26. Інтерактивні навчальні програми. Співпраця з відвідувачами, вивчення категорій відвідувачів, їх потреб.

Публіка музейних презентацій складається із гетерогенних, непов’язаних один із одним індивідуумів. Слід неодмінно виходити з того, що потенційно відвідувачем музею може бути кожна людина. Щоб узагалі знати до кого може та повинна бути скерована музейна експозиція – потрібне вивчення публіки. Воно як результат соціо-економічних досліджень подає дані про демографічні властивості не лише усіх фактичних, але і потенційних відвідувачів. Це означає, що плануючи музейну комунікацію слід брати до уваги такі ознаки: вік (діти, молодь, дорослі), рівень освіти (шкільна освіта, професійні та приватні знання), національність (місцеві жителі, іноземці), походження (місцеве, реґіональне, національне, інтернаціональне), зацікавлення та мотивація (відвідувачі з метою відпочинку, освіти, туристи, знавці, колекціонери, спеціяльні групи, випадкові відвідувачі).

Вивчення публіки та відвідувачів

Щоб експозиції могли досягати якнайбільшого ступеня ефективности, то окрім демографічних результатів вивчення публіки потрібне також докладніше знання про відвідувачів, до яких ці експозиції промовляють.У цьому допомагають результати дослідження відвідувачів. Таке дослідження вивчає людей, які вже ступили до музею. Вивчення відвідувачів на підставі індивідуальних досліджень показує, як відвідувачі реаґують на експозиції та наскільки ними зацікавлені, інформує про навички читання, базові знання, уподобання, хибні думки, часові обмеження, інтерпретації та дає змогу довідатися, які види діяльности чи події сприймаються певні групи відвідувачів радше як доцільні. Така інформація допомагає проєктантам експозиції вибрати та розмістити об’єкти, ілюстрації, підібрати кольори, зміст та стиль написів тощо. Вивчення відвідувачів виявляє бажання і поведінкову реакцію публіки та перевіряє скрізь, де тільки можна, ефективність комунікаційних заходів.

Шоутен розрізняє три основні категорії відвідувачів музею: науковці, відвідувачі зі спеціяльними зацікавленнями та відвідувачі заради відпочинку. До них треба промовляти по-різному. для відвідувача-науковця у музеї важливі три інформаційні джерела: бібліотека, відкриті фонди та колеги по фаху. Через те, що ця категорія становить дуже невелику частку відвідувачів та їхні потреби автоматично задовольняє інфраструктура музею, вони не можуть бути властивою цільовою групою музейної комунікації. зацікавлені відвідувачі приходять з конкретною метою. Тому вони мають право одержати відомості, які допоможуть їм самостійно користуватись презентованим змістом зібрання. В особливому випадку зі шкільними групами доцільніше давати специфічну інформацію та вказівки відповідальним учителям, замість того, щоб пропонувати таким групам своїх екскурсоводів. ті, що приходять заради відпочинку – частина публіки, яку найважче диференціювати, їх слід приймати із різноманітною пропозицією.Важливо пам’ятати, що хоча ці люди і не володіють спеціяльними знаннями, на яких побудована експозиція, однак, вони принаймні за своєю інтеліґентністю такі ж як і автори експозиції. Рішення відвідати музей приймають із цікавости, із потреби у задоволенні та тому, що музеї – місця, куди можна піти із сім’єю чи друзями. Тому соціяльний аспект у відвідинах має великий вплив на комунікаційну ситуацію в музеї, ба навіть соціяльний контакт часто такий самий важливий, а іноді важливіший за об’єкти експозиції. Макмейнес розрізняє чотири соціяльні категорії відвідувачів за їх поведінкою: групи з дітьми Охоче мають справу з інтерактивними об’єктами, довго між собою розмовляють та схильні затримуватись на довго. Вони майже не читають текстів або лиш швидко пробігають їх очима, окремі відвідувачі Перебувають відносно недовго, однак схильні докладно читати тексти, майже не використовують інтерактивних об’єктів, пари Розмовляють небагато або зовсім не розмовляють та затримуються довго на експозиції. Вивчають докладно тексти та дискутують після окремого огляду експозиції, групи дорослих Перебувають дуже коротко, читають мало або не читають жодних текстів та пробігають експозицію швидко та поверхнево. Із досліджень видно, що окремі особи також не однаково реаґують на експозиції, натомість їхня поведінка великою мірою залежить від того, у якому соціяльному контексті вони власне перебувають. Більшість відвідувачів приходить до музею неформально: по-осібно, удвох чи у вузькому приватному колі. Між знайомством із експозицією та супутнім товариством існує тісна кореляція. Від 75 до 95% усіх відвідувачів приходять з друзями. Їхні відвідини – це засадничо соціяльна подія та відбуваються не спонтанно, а сплановано, з метою спілкування. Тому до них треба промовляти саме на такому рівні, що означає – відвідини мають приносити їм задоволення. Отже, більшість відвідин музею несуть в собі та виконують мету як форму дозвілля як таку .Відвідувачі відрізняються один від одного не лише національністю, віком та рівнем освічености, а ще й основним мотивом їхніх відвідин.

Вілсон вказує на те, що люди приходять до музею, щоб скористатись різними послугами, щоб провести тут вільний час, але також, щоб тут працювати. Отож, відвідувачі приходять як постачальники музеалій, волонтери, ремісники, для пошуку інформації, як власники об’єктів, дослідники, студенти, учителі, просто для огляду експозицій, з освітньою метою, як покупці, споживачі їжі та напоїв, шукачі пригод тощо.

З цього випливає, що зорієнтована на публіку робота потребує не лише бути поінформованим про кількість відвідувачів музею та про їх різноманітність; значно важливішим є питання, чому вони приходять.

Це, однак, - загальнопоширена серед музейників помилка, думати, що їхня публіка, це тільки ті, хто їх відвідує.

Музеї, які проводять опитування тільки серед своїх відвідувачів, зміцнюють свою віру у тому, що вони знаходять свою публіку, та різною мірою задовольняють її. Тому до вивчення відвідувачів належить також дослідження тих верств населення, які залишаються осторонь .

Демографічні профілі відвідувачів не відповідають профілям усього населення. Люди, які здебільшого відвідують музеї, мають ліпшу освіту та ліпше забезпечені, інші – менш забезпечені, серед яких передовсім пенсіонери та безробітні. Це означає, що музеї найрідше відвідують ті, хто повинен був би мати для цього найбільше часу. Це ставить також під сумнів очікуваний розвиток суспільства вільного часу, у якому музеї відігравали б важливу роль, пропонуючи змістовний відпочинок та освіту. Це припущення побудоване, як це довів Д. Принс, на хибному тлумаченні поняття дозвілля. Насправді існує щось на зразок типового відвідувача та типового не-відвідувача.

Людей соціялізує передовсім сім’я, формуючи по-роізному мислення та сприйняття. Відповідно набутий сімейний габітус має значний вплив на успішність індивіда в освітній системі. Музейні експозиції можна розглядати як код, і щоб його зрозуміти, треба правильно прочитати. Таку мову розуміють лише певні групи з відповідною освітньою базою.

Шук-Верзіґ та інші розрізняють за манерою пошуку пропозиції три типи відвідувачів: шукачі типу А (музейні колекціонери, які шукають престиж, зовнішній образ, імідж), шукачі типу В (музейники із потребою підтримувати зв’язки, товариства, об’єднань) , шукачі типу С (відвідувачі музею у пошуках розважального подання інформації)

Роль так званого освіченого обивателя – менша, аніж гадали до цього. Ті ж автори повідомляють, що традиційна думка багатьох політиків культури та музейників про те, що музей – це насамперед освітня інституція, не була підтверджена жодним із опитаних відвідувачів. У більш ніж половині усіх випадків найважливішими мотивами відвідин музею називали задоволення, самоутвердження та підтвердження знань.

Вагомі дані про мотивацію відвідувачів на підставі досліджень психографічних властивостей населення подає . Згідно з ними ставлення, вартості, усвідомлення та зацікавлення відіграють значно важливішу роль, ніж демографічні ознаки та фізичні умови.

В основі вибору занять дорослими у вільний час лежать шість мотиваційних атрибутів :бути разом із людьми; робити щось корисне почуватися у певному оточенні затишно та зручно; приймати виклик нового досвіду; мати нагоду вчитись; активно брати участь.

Ці ознаки сприймають та оцінюють по-різному, однак вони усі мають підставове значення для рішення відвідати музею. За допомогою досліджень Гуда вперше було доведено, що люди не просто поділяються на дві категорії: відвідувачі та не-відвідувачі. Радше з погляду на їхні вартості, зацікавлення та очікування щодо вільного часу можна визначити три докорінно різних сеґменти відвідувачів: часті відвідувачі не-відвідувачі принагідні відвідувачі

Кожна група шукає на дозвіллі різні вартості та відчуття, які складаються із шести мотиваційних атрибутів у різному співвідношенні: часті відвідувачі відвідують принаймні тричі на рік. Вони високо оцінюють усі шість атрибутів та віднаходять їх у музеї. Особливо важливі для них атрибути 2, 4 та 5. не-відвідувачі оцінюють найвище саме ті атрибути, які для частих відвідувачів не такі важливі: 1, 3, та 6. У дитинстві їхня соціялізація не була орієнтована на відвідини музею. Цікавитися культурою вони здебільшого розпочали щойно дорослими. Їхні зацікавлення та смаки мають інше спрямування, а конкуруючі із відвідинами музею заняття у вільний час вони вважають такими, що їх задовільняють. Три гідних уваги атрибути для них у музеї не існує взагалі або лише такою незначною мірою, що інвестиція не оплачується. Не-відвідувачі сприймають музеї як формальні, непривабливі місця, які для них недоступні, бо вони, зазвичай, не навчилися читати „музейний код”. У вільний час ця група надає перевагу таким заняттям як спорт, пікнік та закупи. принагідні відвідувач приходять раз або двічі на рік. У дитинстві їх соціялізували до активної участи, задоволення та соціяльної інтеракції. Дорослими вони часто беруть участь у відповідних видах занять – кемпінґу, мандрівках, плаванні, катанні на лещатах, на ковзанах; грають на музичному інструменті, займаються мистецтвом та художнім промислом; відвідують парки атракціонів та кіна; подорожують та відвідують спортивні заходи. Для них, як і для не-відвідувачів, важливі атрибути 1, 3, та 6. Хоча вони не дуже добре почуваються в музеї, та, позаяк віднаходять у музеї принаймні деякі з атрибутів, яким надають перевагу, у присутності супутніх груп – членів сім’ї, клубу, колег по роботі, приятелів – вони готові до спорадичних відвідин.

Сімейні види занять для принагідних відвідувачів та не-відвідувачів набагато важливіші, ніж для частих відвідувачів, які ідуть в музей радше самі.Якщо залежить на тому, щоб заохотити нові верстви відвідувачів – принагідних відвідувачів та не-відвідувачів, то до них треба обрати такий підхід, щоб вони могли віднайти свої критерії бажаних занять у вільний час. Тому збільшення наявних типів програм, незважаючи на їх якість, не принесе жодного успіху – потрібні інші акценти та експозиції.Замість того, щоб вдавати із себе освітній заклад для спільного сімейного навчання, музей може акцентувати на тому, що він місце досліджень та відкриттів, де можна пережити приємну сімейну прогулянку та одержати задоволення в товаристві інших людей. Добрим прикладом таких програм є майстерні для занять дослідницького та пізнавального характеру. Такий рід занять не має бути самоціллю, а слугувати вступом та переходом до фондів. Учасники таких занять можуть у такий спосіб вивчити музейний код та позитивно сприймати музей як місце, яке відповідне їхнім критеріям дозвілля. Тоді вони також прийдуть ще раз.Щоб підтримувати максимально високі шанси плідної комунікації, окрім численних операційних заходів потрібне знання як спрямовувати їх зусилля. Щоб музеальна експозиція була ефективною, треба враховувати зацікавлення, потреби та рецептивні властивості відвідувачів. Тому музей має стежити за реакцією відвідувачів, щоб перевірити дії різновидів та форм експонування своїх зібрань, надійні й випробувані різновиди та форми використовувати надалі та удосконалювати, неправильні та малоуспішні – відхиляти.Якщо музей прагне ефективно формувати свідомість відвідувачів, то повинен знати їх як конкретних об’єктів своєї роботи, в жодному випадку не як якихось абстрактних людей із статистичною релевантністю, та усвідомлювати дії різновидів презентацій на експозиції.

Тоді як музеї володіють більшим освітнім потенціялом для незалежного, самостійного навчання ніж це загалом усвідомлюють, обмежене знання про потреби публіки призвело до таких експозицій, які вводять більшість відвідувачів в оману та спантеличують їх.Тому вивчення відвідувачів – важлива сфера завдань прикладної музеології.

Музеї мають також щоразу заново перевіряти психологічні, соціологічні та мотиваційні аспекти свого неформального середовища. Вже у 1924 році Американська асоціація музеїв доручила психологу Едварду С. Робінсону вивчити часові та рухові параметри поведінки відвідувачів у музеях Чікаґо, Мілвокі, Філадельфії, Нью-Йорка та Буффало.

Виявилося, що музейні відвідувачі у великих музеях проводили перед об’єктом у середньому дев’ять секунд та від дванадцяти до п’ятнадцяти – у малих. Артур В. Мілтон ) встановив, що майже 75 % відвідувачів після входу до експозиційного приміщення повертають праворуч, далі рухаються проти годинникової стрілки та дивляться лише на праву стіну, якщо у стіні позаду є вихід. Об’єкти ліворуч від входу майже повністю іґнорують. Окрім цього вихід має притягальну силу; багато відвідувачів як тільки його помітять, нічого не оглядаючи, ідуть відразу до нього.

Тому важливо, зрозуміти поведінку відвідувачів та “зустріти” їх там, де вони перебувають із своїми знаннями – неправильно розпочинати огляд там, де це треба було б робити на думку фахівців. Для цього інформація про відвідувачів потрібна вже у момент планування експозиції: навички, знання, хибні думки, упередження та інші передумови можна встановити різними методами; наприклад, через стандартизовані та вільні інтерв’ю, попередні вибірки відвідувачів, розмови із музейними відвідувачами про їхні очікування (перед відвідинами і опісля), спостереження за поведінкою відвідувачів. Наприклад, лише 5% відвідувачів музею докладно читає кожне слово кожного напису, незважаючи на те, наскільки він довгий чи фаховий; інші 5% зовсім нічого не читають, байдуже, наскільки короткі, прості та розумні тексти.

Більшість музейних відвідувачів витрачає загалом півтора години для одних відвідин (разом із часом в сувенірній крамниці та кафе), швидко зазнає “музейної втоми” та готова затратити лише секунди на побіжне прочитання одного напису, щоб вирішити, чи він вартий того, щоб його читати докладніше. Більшість людей насолоджується вільною та невимушеною прогулянкою музеєм та проводить лише секунди перед кожним експонованим об’єктом. Чи при цьому вони чомусь вчаться чи ні – їх зовсім не цікавить.Відвідини музею – це двояка подієя: спочатку має бути привід для відвідин, і якщо він акцептується, то ним треба скористатися.Для більшости не-відвідувачів музейні відвідини були неможливі з причин часу, віку та їх статусу. Все ще існує значна частина населення (орієнтовно від однієї третьої до однієї п’ятої), для якої музей через свою форму вияву та високі культурні асоціяції не може претендувати на заняття у вільний час.Непорушність названої важливої засади будь-якої експозиції, а саме керуватися навичками та потребами відвідувача, а не власними бажаннями, Альт і Шоу довели на прикладі інтерактивних об’єктів чи груп об’єктів (exhibits): музейні відвідувачі дуже швидко визначають, чи треба їм інвестувати частину свого часу. При цьому мусить бути явна вигода від співвідношення зупинки та сприйнятої інформації без надмірної затрати часу та зусиль.

Результати цих досліджень ставлять логічно під сумнів застосування у музейному середовищі виховних принципів, які були розвинені загальною теорією про виховання.

Тоді як освітня діяльність музеїв й надалі керується, головно, уявленнями спеціяльних дисциплін та шкільними уявленнями, щораз помітнішою стає потреба донести зміст експозицій якісніше та ще й до ширших верств публіки. Причиною все ще гострих недоліків комунікації експозицій є брак вишколу кураторів та дизайнерів у галузі освітньої психології, науки комунікації та їх методів. Їхнє бачення публіки позначене щонайперше їх досвідом зі студентами, колегами по фаху та іншими освіченими людьми. Тому здебільшого недостатнє розуміння публіки та нереалістичний погляд на медіум-експозицію впливає на їхні старання у експозиційній справі.

Це означає, що основний тягар відповідальности за планування експозиції треба перекласти зі спеціялістів із базових дисциплін та дизайнерів на фахівців із освіти та комунікації, які разом підкоряються примату музеології.

27. Музей як школа ідентичностей. Роль музею у формуванні культурних ідентичностей особистості

28. Інституційні форми музейної діяльності. Мережа музеїв. Міжнародні й національні організації

Музеї слід розглядати не тільки самі собою як системи і організації, вони ще й утворюють між собою міждержавні системи і врешті системи в межах надорганізацій. Трактування музеїв однієї територіальної єдности або певних тематичних категорій як “музейної мережі” має багато переваг, зокрема кращий розподіл обов’язків, уникання проявів редундантности і недоглядів, а ще ефект синергії.Найважливішою і справді всесвітньою організацією музейної професії є Міжнародна Рада Музеїв ICOM (International Council of Museums / Conseil International des Musees). Після створення у 1945 році з метою збереження миру в світі і сприяння співробітництву народів Організації Об’єднаних Націй (ООН) в 1946 році в Мехіко зібрадися фахівці-музейники з шістнадцяти країн, щоб закликати до заснування нової міжнародної організації музеологів. Перші збори організації відбулися в травні 1947 року в Парижі. Першим президентом був французький музеолог Жорж Анрі Рів’єр.ICOM – це недержавна міжнародна організаціа музеїв зі статусом А при Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Суть діяльности ICOM – міжнародне співробітництво музеїв. ICOM складається із секретаріату, біля 80 національних комітетів, 25 спеціалізованих міжнародних і близько 10 асоційованих комітетів. Справи провадить виконавча рада, яка виконує рішення Ґенеральної асамблеї, представленої консультативним комітетом. Секретаріат ICOM і його інформаційний центр мають осідок в Парижі. Інші організації існують на різних рівнях і представлені різними типами організацій. Це зокрема Міжнародний центр дослідження консервації й реставрації культурного надбання (International Centre for the Study of the Preservation and the Restoration of Cultural Property, ICCROM), Рим Міжнародна рада історичних пам’яток та територій (International Council on Monuments and Sites, ICOMOS), Париж Міжнародна лабораторія дослідження відвідувачів (International Laboratory for Visitor Studies, ILVS), Мілвок Міжнародне товариство бібліотек музеїв і театрів (Société Internationale des Bibliothèques te des Musées des Arts du Spectacle (SIBMAS), Париж а також різноманітні національні й реґіональні музейні об’єднання і професійні спілки, серед яких Американська асоціяція музеїв (American Assotiation of Museums, ААМ), Вашінґтон Канадська асоціяція музеїв (Canadian Museums Assotiation, СМА), Оттава Німецька федерація музеїв (Deutscher Museumsbund e.V.), Бонн Асоціяція музеїв (Museums Assotiation), Лондон Асоціяція незалежних музеїв (Assotiation of Independent Museums), Лондон Скандинавська федерація музеїв (Skandinaviska Museiförbundet), Гельсінки - Єльве - Ольборґ – Осло Спілка музеїв Швайцарії (Verband der Museen der Schweiz), Золотурн Австрійська музейна федерація (Österreichischer Museumsbund), Відень Генеральна асоціяція консерваторів публічних колекцій (Association Générale des Conservateurs des Collections Publiques), Париж Німецька спілка реставраторів (Deutscher Restauratorenverband e.V.), Мюнхен Швайцарське товариство консервації і реставрації (Schweizerischer Verband für Konservierung und Restaurierung), Зойцах Австрійська спілка рестараторів (Österreichischer Restauratorenverband), Відень.

Інформація це отримувати дані ззовні, а також обмінюватись внутрішніми повідомленнями. Вона охоплює категорії необхідного, бажаного і можливого.Існує два інформаційні канали: формальний (відповідно до організації) неформальний.Інформація може передаватися усно або письмово, між особами або між людьми і машинами.Усне інформуванн відбувається через діалог і бесіду (переважно неформально), а ще формально – на різного типу нарадах і брейнстормінгах. Інформаційна нарада керівних працівників служить обміну інформацією, важливою для цілої установи або для її істотних віддіілів. Вона підтримує солідарність з установою і поширює своєрідну філософію менеджменту, яка врешті відіграє важливу роль в діях керівництва. Нарада працівників – це зустріч окремої групи працівників задля підготування рішення. При цьому важливо запрошувати небагаточисельні групи, чітко формулювати мету, продумувати обсяг часу, необхідний для досягнення мети, ґарантувати відсутність перешкод і врешті фіксувати результати в стислому звіті.Під час брейнстормінґа збирають усі пропозиції до розв’язання якоїсь проблеми, без надання якомусь з них переваги, без огляду на їх зміст і значення. Вирішальною є відсутність будь-якої критики.Результати брейнстормінґа перевіряють і дискутують в наступній зустрічі. Письмове інформування здійснюється за допомогою внутрішніх повідомлень, листів, інформаційних бюлетенів, її можна знайти на дошках оголошень або в електронній пошті. Важливим результатом формальних усних дебатів є протокол. Він належить до тих письмових документів, виготовляти і перевіряти які потрібно з особливим чуттям і ретельністю . Засадниче правило ведення протоколу - упускати усе образливе, помилкове, дискримінаційне і двозначне. Протоколи можна виготовляти в такій формі: дослівний протокол Він дослівно передає усі події і доцільний лише на дуже важливих переговорах, мнемонічний протокол Він відображає перебіг засідання, фіксуючи лише найважливіші пункти, протокол результатів Він фіксує найважливіші результати, не зображаючи перебігу засідання в деталях і не обов’язково дотримуючись ходу засідання. Протокол має бути готовий щонайпізніше два тижні після події. В ньому має міститися алфавітний список присутніх. Копії мають отримати усі учасники засідання. Перед розсиланням протоколу до сторонніх осіб потрібно заручитися згодою відповідальних учасників засідання. Засадничо усі працівники підлягають інформаційному обов’язку. Особливо важлива своєчасна і повна інформація в усіх випадках, коли, внаслідок делегування завдань, розширюється поле для прийняття самостійних рішень.

29. Музейні будівлі. Основні засади проектування музею. Надзвичайно актуальне для великих музеїв питання, чи працювати їм з власними чи із запрошеними архітекторами й дизайнерами, детально проаналізував Д. Мартін.

До переваг власних сил належать відповідно однорідність дизайну, ознайомленість з діяльністю музею, ознайомленість з колекціями, розуміння консерваційних вимог, нагода спостерігати за відвідувачами Недоліками можуть бути: обмежена компетентність в опрацюванні великих або термінових проектів, стагнація методів, труднощі з підбором талановитих працівників Перевагами запрошених працівників є кваліфікації, потрібні для виконання швидких робіт, свіжий підхід до дизайнерських проблем, ширший спектр вмінь і досвіду Серед потенційних недоліків: необхідність особливо докладних (прецизійних) вступу і документації, недостатнє ознайомлення з колекцією, обмежені знання вимог консервації Якщо постає питання запрошення архітекторів і дизайнерів, Мартін (1990) пропонує діяти таким чином: провести співбесіду з кандидатами в приміщенні їхнього офісу, запросити їх до музею для презентації та інтерв’ю Якщо кандидати мають доповісти про проєкт, їм необхідно отримати впровідну інструкцію про вимоги, знати бюджетні обмеження, повідомити про терміни виконання, оглянути місце під забудову або майбутню реконструкцію В ході підготування презентації скликати усіх запрошених працівників, задіяних в проекті, до приймальної комісії запросити тих власних працівників, які працюватимуть спільно з проектувальниками, повідомити, скільки часу відведено для презентації і надати усім кандидатам рівний час для готування презентації

Альтернативою презентацій на запрошення є оголошення конкурсу. Цей метод однак не найкращий, хіба що у випадку великомасштабних проєктів з чітко визначеними і задокументованими вимогами і пріоритетними фінансовими (а не якісними або перспективними) міркуваннями.

Поділ зон музею і типи приміщень Відповідно до необхідних умов довкілля, охорони і стандартів музейного будівництва поділяють всі приміщення музею на чотири зони: Зона, в якій містяться колекції і до якої має доступ публіка: Зона з контролем середовища і дотриманням вимог безпеки колекцій, стандарт виконання і довговічність якої відповідають потребам громадського користування, Зона, в якій містяться колекції і до якої публіка доступу не має: Зона з контролем середовища і дотриманням вимог безпеки колекцій, але зі стандартом виконання, призначеним лише для музейного персоналу, Зона, в якій немає колекцій і до якої має доступ публіка: Зона, в якій рівень контролю середовища повинен відповідати лише стандартам комфорту людей, а рівень виконання і довговічности відповідає потребам громадського користування, Зона, в якій немає колекцій і до якої не має доступу публіка: Зона, в якій контроль середовища призначений тільки для комфорту персоналу, а стандарт виконання має відповідати лише потребам користування персоналом

Специфічні питання Деякими типовими специфічними питаннями, які необхідно враховувати при плануванні музейних будівель і території, є :Розташування доступність, автостоянки, приміщення для розширень, мальовниче довкілля, відсутність небезпеки пожежі, шуму і чисте повітря, архітектурний стиль повинен відповідати місцю і музейній тематиці, соціальні міркування культурний центр для загального користування, різноманітні способи використання, експозиційні зали відповідне для експозитів середовище, стиль, колір, інтер’єр, освітлення природнє і штучне світло, стеля, стіни, вікна, змінність приміщень пересувні перегородки, неекспозиційні приміщення конференцзали, бібліотека, технічні вимоги, відмежування громадської і приватної сфери, сполучення між окремими сферами, доступ публіки до сервісної сфери, пропорції площа приміщення, висота стелі відносно експонованих матеріялів, використання зовнішньої території зелені насадження, тераси, газони, дитячі майданчики, зберігання колекцій розташування, безпека, площа, доступність, простота у використанні персоналом і немузейними користувачами, контроль за кліматом, траєкторії руху маршрути відвідувачів експозиційними залами, холи, інші громадські сфери, входи і виходи з експозиційних зон, ліфти, сходові клітки, можливість закривати частину будівлі в певний час, входи простота доступу, привабливість, вертушки , кількість зовнішніх дверей, прилаштування для відвідувачів туалети, гардероби, заклади харчування, сидіння, орієнтація, телефонні апарати, каси, годинники, поштові скриньки, технічні міркування захист від пожежі, вогкости, підземних поштовхів, шуму; підлоги, які можуть витримувати великі тягарі; ізоляція від зміни температури і вологи, отвори дверей достатньо великі там, де це необхідно, і звичайні в інших місцях, сходові клітки аварійні виходи, ліфти, покращення комунікацій і руху персоналу і відвідувачів між поверхами, дах на який можна вийти і який можна використовувати, постачання і прийом доступ, рампа для розвантажень, стоянки для службових машин; вантажний ліфт, склад для скринь, надійне розпаковування і пакування, тимчасові виставки спеціяльні вимоги, екскурсії місце для виходу з автобуса, паркування, ресторанна зона, гардероб, туалети тощо, лекційний зал проєктор, склад для стільців, туалет, зовнішній доступ для поставок, зали засідань авдіо- і відеотехніка, прилаштування для обслуговування, робочі приміщення майстерні, консервація, готування виставок, фотолабораторії, наукове вивчення колекцій, лабораторії, затемнені приміщення, сушарка, офіси і картотеки, приміщення з отруйними хімікатами, безпека і підтримання чистоти центральний пост охорони, кімната для охоронців, шафки для персоналу, приміщення з матеріялами, музейна техніка опалення, вентиляція, кліматизація, витяжки, експозиційні приміщення частка від загальної площі, придбання до збірок переймання об’єктів, адміністративне і консерваційне опрацювання при надходженні об’єкта, інвентаризація, каталогізація, препарування, дослідження, розміщення, переходи через будівлю при виконанні цих робіт.