Музейна експозиція – це інтерпретаційна презентація певних станів речей за допомогою автентичних речових свідчень.

Вона є цілком новою дійсністю, яку не можна плутати із дійсністю актуальною. Подібно як у мистецтві модерну objét trouvée⁴ отримав нову ідентичність, так не лише наділяють новою ідентичністю кожний прийнятий у фонд зібрання об’єкт, а й кожна музейна експозиція представляє собою окрему дійсність. Це справджується, незалежно від властивостей виставлених об’єктів, навіть якщо вони у як виняток не належать до фондів музейного зібрання та після експозиції їх повертають до первісного вжитку. Позаяк фактичні сучасности надто очевидна, щоб її можна було представити по-іншому, аніж вона є, утворена музейною експозицією метареальність також не може мати у сучасності якогось безпосереднього місця. Таке новоутворене, окреме уявлення про дійсність збігається з образотворчою дійсністю відвідувача. Тому музейний відвідувач може бути шокований, коли він несподівано опиниться у дзеркально точно відтвореному середовищі (кухні, шпитальній палаті, майстерні тощо).Первинна, справжня історична чи присутня в іншому місці дійсність назавжди відійшла або перебуває деінде. Її ніколи не можна реконструювати натуралістично. Музейна експозиція завжди лише прив’язана до нашої теперішности та місцевости формою інтерпретації. Сприйняття експозитів визначають не лише вони самі та їх презентація, а також відвідувачі. Це наслідок символічної природи об’єктів, які ж не лише характерні представники певних класів об’єктів, а спроможні натомість як репрезентанти культурних вартостей викликати певні асоціяцій.

Унаслідок засадничо діяхронного та синхронного музеологічного підходу кожна музейна експозиція містить елемент історичного, навіть якщо вона не представляє експліцитно історичний стан речей. Його виклад може відбуватись формалістично або аналітично. Ці два погляди різняться своїм окремим поняттям ролі об’єкта: Формалістичний передбачає передання конкретних, пов’язаних із об’єктом фактів. Об’єкти ідентифікують за датою, автором, функцією та місцем походження і розміщують у відповідному стилістичному та технологічному ряді подібних об’єктів. Об’єкт як такий є центром інтересу. Виходячи із цього завдання музеїв – збирати та зберігати об’єкти як і досліджувати та поширювати знання про їхню історію. Первісна мета цього підходу – навчати за допомогою об’єктів моральних вартостей. Доводити розвиток певного типу об’єкта означало писати історію поступу. Такої як колись суспільної вимоги вже не існує. Тому в формалістичному підході об’єкт як такий стає центром роботи. Сам медіум став посланням. Отже, історія стає історією матеріяльного поступу. Аналітичний підхід означає не тільки розказати про те, що відбулося, а натомість як і чому це відбулося. Тому об’єкти розглядають у контексті з ідеями, цінностями та іншими соціяльними чинниками їх часу. Об’єкти застосовують для того, щоб стимулювати запитання про історичні процеси та допомогти передати відповідні абстракції. З аналітичного погляду об’єкти – це лише залишки більшої системи значень минулого чи іншої культури, яку слід відтворити та пояснити. Об’єкти тут навіть не повідомлення, а тільки символи, за допомогою яких передають зміст. Мета цього погляду – зрозуміти взаємозв’язок між історичними або культурними фактами, щоб вміти пояснити їхню появу та допомогти будь-кому розібратись у цьому. Тому об’єкти не розташовують і не експонують згідно з категоріями матеріялу та фізичною формою, а натомість за вжитком та функцією. Якщо ж об’єкти презентують свідомо у формалістичний спосіб, тобто якщо експозиції не подають достатніх посилань на значення об’єктів, а натомість вони повинні говорити самі про себе, то глядачеві не залишається жодної іншої можливості як використовувати власні значення. Позаяк значення постійно змінюються, сучасна публіка не зможе через часову чи культурну дистанцію розуміти об’єкти у той сам спосіб, у який їх розуміли або розуміють первісні користувачі. У підкреслено аналітичних, інтерпретаційних експозиціях ключові ідеї та інформації натомість висловлені у написах, надто довгих як на увагу відвідувачів. Водночас об’єкти обмежують у їх значенні, у крайньому випадку деґрадують до ілюстрацій для написів.

Без сумніву, що ефективне застосування об’єктів у експозиціях залежить здебільшого від візуальної комунікації і далеко меншою мірою від вербальної. Утім так само як ефективне мовлення вимагає, щоб мовець використовував і денотативні, і конотативні значення слів, експозиції також вимагають, щоб було враховано увесь обсяг значень, якими наділяють об’єкти в окремому суспільстві. І так само як слова передають ідеї, коли їх використовують у певних комбінаціях (фразах, реченнях, абзацах) та відповідному контексті, так і об’єкти можуть передавати значення щойно тоді, коли їх розмістять у смислових взаємозв’язках. Щоб цілеспрямовано розповісти про значення об’єктів, потрібно знати їхнє значення.Музейні відвідувачі реаґують неодмінно безпосередніше на об’єкти ніж на вербалізації. Отож, замість того, щоб вибирати поміж формалістичним та аналітичним підходом, потрібно комбінувати їх. Важливо, передаючи дійсності, максимально ефективно використовувати “силу образу” . Для цього потрібне нове розуміння об’єктів, яке замінює і формалістичну віру у їх самодостатність, і однобоку аналітичну позицію, згідно з якою об’єкт – це побічний продукт культури.

Це розуміння можливе завдяки підходу, який окреслює музеалії як автентичні речові свідчення про певну суспільну дійсність. Музеалія як автентичне повідомлення з перших рук дає свідчення і про навколишнє середовище, з якого його вилучили як доказ, і про музейний фонд, до якого вона належить. Як така вона впливає на всю свідомість людини Передовсім вона диспонує ”чуттєво-естетичною імпульсною цінністю, яка eo ipso⁵ викликає інтерес, зацікавлення та захоплення”. Тому вона вимагає такої форми експонування, “яка сама знову ж таки буде естетичною, бо в іншому випадку інформація та емоційне захоплення розходилися б” .

Звичайно, інформаційність музеалії також обмежена. Проста експозиція і повідомляла б лише про інформаційний зміст її вигляду, а не суть. Тому задля докладнішого пояснення музеалія вимагає і такого допоміжного матеріялу як копії, моделі, графічні та вербальні інформаційні матеріяли та експонувати її треба у науково обґрунтований та загальнодоступний спосіб, створюючи роз’яснювальний контекст .Корфф услід за Беньяміномвказує на те, що ориґінальний (автентичний) об’єкт не лише зближує нас з минулим, а й знову його віддаляє

Чітке розрізнення специфічної музейної культурно-освітньої функції і функцій інших та іншого роду комунікаційних закладів має вирішальне значення. Загалом від музичного виконання не очікують, що воно передасть слухачам знання з історії музики, морфології та компонування чи вміння грати на інструменті. Для цього є вчителі, школи та академії. Нічим та ніким незамінна своєрідність музичного виконання – це радше емоційна зустріч з автентичним твором.Аналогічно – справжнім сенсом мезейної експозиції не може бути навчання новим знанням та навичкам. Таке викривлене розуміння чи навіть зловживання презентації не є добросовісним стосовно відвідувача, бо її або подають за щось інше ніж вона є або тому, що вона вселяє очікування, оправдати які ніколи не буде змоги.

Суб’єктивне переживання відвідувача музею – це особисте усвідомлення змісту, який він – відразу або значно пізніше – сприймає як значущий, осягає розумом чи оцінює. Тому потенційно за об’єктами він може простежити подію, завдяки якій їх у ґносеологічний та аксіолоґічний спосіб було селекціоновано із дійсности та музеалізовано.

Відтак в ідеальному випадку існує шанс, що відвідувач знайде місце в метаперсональній структурі правил, із якої він не лише матиме індивідуальну користь, але й у якій як творчий глядач буде активно діяти для суспільства.Кожні відвідини експозиції – це зустріч культури відвідувача з презентацією музеолога, який її спроєктував тому презентація ідеальна форма для комунікації музейного змісту. Вона є результатом цілеспрямованої творчої діяльности та вимагає якнайвищої якости .

Зрозуміло, що це комплексне завдання може виконати лише команда, у якій представники профільних дисциплін, музеології, психології та прикладного мистецтва працюють спільно над синтезом своїх знань.

Цілісна класифікація та визначення суспільних вартостей у змістах профільних дисциплін музеологією – основа всього проєктування експозиції. Вона відповідає також за інтеґрацію художніх компонентів музейної експозиції. Така інтеґрація однак – не якесь доповнення, смачна приправа, “щоб зробити, так би мовити, легко “стравним” виклад матеріялу з науковим поясненням”, а натомість щойно вона взагалі дає нам змогу „наблизитись до осягнення та щонайперше розуміння дійсности та залучити наукове у цілісність нашого підходу”

Музейне поширення знань чере презентації – багатовимірне, воно діє на усіх чуттєвих рівнях (візуально, акустично, через дотик, відчуття часопростору, за деяких умов також через нюховий та смаковий органи чуття).

Утім той простий факт, що щось кажуть чи показують, ще не ґарантує того, що і як це почують та побачать. Тому вже хоча б із перспективи глядача в будь-якій комунікативній інтеракції існує багатозначність. Отож, також саме у музейній комунікації послання надзвичайно багатозначні, бо багатозначними є їхні носії, експозити. Вони потенційно та фактично є свідченнями трибів життя та соціяльних умов, культурних, політичних, та економічних відносин, законів та таємниць живої та неживої природи, багатства винаходів людини, її чести та збезчещення, її прагнень облагородження та удосконалення, того, що вона думає, знає та думає, що знає; вони є її алеґоріями та символами, проливають світло на її індивідуальну та колективну долю – можливості невичерпні. Отож рішення про те, які із властивостей об’єкта треба передати і як це слід зробити із урахуванням неймовірного діяпазону можливих реакцій відвідувачів, завжди необхідно приймати щонайретельніше.