10. Селекція музейних предметів. Способи акцесії.

Селекція – це відбір із сукупности якоїсь групи або одного зразка. Вона відбуваєтьсч як природний процес органічного життя або ж як наперед задуманий процес.

У музеологічному контексті під селекцією розуміють цілеспрямоване визначення та відбір із усієї дійсности тих предметів, які є потенційними носіями музеальности.

Принципи селекції Музеолог також мусить здійснювати відбір із різноманіття дійсности, яка його оточує. По-перше, для того, щоб можна було відобразити її зразкову картину, – що мало б вартість і для самого організму, що описується, – по-друге, для того, щоб взагалі існувала перспектива збереження та передачі відібраного прийдешнім поколінням. Звичайно, питання виявлення та відбору музейних предметів потрібно щоразу трактувати згідно із актуальним станом наукового та культурного розвитку конкретного суспільства. Бо лише у такий спосіб критерії виявлення та оцінювання, якими керуються ці питаня, відповідатиміть і вимогам свого суспільства.

Суспільна вартість Музейна селекція – це творчий процес, під час якого музеолог приймає як-не-як та все ж суб’єктивне рішення щодо відбору, навіть якщо і в рамках певної визначеної та інтерсуб’єктивно сформованої системи вартостей.Музейні предмети відбираються не лише як ориґінальні елементи певної дійсности, а, головно, як свідчення та представники суспільних вартостей.

Тому в музеальному контексті вони діють не як ікона чи “річ сама собою”, а як ключ до пізнання та розуміння та як “річ для нас”.

Музейна вартість принципово відрізняється від усіх інших вартісних значень своєю загальною значущістю. Інші значення можна визначати у селективний спосіб індивідуально або ж соціяльно, та у будь-якому разі вони екстрамузеальні як-от торговельна, інвестиційна, колекціонерська вартість чи “вартість особливого смаку”. Музеальність натомість намагається бути об’єктивною та потребує принаймні інтерсуб’єктивного підтвердження. І тому лише інтеґральний музеологічний підхід дає змогу виявити, збагнути та оцінити цю особливу властивість дійсности. В. Ґлузiнскі зазначає, що хоча й функціональна структура музею впадає увічі одразу, однак його аксіолоґічну структуру, яка власне і несе відповідальність за існування музею, необхідно спочатку теоретично реконстрюювати. Бо кожна вартість виявляє себе лише у тій системі, у якій вона функціює. У будь-якій іншій системі вона – чужий елемент. Музеї керуються певними мотиваційними вартостями і намагаються на них та через об’єкти, що їх репрезентують, показати саме такі властивості, які є істотними з огляду на ці вартості.

Спільними для усіх типів музеїв є такі мотиваційні вартості: вартості культурної спадщини – історична, культурна, моральна та традиційна. Вони виражені відносними властивостями предмета – його релевантністю та типовістю, вартості знання – вартість першоджерела, інформаційна та документаційна вартість, вартість удосконалення, новаторства та меморіальна. Вони виражені властивостями семіотичної структури предмета – його освітньою та виховною здатністю, вартості візуального сприйняття – вікові, символічні, естетичні та емоційні. Вони передаються виражальними властивостями предмета – стан, репрезентація та еквівалент.

Ці групи вартостей великою мірою залежать від преференцій кожної культури зокрема. Це таке ж історично зумовлене явище як і сам музей, позаяк підлягає змінам. (Незважаючи на те, що предмети природознавчих музеїв не є за своїм характером елементами культури, знання про них як таке – це елемент культури і будь-яка колекція, що створена людиною, - це вже культурне явище.) Оцінки, які встановлюють ці мотиваційні вартості, мають загальний характер і не визначають, які саме предмети репрезентують ці вартості. Отже, музеальна селекція залежить від структури системи вартостей і тому не відбирає всього того, що має наочні ознаки Акцесія Набуття (аквізиція) музейних предметів, тобто їх остаточний перехід у постійну власність музею, відбувається через акцесію. Під цим поняттям розуміють і процес переходу у власність разом зі складанням переліку предметів, і самі музейні предмети, які музей отримує внаслідок цього процесу. Акцесія – це кожний факт набуття одного і більше об’єктів з одного джерела в один час. Кожна діяльність, спрямована на набування, мусить відбуватися з позиції абсолютного пріоритету збереження природної і культурної світової спадщини. Музей має зобов’язання щодо активного збереження і не має права ані мовчки терпіти іґнорування консерваційних робіт, ані сприяти такому своєю збиральницькою діяльністю. Це стосується усіх галузей музейної діяльности – і збирання живих екземплярів біологічного виду, який перебуває під загрозою вимирання, і придбання нелегально зібраних археологічних знахідок.

Ще поки музейний предмет пройде процедуру акцесії, слід знайти відповідь на низку запитань, серед яких, зокрема, такі: Чи не є походження об’єкта сумнівним? Чи відповідає він збиральницьким цілям музею? Чи ґарантується правильний догляд за об’єктом? Чи дарування або ж передача в спадок об’єкта пов’язана з якимись умовами? Чи не є використання об’єкта обмеженим або непростим через права на інтелектуальну власність (авторські права, патент, фабричне клеймо, службова таємниця) або ж через його природу (непристойний, скандальний, потенційно образливий для приватної сфери, небезпечний для життя)? Чи не буде придбання об’єкта (зокрема і подарованого, і переданого в спадок) пов’язане в майбутньому з великими видатками (консервація, збереження, або ж тому, що він започаткує нову тематичну галузь)?

Принципово небажаними є об’єкти, не призначені для жодної з колекцій. Винятками могли б бути поодинокі випадки лише після ґрунтовного зваження всіх “за” і “проти”. Предметом такого ж всебічного зваження мають бути також достатні підстави відмови від небажаних об’єктів. Так може виявитися необхідним придбання усієї групи предметів, хоча деякі з них не мають музейної якости і не надаються до прийняття в колекцію.

Залежно від виду набуття власности об’єкта музеєм розрізняють такі види акцесії: збирання Фонди поповнюють об’єктами й ескізами, зібраними в рамках польових досліджень, передусім у сфері природничих наук і археології, певною мірою також і у випадку етнографічного та історичного матеріялу, який є у вільному доступі. Збирання здійснюється шляхом добору, розкопок, демонтажу, вилову або відстрілу лише за умови дотримання усіх чинних правових норм, дарування – це безповоротна безоплатна передача об’єктів у власність музею.

Як і кожна акцесія, прийняття дарунку, незалежно від посутних міркувань, має бути зважене й оцінене з фінансового боку. Навіть якщо саме володіння предметом і безкоштовне, все ж і сам процес набуття, і використання спричиняють видатки, серед яких: перевірка правомірности (майнові відносини, опікунство, бездоганна репутація), перевірка доцільности (призначення, характеристика, оцінка згідно з критеріями комплектування, передумови збереження), правова передача (правник, нотаріус, оплата), фізична передача (запакування, перевіз, розпакування, знезараження), адміністративна передача (письмові процедури, подяка), запис і роз’яснення придбання (реєстрація, первинний опис, перевірка стану збереження, інвентаризація, каталогізація), збереження придбання (чищення, консервація, місце у фондах, перевірка, догляд, охорона). Дарування може відбуватись з рук у руки, листом, актом (договором) дарування або іншою письмовою згодою особи, яка дає дарунок. В акті дарування мають бути такі дані: ім’я і адреса особи, від якої музей отримує дарунок, опис предмета власности, підтвердження, що ця особа – єдиний правовий власник речі, підтвердження про передачу майна в користування музею, без обмеження використання або розпорядження ним, підтвердження передачі всіх авторських прав, актів захисту авторських і пов’язаних з цим прав, назви і дольову участь разом зі всіма переданими правами, згода на те, щоб ім’я особи, від якої музей отримав дарунок, згадували у зв’язку з цим дарунком у переліках, публікаціях та інших описах музею, місце, дата, підпис. Особі, яка передала дарунок, належиться письмово подякувати – і не лише із ввічливости, а й щоб уникнути будь-яких пізніших оскаржень, особливо з боку спадкоємців чи родичів. У подяці слід чітко вказати на зміст дарунку, подавши зокрема і присвоєні музейному предметові інвентарні номери. Дарчі пропозиції, які не вписуються в колекційну програму музею, слід у властивий спосіб відхиляти. Від евентуальних зобов’язань, накладених на особу, яка передає дарунок, слід, якщо це можливо, відмовлятися, однак таке рішення слід приймати в кожному окремому випадку залежно від обставин. І в жодному випадку не можна переймати разом із дарунком зобов’язань, дотримання яких не ґарантується стопроцентно. Дарунки вважають такими, що не підлягають продажу. Якщо, однак, особа, яка передає дарунок, надасть можливість обміну чи продажу дарунку, то це має бути зафіксовано письмово.

Заповіт (леґат) – це безкоштовне передання окремого права власности у формі одностороннього або договірного розпорядження на випадок смерти третій особі, яку не вважають спадкоємцем. На відміну від спадкоємця, леґатарій не є наступником усіх прав особи, яка передає спадщину. Цей дар музей отримує правовим шляхом, а якщо зміст заповіту не узгоджується із збиральницькою програмою музею і/або пов’язаний із неприйнятними зобов’язаннями, дар може бути відхилений письмовим повідомленням виконавцеві заповіту. Якщо власник повідомляє музей про запланований заповіт, то власника можна попросити, з метою правових гарантій, записати в заповіті про “дарування з правом користування”. В цьому випадку музей стає незаперечним власником дарунку, який, однак, переходить у його власність щойно зі смертю особи, яка дарунок передала.

Обмін – це передання майна в обмін на інше майно. Обмін музейних предметів може стати доброю нагодою поліпшити і зміцнити існуючі фонди, не перевантажуючи бюджет, призначений на закупівлю. Передумови: Музей може обійтися без музейних предметів, передбачених для обміну, Предмети, призначені для обміну, мають бути щонайменше рівновартісними і мати особливе значення для музею (оцінюють не матеріяльну, а музейну вартість). Оскільки кожний обмін, якщо не йдеться про матеріял із науково-дослідних або резервних фондів, вимагає вилучення з основних фондів, щоб прийняти остаточне рішення про обмін у випадку предметів з особливим значенням, потрібно залучати і незалежних експертів, обов’язково представника власника (носія права), який несе відповідальність за прийняття рішення, і представників керівництва музею.

Перенесення Музейні предмети з професійних або організаційних причин можна переносити в межах одного музею з однієї самостійної колекції в іншу. В цьому випадку в обидвох колекціях до акцесійних актів долучають підписаний примірник акту про перенесення. У правовому відношенні процес перенесення ідентичний з даруванням. Евентуальні витрати на транспортування і страхування покриває, як правило, колекція, що приймає музейний предмет.

Купівля Акцесія через купівлю здійснюють переважно тоді, коли вичерпано всі можливості придбати бажаний або аналогічний предмет іншим шляхом. Купівля – це двосторонній договір, у якому продавець зобов’язується передати володіння річчю або якесь право на неї, а покупець – заплатити ціну грішми. Отже, внаслідок купівлі об’єкт за оплату переходить у власність музею.

Таку трансакцію задокументовують рахунком, у якому обов’язково фіксують прізвище, ім’я й адреса продавця, точна назва об’єкта, його ціна, а також місце і дата купівлі. Рахунок підтверджується згідно з прийнятими правилами. Якщо є така можливість, то на рахунку має стояти ще й підтвердження продавця, що він має право продажу, готовий прийняти об’єкт назад і віддати суму з процентами, якщо згодом об’єкт виявиться підробленим або здобутим нелегальним шляхом.

Для музеїв, як установ публічного права, особливо важливо мати репутацію покупців із добрими намірами. Тому слід дотримуватися таких правил: купувати лише у продавців з доброю репутацією, встановити походження об’єкта; якщо це неможливо, надсилати запити в інстанції, які ведуть облік крадіжок, перевірити коректність розмитнення ввезеного об’єкта, порівняти ціну об’єкта з його вартістю, старанно зберігати всі записи про експертизу і дослідження, якомога швидше після купівлі експонувати об’єкт і повсюдно публікувати його. Купувати можна безпосередньо від приватних осіб, суб’єктів публічного або приватного права через торгову мережу або на аукціоні. Аукціон (торги) має особливі ознаки. Це - публічний продаж конкретоної речі від третьої особи (постачальника), що здійснює посередник (аукціоніст,) продаючи з молотка особі, яка запропонує найвищу грошову суму. Усі призначені для аукціону предмети можна у встановлений час оглянути і перевірити ще перед аукціоном. Тому після остаточного продажу з аукціону будь-які рекламації чи то щодо ціни, чи щодо якости не приймають. Продаж організовує аукціоніст, який сам і провадить аукціон від власного імени на комісійній основі коштом особи, яка подає предмет. Аукціоніст обмежено несе відповідальність за достовірність усіх даних.

Об’єкти або ж лоти (предмети, об’єднані певним номером), які надходять на аукціон, експерти аукціоніста оцінюють за реальною мінімальною і максимальною приблизною вартістю. Особа, яка подає предмет на аукціон, має право встановити для продажу свою мінімальну ціну, нижче якої об’єкт непродаватимуть. Опис і зображення об’єктів міститься в каталозі аукціону. Ціни на аукціоні творяться у взаємодії пропозиції й попиту. Аукціоніст розпочинає продаж початковою аукціонною ціною, яка становить, зазвичай, третину від середньої або від 50 до 80% нижньої оціночної вартости (пропонованої ціни) і поступово зростає, поки учасники аукціону не припинять давати пропозиції. Розмір поетапного зростання ціни визначає аукціоніст, зазвичай воно становить максимально 10% попередньої пропозиції.Пропозиції можуть надходити особисто або письмово, у виняткових випадках телефоном. Кожний активний учасник аукціону отримує ідентифікаційний номер. Якщо після повтореної тричі ціни інші пропозиції більше не надходять, об’єкт отримує особа, яка запропонувала найвищу суму і тепер зобов’язана забрати об’єкт. Після того, як аукціоніст назве номер цього учасника, купівлю завершено. У випадку однакових пропозицій вирішує жереб. Якщо ж суперечка навколо аукціонного предмета не вщухає, то цей номер розігрують ще раз.

Останній удар молотка на аукціоні зобов’язує забрати річ і заплатити за неї. Ціна за проданий об’єкт (остаточна продажна ціна) – це сума, до якої не входить податок, збір і доплата. Як винагороду за своє посередництво аукціоніст претендує на комісійні від постачальника, а від покупця на доплату, розмір якої (переважно від 10 до 20 %) залежить від вартости проданого і від норм цього аукціону. Постачальником може бути кожний правомірний власник або уповноважений представник. На аукціоні він, як правило, анонімний. Після аукціону публікують зазвичай результати з цінами за речі, продані з аукціону.