го індивіда інші. У своєму повсякденному житті ми звичайно при­ діляємо багато уваги «збереженню обличчя». Так, чемність або пра­ вила етикету, яких ми намагаємося дотримуватися у світському то­ варистві, полягають насамперед у тому, що ми не дозволяємо собі такої поведінки, яка привела б нас до «втрати обличчя». Ми не згадуємо про ті епізоди з життя певної людини або ті її особисті харак­ теристики, які могли б її збентежити, якби ми про це заговорили. Здо­ гадавшись, що людина носить перуку, ми, проте, утримуємося від жартів щодо цього, принаймні в тому випадку, коли не належимо до її найближчих друзів. Тактовність — це своєрідна захисна тактика, до якої вдається кожен, маючи надію, що його власні вади та недоліки теж ніхто не стане обговорювати прилюдно. Тож наше повсякденне життя не зовсім спонтанне. Здебільшого самі цього не усвідомлюючи, ми вправно й постійно контролюємо вираз свого обличчя, позу тіла та жести в процесі спілкування з іншими людьми.

Декотрі люди дуже добре вміють контролювати вираз свого обличчя та виявляти тактовність у спілкуванні. Наприклад, добрий дипломат мусить уміти, вдаючи, ніби це йому надзвичайно приємно, спілкуватися з тими, чиїх поглядів він не поділяє і до кого він може навіть відчувати відразу. Від того, наскільки це йому вдається, може залежати доля цілих народів. Приміром, гнучка дипломатія може послабити напругу між державами й відвернути війну.

СОЦІАЛЬНІ ПРАВИЛА І ПОБУТОВЕ МОВЛЕННЯ

Хоча у своїй повсякденній поведінці ми користуємося невербальними знаками та тлумачимо поведінку інших, багато наших взаємо­ дій відбувається через побутове мовлення — принагідний обмін сло­ вами — під час неформальних розмов з іншими людьми. Соціологи

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

97

завжди сходилися на тому, що мова відіграє фундаментальну роль у суспільному житті. Проте зовсім недавно було опрацьовано підхід, що робить особливий наголос на тому, як люди застосовують мову в побутових контекстах повсякденного життя. Вивчення розмови було започатковане працями Ервінґа Ґофмана. Але найбільший вплив на ці види досліджень справив Гаролд Ґарфінкел, засновник етнометодології (Garfinkeł, 1984).

Етнометодологія — це вивчення «етнометодів» (народних або не­ професійних методів), які люди застосовують, коли хочуть зрозу­ міти, що роблять інші й, зокрема, що вони кажуть. Ми всі корис­ туємося цими методами, зазвичай надаючи їм особливої уваги. Часто буває, що ми можемо зрозуміти суть сказаного в розмові тільки тоді, коли знаємо соціальний контекст, безпосередньо в словах не вираже­ ний. Візьмімо, наприклад, таку розмову (Heritage, 1984).

А.Я маю сина, йому чотирнадцять років. Б. Нема проблем.

А.Я маю також собаку.

Б. О, тоді вибачайте.

Що, на вашу думку, тут відбувається? У яких стосунках перебу­ вають співрозмовники? Знаючи, що це розмова між власником бу­ динку і потенційним квартиронаймачем, ми відразу зрозуміємо, про що йдеться. Деякі квартировласники не заперечують проти дітей, але не дозволяють своїм пожильцям тримати собак чи котів. Проте, якщо соціальний контекст нам невідомий, то може здатися, що від­ повіді мовця Б не мають ніякого стосунку до реплік мовця А. Час­ тина смислу виражена в словах, а частина в тому способі, яким соціальний контекст структурує сказане.

Порозуміння

Найнепослідовніші форми побутового мовлення ґрунтуються на склад­ них структурах порозуміння та спільної обізнаності, що привносяться до розмови її учасниками. Наша, здавалося б, така невибаглива бесіда насправді настільки складна, що досі нікому не вдавалося запрограму­ вати на мовне спілкування з людьми навіть найпотужніший комп'ютер. Слова, які використовуються в повсякденному мовленні, не завжди мають точні значення, й ми «уточнюємо» те, що хочемо ска­ зати, через невисловлені припущення, зрозумілі обом співрозмов­ никам. Так, коли Марія запитує Тома: «А що ти вчора робив?», то самі ці слова не дають Томові змоги відповісти на них коротко і ясно. День довгий, і було б цілком логічно, якби він відповів: «Вчора о сьомій шістнадцять я прокинувся. О сьомій вісімнадцять я встав з ліжка, увійшов до ванної й почав чистити зуби. О сьомій дев'ятнадцять увім­ кнув душ...» Ми можемо зрозуміти, якої відповіді потребує це запитання, якщо знаємо Марію, знаємо, яку роботу вона й Том вико­ нують удвох того чи того дня тижня, знаємо, що Том зазвичай робить певного дня, крім всього іншого.

98 4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

Експерименти Ґарфінкела

«Фонові очікування», що допомагають нам організувати розмови на повсякденні теми, яскраво висвітлені в експериментах, що їх Ґарфінкел провів зі студентами-добровольцями. Він давав студентові за­ вдання зав'язати розмову з приятелем або кимось із родичів і вимагати від співрозмовника пояснення кожної репліки. Наприклад,

почувши	слова співрозмовника: «А чудовий	сьогодні		день,	прав­
да?» — студент мав відповісти запитанням: «Чудовий			у	якому	розу­
мінні?»,	«Яку частину дня ви маєте на увазі?»	і так	далі. Ось		один
із таких	обмінів репліками (Garfinkel, 1963).

С.Як вам ведеться?

Є.Як мені ведеться в чому? Ви хочете знати, як я себе почуваю, чи як мені ведеться з грішми, чи як мої справи в школі, чи як у мене настрій, чи як...

С.(Почервонівши і зненацька розлютившись). Годі! Я хотів лише бути люб'язним. Мені збіса однаково, як ви себе почуваєте чи як вам ведеться!

Чому люди так дратуються, коли порушено дрібні умовності пов­ сякденного спілкування? Відповідь полягає в тому, що стабільність і значущість нашого повсякденного соціального життя залежить від невисловлених спільних культурних припущень стосовно того, що' саме говориться і чому. Якби ми не були спроможні приймати такі припущення як очевидну даність, значуща комунікація стала б не­ можливою. Кожне запитання чи розмовна репліка неминуче б при­ водили до «процедури детального розпитування» на зразок того, що його рекомендував своїм студентам Ґарфінкел, і взаємодія просто уривалася б. Тому те, що на перший погляд видається незначущими умовностями розмови, насправді має фундаментальне значення для самої структури соціального життя, отож порушення такої умовності спричиняє такі серйозні наслідки.

Відзначмо, що в повсякденному житті люди іноді умисне вдають, що їм невідомі основи невираженого словами знання. Це може ро­ битися з метою дати співрозмовникові відсіч, поглузувати з нього, збити його з пантелику або привернути увагу до неоднозначності його репліки. Ось, наприклад, класичний обмін репліками між бать­ ком і підлітком:

БАТЬКО. Куди ти йдеш? СИН. Кудись.

БАТЬКО. Що ти збираєшся робити? СИН. Нічого.

Відповіді підлітка протилежні тим, що їх давали добровольці, які брали участь у експериментах Ґарфінкела. Замість почати допитува­ тися там, де звичайно цього не роблять, хлопець узагалі не хоче відповідати конкретно, даючи зрозуміти своїми короткими реплі­ ками: «Це не твоя справа!»

В іншому контексті на перше запитання іноді можна почути й таку відповідь:

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

99

А. Куди ти йдеш?

Б. Куди очі дивляться.

Б умисне неправильно інтерпретує запитання А, щоб повідомити його про свій поганий настрій і водночас про те, що він до цього ставиться з іронією. Комедія і дотепи процвітають на таких умисне

хибних		витлумаченнях		прямо не висловлених у розмові підтекстів.
У	цьому немає		нічого	страшного, якщо обидві сторони розуміють,
що	це	робиться	задля	сміху.

Формули побутового мовлення

Цікаво буває послухати магнітофонний запис або почитати стенограму чиєїсь розмови. Розмови набагато більш уривчасті, невиразні та гра­ матично неправильні, аніж ми собі уявляємо. Коли ми розмовляємо, нам здається, що наші фрази достатньо відшліфовані, оскільки ми не­ свідомо вкладаємо у сказане само собою зрозумілі речі, але реальні розмови дуже відрізняються від розмов у романах, де персонажі користуються викінченими і граматично правильними реченнями.

Як і у випадку Ґофманової тези про ввічливу неуважність, може здатися, що аналіз повсякденних розмов має досить другорядне зна­ чення для головних зацікавлень соціології; і справді, багато соціоло­ гів критично ставляться до етнометодологічних досліджень саме з цієї причини. Проте деякі аргументи, що їх ми використали, аби показати, чому праці Гофмана такі важливі для соціології, застосов­ ні також і до етнометодології. Вивчення побутового мовлення за­ свідчило, як важко опанувати мову, якою користуються прості лю­ ди. Величезні труднощі, які виникають, коли ми намагаємося запро­ грамувати в комп'ютер те, що мовці опановують без жодних зусиль, переконливо засвідчують складність цієї проблеми. Крім того, мов­ лення — це істотний елемент кожної сфери соціального життя. Маг­ нітофонні стрічки, що фігурували у Вотерґейтській справі прези­ дента Ніксона та його дорадників, були тільки записами розмов, але вони дали ясну уяву про те, як здійснюється політична влада на найвищому рівні (Molotch and Boden, 1985).

Вигуки-реакції

Деякі мовні ряди складаються не зі слів, а з нечленоподібних згуків, які Ґофман називає вигуками-реакціями (Goffman, 1981). Уявіть собі, що хтось після того, як щось перекинув або впустив із рук додолу, вигукнув: «Ой!» На перший погляд «ой!» видається мало цікавою реф­ лекторною реакцією на невдалий порух — так людина кліпає, коли хтось тицьне рукою їй у обличчя. А проте це не мимовільна реакція, про що свідчить і той факт, що людина не вигукує «Ой!», коли вона сама-одна. Вигук «ой!» звичайно звернений до інших, хто при цьому присутній. Цей вигук повідомляє свідкам, що винний припустився дріб'язкової, разового характеру похибки, яка не дає підстав для сум­ нівів у спроможності цієї особи контролювати свої дії.

100	4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

«Ой!» вигукують лише в ситуаціях дрібної невдачі, а не при тра­ гічних нещасливих випадках або катастрофах, і це теж свідчить про те, що цей вигук є частиною контрольованого управління ситуаці­ ями соціального життя. Більше того, вигук «Ой!» може пролунати з уст людини, яка спостерігає збоку за необережними діями іншої; або ж вирватись як оклик застереження, звернений до іншого. «Ой!» за нормальних обставин — короткий звук, а проте в деяких ситуаціях «о» може бути протяжним. Так, наприклад, хтось може умисне по­ довжити цей звук, щоб подолати критичний момент якоїсь дії. На­ приклад, батько може вигукнути протяжне «о-о-ой!» або «ой-люлі!», коли, граючись, підкидає дитину вгору. Цей звук допомагає подо­ лати той короткий часовий проміжок, коли малюк, опинившись у повітрі, втрачає контроль над своїми рухами; він має на меті надати йому впевненості і водночас дає дитині зрозуміти, що батько реаґує на її верещання.

Вигук «Ой!» має культурну зумовленість. Наприклад, коли англій­ ці щось випускають із рук, вони вигукують не «Ой!», а звук, який звучить приблизно як «Упс!».

Все це може здатися надуманим і перебільшеним. Навіщо так детально аналізувати цей неістотний звук? Звичайно ж, ми не при­ діляємо стільки уваги тому, що вигукуємо, як тут викладено. На свідомому рівні безперечно — ні. Проте головне значення має той факт, що ми постійно здійснюємо неймовірно складний, безперерв­ ний контроль за своєю зовнішністю та своїми діями. У ситуаціях, коли відбувається взаємодія, від нас вимагається не просто бути присутніми на сцені. Інші сподіваються, як і ми сподіваємося від них, що ми виявлятимемо те, що Ґофман називає «контрольованою пильністю». Фундаментальною складовою людського буття є постій­ на демонстрація іншим своєї обізнаності у звичних ситуаціях пов­ сякденного життя.

Обмовки

«Ой!» — це реакція на незначну невдачу. Ми також припускаємося помилок у мові та вимові під час розмов, лекцій та в інших ситуа­ ціях мовлення. У своїх дослідженнях «психопатології повсякденного життя» Зіґмунд Фройд, засновник психоаналізу, проаналізував чис­ ленні приклади таких обмовок (Freud, 1975). Згідно з Фройдом, мов­ ні помилки, включаючи неправильно вимовлені або неправильно вжиті слова та заникування, ніколи не бувають випадковими. Вони несвідомо вмотивовані почуттями, які або витіснені з нашої свідо­ мості, або які ми свідомо, але марно намагаємося пригнітити. Ці почуття часто, але не завжди, включають у себе сексуальні асоціації. Так, бажаючи сказати «організм», людина може мовити «оргазм». У одному з наведених Фройдом прикладів, коли жінку запитали: «У якому полку служить ваш син?», — вона відповіла: «В сорок друго­ му полку убивць» (вона хотіла сказати по-німецькому Mörser, — «мортирному», а вимовила Mörder.

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

101

Обмовки іноді бувають кумедними і можуть сприйматись як доте­ пи. Різниця лише в тому, умисне чи неумисне мовець вимовив сло­ во так, як він його вимовив. Обмовки входять до ширшого класу «недоречних» фраз, які, на думку Фройда, теж часто несвідомо вмотивовані. Так буває, наприклад, тоді, коли особа не розуміє, що сказане нею є очевидно двозначним. Такі фрази теж можуть сприй­ матись як дотепи, якщо їх говорять умисне, але в інших випадках це такі собі ляпсуси в контрольованому мовленні, якого ми споді­ ваємося від інших людей.

Одним з найкращих способів проілюструвати вищесказане буде назвати ті ляпсуси, які ми іноді чуємо в мові телевізійних та радіодикторів. Мова дикторів відрізняється від повсякденного мовлення, бо, на відміну від останнього, вона не спонтанна, а зчитується з екрана або з паперу. Очікується також, що вона має бути досконалі­ ша за звичну мову, що в ній менше мимовільних пауз і вона на­ багато чіткіше артикулюється. Тому обмовки чи помилки в мові коментаторів новин проступають набагато виразніше, ніж у звичай­ ній спонтанній розмові. А проте й у дикторів трапляються обмовки, й чимало з них звучить кумедно або має ту «виняткову природ­ ність», до якої намагався привернути нашу увагу Фройд. Ось два приклади (Goffman, 1981).

This is the Dominion Network of the Canadian Broadcorping Castration.

(Диктор механічно переставив склади в двох останніх словах, і за­ мість «радіокорпорація» у нього вийшло «широкотіла кастрація».)

Beat the egg yolk and then add the milk, then slowly blend in the sifted flour. As you do, you can see how the mixture is sickening.

(Зачитуючи кулінарний рецепт, диктор нечітко вимовив звук «th» в останньому слові й замість «суміш густіє» вийшло «гидка суміш».)

Подальші приклади підпадають під категорію «недоречних фраз», коли диктор не зважив на те, що вони наділені другим значенням, яке в даних випадках сприймається як перше.

Ladies who care to drive by and drop off their clothes will receive prompt attention.

(Перше значення: «Одягові дам, які вийдуть із машини, буде приді­ лено найпильнішу увагу». Друге значення: «Дамам, які скинуть із себе одяг, буде приділено найпильнішу увагу».)

Folks, try our comfortable beds. I personally stand behind every bed we sell.

(Перше значення: «Люди, купуйте наші зручні ліжка. Я особисто ручаюсь за якість кожного». Друге значення: «Люди, випробуйте наші зручні ліжка. Я особисто стоятиму біля кожного з них».)

The loot and the car were listed as stolen by the Los Angeles Police Depart­ ment.

(Перше значення: «Департамент поліції Лос-Анджелеса заніс авто­ мобіль і речі в ньому до списку вкраденого майна». Друге значення: «Автомобіль і речі в ньому були занесені до списку майна, вкраденого департаментом поліції Лос-Анджелеса»).

102 4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

And here in Hollywood, it is rumored that the former movie starlet is expecting her fifth child in a month.

(Перше значення: «І тут, у Голівуді, подейкують, що колишня кіно­ зірка через місяць чекає на свою п'яту дитину». Друге значення: «І тут, у Голівуді, подейкують, що колишня кінозірка народить уже п'яту ди­ тину в цьому місяці».)

Ми більше схильні сміятися над мовними помилками, коли їх припускаються диктори (або викладачі на лекціях), аніж коли вони трапляються в повсякденній розмові. Бо комізм тут криється не тільки в сказаному неправильно, а й у тому, як бентежаться диктор або вчитель, коли усвідомлюють свою обмовку. В цю коротку мить ми бачимо за маскою холодного професіоналізму обличчя звичайної людини.

ОБЛИЧЧЯ, ТІЛО І МОВА У ВЗАЄМОДІЇ

Підсумуємо, що ми вже знаємо. Повсякденна взаємодія залежить від тонкого взаємозв'язку між тим, що ми виражаємо своїми обличчями та тілами, і тим, що передаємо в словах. Аналізуючи вираз обличчя та жести інших людей, ми доповнюємо те, що вони повідомляють нам вербально, і робимо висновок, наскільки вони щирі в тому, що кажуть. Здебільшого не усвідомлюючи собі цього, кожен із нас здійснює пильний і безперервний контроль над виразом свого обличчя, позою свого тіла та своїми рухами в процесі повсяк­ денної взаємодії з іншими.

Іноді, щоправда, ми обмовляємося, й ці обмовки, як у Фройдовому прикладі з «полком убивць», виказують, на якусь мить виявля­ ють те, що ми прагнемо приховати, свідомо чи несвідомо. Чимало обмовок неумисне виказують наші справжні почуття, як у отому прикладі із сумішшю для торта, котра дикторові, либонь, справді видалася «гидкою».

Отже, вираз обличчя, пози й рухи тіла та мова використовуються для того, щоб виражати одні значення й приховувати інші. Нашу діяльність у контекстах соціального життя ми також організуємо для досягнення тих самих цілей, як ми зараз і побачимо.

Зустрічі

В багатьох соціальних ситуаціях ми заанґажовані в тому, що Ґофман називає несфокусованою взаємодією з іншими. Несфокусована

взаємодія має місце	тоді,	коли	індивіди показують, що	поміча­
ють присутність одне	одного. Це		звичайно буває там, де збирають­
ся великі юрми людей,		— на	запрудженій перехожими	вулиці,

в театрі, на якійсь вечірці. Коли люди перебувають у присутності одне одного, навіть якщо вони не розмовляють, вони постійно всту­ пають у невербальну комунікацію через свої пози, вирази облич та жести.