45

1. Музеологія і музеєзнавство. Предмет і методи наукових досліджень.

Музеологія досліджує всі теоретичні та практичні аспекти музеального феномену. Її сутність як науки визначає її предмет – музеальність. На питання про визначення сутности музеології роблять спроби дати відповідь, загалом керуючись зовсім різними, принципово відмінними підходами: один з них неґативний та три – позитивні. неґативний: “Той, хто займається організацією діяльности музею, з власного досвіду знає, що значна частина музейних працівників насправді заперечує потрібність музеології. Особистий досвід, доповнений досвідом попередників, підносять до ранґу зразка. Однак часто забувають, що такий досвід грунтується на старих формах суспільних потреб, що він відображає старі методи підходу до суспільної дійсности і тим самим не є цінним для сучасности. Переважно такий підхід зовсім не відповідає проблемам сучасного суспільства, іншими словами – він є статичним і не має жодної прогностичної сили. Суспільне середовище перманентно змінюється, отже попередній досвід не може бути єдиною основою до ефективних дій, хоча й він відіграє важливу роль у прийнятті рішень. Проте для розуміння завдання музеїв у сучасній культурі та їхнього місця в майбутньому, потрібно набагато більше.” позитивний / емпірично-практичний - Цей підхід відштовхується від досвіду конкретної діяльности в музеї. Його мета – врегулювати застосування в музейному контексті деяких невластивих за змістом позамузейних методів, процедур та технік. Їх оцінюють лише з операціональної позиції. Погляди, що лежать в основі цього підходу, “Коли я укладаю музейні фонди, я виконую таку ж роботу як і при комплектуванні товарів на складі; коли я хочу їх виставити – це майже те ж саме, що й оформлення вітрини у крамниці; а щоб придбати нові предмети для музею мені потрібно знати не набагато більше, ніж знає крамар-антиквар. Я можу набути відповідних навичок на основі постійного збагачення свого досвіду. Тут не йдеться про якийсь особливий вид діяльности, який потребує відповідних знань. Проте як тільки мова заходить про щось нове, ще не досліджене, кожний працівник музею має достатньо глузду, аби самостійно розв’язувати різні проблеми, не вдаючись до теорій та спеціальної освіти.” позитивний / прикладний фахово-теоретичний Представлені у музеї деякі наукові дисципліни у цьому підході розглядають як теоретичну основу для роботи музею. Його мета – міждисциплінарне застосування цих наукових дисциплін у музейному контексті. “Представники цього погляду вважають, що потрібна теоретична підготовка працівника музею збігається із його освітою за фахом. Такої кваліфікації йому достатньо, щоб орієнтуватися у роботі музею, якщо він усвідомлює необхідність певної модифікації свого фаху відповідно до функцій музею ...” позитивний / автономно-теоретичний

Як такий музеальний феномен у його активному стані є початковим пунктом музеологічної пізнавальної діяльности. Мета цього підходу – надійна наукова основа, тобто аналіз та узагальнення всіх попередніх ознак, закономірностей та досвіду. Він містить не тільки все те, що стосується музеального контексту, але й музейних потреб загалом – чи то в ранніх формах вияву, чи в можливому майбутньому розвитку. Зважають не тільки на культуротворчі функції музейних установ та повязані з цим їхні суспільні обов’язки а й на практику, що постійно змінюється. На противагу всім існуючим та ще не сформульованим дефініціям ми розуміємо музеологію як узагальнювальне поняття вищого порядку. Воно охоплює опис, класифікацію, пояснення всіх теоретичних основ, визначальних для музеального феномену, а також практичний досвід, методи, навички та допоміжні засоби. Оскільки засяг діяльности музеології як і інших дисциплін доволі широкий, тому вона послуговується великою кількістю методів. До них належать насамперед спостереження, опитування, збір інформації, вимірювання, тлумачення, похідні, порівняння, висновки, узагальнення та пояснення. Предмет пізнання музеології Основне питання про можливі концепції музеології повністю залежить від визначення її предмета пізнання. Часто її предметом вважають сам музей (Neustupný 1971), або музейний об’єкт (Jahn 1980: 50), або ж музеальну діяльність, Питання про предмет пізнання музеології з формального погляду пов’язане з тим, який аспект дійсности в загальному науковому пізнанні музеологія досліджує. Відповідно до наведених вище підходів предметом музеології можемо вважати спільний мотив існування феномену музею та його попередніх форм. Як і в усіх теоретичних науках цей мотив – ідеалізована частина навколишнього світу. В. Ґлузінскі називає це “смислом музею”, З. З. Странскі запровадив для цього обширне поняття музеальність.

Об’єкт пізнання музеології – це своєрідно пізнавальне і оцінювальне ставлення людини до дійсності. Це ставлення називають музеальністю. Музеальність полягає у тому, що людина вважає відібрані предмети настільки важливими свідченнями певного стану речей, що хоче зберігати їх якомога довше та поширювати знання про них у суспільстві.

Це особливе ставлення людини до свого світу пов’язане з матеріяльними предметами. Ми називаємо їх музеаліями. Їхні ознаки можна пізнати гносеологічно та аксіологічно у межах конкретної схеми суспільних відносин. Музеаліями загалом їх можна назвати лише у цій схемі. У різних епохах та культурах музеї та їх прообрази мали різноманітні призначення. Вони мали і мають різні організаційні форми, різні концепції, зміст та методи. Проте їхня суть завжди була однаковою. Суть музейних інституцій не в їхніх окремих змінних елементах, а у структурі, яку вони утворюють та у зв’язках, які між ними існують (Ґлузінскі). Проте структура “вимальовується лише тоді, коли її виявляють, порівнюючи інші різноманітні системи та пояснюючи подібним розташуванням зв´язків” (за У. Еко). На відміну від незмінного предмета пізнання музеології, музейні іституції мусять змінюватись у своєму об’єктивному функціональному та організаційному виявах. Адже у сукупності своїх ознак, історично зумовлених, вони служать цілком конкретним суспільним цілям. Звідси стає зрозуміло, чому структура музеальности незмінна, тоді, коли в її окремих елементах постійно відбуваються зміни.

Як теоретична дисципліна музеологія, опираючись на свій ідеальний предмет пізнання, незалежна від всіх змін. Така залежність могло б призвести до тотальної зміни сутности або й цілковитої елімінації інституційних чи матеріяльних цілей пізнання. “Музеологія залежить не від існування музею, ... (а) від усвідомлення своєрідного ставлення людини до дійсності” (Stránsky 1980а: 224). Музейна інституція як медіум впорядковує і обробляє зібрані в ній інформацію й знання та передає їх далі. Саме так можна впливати на соціяльну свідомість та навіть на якість дійсности, що нас оточує. Музейні інституції як реґуляційна система є частиною великої, всеохоплюючої соціокультурної системи. У цій системі завдяки активним діям щораз встановлюється та підтримується зворотний зв’язок, що своєрідно несе в собі шанси індивідуальної та суспільної оптимізації.

Музеєзнавство (Museumskunde) – вчення про інституцію “музей”Музееве́дение (музеоло́гия) — научная дисциплина, изучающая историю музеев, их общественные функции, теорию и методику музейного дела.

История

Музеология, как научная дисциплина, зародилась в конце XIX века. В 1877 г. в Дрездене начал выходить журнал «Zeitschrift für Museologie und Antiquitätenkunden» (Журнал музеологии и антиквариата), а в 1919 г. в Университете Brünnin (ныне Брно) музеология появилась в списке преподаваемых дисциплин. Как научная дисциплина музееведение имеет свой объект, предмет, метод, язык и структуру. Объектом музееведения является музей и музейное дело как общественное явление во всех их проявлениях. Предметом музееведения является объективные закономерности, относящиеся к процессам накопления, сохранения и трансляции социальной информации, традиций и эмоций посредством музейных объектов, к процессам возникновения, развития и общественного функционирования музея. Музееведение пользуется методами, заимствованными из арсенала различных гуманитарных и естественных наук (методы специальных и вспомогательных исторических дисциплин, педагогики, психологии, социологии; рентгенография, спектрография и др. методы естественных наук; методы полевого исследования, непосредственного наблюдения; экспериментальные методы, в том числе исторический эксперимент; метод моделирования и др.). В то же время, будучи интегрированы в структуру музееведения и приспособлены к решению его задач, эти методы выступают в совокупности, не свойственной другим наукам и, таким образом, приобретают новое качество.

2. Історичний розвиток музеології, проблеми становлення музеології як науки.

Історія музею як інституції не тотожна з історією музеальности або її вияву – музеального феномену. Історія музею – це, по суті, опис конкретної форми вияву інституції в межах відповідного відрізку часу. Історія музеальности, тобто історія музеального феномену, навпаки описує музеальність на основі всіх форм, де вона конкретно виявляється. Отже, вона є історією ідей. Музей як такий не є первинним предметом пізнання історичної музеології. Він, як і його праформи, лише ворота до пізнання того, яким чином і чи взагалі якесь історично описане суспільство виражало музеальність відповідно до своїх культурних норм. Феномен не можна пояснювати через себе самого. Тому написання музейної історії не зможе пояснити феномену музею, якщо музеальну справу розглядати як “арифметичну суму окремих музеїв” і таким чином музей вважати предметом історії музеальної справи. Щось пояснити – це показати його причини та дії у взаємозв’язках з іншими явищами та знайти для нього місце в системі взаємовідношень. За цим можна пізнати його виникнення, суть та значення. Хоча написання музейної історії і ведуть за таким принципом, однак обмежують предметом. Тут розглядають лише ті зв’язки, що відповідають способові існування її предмета – музею. Втім у музеологічній літературі його бачать не інакше як конкретну, стабільну установу, що розташована під дахом певної будівлі і має відповідного засновника та мету. Отже, можна пояснити виникнення якогось конкретного музею, або історію поширення музеїв у часі та просторі, але не сам феномен. Не існує “музею як такого”. Він існує завжди як ідея і конкретно виявляється у спеціяльній літературі та у відповідних установах. Цю ідею не можна сприймати як щось завершене, вона виникала поступово, неперервно розвивається та має власну історію. Тому пояснення музею не криється в ньому самому, а за його межами. Його технічні функції залежать від нього і тому не можуть пояснити його існування. У той час як пізнавальна діяльність у конкретному предметному світі змушена використовувати принципи каузальности та доцільности, історія музеальности, як історія ідей, дає змогу спостерігати на всіх рівнях і в контексті світоглядів,вартісних уявлень, наукових, соціяльних та естетичних критеріїв. Лише завдяки дослідженню вартісної структури музейних інституцій можна встановити докладний час їх виникнення, здійснити певну періодизацію, пояснити їхні історичні зміни та встановити їх відношення до актуальних форм.

Джерела історії музельности Отже, усвідомлення історії розвитку музеальности пов’язане із доступними для інтерпретації джерелами. Ці джерела можуть бути первинними або вторинними. Первинні– це автентичні носії музеальности. Такими їх за достовірними доказами створило суспільство. Сюди належать також усі укладені у цьому контексті документи. Вторинні – це інформація, що передається усно, графічно чи письмово, про приписування музеальности певним об’єктам та про обставини, пов’язані з цим. Первинні для музеальної історії – це (крім музеалій та відповідних каталогів музеїв, збірок та виставок) передусім протоколи, акти, кореспонденція, звіти, щоденники, конспекти, плани, записи (відео та аудіо), а також такі нетривкі форми (ефемери), як наприклад, оголошення, запрошення, плакати, повідомлення (наприклад, у газеті) та інші повсякденні речі. До вторинних належать передусім замітки з подорожей, путівники, проспекти, довідники та кореспонденція поза музеальним контекстом, а також матеріяли, опубліковані у засобах масової інформації: репортажі, листи читачів та інтерв’ю, закони та розпорядження. Особливо цікавими для історії музеальної практики є іконоґрафічні матеріяли інтер’єрів. Історичне дослідження може повідомляти лише про ті факти, які або вже доведені, або їх можна довести. Якими б вагомими та важливими не були припущення в іншому контексті, проте вони не є доказами, а отже, їх слід вилучити. Докази можливі лише тоді, коли люди, які створюють факти, роблять це в присутності інших людей, здатних це підтвердити, або доводять це самі. Якщо вже таке обмеження стосується досліджуваних фактів, то тим паче – пов’язаних з ними намірів. Досліджуючи їх суть треба обмежуватися загальнодоступними знаннями. Лише коли людина доводить причину якоїсь дії, тоді про цю причину можна повідомити. Навіть коли її сучасники приписують їй певні мотиви, їх слід фіксувати як чужі висновки. Групи, об’єднані за професією, світоглядом чи традиціями, мають тенденцію відсувати дату свого історичного виникнення якомога далі у часі, часто аж до леґендарних чи мітичних джерл. Наука також не завжди вільна від подібних ідеалізованих спрощень. Все ж історична музеологія може говорити про появу музеального феномену лише тоді, коли для цього є достатня кількість джерел, які можна об’єктивно перевірити. Під “появою” я розумію момент, починаючи від якого вперше безсумнівно можна довести існування певного явища. “Поява” не означає те ж саме, що й “виникнення”, “винайдення”, “розвиток” чи “відкриття”, а отже не обов’язково, що доведення існування феномену автоматично має бути початком існування цього явища взагалі.

Перші дослідження практики музеальної справи (Musealwesen) проводили вже у ХVІ ст.

Вирішальний крок музеології до самостійної науки, тобто визначення її особливого предмета пізнання, вдалося здійснити лише кілька десятиріч тому.

Кожна наука у загальному процесі свого розвитку проходить певні стадії, серед яких більше часу займає емпірично-дескриптивна. Музеологія саме закінчила цю стадію і перебуває зараз у своїй теоретично-систематичній фазі. Вона вже досягла певного рівня зрілости, що дає їй змогу вивчати власне минуле. Музеологічні класифікаційні принципи часто випливають з досвіду практичної музейної роботи постфактум, оскільки вони коріняться у тих підходах, якими теоретичні узагальнення не послуговуються, або послуговуються не в повній мірі, а задовольняються методологічними і технологічними міркуваннями. Конкретні кроки до систематизації музеології були зроблені лише у другій половині ХХ ст. передусім у зорієнтованих на практику посібниках (“Основы советского музееведения” 1955; та у численних дискусійних виданнях International Committee for Museology¹ (ICOFOM/ICOM). Слід взяти до уваги, що, звичайно, музеальна практика визначається суспільними потребами відповідного часу та одночасно відображає філософські, наукові, релігійні, політичні та культурні погляди та цінності. У цій практиці бере свої початки також прагнення розробити теорію музею. Якщо ж досі історія музеального феномену як такого досліджена та описана тільки приблизно, то розвитку музеології це стосується ще більшою мірою. Її дослідження не може здійснюватися автоматично разом з аналізом загальної історії музеальности (Musealgeschichte), воно має здійснюватися незалежно, навіть якщо й постійно з оглядом на останню. Музеологія має власну історію, яка діє відповідно до власних законів і в жодному разі не синхронна з історією музеальности (Musealgeschichte). Я вже звертав увагу на те, що історія музеального феномену – це історія ідей, а історія музейної справи – це історія інституції. Розвиток музеології слід досліджувати на основі історії науки. Отже, треба враховувати те, що музеальний феномен є давнішим та обширнішим від музею як інституції і що музеологія (принаймні у власній царині) або передує теорії – музеальній конкретизації, коли вона діє апріорі, або потім на основі емпіричних даних та фактів пояснює та систематизує.

3.       Музеальність, музеалії і культурологічний феномен збирання, зберігання предметів з оточення як свідчення ставлення людини до дійсності. Музеальність – зв’язок людини та дійсности, у котрому вона, в погодженості із своїм суспільством, виявляє та оцінює, котрі частини із навколишнього природного чи штучно створеного світу є в стані правити за свідчення цього суспільства та тим самим заслуговують на те, аби їх, як носіїв цього зв’язку, зберегли, систематизували, дослідили, продемонстрували (vermitteln) та передавали з покоління в покоління. Музеалія – музеалізований об’єкт (у значенні музеальности визнаний, вибраний та тезаурований), а отже, - носій музеальности Збирання, зберігання, дослідження, популяризація

В усіх ситуаціях придбання об’єктів збірки слід докладно узгоджувати інтереси громадськости, власника і науки. Будь-яке збирання може здійснюватися лише з урахуванням фінансових, просторових і консерваційних можливостей, а також наявних професійних знань і прилаштувань музею. Збирання не може виходити за межі окресленої сфери завдань. В жодному випадку не можна набувати об’єкти нелегального або невідомого походження. Подарунки, заповіти і позики можна приймати лише тоді, якщо вони відповідають окресленим напрямкам колекції і експозиції музею. Пропозиції, пов’язані зі спеціяльними умовами, відхиляти, якщо запропоновані умови суперечать довготривалим інтересам музею і його публіки. Збирання не можна здійснювати коштом інших. Збирання повинне поважати інтеґрованість герметичних систем (наприклад, екологічні системи, укомплектовані (повні?) колекції і т.і.). У випадку збирання на місцевості слід послідовно дотримуватися усіх приватно-правових і консерваційних передумов. Обходження з останками людей і об’єктами ритуального значення, а також їх презентація, мають відбуватися з особливою пошаною до гідности людської особи і її релігійних уявлень. Оцінки для третіх осіб можна робити лише щодо ідентифікації, класифікації, датування тощо певного об’єкта, але в жодному випадку в них не може міститися визначення вартости цього об’єкта. Винятком є ті випадки, коли музейного працівника запрошують для експертизи або викликають в адміністративному порядку в якості експерта. Оцінка вартости музейних об’єктів і тих об’єктів, які музей планує придбати, має здійснюватися надзвичайно скрупульозно згідно з існуючими нормами для визначення вартости в обігу Будь-яка науково-дослідницька діяльність, її спрямування і значення, повинна узгоджуватися із завданнями музею. В усіх випадках перед нею має стояти мета користі загалові. Одночасно слід подбати про те, щоб збереження і управління колекціями мало абсолютну перевагу, а не занедбувалося на користь науки або виховної роботи. Недопустимо вилучати дослідницький матеріял з наукового обігу, перешкоджаючи таким чином юридично ґарантованій роботі інших дослідників. І музейні об’єкти і уся пов’язана з ними документація та отримані наукові висновки є неподільною власністю музею. Слід безкорисливо надати доступ до усіх колекцій громадськості й науці. Те ж стосується і результатів усіх досліджень чи будь-яких студій, хіба що якісь вищі інтереси диктують інший стиль поведінки. При отриманні і розповсюдженні знань, добутих з колекцій, обов’язковими є інтелектуальна відвертість, неупередженість і якомога вища об’єктивність. Про зміни в науковій ситуації необхідно без зволікань повідомляти інших. Популяризація музейних змістів шляхом виставок і програм завжди має відбуватися в спосіб, який поважає відвідувача і його інтереси, права і здібності і який відповідає науковій правді. Будь-яка спрямована до громадськости діяльність музею повинна містити чіткі інформації про її авторів і час публікації.

Феномен – явище. Те, що з’являється, виходить на світло, сприйняте органами чуттів. На відміну від того, про що повідомляє явище, не проявившись самому. Е. Гуссерль: чуттєво доступне у своїй очевидній самоданости, так, як воно включене до безпосереднього опису. Предмети на загал, котрі можна збагнути та пізнати.

Поняття музеалії Музейними свідченнями реальности є як відомо рухомі “наочно-конкретні об’єкти, тобто об’єкти чуттєво-конкретного сприйняття у предметно-речовій або в образній формі” Однак межі поняття музеалії нечіткі, а те, чи взагалі і наскільки це класичне поняття реальности та предмета можна розширити, залежить від конкретної суспільної домовлености. Наприклад, у японському законі існує поняття нематеріяльної культурної спадщини, яку розглядають як особливий тип музейного матеріялу. Під нею слід розуміти особливі, виняткової для суспільства ваги навички та уміння включно із їхніми носіями, візьмімо хоча б ремісника або актора, яких визнано “надбанням людства” Поняття музеалії може, однак, сягати також далеко у сферу охорони предметних пам’яток культури та природи, як це у випадку музею-замку, музею-села, музею просто неба та окремого об’єкта просто неба чи заповідника, екологічного та ландшафтного музею, зоопарку або батанічного саду; або ж воно стосується, як у випадку ідей концептуалізації, обліку документації та використання у “новій музеології”, архівної справи та соціяльної роботи.

4. Музей як інституційна форма культури пам’яті. Типові ознаки музею як інституції У цьому стосунку потрібно чітко розрізняти такий тип інституції як музей та інші окремі типи інституцій – архів, бібліотеку, банк даних, дослідницький інститут і школи, які також популяризують меморіяльні цінності у сфері мнемології, сприяючи пізнанню та поширенню знань.

Типові ознаки, якими головно між собою відрізняються ці інституці (поряд із засадами і методами набуття та зберігання свого носія-медіуму) – це медіум фіксації пам’яті, метод поширення знань, цілі їхньої діяльности

Систематизація окремих типів інституцій за основними медіумами, методами та цілями дає змогу виразно побачити розбіжності та подібності інституцій: основний медіум (тип), натурафакт і артефакт: музей ментефакт: архів, бібліотека, банк даних, дослідницький інститут, школа, основний медіум (вид, властивості), об’єкт: музей, запис: архів, бібліотека, банк даних, дослідницький інститут, знання: школа, конкретний: музей, архів, абстрактний: бібліотека, дослідницький інститут, віртуальний: банк даних, школа, унікальний: музей, архів , розмножений: бібліотека, розмножувальний: банк даних, дослідницький інститут, школа

основний метод експозиція: музей довідка: архів, банк даних, випозичання: бібліотека, публікація: дослідницький інститут, навчання: школа

основна мета осмислювальне переживання: музей, пізнання: архів, знання: бібліотека, дослідницький інститут, школа, інформація: банк даних