25. Основні форми культурно-освітньої діяльності в музеї. Використання навчальних стилів в музеї. Методика навчання в музеї.

Адресант інформації діє символічно або ж використовує символи. Адресат має розуміти адресанта, втім може зрозуміти його і хибно. Тому той, хто хоче зрозуміти сутність інформації, повинен також вивчати її вплив на життя людей.Музейна комунікація відбувається порізному, однак передовсім за допомогою коронної дисципліни музею – інтерпретувального експонування автентичних об’єктів. Музейна експозиція – це вельми символічний спосіб вираження, бо презентовані об’єкти, навіть якщо вони і виглядають вкрай привабливо, не позначають самих себе, а є свідченням певної дійсности, осягнення якої вони мають уможливити. Передумовою цього є безпосереднє та наочне контактування із музеалією. Музей не місце здобуття знань, а місце розуміння. Музей як медіум надає неповторну нагоду через контактування із автентичними речовими доказами перетворити психологічний процес оглядання у цілісне переживання розуміючого бачення. Втім передумовою цього є також готовність реципієнта. Усі решта доповнювальні комунікаційні форми – публікації, вербальна та активна популяризація – виконують й інші інституції. Специфічно музейним тут звичайно є те, що ці форми, як правило, опираються на фонди музейного зібрання. Музеологія розуміє поняття комунікації настільки ширше ніж інформатика, що вона хоча і вимагає для комунікації щонайменше двох партнерів – проте вони не мусять одразу вступати між собою в комунікацію. Однак обидва мають бути на це здатні. У випадку музею це означає, що адресант, тобто куратор, не передає свою інформацію до евентуальних реципієнтів не послідовно, а спочатку (у формі експозиції) заохочує її, а вже тоді відсилає. Відтак рецепієнти за бажанням можуть відтворювати законсервовану інформацію та опрацьовувати її відповідно до своїх навичок сприйняття.

Зворотний рух інформації може відбуватися у двоякий спосіб: прямо – через безпосередній особистий чи письмовий контакт із куратором.опосередковано – через вивчення відвідувачів (опитування та спостереження) та через такі показники як число відвідувань, тривалість перебування, частота відвідувань тощо.

Формування та ведення фондів зібрання є лише у тому випадку доцільним та виправданим, коли веде до загальнодоступного специфічно музеологічного поширення його змісту.

Матеріяли та об’єкти, які ми, як представники певних культурних цінностей, відбираємо, документально облікуємо, музеєзуємо, вивчаємо та зберігаємо, будуть дієвими лише тоді, “коли суспільство матиме до них доступ та засвоїть їх” .ОБ’ЄКТ Власне тому музейна комунікація – визначальна складова музейної діяльности. Здатність автентичних матеріяльних об’єктів, музеаліїв, бути свідченнями визначає особливість музейної комунікації та відрізняє її від усіх інших видів поширення знань. Музейна освітня функція Звідти і походить специфічно музейна освітня функція. Вона докорінно відрізняється від усіх інших форм освіти, бо випливає із власних, приналежних лише музеальному контексту передумов та обставин та ставить перед собою специфічні цілі.Істотною ознакою такої освітньої функції є те, що вона дає освіту не пріритетно (транзитивно), а тільки уможливлює її (інтранзитивно).

Тому виховання у вузькому педагогічному значенні, тобто навчальні дії для музейної комунікації не може бути ані метою, ані причиною, бо її засоби та реципієнти комунікують між собою на зовсім різних каналах.

Педагогіка охоплює цілісність виховання у сенсі її спеціяльного науково-теоретичного обґрунтування, історичного дослідження та практичного застосування. Її розуміють як збірне поняття для різних наукових, філософських та зокрема прикладних дисциплін, спільним предметом яких є соціяльна дія та виховання .

Це однак не виключає того, що і за допомогою музейних зібрань можна ставити перед собою педагогічні цілі: а саме через користувачів музеїв. Подібно працюють, як відомо, серед іншого архіви, бібліотеки, філармонії, театри. Проте для цього не потрібно та й не прийнято, щоб ці публічні інституції визначали самі себе як установи виховання та навчання.

Тому поняття “музейна педагогіка”, яке у своєму менш ніж тридцятилітньому історичному розвитку привело себе само ad absurdum, часто провокує непорозуміння, бо некомпетентні люди плутають такі цілком різні, навіть діаметрально протилежні медії як музей та школу.

Поняття “дидактика” також доречне тільки дотично, бо також стосується сфери виховання, навчання. Дидактику в широкому значенні окреслюють як науку про навчання та вивчання. Дидактика у вузькому значенні – це теорія змісту освіти, його структури та вибору або організації у процесі навчання. Дидактика як частина педагогіки включає ніщо інше як цілі, зміст та організацію або методи та засоби спрямованого та планомірного навчання та вивчання.

Вивчання однак означає свідому зміну поведінки через кондиціювання. Воно вимагає специфічно структурованих умов та відбувається завдяки повторенню, вправам, контролю та закріпленню. Вивчання – це

Натомість Странскі та інші автор і практика довели, що музейна освітня діяльність не може виконувати навчальні завдання. Це стосується навіть технічних музеїв, які зазвичай надають багато значення учінню відвідувачів. Хоча вони і пояснюють взаємозв’язки, залучають моделі, інтерактивні об’єкти та обладнання, досі не було можливо ніяк довести, що це їм насправді вдається.

Труднощі з педагогічно орієнтованими концепціями у музейному контексті показують, що вони мають невідповідну та непрактичну основу. Вони виходять із припущення, що досвід та науково-дослідні традиції загальноосвітніх закладів можна перенести в музей. Це однак неможливо, бо музеям загалом притаманні особливості, які роблять їх несумісними із школами чи освітніми закладами для підвищення кваліфікації ( Treinen 1981b :14).

Ґ. Брінек переконливо показує це, співставляючи два різні комунікаційні світи – школу та музей:

“Те, що рухає педагогікою – чи на сучасний лад – наукою про виховання, – це питання: що ж такого особливого, характерного в освіті або поширенні знань у музеї і чим відрізняється це мистецтво від того, що у школі. Деякі ознаки очевидні: ходити у школу – обов’язок, відвідини музею (відносно) добровільні, у школі учні та вчителі ставлять перед собою певні цілі, дотримуючись відповідної наукової систематики, розробляють докладно визначені навчальні етапи та показують, тобто унаочнюють, те що мають на увазі за допомогою певних, почасти самостійно розроблених засобів та медій; знання, закони та ідеї, балансуючи між наочністю та абстрактністю, пропонують індивідуальному “сприйняттю” учнів на їх розсуд; у музеї традиційно вчаться на об’єктах; вони ж вимагають у відвідувача, який приходить із різною мотивацією, певних знань та пізнавальних дій; у школі певне питання, проблему зосереджено опрацьовують упродовж довшого відрізку часу; у школі виконують вправи, повторюють, контролюють та оцінюють; відвідини музею передбачають інші стосунки; замість докладної організації навчання – самостійно обраний “setting“ (набір методів) засвоєння: можна повернутись, пропустити, перепочити, заглибитись, забути... школа керується гомогенністю своїх відвідувачів; для окремих вікових груп діють специфічні принципи та “закономірності” теорії сприйняття, розвитку та поведінки, якими можна керуватися у класі; музей має розраховувати на відвідувачів різного віку, різного мовного та культурного походження, різної рецепційної компетентности та різних загальних очікувань ...” До специфічних завдань музею належить не інформування, а створення можливостей для емоційного переживання.

Музейні зібрання складаються із поодиноких носіїв значень (singuläre Inhalte ), які не піддаються тиражуванню. Така особливість наділяє їх, і лише їх, особливими можливостями поширення знань про них – створювати для об’єктів відповідні контексти, а отже, і “розповідати історію” .Однак тому вони не можуть виконати заодно центральної та визначальної вимоги, яка є спільною для усіх освітніх закладів: включити відтворювані у різний спосіб значення до навчальних програм. У музейній комунікації адресати є як аґреґат і до того ж не групами. Музейних відвідувачів тому і не поділяють на класи чи курси, а означують як публіку. Тому ефективність відвідин музею залежить передовсім від особливостей характеру й очікувань, на які хтозна чи може вплинути зміст та зусилля його передати. Щобільше, не можна встановити фактичного впливу відвідин музею на довшу перспективу. Медіа, скеровані на поширення знання, звертаються до соціяльних мереж, тобто до

Лише у групах, які залишаються разом до певної події й після неї та займаються її змістом навіть тоді, коли вона вже давно минула, педагогічні та дидактичні заходи можуть принести успішний результат.

Натомість у випадку музейних відвідувачів та неформальних груп відвідувачів передовсім індивідуальні риси характеру впливають на мотивацію, навчання, забування, байдужість та на

Передумова до адекватного визнання музейних об’єктів – емпатія та пов’язання змісту індивідуальної сфери знань із відповідними еквівалентами повсякдення. Лише завдяки готовності та здатності до емоційного сприйняття та емоційної пам’яти сприйняте зможе асимілюватися.

Відвідувачі музею майже не мають спеціяльної мети, Музеї поширюють дифузійний зміст гетерогенним групам населення, контакти між якими далеко не безпосередні. У цьому стосунку музеї можна порівняти із мас-медіа. Важливо однак і те, що і представники музейного світу, і суспільство часто наголошують на освітній вартості відвідин музею, однак, насправді велику роль відіграє вартість розважальна. Власне вона і впливає на повторне використання. Засвоєння інформації за таких умов окреслюють як експресивне (Treinen): відвідання є „річчю саме собою”, його мета у ньому ж. Тому інформація, яка сприймається, опрацьовують радше асоціятивно а не дискурсивно, а особистісні властивості визначають характер сприйняття.

Через дуже глибоку вкоріненість якогось типу поведінки та вартісних орієнтацій людини загалом, від музейної комунікації не слід очікувати неминучої зміни свідомости відвідувачів. Однак змін можна таки сподіватись, бо наслідки можуть настати і пізніше: “побачене” має здатність спонукати до роздумів.

Музейна комунікація – це створення передумов для категорійної освіти. Ту мова йде про неформальну зустріч із чимось неповторним та наочним, що спричиняє внутрішні хвилювання. (На віміну від категорійної, матеріяльна освіта служить засвоєнню матеріялу, а формальна освіта дає функціональну користь. Обидві належать до сфери навчання та вивчення.)

Тому властивою та неповторною формою музейної комунікації є візуальна зустріч із автентичним об’єктом, музеалією. Така зустріч – багатопланова і містить емоційні, почуттєві та інтелектуальні категорії. Вона також може стимулювати навчальний процес, однак індивідуально та добровільно.

Здобуте у такий спосіб знання, зрештою, може як “освітній матеріял, вмотивовано увійти у триб життя, пробуджуючи у діялозі з довкіллям власну сутність і вказуючи людині шлях до неї самої.

Музейна освітня робота тому суттєво відрізняється від традиційних шкільних занять. Це добровільна, неформальна освіта, якій невідомі шкільні ступені, навчальні плани та іспити. Відвідувач за бажанням може прийти та піти, він може вивчати виставку у власному темпі та відповідно до своїх зацікавлень. До основних завдань музейної освіти належить стимулювати силу уяви відвідувача та розвивати його чуттєву свідомість.

Позаяк музейна освіта у музеї добровільна, то, аби відвідувач завжди був її учасником, – вона має бути приємною розвагою. Втім хибне розуміння поняття “розваги” в музеальному контексті було б фатальним. На це не раз звертали увагу багато авторів, один зних – Чендлер Скрівен

Освіта В контексті музеїв поняття “освіта” доволі розмите. Воно може охоплювати як організовані настановчі методи, так і добровільну самоосвіту. В усякому разі його завжди слід розуміти специфічно. Якщо музеї й пропонують освіту, то це відбувається в значенні “пожиттєвого навчання”, в процесі якого той, хто передає знання, сприяє розвиткові освіти .Приваблює в такій формі добровільної освіти те, що відвідувачам часто спадають на гадку думки, до яких ніколи б не додумалися особи, які планували експозицію.На сьогоднішній день освітою або інтерпретацією в музеях називають встановлення зв’язку між фондами і потребами та інтересами кожного відвідувача зокрема. Завданням популяризації через програми є зробити музей цікивим і захопливим, а також поглибити вже встановлені завдяки добрій експозиції зв’язки з публікою.Оскільки колекції кожного окремого музею індивідуальні й неповторні, то й тематичне і формальне наповнення комунікативних пропозицій надзвичайно багатоманітнне і сягає різних площин. Музейні експозиції звернені до широкої публіки і відкриті для кожного. А тому зазвичай вони ані не можуть обмежитися потребами і знаннями чітко окреслених відвідувачів або груп відвідувачів, ані не заглибилюються занадто в окремі питання. Це завдання вирішують індивідуальні програми, які встановлюють для специфічних груп зв’язки зі специфічними тематичними галузями. Проте освіта в музеях не обмежується лише тим, що відбувається у власних музейних стінах, вона може виходити за межі музею. Значною мірою до функцій поляризації музею належить і дати змогу іншим самостійно налагодити контакт з колекціями.Добрі програми оперті на результати ретельних студій відвідувачів, такі програми достосовуються до зацікавлень, потреб і сподівань публіки, їх постійно перевіряють і оцінюють. Для забезпечення їх максимально високої якости музейні працівники, причетні до реалізації програм, повинні мати професійні знання в усіх комунікативних техніках. Це тим важливіше, коли їх праця має стосуватися всіх вікових категорій, майнових станів, сфер зацікавлення, здібностей, освітніх галузей і різного досвід.

Підставою для освіти в музеях є добра воля.Відвідувачі мають право вибирати, що, коли, в який спосіб і з якою метою вони роблять. Тому програми відбуваються у винятково неформальному оточенні з безліччю специфічних ознак, серед яких добровільне рішення про участь, а також про ступінь участи і її мету; відсутність оцінювання учасників, конкуренції, записів успішности; учасник сприймають оточення як потенційно плідне; відмова від будь-яких передумов; мотивація внутрішня; спрямована на емоції зустріч з реальними об’єктами варіятивне оточення.

Під час інтерпретації програм люди намагаються, подібно до перекладачів, зробити інформацію зрозумілою для відповідної теперішнього часу. Відвідувач не є пасивним отримувачем інформації, його спонукають розглядати об’єкти як інформаційніх джерела і до самостійно шукати відповідей і роз’яснень.Особливе завдання інтерпретації полягає, зокрема, в опіці над категорією відвідувачів, яким найважче давати собі раду – відвідувачами-одинаками .