Музеологічне дослідження, навіть якщо це дослідження безпосередньо на матеріялі профільних дисциплін, ніколи не можна розглядати як завершене.

Щоільше, один і той самий об’єкт можуть і мають розглядати у музеологічному контексті різні науки із різних пізнавальних позицій. Наукове дослідження, яке потрібне уже на першій стадії селекції має своє органічне продовження і в процесах тезаврування, комплектування та використання фонду. Після того як об’єкт було вивчено у його первинному природному та культурному контексті та піддано деконтекстуалізації та порівняльному аналізові під час поступового процесу селекції, його навіть після розміщення у вторинному музейному оточенні потрібно інтер- та мультидисциплінарно дослідити й інтерпретувати його багатозначність.

Оскільки чистий, обмежений самим собою об’єкт ніколи не зможе адекватно представляти дійсність, а отже, не набуде ваги свідчення про певну дійсність, то потрібно продовжувати документальний облік його актуальних взаємозв’язків. Позаяк пізнавальна робота над зібранням безперервно просувається вперед, а її результати передаються з покоління в покоління, облік вторинної документації набуває щораз більшого значення.

Оскільки музеологія вирішує доказову та репрезентативну якість предметів, вона діє в найширшому понятті культуротворчо.

Музейні працівники несуть велику відповідальність за результати своєї діяльности, бо через неї вони можуть безпосередньо впливати на розвиток культурної свідомости суспільства.Такі оцінки ґрунтуються не лише на суспільних уявленнях про вартості, а й на особистих світоглядних уявленнях.Тому музеологія окрім знань основних та допоміжних наукових дисциплін потребує ще й апробаційного та об’єктивізаційного інструментарію філософського мислення.

16. Результати наукових досліджень в музеї та форми їх поширення.

17. Забезпечення умов зберігання. Фондові приміщення, Фондове обладнання. Процес тезаврування охоплює не лише формування та структуру фондів музейного зібрання, а значною мірою і усі заходи щодо їх збереження. До цих заходів, окрім обережного поводження з музейними предметами, належать відповідний режим та усі можливі запобіжні заходи із захисту субстанції та довготривалого зберігання музеалій у їх автентичному стані. До них належить також охорона та збереження відповідної документації обліку. Тому надходження до фондів зібрання, безумовно, можуть тривати, доки музей може ґарантувати високий рівень кваліфікованого збереження. Багато випадків занедбання фондового майна траплялись як наслідок неконтрольованого збирання, а багато фондосховищ містять недоопрацюваний матеріял, що є обтяжливим спадком пасивного збирання.

Збереження музейних об’єктів охоплює широкий спектр можливостей, основне та центральне завдання яких стосується предметів in fundo. Проте окрім цього в поодиноких винятках можна враховувати й інші загальні умови музейного збереження. Менш наводить як приклад заповідник та екологічний музей (in situ, наживо), музей-село, архітектурну пам’ятку, композицію просто неба (in situ, штучно), звіринець, ботанічний сад, музей під відкритим небом (ех situ, наживо) та збереження через документальний облік. Ці периферійні для музею завдання краще та надійніше виконують звичайно ті інституції та організації, які, про що свідчать їхні назви, для цього призначені, а саме – природоохоронні установи, відділи охорони пам’яток, архіви та бібліотеки. Оснащення і допоміжні засоби У своїй науково-дослідній діяльності музеї опираються, окрім своїх збірок, на таке ж оснащення, яким користуються подібні спеціяльні наукові дисципліни в інших науково-дослідних установах. Це насамперед наукові бібліотеки, лабораторії, технічні майстерні і велика кількість високоякісних приладів та інструментів: від рентгенівського апарата чи електронного мікроскопа аж до оснащення електронною базою даних. Сюди ж належить ще й велика кількість майстерень, діяльність яких супроводжує предмети від їх збирання чи придбання аж до наукового опрацювання і врешті до презентації: препараторські, консерваційні й реставраційні майстерні, столярні, слюсарні майстерні, майстерні ґрафіки і креслярні тощо.

До найважливіших допоміжних засобів дослідження належать усі публікації. І щоб ними користуватись, і щоб готувати існує безліч стандартів, які полегшують роботу. Одна лиш Німецька нормативна комісія видала, поміж іншим, нормативи для таких сфер застосування: список публікацій в періодичних виданнях; правила оформлення титульних сторінок книжок та іншої друкованої продукції; скорочені назви журналів; міжнародні правила скорочення назв журналів; правила оформлення наукових журналів; шрифтові правила подачі назв; правила впорядкування за алфавітом; коректурні позначки та їх роз’яснення.

Особливо важливими допоміжними засобами для наукової роботи є бібліографії. Вони допомагають орієнтуватися у взаємозв’язках, демонструють актуальний стан дослідження в певній сфері, тим самим запобігаючи виконанню подвійної роботи. Бібліографії – це укладені з певних позицій списки друкованих праць. На відміну від каталогів, які описують фонди однієї або декількох бібліотек, бібліографії не залежать від наявності в бібліотеці поданих друкованих праць. Постійне вивчення бібліографій інформує науковця про нові тенденції і нові досягнення галузі, яка його цікавить.Розрізняють основні види бібліографій, відповідно до таких критеріїв:

• форма опублікування Самостійні бібліографії видають як книги, брошури, публікація незшитими акркушами, картотеки або дискети, Несамостійні бібліографії, їх ще називають прихованими або крипто-бібліографіями, з’являються як додатки або вкладки у посібниках, енциклопедіях, ювілейних виданнях і журналах, а також у багатьох монографіях наукового характеру.

• спосіб видання Ретроспективні бібліографії охоплюють чітко окреслений проміжок часу, періодичні (поточні) бібліографії поміщають через певні проміжки часу щоразу нові публікації.

• Зміст Загальні бібліографії містять назви з усіх наукових галузей, у спеціальних бібліографіях містяться лише публікації з конкретної наукової сфери.

• форма опису Первинні бібліографії з’являються завдяки автопсії (авторський перегляд) оригінальної публікації, вторинні бібліографії є результатом витягу з інших уже існуючих бібліографій.

• обсяг інформації Бібліографія назв містить дані бібліотечного запису в каталозі (вихідні дані),

анотована бібліографія має ще додатково роз’яснення – реферативні (з нейтрально поданим змістом) або критичні (з оцінкою).

Джерелами для музеологічних досліджень є, окрім фондів та їх заархівованого, задокументованого й енциклопедичного допоміжного апарата, також численні прямі й непрямі свідчення. До них належать записники з адресами, статистичні дані, службові календарі, каталоги аукціонів, протоколи засідань, матеріяли конференцій, річники, річні звіти, ювілейні видання, каталоги фірм, закони і приписи, описи, каталоги колекцій, реферати, каталоги виставок, списки цитувань, списки надісланих книг, бібліотечні каталоги, книжкові огляди і книжкові анонси. Окрім цього, важливими інформаційними джерелами є бібліографії бібліографій, прейскуранти (цінники), річники мистецьких нагород, катагоги мистецьких нагород, альманахи, ґлосарії, каталоги товарних знаків, енциклопедії мистців, каталоги сиґнатур і монограм і, у зв’язку з глобальним поширенням електронних медій, банки даних і пошукові системи для них. Особлива складність у намаганнях стежити за актуальним станом досліджень у музеології пов’язана з її еклектичними рисами. Річ у тім, що музеологічні або ж релевантні для музеології дослідження не завжди з’являються в компетентних спеціяльних журналах, а й у публікаціях споріднених або суміжних дисциплін або галузей, наприклад, у природознавчих, технічних, психологічних, медичних, економічних тощо часописах чи в мистецьких журналах або в загальних культурологічних та економічних часописах. З уваги на зростання кількости наукових публікацій виявилося, що збирання окремих відбитків і укладання картотек стали в рамках наукової діяльности цілковито непридатними засобами. Насправді потрібну для наукових досліджень інформацію, яка охоплює, звичайно, не лише окремі дані, а й їхні закономірності і взаємозв’язки, здобути традиційними методами вже не можна. Шультер та його співавтори вказують на те, що оперування релевантною інформацією первинно залежить від обсягу пам’яти дослідника. Однак, через біологічні причини обсяг пам’яти в кращому випадку залишається таким самим, тоді як кількість опублікованих праць стрімко зростає. А тому частка досліджень, які можна опрацювати або ж справді опрацьованих стає щораз меншою. Розвязати цю дилему може лише розвиток і широке застосування електронних експертних систем.

Організація музейних фондів та забезпечення фондової роботи Тезаурус зібрання музею, як абстрактний ідеальний тип такого зібрання, повинен мати системну класифікацію. Щоправда, систематика профільної для збірки наукової галузі недостатня для тезауруса. Адже спеціяльна наукова систематика не може достатньо висвітлити специфічну ознаку музеальности, тобто ставлення людини до своєї дійсности. Тому, хоча класифікація музейних тезаурусів на підкатегорії системи згідно із засадами спеціяльних наук – корисна і потрібнана, але, щоб мати змогу виконувати специфічно музейні завдання, такий поділ має підпорядковуватися основному принципові систематизації з погляду музеології. Музеологічні аспекти мають охоплювати такі категорії, які враховують значення об’єктів на момент їх виникнення або ориґінального використання у певному суспільстві.

Тезаурус облікуЩоб музейний тезаурус можна було використати у системі обліку документів, необхідний тезаурус обліку. Це професійно укладений і впорядкований за тематичними зв’язками словник. Представлений він у формі систематики, роз’ясненої додатковим алфавітним покажчиком. Тезаурус обліку покликаний забезпечити єдине вживання тих термінів, які використовують, щоб описати зміст інформації. Він пропонує консистентні поняття для індексації інформації і скеровує пошук інформації. Важливими елементами кожного тезауруса обліку є :індексаційні поняття стандартні поняття, які використовують для ієрархічної класифікації інформації за поняттями-покажчиками, пошукові поняття альтернатива до стандартних понять, їх не можна застосовувати для індексації, однак необхідно вводити для пошуку, щоб вийти на правильні індексаційні поняття, приписи (правила) щодо введення і пошуку інформації, покажчик – від пошукових до індексаційних понять, зв’язок певних індексаційних понять з іншими поняттями у тому самому предметному полі, співвідношення індексаційних понять з іншими релевантними індексаційними поняттями, інформація про користування поняттями, визначення понять, вказівки щодо їх використання

Тезаурус обліку потрібний тоді, коли якась тема немає ані класифікації, ані термінології. У випадку, коли пошук ведуть не тематично, а предметнно, коли не ставлять надто спеціяльних запитань, коли введення індексації і пошук виконує одна особа, тоді принагідно можна обійтися і без тезауруса обліку. В усіх інших випадках він необхідний. Мета кожного тезауруса обліку – якомога єдиний і насамперед однозначнй перелік термінів та імен (номенклатура). Він має вирішальне значення передусім для інвентаризації й каталогізації предметів збірки. Для класифікації понять створюють класи з вертикальною підпорядкованістю. Окрім цього, є ще поняття горизонтальної класифікації, які в межах одного класу мають одинаковий ранґ.

прилади вимірювання часу  механічні годинники  великі годинники  кабінетні годинники  настільні годинники  дорожні годинники  будильники.

Тезаурус обліку використовують у двох покажчиках: системний – містить всі поняття у їх взаємозв’язку, алфавітний – уможливлює пошук окремих понять та синонімів, які через систему непрямих посилань ведуть до понять визначеної номенклатури.Поширеними типами класифікаціяї є, наприклад, періодична система елементів або ж основні групи біологічної систематики (царство – тип (раса) – клас – ряд – родина – рід –вид).

Забезпечення фондової роботи Щоб виконувати свої різноманітні функції музейне зібрання мусить утворювати систему, здатну функціювати назовні й у своїх межах, систему, яка ґрунтується на взаємодії різних фізичних та інформаційно-технологічних процесів.І саме зібрання, яке опирається на абстрактну систему, а саме – тезаурус, і управління ним треба організовувати системно, щоб одержувати інформацію про всі попередні, актуальні і майбутні дії, пов’язані із зібранням (Light 1988). Утім недостатньо вести облік лише перманентних (пасивних) фондів, потрібно передбачити і їх активне використання. Система управління зібранням опрацьовує усі дані, згруповуючи споріднені записи й укладаючи їх в логічний порядок. Система має відображати діяльність музею якомога вірогідніше. Ця система – за допомогою непрямих посилань – дає змогу постійно контролювати всі компоненти колекцій, а ще вказувати, хто саме має виконувати ту чи іншу роботу.

Забезпечити фондову роботу – основна функція музею. Вартість музейного предмета визначається не лише якістю його фізичного збереження, а й – такою ж мірою – збереженням його інформаційного контексту, а також доступністю до музейного предмета і його документації. Фондова робота сьогодні – це не лише інвентаризація, каталогізація й систематизація музейних предметів, а й інформаційний менеджмент. Вартість музейного зібрання значною мірою залежить від наявности й доступности інформації, пов’язаної з музейними предметами .

Щоб комплектувати фонди музейного зібрання та проводити фондову роботу мають бути такі мінімальні передумови: спроможність професійної консервації збірки, наявність приміщень для довготривалого зберігання, персонал із належною освітою, експозиційне приміщення, ґарантоване фінансування, громадська потреба

Зростання кількости музейних об’єктів необхідно контролювати. Воно залежить безпосередньо від консерваційно-реставраційних можливостей і від зберігальної спроможности.

Для планування максимального річного зростання (А) існують такі обчислювальні формули :

• зростання стосовно консерваційно-реставраційної спроможности

Для цього треба спочатку встановити часові рамки y для консервації усіх існуючих фондів. На цій основі за формулою

А = (Т ^. h : a_t) - (b:y) можна обчислити імовірні річні граничні дані, враховуючи, що T – кількість консерваторів, h – години опрацювання на рік одним консерватором, a_t – середній час праці, докладеної до одного об’єкта в годинах, а b – сума неопрацьованих об’єктів..

• Зростання стосовно зберігальної спроможности

A = (As : s) : yПри цьому виходять із загальної площі зберігання музею T_s. Вона складається з суми площі полиць S₁, площі для окремо розташованих музейних предметів S₂, площі робочих столів S₃, площі під відкритим небом S₄, а також площі експозиційних вітрин і залів S₅. Виходячи з цієї загальної площі, з різниці загальної площі зберігання T_s і зайнятої на даний час площі Us за формулою A_s = T_s - U_s обчислюють вільну площу зберігання A_s. Усі площі подаються в метрах квадратних.

s – це потрібна в середньому на один музейний предмет площа, y – часовий проміжок, аж до цілковитого зужиття наявних площ зберігання.

Витрати музею на управління, розміщення і збереження, тобто для сукупного забезпечення зібрання, істотно залежать зокрема і від кількости музейних предметів.