Gidens_Sotsiologiya1

7. СІМ'Я, ШЛЮБ І ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

185

Розпад подружньої пари

Діана Воґен проаналізувала взаємини між партнерами під час наро­ стання між ними відчуженості, уособлення, що закінчується розлу­ ченням (Vaughan, 1986). Вона опитала понад сотню людей, які нещо­ давно формально або неформально розлучилися (здебільшого пред­ ставників середнього класу), щоб накреслити схему переходу від

«життя	разом»	до «життя нарізно».	Поняття розпад подружжя вка­
зує на	розрив	тривалого інтимного	зв'язку. Діана Воґен з'ясувала,

що в багатьох випадках перед фізичним розлученням відбувалося соціальне уособлення, коли один з партнерів знаходить собі якесь нове заняття в житті, ставлячи перед собою нову мету й заводячи собі нових друзів у контекстах, де другий партнер був відсутній. Це, як правило, означало, що в першого з'являлися таємниці від друго­ го, а надто, звичайно, в тих випадках, коли він (або вона) заводили собі коханку чи коханця.

Як показують дослідження Воґен, розпад подружжя спочатку час­ то буває неумисним. Один індивід, якого вона називає ініціатор, стає менш задоволеним своїми взаєминами з другим і створює «терито­ рію», що лежить поза сферою спільного життя та діяльності подруж­ жя. Протягом якогось часу перед цим ініціатор міг удаватися до мар­ них спроб змінити партнера, спонукати його або її поводитися в більш прийнятний спосіб, розвинути спільні інтереси і таке інше. В якийсь момент ініціатор відчуває, що всі його спроби зазнали невдачі й що взаємини зіпсувалися безнадійно. Від того моменту він або вона по­ чинає доскіпливо дошукуватися, в чому саме полягають вади стосун­ ків або партнера. Воґен висунула припущення, що тут ідеться про про­ цес, протилежний процесові «закохування» на початку цих самих взає­ мин, коли індивід концентрував свою увагу на привабливих якостях другого, нехтуючи ті, які могли б здатися йому менш прийнятними.

Ініціатори, що всерйоз обмірковують можливість розриву, як пра­ вило, довго й нудно обговорюють свої проблеми в розмовах з іншими людьми, «зіставляючи погляди». Роблячи так, вони зважують втрати та вигоди від розлучення. Чи зможу я вижити сам-один (сама-одна)? Як поставляться до цього друзі й батьки? Чи страждатимуть діти? Чи буду я фінансово платоспроможний (платоспроможна)? Обміркував­ ши ці та інші проблеми, дехто вдається до нових спроб налагодити стосунки. Для тих, хто твердо вирішив не відступати, такі розмови та розпитування допомагають подолати страх перед розривом, зміцню­ ють їхню впевненість у тому, що вони на правильному шляху. Біль­ шість ініціаторів переконують себе в тому, що відповідальність за власний саморозвиток має пріоритет над обов'язком щодо іншого.

Звичайно ж, розпад подружжя не завжди відбувається з ініціати­ ви тільки одного індивіда. Другий партнер також може вирішити, що врятувати стосунки не вдасться. В деяких ситуаціях відбувається різ­ ка зміна ролей. Особа, яка раніше хотіла врятувати стосунки, спов­ нюється рішучості порвати їх, тоді як перший ініціатор бажає їх про­ довжити.

186	7. СІМ'Я, Ш Л Ю Б І ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

Зміна ставлення

Виглядає на те, що існує досить істотна різниця між представни­ ками різних суспільних класів у їхньому ставленні до зміни в ха­ рактері сімейного життя та до високого рівня розлучень. У своїй книжці «Сім'ї на межі розпаду» Ліліан Рубін (Rubin, 1994) піддала доскіпливому опитуванню членів тридцяти двох робітничих родин. На відміну від родин із середнього класу, дійшла вона висновку, батьки з робітничого класового прошарку мають тенденцію бути більш консервативними. Норми, що їх приймають більшість батьків із середнього класу, такі як відверті дошлюбні статеві зносини, ак­ тивно не схвалюються людьми з робітничого середовища, навіть якщо вони індиферентні до релігії. Тому в робітничих родинах кон­ флікт між різними поколіннями може відчуватися набагато гост­ ріше.

Молоді люди, опитані Рубін, погоджуються, що їхнє ставлення до сексуальної поведінки, шлюбу та гендерних відмінностей не збіга­ ється з поглядами батьків. Але вони наполягають на тому, що вони не лише шукають собі втіхи. Просто у них інші цінності, аніж у стар­ шої ґенерації.

«Це тут зареєстрували мій шлюб?»

7. СІМ'Я, ШЛЮБ І ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

187

Рубін з'ясувала, що опитані нею молоді жінки куди менш уперед­ жені у своєму ставленні до шлюбу, аніж покоління їхніх матерів. Вони ясно усвідомлювали вади чоловіків і говорили про пошуки й вибір і про те, що треба жити наповненішим і відкритішим життям, аніж це було можливо для їхніх матерів. Загальна зміна у поглядах чоловіків була не така велика.

Рубін провела своє дослідження в Сполучених Штатах, але її вис­ новки цілком узгоджуються з результатами дослідників, що працювали у Британії та в інших європейських країнах. Гелін Вілкінсон та Джоф Малґен провели два широкомасштабні опитування чоловіків та жінок віком від вісімнадцяти до тридцяти чотирьох років у Сполученому Ко­ ролівстві (Wilkinson, 1994; Wilkinson and Mulgan, 1995). Вони вияви­ ли, що великі зміни відбулися передусім у світогляді молодих жінок і що цінності вісімнадцяти-тридцятирічного покоління загалом проти­ лежні тим цінностям, які сповідували старші генерації британців.

Серед молодих жінок панує «потяг до самостійності та повної самореалізації як у роботі, так і в родині» і бажання спізнати «ризик, збудження і переміну». Такі погляди свідчать про те, що відбувається дедалі більша конверґенція між традиційними цінностями чоловіків та новими цінностями жінок. Вілкінсон і Малґен вважають, що та­ кі цінності молодше покоління сформувало завдяки тому, що воно успадкувало свободу, яка для старших ґенерацій була здебільшого недосяжною, — свободу для жінок працювати та контролювати свою спроможність продовжувати рід, свободу пересування для обох статей

ісвободу самому визначати свій стиль життя. Наявність такої сво­ боди веде до більшої відкритості, великодушності та толерантності; але вона може також породити вузький, егоїстичний індивідуалізм і брак довіри до інших. Зі згадуваної вище вибірки 29 відсотків жінок

і51 відсоток чоловіків хотіли б «мати дітей якомога пізніше». З жі­ нок у віці 16—24 років 75 відсотків висловили переконаність, що один з батьків може виховати дітей не гірше, аніж це зробить по­ дружня пара. Дослідження показало, що шлюб втрачає свою приваб­ ливість як для жінок, так і для чоловіків цієї вікової групи.

Розлучення і діти

Важко оцінити, наскільки впливає розлучення батьків на їхніх ді­ тей. Чи часто бували у батьків конфлікти перед розлученням, якого віку досягли на той час діти, мають чи не мають вони братів та сестер, опікуються чи не опікуються ними дідусі й бабусі та інші родичі, в яких стосунках перебувають діти з матір'ю, а в яких — із батьком, чи часто вони бачаться з обома батьками після розлучен­ ня — усі ці та інші обставини можуть стати впливовими у процесі пристосування до нової ситуації.

Дослідження показують, що діти часто зазнають глибокого емо­ ційного стресу після розлучення батьків. Юдіт Валерстайн і Джоун Келі вивчали поведінку дітей шістдесяти розлучених подружжів у Марін-Каунті, штат Каліфорнія (Wallerstein and Kelly, 1980). Вони

188	7. СІМ'Я, Ш Л Ю Б І ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

входили в контакт із цими дітьми під час процесу розлучення в суді, через півтора року після цього і ще через п'ять років. Згідно з авто­ рами дослідження, майже всі діти (а їх було 131) переживали гли­ боку емоційну тривогу під час розлучення. Дошкільнята були збенте­ жені, налякані й схильні винуватити себе за те, що сталося. Старші діти краще розуміли, які причини спонукали батьків узяти розлучен­ ня, але часто були стурбовані тим, як ця подія вплине на їхнє май­ бутнє, й нерідко впадали в гнів, що виявлявся досить-таки гостро. Та через п'ять років дослідники виявили, що дві третини дітей були від­ носно задоволені життям удома і добре справлялися зі своїми обов'яз­ ками поза домом. Третина залишалися різко невдоволеними життям, схильними до депресії та почуття самотності.

Валерстайн і далі вивчала цю саму групу дітей, опитавши 116-х зі 131-го в уже дорослому віці через десять і п'ятнадцять років. Опиту­ вання показало, що діти зберегли прикрий спогад про розлучення батьків, і це певним чином відбилося на їхніх особистих романтич­ них взаєминах. Майже всі вони відчували, що якоюсь мірою по­ страждали за помилки батьків. Не дивно, що більшість плекали надію досягти чогось такого, чого не вдалося зберегти батькам, — доброго міцного шлюбу, заснованого на любові і вірності. Майже вся ця група увійшла у вік зрілості як «стурбовані, відсталі в навчанні, невдоволені собою й іноді дуже сердиті молоді хлопці та дівчата». Хоча багато з них поодружувалися, тягар розлучення їхніх батьків залишився з ними. Найкраще, здається, велося тим, хто підтримував зв'язок з батьком, або матір'ю, або обома й одержував від них якусь допомогу (Wallerstein and Blakeslee, 1989).

Мартін Річардс (Richards, 1995) проаналізував велику кількість матеріалів досліджень, здійснених у Британії, Сполучених Штатах, Австралії, Новій Зеландії та інших країнах, у яких вивчався вплив неформального та формального розлучення батьків на їхніх дітей. Він твердить, що дані цих досліджень дозволяють зробити цілу низку надійних висновків. Діти з приблизно однакового суспільного сере­ довища, чиї батьки розлучилися або роз'їхалися, не так помітно, але стабільно відрізняються в своєму подальшому житті від тих дітей, чиї батьки залишилися разом. У середньому вони мають нижчий рі­ вень почуття власної гідності й домагаються менших успіхів у школі; уже в дорослому віці вони частіше міняють місце роботи й більше схильні до шлюбного розлучення самі.

Хоча ці результати і здаються стабільними, витлумачити їх не так легко. Деякі діти розлучених батьків успішно навчаються в школі й не виявляють жодних ознак меншовартості. І навпаки, багато дітей, чиї батьки залишаються разом, мають нещасливе дитинство, погано навчаються в школі й не мають успіху в своєму трудовому житті.

Визначальним у трудності витлумачення результатів таких дослі­ джень є те, що студії, здійснення яких вимагає тривалого часу, за самим своїм визначенням спрямовані в минуле. Ставлення до розлу­ чення швидко змінюється. Навіть ще кілька років тому на розлу­ чених дивилися з більшим осудом, аніж ми спостерігаємо це сьогод-

189

ні. Не менш важливу роль, аніж ставлення до розлучених, можуть відігравати такі чинники, як рівень соціальної допомоги та житлові умови, наявність дитячих закладів тощо. Існують деякі свідчення, правда, не зовсім переконливі, що розлучення батьків завдає менше шкоди в Скандинавських країнах, де державна система соціального захисту розвинена краще, аніж будь-де.

Напевне, ми повинні не стільки намагатися з'ясувати, завдає чи не завдає дітям шкоди розлучення їхніх батьків, скільки спробувати оцінити вплив сім'ї, що останнім часом змінює свою природу, з по­ гляду видатків і прибутків. Мабуть, вирішальне значення має не так присутність чи відсутність батьків у житті дитини, як стиль і зміст їхнього батьківства. Діти, як здається, домагаються найбільших успі­ хів там, де їх люблять, у тих випадках, коли батьки впливають на них своїм авторитетом, а не зловживають авторитарною владою, і ко­ ли вони чутливі до їхніх потреб (Amato, 1993). Розлучення, звичай­ но, може ускладнити здійснення в родині такого стилю виховання; але постійний розлад між батьками, які залишаються разом, може також мати дуже шкідливі наслідки для дітей.

Неповні сім'ї стають дедалі більш поширеним явищем. Переважна більшість — це родина з матір'ю, оскільки після розлучення право опіки над дітьми надається, як правило, матері (невелику частку та­ ких сімей очолює особа, і знову ж таки це майже завжди жінка, що ніколи не була одружена). Сьогодні у Британії налічується понад мільйон сімей з однією матір'ю (або з одним батьком), і це число дедалі зростає (див. мал. 7.2). Такі сім'ї становлять одну п'яту від загального числа родини із дітьми на утриманні. В середньому вони найчастіше зустрічаються серед найбідніших верств сучасного суспільства. Багато самотніх матерів (і батьків), незалежно від того, були вони чи не були одружені, досі не тільки потерпають від економічної нестабільності, а й накликають на себе суспільний осуд. Однак такі давніші й більш осудливі терміни, як «покинуті жінки», «безбатченки» та «розбиті сім'ї», мають тенденцію поступово виходити з ужитку.

Мал. 7.2. Сім'ї з однією матір'ю без батька або з одним батьком без матері в процентному відношенні до всіх сімей із дітьми на утриманні. Британія.

Джерела: General Household Survey, Office of Population Censuses and Surveys. From Social Trends, 1996, p. 54.

190	7. СІМ'Я, Ш Л Ю Б І ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

Категорія сім'ї з однією матір'ю або з одним батьком внутрішньо дуже різниться. Наприклад, близько половини вдів мешкають у влас­ них оселях, але переважна більшість матерів, які ніколи не виходили заміж, живуть у найманих помешканнях. Самітне материнство чи батьківство — це стан, який часто змінюється, і його межі досить розмиті. У випадку особи, яка овдовіла, перехід відбувається, за са­ мою своєю суттю, чітко, хоча й тут особа може фактично жити про­ тягом якогось часу сама-одна, поки її смертельно хворий партнер перебуває в лікарні. Проте сьогодні понад 60 відсотків родин без бать­ ка або без матері утворюються внаслідок розлучення — формального чи неформального. В таких випадках індивіди можуть жити разом або час від часу, або протягом тривалих періодів. Ось що сказала про це одна мати:

«Мені здається, що потрібен якийсь час, аби стати матір'ю-одиначкою. В моєму випадку я повністю змирилася зі своїм становищем лише торік. Раніше я все сподівалася, що ми таки зможемо жити разом, зійтися знову, та коли він одружився, я мусила облишити ці надії. Мені було тоді дуже погано, але зараз я думаю, воно й добре, що так сталося, бо це допомогло мені чітко усвідомити, яким тепер буде моє життя» (процитовано в: Crow and Hardey, 1992, p. 149).

Більшість людей не хочуть бути матерями-одиначками чи бать- ками-одинаками, але існує меншість, і дедалі більша, тих, хто сві­ домо обирає собі цей шлях — завести дитину або дітей, не розрахо­ вуючи на допомогу шлюбного чи позашлюбного партнера. «Матеріодиначки з власного вибору» — це досить точна характеристика деяких самотніх матерів, здебільшого таких, які мають достатні кошти, щоб утримувати родину без батька. Проте для більшості не­ одружених або таких, що ніколи не одружувалися, матерів реаль­ ність виглядає інакше: існує високий ступінь кореляції між пропор­ цією позашлюбних народжень і показниками бідності та соціальної неповноцінності. Як ми вже переконалися раніше, саме ці обставини переважно спричиняють високу пропорцію родин без батька або без матері серед родин вест-індського походження у Сполученому Коро­ лівстві.

«Відсутній батько»

Період від кінця 1930-х і аж до 1970-х років іноді називають періо­ дом «відсутнього батька». Під час другої світової війни багато бать­ ків рідко бачили своїх дітей через військову службу. В повоєнний час у багатьох родинах більшість жінок не належали до оплачуваної робочої сили й залишалися вдома доглядати дітей. Батько мусив брати на себе всі турботи, пов'язані з «добуванням хліба», а отже, цілий день перебував на роботі; він бачився з дітьми лише вечорами та у вихідні.

Зі зростанням числа розлучень за останні роки та збільшенням кількості неповних сімей тема «відсутнього батька» стала означати дещо інше. Так стали говорити про батьків, які, внаслідок формаль-

7. СІМ'Я, ШЛЮБ І ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

191

ного або неформального розлучення, або зустрічаються зі своїми діть­ ми вряди-годи, або повністю втрачають із ними контакт. І у Британії, і в Сполучених Штатах, які мають найвищі рівні розлучень у світі, ця ситуація спричинила палкі дискусії.

Висловлювалася думка, що зростання співвідношення безбатьківських родин є джерелом цілої низки соціальних проблем, від зрос­ тання злочинності до різкого збільшення потреби в коштах для соці­ альної опіки дітей. Американські автори, які відігравали провідну роль у цих дискусіях у себе на батьківщині, справили також визна­ чальний вплив на обговорення цієї теми у Сполученому Королівстві. У своїй книжці «Америка безбатченків» Девід Бланкенгорн (Blankenhorn, 1995) стверджує, що суспільства з високою пропорцією розлу­ чень стоять перед проблемою не тільки втрати батьків, а й ерозії са­ мої ідеї батьківства з незворотними соціальними наслідками, оскіль­ ки багато дітей виховуються без авторитетної постаті, до якої можна звернутися в разі потреби. Шлюб і батьківство в усіх суспільствах до нинішнього часу були засобом спрямування в позитивний бік сексу­ альної та аґресивної енергії чоловіків. Без них ця енергія ймовірно знаходитиме вияв у злочинствах та насильстві. Як висловився один із рецензентів книжки Бланкенгорна, «ліпше мати тата, який повер­ тається додому з остогидлої праці, щоб дудлити пиво, сидячи перед телевізором, аніж зовсім не мати тата» (The Economist, 8 April 1995, p. 121).

Але чи справді ліпше? Проблема відсутніх батьків почасти збіга­ ється з більш загальною проблемою впливу розлучення на дітей, і тут, як ми бачили, висновки, що їх можна зробити з наявних даних, далекі від очевидних. За висловом того ж самого рецензента: «Хіба від батька-ідіота не народжуються ідіоти-сини? Хіба деякі батьки не існують на шкоду своїй родині?»

Джерела: US Bureau of the Census, Statistical Abstract of the United States, 1993; Constance Sorrentino, «The changing family in international perspective», Monthly Labor Review (March 1990), pp. 41—58. From Sara McLanahan and Gary Sandefur, Growing Up with a Single Pa­ rent: What Hurts, What Helps (Harvard University Press, 1994).

192	7. СІМ'Я, ШЛЮБ І ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

Цікаві дані, що почасти прояснюють цю суперечку, зібрані у Шве­ ції (фактично це єдина країна в Західній Європі, де пропорція наро­ джень зросла після 1970 р.)· Близько половини дітей у Швеції наро­ джуються у неодружених матерів (див. таблицю 7.2). Дев'ятнадцять із двадцяти таких дітей народжуються в домі, в якому є батько, але багато виростають, не бачачи своїх батьків, оскільки половина швед­ ських родин розпадається, а неодружені батьки поривають між собою втричі частіше, аніж одружені. Двадцять відсотків дітей у Швеції виховувалися в 1994 p. y родинах без батька (або без матері).

Дослідження, проведені у Швеції, показують, що там не так бага­ то проблем, що їх начебто має спричиняти «безбатченківство». Тут немає чому дивуватися, тому що в таких суспільствах, як британське або американське, причиною злочинства та насильства є бідність, а не сім'я. Високий рівень соціальної допомоги у Швеції означає, що сім'я без батька або без матері не зубожіє. У 1994 р. тільки 6,8 від­ сотків шведських дітей жили в родинах, які мали прибутки вдвічі менші за середні; це значно менша частка, аніж у Британії або США (The Economist, 9 September 1995).

ПОВТОРНИЙ ШЛЮБ І НЕРІДНІ БАТЬКИ Повторний шлюб

Повторний шлюб може братися за різних обставин. Деякі пари, які одружуються вдруге, мають років по двадцять або трохи більше, тож не приводять дитини в нову сім'ю. Люди ж, які беруть шлюб удруге, коли їм уже під тридцять, за тридцять або сорок із лишком, можуть мати одне або кілька дітей від першого шлюбу, які оселяються жити разом з його (її) новим партнером. Ті ж, хто одружується повторно пізніше, можуть мати дітей, які вже дорослі й ніколи не житимуть у новій сім'ї, що її утворять їхній батько або їхня мати. Можуть народитися діти й у новому шлюбі. Кожен із партнерів нового по­ дружжя міг бути до шлюбу одинаком, розлученим або вдівцем, що дає вісім можливих комбінацій. Тому всілякі узагальнення щодо повторного шлюбу слід робити дуже обережно, хоча на деякі загаль­ ні риси можна вказати.

У 1900 р. близько дев'яти десятих усіх шлюбів у Британії були першими шлюбами. Більшість повторних шлюбів включали в себе бодай одну овдовілу особу. Зі зростанням пропорції розлучень рівень повторних шлюбів теж підвищився, й усе більше число повтор­ них шлюбів стали включати в себе розлучених. У 1960-х роках темпи укладання повторних шлюбів швидко зростали, різко загальмувавши в 1980-х і на початку 1990-х років.

Сьогодні двадцять вісім із кожної сотні шлюбів включають у себе принаймні одну особу, яка раніше була одружена. Для категорії лю­ дей віком до тридцяти п'яти років у більшості повторних шлюбів є бодай одна розлучена особа. Після цього віку зростає пропорція тих

7. СІМ'Я, ШЛЮБ І ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

193

повторних шлюбів, які включають у себе вдів та вдівців, і в п'ятдесят п'ять років пропорція таких повторних шлюбів перевищує пропор­ цію повторних шлюбів, укладених після розлучення.

Хоч це й може видатися дивним, але найбільші шанси одружи­ тися для обох статей у тих, хто вже був раніше одружений! Люди, які вже були одружені й розлучилися, з більшою ймовірністю знову одружуються, аніж одинаки у відповідних вікових групах беруть свій перший шлюб. У всіх вікових групах розлучені чоловіки мають біль­ ше шансів одружитися знову, аніж розлучені жінки: повторний шлюб беруть троє з кожних чотирьох розлучених жінок, зате чолові­ ків — аж п'ятеро з шістьох. Принаймні, згідно з даними статистики, повторні шлюби виявляються менш вдалими, аніж перші шлюби. Пропорція розлучень після других шлюбів вища, аніж після перших.

Це аж ніяк не доводить, що другі шлюби приречені на невдачу. Люди, які вже були розлучені, можуть ставити до шлюбу більші вимо­ ги, аніж ті, хто одружився вперше. Цілком можливо, що другі шлюби, які витримують випробування, є більш задовільними, аніж перші.

Родини з вітчимом або мачухою

Родини з вітчимом або мачухою — це такі родини, в яких прина­ ймні одна з дорослих осіб є нерідною для дітей. З такого погляду, число родин з вітчимом або мачухою є набагато більшим, аніж це подає офіційна статистика, яка фіксує переважно ті родини, з якими живуть нерідні діти. Багато з тих, хто одружується повторно, стає вітчимом або мачухою дітей, які регулярно навідуються, але постій­ но з ними не живуть.

Додатковою характеристикою взаємин із нерідними дітьми є всиновлення. Згідно з оцінкою Бренди Медокс, понад одна третина всиновлених дітей у Сполучених Штатах — це пасерби і пасербиці. Для Британії ця частка менша, але постійно зростає. Всиновлення — це метод, за яким небіологічний батько (або мати) певною мірою на­ долужують відсутність генетичної спорідненості, оприлюднюючи, що визнають цю дитину своєю рідною. Такі батьки наділяються закон­ ними правами та обов'язками щодо своїх усиновлених дітей. Інші нерідні батьки не вдаються до цього заходу, й у більшості випадків їхні взаємини з пасербами та пасербицями тривають лише доти, доки триває шлюб. Згідно із законодавством більшості країн, якщо біоло­ гічний батько (або мати) помирає або розлучається з нерідною матір'ю (або батьком), нерідна мати (або батько) не має жодних за­ конних прав на опіку над дітьми. Навіть якщо дитина прожила з вітчимом або мачухою багато років, по смерті рідної матері (або бать­ ка) ані вітчим, ані мачуха майже не мають шансів домогтися закон­ них прав на опіку, якщо такі обов'язки захоче взяти на себе хтось із кревних родичів.

В родинах із вітчимом або мачухою завжди виникають певні труд­ нощі. По-перше, в більшості таких випадків десь живе біологічний батько (або мати), чий вплив на дитину або дітей, як правило, за-

194 7. СІМ'Я, ШЛЮБ І ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

лишається сильним. По-друге, взаємні зв'язки між розлученими осо­ бами часто вкрай напружуються, коли хтось із них (або обоє) бере повторний шлюб. Уявімо собі жінку з двома дітьми, яка виходить заміж за чоловіка, котрий теж має двох, і всі вони живуть разом. Якщо інші, «зовнішні» батьки наполягають, щоб діти навідували їх, як і раніше, напруга, неминуча при утворенні та консолідації такої нової сім'ї, значно посилиться. Наприклад, може виявитися немож­ ливим бодай один раз у вихідні зібратися всією новою родиною.

По-третє, такі новоутворені сім'ї часто зводять докупи дітей із різ­ них середовищ, і вони можуть мати далеко неоднакові уявлення про те, як слід поводитися в родині. Оскільки більшість нерідних дітей «належать» двом різним родинам, імовірність сутичок через різницю у звичках та поглядах дуже значна. Ось як одна мачуха описує свій досвід після того, як проблеми, що з ними їй довелося зіткнутися", призвели до розпаду новоутвореної сім'ї:

«Вас постійно переслідує відчуття провини. Вам не вільно поводитися так, як ви звичайно поводитеся зі своєю дитиною, отож ви почуваєте себе винною, але якщо у вас виникне цілком нормальна реакція і ви розгніваєтеся, то знову ж таки почуваєте себе винною. Ви завжди боїте­ ся бути несправедливою. Мені не пощастило дійти згоди з її (пасербиччиним) батьком, і якщо я їй за щось дорікала, він казав, що я прискіпуюсь до неї. І що більше він сам нехтував свої обов'язки з її виховання, то більше виглядало на те, що я до неї прискіпуюсь... Я хотіла стати для неї тим елементом життя, якого їй бракувало, та, можливо, я не зовсім гнучка» (Smith, 1990, p. 42).

Існує не так багато усталених норм, які визначають взаємини між нерідним батьком (матір'ю) і нерідною дитиною. Чи повинна дитина звертатися до вітчима або мачухи, називаючи їх на ім'я, чи буде ліп­ ше, якщо вона називатиме їх «татом» або «мамою»? Чи мають право вітчим або мачуха сварити нерідних дітей, як сварили б їх рідний батько чи мати? Як нерідний батько або мати мають ставитися до нової жінки (або чоловіка) свого колишнього партнера, якщо вони хочуть підтримувати взаємини зі своїми рідними дітьми?

Поданий нижче лист і відповідь на нього були опубліковані в «До­ рогій Ебі» — проблемній колонці, яка друкується в багатьох амери­ канських газетах.

«Дорога Ебі!

Рік тому я одружилася з Тедом. Його дружина (Максіна) померла, й він залишився з двома дітьми віком шести та восьми років. Це мій перший шлюб. Я вважаю, що після того, як Максіна померла, її рідня перестала бути Тедові родичами. А Тед каже, що Максінині батьки завжди будуть для нього тестем і тещею. Але ж і я маю батьків, то як же бути з ними? Людина може мати тільки одну тещу й одного тестя в якийсь певний час, і мої батьки також мають право бути дідусем і бабусею, а виходить, що вони ними не є. Звання «бабусі» й «дідуся» залишаються за батьками Максіни. Моїх батьків діти називають «тато Піт» і «мама Мері». Ти вважаєш, це справедливо?.. І що я маю тепер робити? »

Підписано: Жертва-чужого-тестя