18. Реставраційно-консерваційні роботи в музеї. Превентивна консервація.

Запобіжні заходи, консервація та реставрація Збереження об’єктів відбувається не лише за допомогою превентивних запобіжних заходів, але й активною консервацією. Мета усіх консерваційних заходів – зберегти об’єкт у тому стані, у якому він був у момент музеалізацїі. В англійській мові для пояснення цього стану використовують поняття „state of frozen decay”¹.У природничих науках в процесі препарації або створюють зовнішній вигляд, який подібний до первинного життєвого контексту, або показують внутрішні взаємозв’язки, які служать пізнанню та розумінню. За допомогою реставрації намагаються відтворити первісний стан артефакту. Однак рішення про те, який стан слід під цим розуміти має бути предметом перманентної дискусії. Бо і в цьому виявляється позиція, яку суспільство займає щодо своєї культури. Принцип музейної реставрації – зберегти оригінальну субстанцію. Такий спосіб ґарантує не лише щонайменше невиправних помилок, а й зберігає найважливішу якість артефакту: його життєпис, його історичність. Цим музейна реставрація суттєво відрізняється від колекціонерської, яка часто схиляється до реконструкції гіпотетичного первісного вигляду, що роблять здебільшого коштом ориґінальної сировини. “Це ніщо інше як різновид сучасної ароґантности, вважати можливими зворотність процесу історії та відтворення зовнішности артефакту такою, якою вона була, коли зійшла з рук свого творця.”

Консервувати – зберігати у непошкодженому стані, охороняти, оберігати, наглядати за чимось.

Консервація – наукове втручання в існування об’єкта, аби з мінімальною кількістю змін утримати та берегти його, збільшити до максимуму тривалість його існування та звести до мінімуму його занепад/знищення. До консервації також належать вивчення та врегулювання навколишніх умов, в котрих перебуває об’єкт.

19. Умови ефективного управління музейними колекціями. Загальне управління колекціями (англ. curating) охоплює всі підходи і процеси, що стосуються збору і постійної письмової фіксації релевантних для колекції відомостей. Воно є підґрунтям і для підтвердження прав на власність й ідентичності об’єктів колекції, так і для наукової, консерваційно-реставраційної і культурно-освітньої діяльности музею До загального управління колекціями належать діяльність (наприклад, приймання, перевірка, інвентаризація, каталогізація, консервація, дослідження, зберігання, випозичання), особи (наприклад, куратор, постачальник, консерватор, технік, страховий аґент, наглядач, адміністративний персонал), засоби (наприклад, капітал, персонал, час, матеріял), джерела (наприклад, приватні і юридичні особи, експедиції, аукціони), обладнання (наприклад, будівлі, територія, приміщення, прилади)

Щоб у будь-який час отримати інформацію про фонди і завдяки тому ефективно їх використовувати, необхідно вести відповідний документальний облік фондів.Він здійснюється за допомогою різноманітних методів і засобів письмової фіксації і охоплює усі зафіксовані письмово відомості про предмети, які перебувають на зберіганні в музеї. Ведення обліку предбачає також записи про всі процеси, пов’язані зі збиранням, накопиченням, використанням і пошуком цих даних. Ці дані можуть стосуватися об’єктів, матеріялів, фотографій, (кіно-, фото-) плівок, книг, архівних матеріялів, аудіозаписів, електронних носіїв інформації тощо. У них можуть міститися фізичні описи і нотатки про історичне тло, подробиці придбання, місця зберігання, опрацювання в музеї та багато іншого. Дані про фонди не однорідні : про одні музейні предмети нам відомо багато, про інші – цілком мало. Про різні види музейних предметів потрібно робити різні записи. Із плином часу відомості можуть розширюватися і змінюватися. Можуть оприлюднюватися нові факти, можуть змінюватися погляди. Музейні предмети перевозять, їх вартість змінюється або ж їх консервують, реставрують, фотографують чи передають в інші установи. Системи документального обліку повинні допасовуватися до цього розмаїття і постійних змін.

Добре структурований і поставлений на актуальний рівень документальний облік дає відомості про те, якими предметами володіє музей, можливість контролю за місцем перебування кожного окремого музейного предмета, відомості про те, чи музейні предмети не втрачені, вичерпну відповідь на запити, безпосередній доступ до даних для експонування, публікації й дослідження, ефективний контроль за музейними предметами, повсякчасне підтвердження правової власности, докладний опис утрачених або викрадених музейних предметів, полегшення співпраці між музеями, ґарантію, що ця інформація не залежить лише від певних осіб і не втратиться разом із цими особами

Ведення обліку збірки має здійснюватися за єдиними принципами, щоб забезпечити надійність і узгодженість, швидкий обмін інформацією, безперешкодний загальний доступ.

Ці єдині принципи стосуються процесів запису, структури записів, термінології

Документальний облік збірки можна поділяти на різні форми, кожна з яких охоплює один і більше процесів. Важливо, щоб кожна дія логічно й чітко пов’язувалася з іншими. Існує п’ять основних форм обліку музейного зібрання: акт приймання (реєстр), перелік предметів збірки (інвентарний список), каталог, субкаталоги (індексаційні дані), контроль за переміщенням

20. Культурно-історичне значення музейного зібрання і позиціювання музею.

21. Музей як комунікативна система. Форми музейної комунікації.

Теорія музейної комунікації досліджує та пояснює загальні та

особливі засади поширення змісту музейних фондів зібрання серед суспільства.

Засади комунікації Ця теза окреслює також труднощі, з якими стикається більшість користувачів музейної комунікації: рівень висловлювань музею у більшості випадків не відповідає рівню реципієнтів.

Важлива причина тут полягає у тому, що відповідальні за організацію та формулювання змісту комунікації особи часто висловлюються неадекватно, а саме: мовою своєї наукової дисципліни та відповідно до рівня її прецизійности, а отже, не досягають своєї мети – промовляти до неспеціялістів. Музеальність натомість запрацює лише тоді, коли застосувати усі визначальні компоненти музеальної справи водночас та щоразу відповідно до актуального стану культури. Тому навіть тоді, коли музей звертається до громадськості з попередніми результатами своєї роботи, слід прагнути найвищої якості. Комунікація – це передача інформації. Інформація – це неінтерпретоване повідомлення. Отже, вона передбачає наявність повідомлення. На відміну від простого передавання інформації, комунікація – це обмін інформацією, який відбувається щонайменше між двома партнерами. У сенсі поняття комунікації в інформатиці адресант (мовець) та адресат (рецепієнт) мають бути спроможні обмінятися ролями.

Як і розмова музейна експозиція має ґрунтуватися на співпраці та зважати на такі чотири максими, важливі для успішної розмови: кількість (настільки інформативно, наскільки цього потребують, але не більше ніж треба), якість (правдивість), релевантність (показувати лише те, що важливе для комунікації), манера висловлювання (бути виразним) Процес музейної комунікації відбувається на тлі загальної культурної ситуації.

Фізичні та психологічні передумови комунікації Здатність людської свідомости сприймати інформацію – дуже мала. Хоча максимальна потужність сприйняття окремих органів чуття сягає залежно від відчуття до 5000 біт за секунду, однак насправді лише 16 біт за секунду можуть передаватися далі. (1 біт – це обсяг інформації, який відрізняє одну від одної дві однаково ймовірні альтернативи.) Втім ця кількісна різниця компенсується якісними процесами структурування та кодування, означені як сприйняття.

При цьому гіпотетичне очікування сенсибілізує вже вужчий діяпазон у межах загальних можливостей сприйняття подразнень. Інформацію сприймають лише у цьому діяпазоні та залежно від очікувань її підтверджують або заперечують. Найраціональніше використання цих бітів відбувається завдяки утворенню об’єднаних одиниць образів, “chunks“² (Miller 1956), із яких у пам’яті може зберігатися біля семи.

Сприйняття музейної презентації неоднорідне, відбувається усіма відчуттями, однак насамперед візуально. При цьому виконують три основні типи дій: увага та сприймання (Abtasten), інтерпретація зафіксованих у пам’яті знаків та натяків, сприйняття загального значення

У сприйнятті комплексно беруть участь різні функції свідомости, зокрема: трактування (відчуття та враження співвідносяться із раніше набутими, подібними сферами досвіду), розуміння (щось сприймають розумом, вартості розпізнають та приймають або заперечують) , уява (розпізнаються можливості), фантазія (розвиваються творчі, відтворювальні чи хаотичні уявлення), інтуїція (відбувається безпосереднє внутрішнє сприйняття), інспірація (з’являються творчі ідеї) , мислення (цілеспрямоване, понятійне уявлення, судження, підсумовування, трактування та розуміння; утворюються нові поділи, здобуваються чи відновлюються знання), розпізнавання (стан речей спиймають як правдивий та достовірний), розрізнювання (розрізнюють два або більше можливих станів речей), вирішування (після розпізнавання та розрізнювання приймається якісне рішення), волевиявлення (Wollen) (самостійно визначають мету та спрямування до неї, розпочинають або завершують дії), відчуття (викликається подразнення органів чуття), почуття (щось переживається безпосередньо та суб’єктивно), зауважування (розпізнається предмет, процес чи ситуація), прагнення (дії переважно емоційного характеру до мети)

Увага визначається фізичними чинниками (масштаб, інтенсивність, рух тощо) та порівняльними (collative) чинниками (тими, що спираються на порівняння: новизна, несподіваність, суперечливість, різноманітність)

За такої можливости вибору перевагу надають великому, яскравому, рухомому, незвичайному та суперечливому. Увага має дуже обмежену спроможність та може бути одночасно спрямована на вкрай слабо коґнітивно контрольованих процесів. (Бездоганно опановані процеси, які вимагають малої або не вимагають жодної уваги, окреслюють як автоматичні.)Справжня проблема уваги полягає в збереженні її незмінною: віґільність (пильність) із вкрай комплексних причин проґресивно зменшується.

Майже на половину вона зменшується впродовж 15 хвилин, а після приблизно 20 – 35 хвилин зникає повністю . При цьому її тривалість при сприйнятті звукових сиґналів – вища ніж при візуальних.

Події на задньому плані та форми подачі впливають на рівень підтримування уваги. Більшість імпульсів унаслідок рівномірного їх повторення втрачає здатність викликати орієнтаційну реакції. Організм звикає і фізіологічно, і психологічно до подразнень та через брак якоїсь нової чи важливої інформації більше на них не реаґує.

З іншого боку, повторення деяких елементів (редундантність) важливе теж, бо підвищує надійність повідомлення. Більшість із мов майже на половину редундантні. Вони, отже, містять близько 50% інформації більше, аніж це потрібно для простого передання їх змісту. Внаслідок цього ризик втрати інформації зменшується, оскільки повідомлення має відповідно більше шансів дійти. Редундантність дає нам змогу при розмові допускати помилки та все ж бути зрозумілими.Розумові здатності людини мають, однак, й інші обмеження: Мисленнєва діяльність при більших навантаженнях вдається до ірраціональних форм роботи, Недавно зафіксована в пам’яті інформація активніша ніж та що давніше, Людський мозок порівнює не усі можливі альтернативні події, а натомість редукує їх спочатку до декількох, Якщо при перегляді можливостей вибору одна буде визнана задовільною, решта не будуть перевірятися взагалі або не так докладно, Для спрощення мисленнєвого процесу деякі факти іґноруюють, У випадку тривалішої мисленнєвої роботи поступово знижується також рівень вимог щодо якости рішення, Мисленнєві процеси великою мірою залежать від складу особистости і попереднього досвіду та й від ситуативних умов.

Якщо ж незважаючи на це треба досягти якомога бездоганної та задовільної комунікації як і опрацювання інформації, то треба вжити особливих заходів. Щонайперше потрібно позбутися усіх, направду усіх, яких тільки можливо, помилок та недоліків у культурно-освітній роботі. Творча рецепція сама собою уже достатньо складна.

Для більшости видів інформації існують різні канали надходження :візуальний, дотиковий, практичний, абстрактно-вербальний Що більше буде запропоновано можливостей, то у різноманітніший спосіб можна буде сприймати, запам’ятовувати та розуміти інформація. З одного боку, деякі люди надають перевагу певним формам сприйняття, з іншого – завдяки неоднорідній пропозиції можна краще використовувати асоціяції та ефективніше розподіляти інформацію за ширшими контекстами.

Розуміння передбачає пов’язування нової інформації з уже активною. Завдяки цьому можна викликати довіру чи зацікавлення. У будь-якому випадку в такий спосіб простіше мотивувати та активізувати реципієнта. Це потрібно для ефективної комунікації, оскільки сприйняття – це завжди активний процес, який спрощено можна розуміти як “корекцію попередньо сформованого очікування”.

Пам’ять Така вже активна інформація утримується у пам’яті напоготові. Пам’ять описують як систему з трьох частин : слухова або зорова пам’ять – це ультракороткочасна пам’ять високої ємности із часом запам’ятовування максимум дві секунди. Інформація спочатку потрапляє у відповідну сенсорну пам’ять: візуальна інформація реєструється зоровою пам’яттю, звукова – слуховою. первинна пам’ять це короткочасна пам’ять із обмеженою ємністю (в середньому майже сім одиниць запам’ятовування) та тривалістю пам’яті до майже тридцять секунд. Ця робоча пам’ять фіксує інформацію, яку використовуютьдля подальшого опрацювання. Її можна використовувати лише в активізованому стані. Ця короткочасна пам’ять, відповідно, містить лише те знання, яке власне використовуємо. Обсяг інформації, яку ми можемо зберігати в короткочасній пам’яті, суттєво обмежує нашу розумову здатність. Тому забування не рівноцінне зникненню інформації із пам’яті, а радше, втраті здатности цю інформацію активізувати. вторинна пам’ять функціює як довготривала пам’ять. У цій структурній частині пам’яті велика кількість інформації зберігається довший час. Довготривала пам’ять – це архів, який зберігає вербальне знання, навички, наміри та цілі, переконання та думки. Оскільки пам’ять про значення триваліша за пам’ять про деталі, то можна збільшити якість повідомлення, надаючи йому форму, насичену значеннями. На запам’ятовування не впливає навіть старання, яке вимагають у навчальному процесі. Набагато важливішим є те, як інформацію опрацьовувати.

Латеральність Важливий вплив на сприйняття комунікації має також та гемісфера мозку, куди скерована певна інформація. Півкулі людського мозку спеціялізуються на різних функціях. У більшості людей у лівій півкулі опрацьовуються вербальні інтелектуально-аналітичні завдання, у правій натомість – символічний, інтуїтивний та цілісний зміст. Ця латеральна спеціялізація пов’язана очевидно із еволюцією мови . У більшості способах поведінки та розумових функціях людини безумовно задіяні обидві гемісфери, однак вони нерідко істотно відрізняються своїм способом дій та працездатністю.

Декотрі із найзгадуваніших ознак латеральної спеціалізації Шпрінґер та Дойч наводять у понятійних парах ліва – права, вербальний – невербальний, секвенційний – симультанний , часовий – просторовий, цифровий – аналоговий, логічний – цілісний, аналітичний – синтетичний, раціональний – інтуїтивний, західне мислення – східне мислення, конвергентний – дивергентний, інтелектуальний – інтуїтивний, дедуктивний – творчий

З цього випливає, що зміст комунікації потрібно по можливості подавати у тій формі, у якій він буде якнайкраще опрацьований щоразу відповідною гемісферою. Наприклад, там, де важливо передати емоційний зміст, вербалізація не є найкращою з можливих форм, бо права гемісфера може розуміти лише прості мовні вказівки. Натомість права гемісфера, перевантажена метафоричною інформацією, знову ж таки не спроможна опрацьовувати логічний зміст, який представлений у візуально-просторовій формі.

Комунікація за допомогою знаківКомунікація відбувається за допомогою символів. Символи є знаками. Знак – це річ, яка щось репрезентує, яка володіє певним значенням чи, так припускають, має певне значення. Значення є тим, що повідомляє знак. Кожна окрема частина сприйнятного процесу повідомлення думок є знаком. Щоб це знати, потрібно насамперед знати чи певна послідовність предметів, фактів або явищ щось повідомляє чи не повідомляє нічого, тобто, чи вона має значення чи ні. У музеальному контексті цими знаками є музеалії. Було б помилкою вважати, що слова, речення, зображення чи предмети та їх комбінації вже як такі щось означають та окреслюють: люди самі творять значення, використовуючи слова, речення, зображення, предмети та їх комбінації як знаки. Не форми як такі, а спільноти, які їх використовують, забезпечують використання знаків та порозуміння.

При цьому у мозку глядача відбувається не реконструкція зовнішнього світу, а натомість завжди побудова заново. Тлумачачи знаки, людина залежна від попередніх знань, які потрібно пригадати. Таке пригадування – це творчий процес, що залежить від опанованих зразків, сформованих думок, схематичних уявлень та актуальних настроїв. Бачити знаки – отже завжди їх тлумачити, доповнювати та перетлумачувати. Це завжди індивідуальний, а не достовірний об’єктивний акт. Знак залежить від системи знаків та взаємопов’язаний з усіма іншими знаками системи.

Подібно як поширювання інформації завдяки мовній системі оберігає окремий мовний елемент від настрою індивідуума, так само і поширення знань за допомогою матеріяльних виражальних елементів потребує системи. Вона служить для того, щоб, незважаючи на цю природну суб’єктивність, уникнути щонайменшої похибки під час рецепції. Тому ця система не може бути індивідуальною, а натомість має представляти суспільне надбання.

Один і той самий предмет може бути по-різному семантично описаний не лише залежно від настрою індивідуума, який його оглядає, а й залежно від суспільства, яке його використовує, та його колективних думок.

“Це стосується не лише понять безпосереднього оцінювання як “добре”, “погано” чи речей створених безпосередньо цивілізацією як “будинок”, “крісло”, “король”, а й об’єктів природи. Не лише “кінь”, “собака”, “гора”, “ялиця” окреслюються у суспільстві, у якому вони пізнані та визнані своїми, по-іншому ніж у суспільстві, у якому вони залишаються чужими явищами, що, як відомо, не перечить тому, щоб мова містила ім’я для їх окреслення ... “Собака” у ескімосів - це зазвичай упряжна твариною, отримає інше семантичне окреслення ніж у персів, у яких вважається священною тварина, чи, наприклад, у народів гінді, де його сприйматимуть як парію, чи в нашому – оксидентальному, де він здебільшого дресирована для охорони та мисливства домашня тварина.”

Цим можна пояснити пріоритетність функції музею для кожного суспільства, яке його створило та утримує.

22. Форми музейної презентації. Експонати, експозиції, виставки. Музеальна комунікація відбувається через показ музеаліїв (презентації) та шляхом їх тлумачення (інтерпретації). Усі способи музеальної комунікації, навіть якщо вони не у формі презентації, а публікацій чи програм, ґрунтуються на музеаліях і тому мають утворювати єдину систему. Музеальну комунікацію також не можна замінити іншими формами повідомлення через неповторну природу її засобів Презентація через музейне експонуванняМузейна експозиція – це повідомлення. Експозиція зображає абстрактне за допомогою конкретного. Її специфічне значення полягає в тому, що вона не лише передає знання, але й засвідчує його за допомогою музеалій. Вона також у жодному разі не імітація реальности, а окрема культурна реальність. Цим музейна експозиція засадничо відрізняється, і за своєю суттю, і за її виявом, від усіх інших видів презентації, для яких те, чи показують вони автентичні об’єкти, ориґінали, копії чи створені лише для візуальної комунікації предмети, не відіграє жодної ролі. Одне лише показування предметів – виставлення на показ (нім. “Ostension” від лат. “ostendere“, показувати), тоді як музейна експозиція показує і розповідає. Вона презентує (від лат. “praesentare“, представляти), є, отже, показом з інтерпретацієюВизначальним для музейної презентації є передовсім те, що вона ґрунтується на фондах, об’єкти яких через їхнє інтерсуб’єктивне значення були селекціоновані та музеалізовані на музеологічних засадах. На противагу цьому інші типи експозицій виходять з інших засад:

Галерейні виставки показують здебільшого об’єкти, які хоча і були селекціонованими, однак ще не були або не будуть музеєзованими. Великі виставки, від світової до реґіональної, ґрунтуються на окремих експозиційних об’єктах, а не на фондах.Експозиції у так званих Science Centres³ показують не автентичні об’єкти, а натомість ті, які не є музеалізованими і якими тому можна користовуватися до зужиття та замінити.Ярмарки та інші комерційні експозиції – це публічний показ здебільшого об’єктів на продаж з основною метою привернути увагу до продуктів чи організацій, щоб отримати матеріяльну вигоду, налагодити ділові контакти та обмінятись інформацією.

Принципи оформлення реклами у деяких випадках також діяметрально протилежні до принципів музейного оформлення. Ян як приклад зокрема наводить розподіл площини на засадах декоративности, а не змістовности, довільний підбір кольорів, одноманітне оформлення тексту, декоративне, а не документальне використання фотографій, відсутність оптичних точок спокою.

Странскі намагався ввести для основних форм музейної комунікації окрім “експозиції” інші терміни. Очевидна причина – це часте плутання загального та музейного подання предметів. Навіть між музейним та звичайним збиранням та дослідженням існують засадничі відмінності, нехтування якими і в музеальному контексті, і за його межами призводить до серйозних недоліків. Проте на заваді деяким термінам, навіть якщо вони в межах певної науки чітко окреслені та визнані, завжди стоїть термінологічна інертність решти світу. Тому для музеології реально якщо і вживати надалі вже вкорінені основні поняття такі як збирання, дослідження, експонування тощо, втім чітко вирізняти їх від немузейного значення, додаючи “музейний” чи “музеологічний”. Музейна презентація – це суто музейний медіум виявлення та повідомлення. Передумова презентації – повторна, вторинна селекція. Під час якої із вже й без того високорепрезентативного фонду зібрання вибирають лише ті об’єкти, які мають у цьому випадку особливо високу виражальну та доказову здатність. Музейний об’єкт, отже, володіє цією властивістю не лише завдяки своєму історичному значенню. Його треба оцінювати не лише діяхронно, він мусить натомість як експонент музеальности відповідати також вимогам синхронного погляду: те, що він виражає, завжди має щось означати для сучасности. Щойно тоді він стане особливим засобом музейного експонування, експозитом (Expositum) (лат. expositum est = є виставленим; множ. Exposita). Тому музеалія зберігає природу експозита лише доти, доки її можливе повідомлення має інтерес для цього суспільства.Кожний експозит є музеалією, але не кожна музеалія є експозитом у будь-який час.

Експонувати означає виставляти на огляд. Щось комусь показати означає розділити щось із кимось коґнітивно, надати щось комусь до пізнання, для чуттєвого сприйняття. Музейну експозицію слід тому розуміти як повідомлення. Ця комунікація не може відбуватись самовільно, а має ґрунтуватися на фондах зібрання. Отже, зміст музейної експозиції має бути реальністю або частиною реальности, яка міститься в фондах зібрання. Засобом експонування має бути, головно, сама музеалія. Вона не є довільним об’єктом, а документом певної дійсности та представником суспільних вартостей. Тому музейні зібрання дають набагато більше можливостей ніж проста інформація чи освіта, вони виконують функцію “соціяльної пам’яті”. Завдання фонду зібрання не розповідати про уже відоме, а запропонувати чи стимулювати натомість нові знання, погляди та розуміння. Тому музейна експозиція не може бути лише простим показом об’єктів як таких. Вона радше передає науково точно автентизовані свідчення.