Gidens_Sotsiologiya1

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

103

Сфокусована взаємодія відбувається, коли індивіди звертають безпосередню увагу на те, що роблять або кажуть інші. Окрім тих випадків, коли хтось стоїть сам-один, скажімо, на вечірці, всяка взаємодія включає в себе сфокусований і несфокусований обмін. Ґофман називає випадок сфокусованої взаємодії ЗУСТРІЧЧЮ, і ве­ лика частка нашого повсякденного життя складається із зустрічей з іншими людьми — родичами, друзями, колеґами по роботі, — які часто відбуваються на тлі несфокусованої взаємодії з іншими, що присутні на сцені подій. Приятельські розмови, семінарські обгово­ рення, ігри та звичні контакти, коли люди опиняються віч-на-віч (з білетними контролерами, офіціантами, продавцями крамниць то­ що) — це все приклади зустрічей.

Зустрічі завжди потребують «вступу», який указує на те, що ввічливу неуважність відкинуто. Коли назнайомці підходять один до одного і починають розмовляти, як то буває на вечірках, момент припинення стану ввічливої неуважності завжди пов'язаний з пев­ ним ризиком, оскільки легко може виникнути непорозуміння щодо причин, які їх спонукали зав'язати знайомство (Goffman, 1971). Тому перший контакт здійснюється через обмін поглядами, які ви­ ражають досить невпевнену зацікавленість. Якщо подібний вступ не зустрічає належного сприйняття, можна вдати, ніби прямого наміру знайомитися не було. В процесі сфокусованої взаємодії кожен пере­ дає не менше комунікативної інформації через вираз обличчя та жести, аніж через обмін словами. Ґофман проводить різницю між тим, що індивіди «показують», і тим, що вони «виказують». Пер­ ше — це слова та вирази обличчя, якими люди послуговуються, щоб справити на інших певне враження. Друге — це ті ознаки, які можуть постерегти співрозмовники, щоб перевірити їхню щирість чи правдивість. Наприклад, власник ресторану з люб'язною усміш­ кою вислуховує, як відвідувачі вихваляють його страви, і водночас примічає, з яким виразом обличчя вони їли, скільки страв за­ лишилося на тарілках та яким тоном вони промовляють слова по­ дяки.

Маркери

Більшість із нас зустрічається і розмовляє з багатьма людьми про­ тягом дня. Наприклад, Кетрін встає вранці, снідає зі своєю родиною, потім, можливо, проводить дітей до школи, зупиняючись на коро­ ткий час біля шкільних воріт погомоніти з подругою. Потім вона їде машиною на роботу, мабуть, увімкнувши радіо. Протягом дня вона спілкується з колеґами та відвідувачами, від обміну кількома сло­ вами до тривалих ділових розмов. Кожна з таких зустрічей імовірно відокремлюється маркерами, — Ґофман називає їх дужками, — які відрізняють кожен епізод сфокусованої взаємодії від попереднього та від несфокусованої взаємодії, що відбувається на задньому плані (Goffman, 1974).

104	4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

Наприклад, на вечірці люди, які розмовляють між собою, нама­ гатимуться так розташуватися і настільки тихо гомоніти, щоб утво­ рити окремішній «гурток». Вони можуть стати колом, обличчями одне до одного, не даючи змоги іншим пристати до їхнього гурту, аж поки вирішать зламати своє коло або розмиють межі своєї сфо­ кусованої взаємодії, розійшовшись у різні кутки кімнати. У більш формальних випадках про початок і кінець тієї або тієї «зустрічі» повідомляють спеціальним сигналом. Перед початком театральної

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

105

вистави, наприклад, у залі гаснуть вогні і підіймається завіса. В кінці світло знову вмикають, а завіса падає.

Маркери набувають особливого значення або тоді, коли зустріч виходить із ряду пересічних подій, або коли може виникнути непо­ розуміння стосовно того, що відбувається. Наприклад, коли модель позує голою перед малярським класом, вона (або він) звичайно не роздягається і не вдягається на очах у групи. Роздягання і вдягання на самоті дозволяє раптово виставити тіло на загальний огляд і так само раптово зникнути. Це різко позначає межі епізоду й позбавляє його сексуального підтексту, який міг би виникнути за іншої си­ туації.

В дуже обмеженому просторі, наприклад у ліфті, буває важко виділити площу сфокусованої взаємодії. Нелегко й іншим присутнім там людям показати, що вони не дослухаються до розмови, як це зазвичай робиться в інших ситуаціях. Непросто також незнайомим людям не дивитись одне на одного більше, аніж то дозволяється згідно з правилами ввічливої неуважності. Тому у ліфтах люди часто намагаються підкреслено показати, що вони «не слухають» і «не дивляться», втупившись у простір або в панель із кнопками — куди завгодно, аби тільки не в своїх супутників у ліфті. Розмова там, як правило, або зовсім не ведеться, або обмежується короткими реплі­ ками. Подібним чином, коли десь у конторі або в оселі кілька людей розмовляють між собою, й одному з них доводиться урвати мову, щоб підняти телефонну слухавку, іншим не завжди так просто про­ демонструвати цілковиту неуважність, і вони, як правило, намага­ ються продовжити мляву, силувану розмову.

Керування враженням

Ґофман та інші дослідники соціальної взаємодії часто використову­ ють для свого аналізу поняття, властиві театру. Так, наприклад, поняття соціальної ролі виникло з театральної термінології. Ролі — це соціально визначені очікування, які має виправдати особа, що займає певну соціальну позицію. Бути вчителем — це посідати специфічну позицію; роль учителя полягає в тому, щоб він діяв певним чином стосовно своїх учнів. Ґофман бачить соціальне життя як виставу, що її грають актори на сцені, — на багатьох сценах, бо, як ми граємо, залежить від ролей, кожну з яких ми виконуємо в певний час. Такий підхід іноді ще називають драматургічною модел­ лю, тобто соціальне життя уподібнюється до театральної драми. Лю­ дям не байдуже до того, як дивляться на них інші, й вони застосо­ вують багато форм керування враженням, щоб змусити інших реагу­ вати на них так, як їм хочеться. Хоча іноді ми робимо це усвідом­ лено, частіше такій поведінці ми не приділяємо свідомої уваги. Коли Філіп іде на ділове побачення, він одягає костюм і краватку й нама­ гається поводитись як справжній джентльмен; зате увечері, вируша­ ючи пограти з друзями у футбол, він має на собі джинси, светра і розповідає безліч анекдотів. Це і є керування враженням.

106 4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

Сцена і за лаштунками сцени

Значна частина соціального життя, вважає Ґофман, може просторово відбуватися на сцені та за її лаштунками. Сцена — це соціальні події та зустрічі, коли індивіди грають формальні ролі; їх можна упо­ дібнити до вистави на театральному помості. На сцені виступають, як правило, в команді. Два визначні політики, що належать до однієї партії, можуть демонструвати перед телевізійною камерою єд­ ність і дружбу, хоча насправді щиро ненавидять один одного. Чоло­ вік і дружина часто вживають усіх заходів остороги, щоб не свари­ тися в присутності дітей, створюючи видимість абсолютної гармонії, щоб потім зчепитися в запеклій сварці, коли дітей укладено до ліжка.

За лаштунками сцени люди готують бутафорію і готуються самі до виступів на тлі більш формальних декорацій. Залаштункова сфера життя справді нагадує про лаштунки театру або позакадрову діяльність людей, які беруть участь у зйомках фільму. Коли люди опиняються за лаштунками сцени, вони дістають нагоду розслаби­ тись і дозволити собі почуття та поведінку, від яких утримуються, коли перебувають на сцені. Залаштункова сфера дозволяє «бого­ хулити, сердито бурчати... недбало і неохайно вдягатися, сидіти і стояти з широко розставленими ногами, розмовляти діалектом або напівпристойною мовою, мимрити і кричати, удавати аґресивність і «клеїти дурня», виявляти неувагу до інших у дріб'язкових, але по­ тенційно символічних актах, тобто поводитися так, як поводиться людина, коли їй байдуже до всіх, крім власної персони, — мугикати або насвистувати якусь мелодію, плямкати губами, гризти нігті, від­ ригувати і випускати гази» (Goffman, 1969). Так, офіціантка може бути самим утіленням вишуканої чемності, коли обслуговує клієнта, але перетворюватися на люту і сварливу мегеру, як тільки зачинить за собою двері на кухню. Либонь, чимало завсідників змінили б своє ставлення до ресторанів, якби могли бачити, що там відбувається на кухні.

Прийняття ролей: інтимний огляд

Як приклад співпраці в керуванні враженням, який, до речі, теж має багато аналогій з театром, розгляньмо досить детально одне окреме дослідження. Джеймс Генслін і Мей Бріґс дослідили один специ­ фічний, дуже делікатний різновид зустрічі: візит жінки до гінеколо­ га (Henslin and Briggs, 1971). В ті часи, коли здійснювалося це до­ слідження, гінекологічні обстеження жінок провадили, як правило, лікарі-чоловіки, а отже, ситуація була, певною мірою, двозначна і ніякова для обох сторін. Чоловіки та жінки на Заході виховані так, що дивляться на геніталії як на найінтимнішу частину тіла, й ба­ чити, а тим більше торкатися статевих органів іншої особи звичайно асоціюється з інтимними сексуальними зустрічами. Деяких жінок настільки непокоїть перспектива огляду нижньої частини їхнього

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

107

тіла, що вони відмовляються йти до лікаря, чоловіка чи жінки, навіть якщо існують серйозні медичні підстави для такого візиту.

Генслін і Бріґс проаналізували матеріал, зібраний Бріґс, професій­ ною медичною сестрою, під час численних оглядів. Вони дійшли висновку, що ця процедура ділиться на кілька типових етапів. Уживши драматургічну метафору, вони запропонували кожну таку фазу розглядати як окрему сцену, в котрій ролі, що їх виконують актори, змінюються в процесі розгортання дії. В пролозі жінка за­ ходить до приймальні, готуючись прибрати роль пацієнтки, тимчасово відмовившись від своєї зоколишньої ідентичності. Коли її викликають у кімнату консультацій, вона переключається на роль пацієнтки, і починається перша сцена. Лікар поводиться в діловитій, професійній манері й обходиться з пацієнткою як компетентна й поважна персона, дивлячись їй у вічі й чемно вислуховуючи все, що вона має йому ска­ зати. Дійшовши висновку, що хвору треба оглянути, він каже їй про це й виходить із кімнати; сцену першу завершено.

Коли він виходить, до кімнати заходить медична сестра. Вона виконує важливу функцію в підготовці головної сцени, яка має не­ забаром розпочатися. Вона заспокоює пацієнтку, якщо та стривоже­ на, діючи водночас і як помічниця в тому, що має статися. Власне, медична сестра має допомогти пацієнтці знеособитися для наступної центральної сцени, де має брати участь не вона сама як повноцінна людська істота, а тільки її тіло, частина якого має бути піддана доскіпливому огляду. В своєму дослідженні Генслін і Бріґс дійшли висновку, що медична сестра не тільки наглядає за тим, як роздя­ гається пацієнтка, а й бере на себе ті обов'язки, які за нормальних обставин жінка виконала б сама. Так, вона бере одяг пацієнтки і згортає його. Більшість жінок не бажають, щоб їхня спідня білизна була на видному місці, коли повернеться лікар, і медична сестра ховає її, причому так, щоб пацієнтка в цьому переконалася. Вона допомагає їй вмоститися в гінекологічному кріслі й накриває більшу частину її тіла простирадлом, перш ніж повертається лікар.

Тепер розпочинається центральна сцена, в якій беруть участь ме­ дична сестра і лікар. Присутність медичної сестри гарантує, що взаємодія між лікарем і пацієнткою вільна від сексуальних нюансів, а також забезпечує легального свідка на той випадок, якби проти лікаря висунули звинувачення в непрофесійній поведінці. Огляд від­ бувається так, мовби особистість пацієнтки тут відсутня; накинуте на неї простирадло відокремлює генітальну зону від решти тіла, а лежить вона в такій позі, яка не дозволяє їй самій брати участь в огляді. Крім коротких запитань медичного змісту, лікар цілком іґнорує її, сидячи на низенькому ослінчику, поза полем її зору. Па­ цієнтка сприяє своєю поведінкою тимчасовому перетворенню на неособистість, зберігаючи мовчання і звівши свої рухи до мінімуму.

В інтервалі між цією та фінальною сценою медична сестра знову грає роль робітника сцени, допомагаючи тепер пацієнтці поверну­ тися в стан повноцінної особистості. На цьому етапі вони поновлю­ ють розмову, й пацієнтка висловлює почуття полегкості, що огляд

108 4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

закінчено. Одягшись і причепурившись, вона готова взяти участь у заключній сцені. Заходить лікар, і, обговорюючи результати огляду, він тепер звертається до пацієнтки як до повноцінної і відповідаль­ ної за себе особи. Знову повернувшись до люб'язної, професій­ ної поведінки, він дає цим зрозуміти, що його реакції у відношенні до неї анітрохи не змінилися після інтимного контакту з її тілом. Епілог відбувається, коли вона виходить із гінекологічного ка­ бінету, знову набуваючи ідентичності в зовнішньому світі. Отже, пацієнтка і лікар співпрацювали в такий спосіб, щоб управляти своєю взаємодією та враженням, яке кожен її учасник справляв на іншого.

Особистий простір

Існують культурні відмінності у визначенні особистого простору. В західній культурі люди в процесі сфокусованої взаємодії перебува­ ють одне від одного на відстані щонайменше в три фути; стоячи поруч, вони можуть підійти й ближче. На Середньому Сході люди майже притуляються одне до одного, що у нас, на Заході, вважалося б непристойним. Люди західної культури, яким доводиться відвіду­

вати	цей реґіон світу, нерідко почувають себе досить ніяково від
такої	несподіваної тілесної близькості.

Едвард Т. Гол, який багато працював у галузі невербальної ко­ мунікації, розрізняє чотири зони особистого простору. Інтимна дистанція, від одного до півфута, властива дуже небагатьом соці­ альним контактам. Лише ті, хто перебуває у взаєминах, де дозволено регулярні доторкання тіл, скажімо, коханці або батьки й діти, роз­ міщуються в цій зоні приватного простору. Персональна дистанція (від одного з половиною до чотирьох футів) вважається за нормальну при спілкуванні з друзями та близькими знайомими. Тут дозволя­ ється деяка інтимність контакту, але в дуже обмежених рамках. Соціальна дистанція, від чотирьох до дванадцяти футів, обмежує зону, яку людина зберігає за собою, коли йдеться про спілкування суто офіційне, наприклад, коли дають інтерв'ю. Четверта зона обме­

жується публічною дистанцією, понад	дванадцять футів, якої зви­
чайно дотримуються ті, хто виступає	перед публікою.

У повсякденному спілкуванні люди найчастіше перебувають одне від одного на інтимній або персональній дистанції. Якщо в ці зони хтось проникає, ми намагаємося відступити на належну відстань. Ми можемо подивитися на порушника суворим поглядом і сказати: «Відсунься!» або відштовхнути його ліктем. Коли люди вимушені перебувати на меншій відстані одне від одного, аніж це їм бажано, вони можуть створювати щось на зразок фізичної межі: читач за бібліотечним столом, за яким сидить багато людей, може позначити свій приватний простір, поклавши обабіч себе книжки (Hall, 1959, 1966).

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

109

ВЗАЄМОДІЯ В ЧАСІ Й ПРОСТОРІ

Розуміння того, як розподіляється та чи та діяльність у часі й просто­ рі, має фундаментальне значення для аналізу зустрічей, а також для зрозуміння суспільного життя взагалі. Всяка взаємодія якось розта­ шована, вона відбувається в певному місці й має специфічну протяж­ ність у часі. Наша діяльність протягом дня має тенденцію ділитися на окремі зони, як у часі, так і в просторі. Так, наприклад, більшість людей відводять певну зону свого денного часу — скажімо, від дев'ятої ранку до п'ятої пополудні — на працю. Їхній часовий тиждень також поділений на зони: вони ймовірно працюють у будні і проводять вихідні вдома, змі­ нюючи свій денний розпорядок у суботу й неділю. Переходячи з однієї часової зони дня в іншу, ми також, як правило, пересуваємося й у просторі: щоб дістатися на роботу, ми часто їдемо автобусом з одного району міста в інший, а іноді — із передмістя. Тож коли ми аналізуємо контексти соціальної взаємодії, буває корисно вивчити, куди і як люди пересуваються, й дослідити цю конвергенцію часу й простору.

Поняття реґіоналізації допоможе нам зрозуміти, яким чином су­ спільне життя ділиться на зони. Візьмімо, наприклад, приватний будинок. Сучасний будинок реґіоналізований на кімнати й коридори та на поверхи, якщо він має їх кілька. Ці ділянки простору не лише відокремлені одна від одної фізично, а й розмежовані в часі. Вітальні та кухня використовуються переважно вдень, спальні — вночі. Взаємодія між цими «регіонами» обмежується як просторовими, так і часовими межами. Деякі зони будинку утворюють простір залаш­ тункового життя, тоді як «вистави» відбуваються в інших. Іноді весь будинок може перетворитися на залаштункову зону. Знову ж таки цю ідею блискуче виклав Ґофман:

«У неділю вранці всі мешканці дому використовують стіни або мури довкола їхніх приватних володінь, щоб приховати деяку неохайність у одязі та приємну недбалість у манерах, поширюючи таким чином на всі кімнати неформальність того стилю, який звичайно обмежується кух­ нею та спальнями. Так само в середовищі американського середнього класу існує традиція перетворювати межову лінію між дитячим май­ данчиком та домівкою на позасценічне життя, де матері можуть розгу­ лювати в джинсах, у капцях, майже без косметики... І, звичайно ж, «реґіон», який завжди править за сцену певних вистав рутинного роз­ порядку, до і після кожної вистави стає залаштунковим, бо в цей час постійні декорації можуть ремонтуватися, поновлюватися, перестав­ лятися, а актори можуть перевдягатись або провадити репетиції. Щоб переконатися в цьому, досить лише зазирнути в ресторан, крамницю або чийсь приватний дім за кілька хвилин до того, як ці установи відкрива­ ються для денної діяльності». (Goffman, 1969).

Годинниковий час

В сучасних суспільствах зонування нашої діяльності перебуває під значним впливом годинникового часу. Без годинників та точного розподілу в часі різних видів діяльності, а також їхньої координації

110 4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

в просторі індустріалізовані суспільства не могли б існувати (Mumford, 1973). Вимірювання часу годинниками сьогодні стандартизова­ не на всій земній кулі, що уможливило запровадження склад­ них систем міжнародного транспорту та комунікацій, від яких ми сьогодні залежимо. Світовий стандарт часу був уперше встановлений 1884 р. на конференції держав у Вашингтоні. Відтак земну кулю поділили на двадцять чотири часові зони, по зоні на кожну годину доби, й було встановлено початок уселенського дня.

Першими організаціями, які спробували розписати діяльність своїх людей протягом дня і тижня, були монастирі в чотирнадцято­ му сторіччі. Сьогодні ми не знайдемо жодної групи чи організації, яка цього на робила б; що більше людей та ресурсів задіяно, то точнішим має бути розпорядок. Евіатар Зерубавель показав це у своєму дослідженні часової структури великої сучасної лікарні (Eviatar Zerubavel, 1979, 1982). Лікарня мусить діяти протягом усіх двадцяти чотирьох годин на добу і координувати зусилля свого пер­ соналу та перерозподіл ресурсів за допомогою надзвичайно точного й складного розпорядку. Наприклад, санітарки працюють протягом певного часу в палаті А, протягом іншого часового періоду — в палаті Б і так далі; вони також мусять працювати в денні й нічні зміни. Медичні сестри, санітарки, лікарі та інший персонал, а також ресурси, яких вони потребують, мають бути інтегровані як у часі, так і в просторі.

ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ В КУЛЬТУРНІЙ ТА ІСТОРИЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

Деякі механізми соціальної взаємодії, проаналізовані Ґофманом, Ґарфінкелом та іншими, видаються загальними. Наприклад, засто­ сування маркерів для позначення початку та кінця зустрічей, харак­ терне для людської взаємодії повсюди. Способи організації зустрі­ чей, такі як відмежування від інших, щоб утворити розмовне коло, теж: можна виявити в будь-якому людському гурті. Але чимало з Ґофманових висновків про ввічливу неуважність та інші види взаємодії передусім стосуються суспільств, у яких контакти з чу­ жинцями — поширене явище. А що можна сказати про ті малі традиційні суспільства, де немає чужих та незнайомців і де водночас збирається докупи хіба що жменька людей?

Щоб розглянути деякі контрасти між соціальною взаємодією в сучасних і в традиційних суспільствах, візьмімо за приклад одну з найменш розвинених у технологічному плані культур, що залиша­ ються у світі, — плем'я !кун (іноді ще відоме під назвою бушменів), яке живе в пустелі Калахарі, розташованій на територіях Ботсвани й Намібії, у Південній Африці (Lee, 1968, 1969) (знак оклику по­ значає придих, з яким вимовляється це слово). Хоча їхнє життя

4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

111

змінюється під тиском зовнішніх обставин, традиційні моделі соці­ альної поведінки ще зберігаються.

!Кун живуть по тридцять-сорок чоловік у тимчасових поселеннях поблизу криниць. У їхньому довкіллі їжі мало, тож їм доводиться вирушати на далекі відстані в її пошуках. Це блукання займає біль­ шу частину їхнього дня. Жінки та діти цілий день у мандрах. Члени цієї спільноти, буває, обходять за день до сотні квадратних миль, повертаючись у табір уже вночі, щоб тільки попоїсти і лягти спати. Більшу частину дня чоловіки ходять або самотою, або по двоє-троє. Проте існує один період, коли звичний розпорядок повсякденної ді­ яльності племені змінюється: зимовий дощовий сезон, коли і води вдосталь, і їжу знайти набагато легше. Протягом цього періоду по­ всякденне життя племені !кун зосереджується навколо ритуальних церемоній, бо й підготовка до них, і їхнє здійснення забирають дуже багато часу.

Члени більшості груп племені !кун ніколи не спілкуються з людьми, яких би вони не знали досить добре. Хоча за останні роки їхні контакти із зовнішнім світом стали майже звичайним явищем, у мові !кун досі немає слова «чужий». Хоча люди племені !кун, особливо чоловіки, протягом більшої частини дня ні з ким не кон­ тактують, у самій спільноті люди майже не мають змоги побути на самоті. Родини сплять у абияк стулених відкритих житлах, де нічо­ го не приховаєш від стороннього ока. Ніхто не досліджував звичаї племені !кун з погляду Ґофманових спостережень над повсякденним життям, проте неважко переконатися, що деякі аспекти його дослі­ дження навряд чи можуть бути застосовані до суспільного життя !кун. Наприклад, тут фактично неможливо створювати сцену й позалаштункові місця. Розмежування різних зібрань та зустрічей сті­ нами кімнат, окремі будівлі та різні квартали в містах, такі звичайні

в	сучасних суспільствах, надто далекі від життєвої практики племе­
ні	!кун.

Примушення до безпосереднього спілкування

На противагу племені !кун, в новітніх суспільствах, як буде досліджено в наступних розділах, ми постійно взаємодіємо з іншими людьми, яких ми ніколи не бачимо й не зустрічаємо. Майже кожна з наших повсякденних взаємодій, таких як купівля провізії в крамниці або вкладення грошей у банк, змушує нас контактувати (але опосеред­ ковано) з людьми, які можуть жити за тисячі миль від нас. На­ приклад, банківська система має міжнародний характер. Будь-які внесені вами гроші складають малу частку фінансових інвестицій, які банк робить у всьому світі.

Оскільки опосередкована взаємодія з людьми стала відносно лег­ кою справою, чому ми не станемо на цей шлях у більшості стосунків з людьми? Чому ми воліємо безпосередньо зустрічатися з друзями або колеґами, радше ніж спілкуватися з ними по телефону, факсом або за допомогою інших засобів далекої комунікації? Наприклад,

112	4. СУСПІЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ І ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

бізнесмени полюбляють відвідувати всілякі збори, конференції та наради, хоча задля цього іноді доводиться летіти на край світу, а було б набагато простіше й ефективніше укладати ділові оборудки через комп'ютерну мережу або по багатоканальному телефону.

Дейдр Боден і Гарві Молоч дослідили явище, яке вони назвали «потяг до безпосереднього спілкування», — потреба, яка спонукає індивідів до міжособистісної взаємодії. Люди прагнуть скликати збори та наради, припускають Боден і Молоч, тому що ситуації без­ посередньої присутності кожної із зацікавлених осіб з причин, задо­ кументованих Ґофманом у його дослідженнях процесів соціальної взаємодії, надають значно багатшу інформацію щодо того, як дума­ ють і як ставляться до тієї або тієї проблеми інші люди, наскільки вони щирі чи нещирі, аніж будь-яка форма електронної комунікації. Лише в безпосередній присутності людей, які ухвалюють рішення, що мають велику вагу для нас або нашої долі, ми почуваємося спро­ можними збагнути, що відбувається, і бути певними, що зможемо вплинути на них своєю думкою та своєю щирістю. «Безпосередня присутність, — пишуть Боден і Молоч, — дає доступ до тієї частини тіла, яка «ніколи не бреше», до очей — «вікон душі». Контакт очи­ ма сигналізує про певний ступінь інтимності та довіри; співприсутні взаємодіячі докладають великих зусиль, щоб адекватно управляти делікатними рухами цієї найделікатнішої частини нашого тіла» (Boden and Molotch, 1994).

МІКРОСОЦІОЛОГІЯ І МАКРОСОЦІОЛОГІЯ

Вивчення повсякденної поведінки в ситуаціях віч-на-віч звичайно називають мікросоціологією. Макросоціологія — це аналіз соціаль­ них систем великого масштабу, як, наприклад, політичної системи або економічного ладу. Вона також включає в себе аналіз довго­ тривалих процесів змін, скажімо, розвитку індустріалізму. На пер­ ший погляд може здатися, що мікро- й макроаналіз відрізняються один від одного. Насправді вони часто тісно пов'язані (Knorr-Cetina and Cicourel, 1981; Giddens, 1984), як ми могли побачити з цього розділу.

Макроаналіз має істотне значення, коли ми хочемо зрозуміти інституціональне тло повсякденного життя. Ті способи, якими люди розв'язують маленькі проблеми свого буденного існування, залежать від широкої інституціональної структури, що стає очевидним, коли денний цикл різних видів діяльності такої культури, як культура пле­ мені !кун, порівняти з життям в урбанізованому індустріальному сере­ довищі. В сучасних суспільствах, як ми вже відзначали, ми пе­ ребуваємо в постійному контакті з людьми незнайомими. Цей контакт може бути опосередкованим та імперсональним. Проте, хоч би скільки мали ми сьогодні опосередкованих та електронних стосунків, навіть у найсучасніших суспільствах із найскладнішою структурою безпосе­ реднє спілкування з іншими людьми має для нас кардинальне значен-