Теория организации / Tom_1

Загальний менеджмент

3) морально-світоглядний, в якому технологічний та прагматичний рівні набувають другої корекції під впливом таких універсальних моральних якостей, як благо, любов, добро, гуманізм та альтруїзм. Цей рівень соціального управління складається з таких елементів, як загальнолюдські, етнічні, національні, духовно-культурні цінності, менталітет людей, індивідуально-особистісні та суспільні ідеали, норми, принципи соціальної комунікації, а також соціальні моделі, теорії та програми. Всі ці елементи відповідають на головне питання управлінської діяльності: для чого, в ім’я чого і для кого здійснюється управління.

2.3. Принципи і закони управлінської діяльності

Уникнути управлінських невдач можливо за умов, коли менеджери вміють користуватися своїми повноваженнями, які ґрунтують-

ся на таких наукових принципах: об’єктивності, руху, змін і роз-

витку, системності, зворотного зв’язку, оптимальності у прийнятті рішень та відповідальності за них, несуперечності управлінських рішень, науковості, необхідної різноманітності тощо.

Кожен з цих принципів визначає певні сторони управлінської діяльності і має своє значення.

Принцип об’єктивності

Принцип об’єктивності виражає відносини між об’єктом і суб’єктом управління як процес пізнання та самопізнання суб’єктом реального об’єкта, тобто процес пізнання законів його функціонування і розвитку, вибір засобів, методів, прийомів і процедур управлінської діяльності з метою збереження стабільності, життєвості та усталеного розвитку об’єкта, вибір такої моделі його розвитку, яка б максимально відповідала його природі й тенденціям.

Принцип об’єктивності пов’язаний з пошуками істини як процесу встановлення абсолютного (що виражає усталене, стабільне) і відносного (що виражає зміни). В процесах соціального пізнання відношення абсолютного і відносного настільки діалектично пов’язані, що часто в управлінській діяльності замість виважених управлінських рішень спостерігається догматизм, що перебільшує значення усталеності, або релятивізм, що, навпаки, перебільшує необхідність змін.

21

Глава 2. Філософія менеджменту

Пошуки істини в управлінні залежать і від особливостей самого процесу соціального пізнання, що здійснюється в системі суб’єктно-об’єктних відносин. Соціальне пізнання бачить об’єктом своїх досліджень різноманітність людської діяльності у всіх її проявах, виявлення основних законів її функціонування, пізнання світоглядних настанов людей, їх норм, цілей, поглядів на розуміння справедливого – несправедливого, добра і зла.

У процесі управління необхідно досягти максимального співпадіння моделі управління, що існує у свідомості суб’єкта управління, з реальними умовами існування та закономірностями розвитку такого об’єкта.

До основних методів соціального пізнання, які доцільно вико-

ристовувати в сучасному управлінні, належать моделювання,

експеримент, соціологічні та психологічні тести, опитування, економіко-математичні дослідження, соціальні прогнози тощо.

Особливістю методів соціального пізнання в управлінні є їх квантифікаційний характер, який виявляє і вимірює ознаки, властивості, відносини соціальних об’єктів у якісній формі. При цьому відбираються такі параметри, як диференційована участь учасників соціальних дій, альтернативні способи їх поведінки, емоційне і раціональне значення, яке вкладають учасники у свою поведінку, закономірності їх дій, які можуть не усвідомлюватися учасниками, але виявляти основний стандарт поведінки. З іншого боку, завдяки цим методам, можна виявити те одиничне, особливе і загальне, що має значення в розробці управлінських методів і технологій.

Принцип руху, змін і розвитку

Соціальний світ ніколи не стоїть на місці, отже, умовою і способом існування суб’єкта й об’єкта управління є необхідність розвитку, яка імпліцитно їм притаманна. Це призводить до того, що практично не існує незмінних і стабільних методів управління. Для всіх його прийомів, засобів і програм характерні моменти умовності, відносності, неадекватності, що становить «ахіллесову п’яту» теорії і практики менеджменту.

Управлінською невдачею є абсолютизація менеджерами власних методів управління, відсутність прагнення їх змінювати, удосконалювати.

22

Загальний менеджмент

Принцип суперечності

Особливостями людського буття є також постійний пошук нових рішень, оскільки той світ, який створює людина, ніколи не задовольняє її. Під впливом певної ідеології людина може змиритися з цією суперечністю або заперечувати її, але одна з особливостей людського розуму полягає в тому, що, зіткнувшись з суперечністю, вона не може залишатися пасивною. Розум починає діяти, щоб знайти вихід. З метоюзапобіганняцихдій, необхідно заперечувати самісуперечності.

Основним завданням управління стає примирення цих проти-

лежностей, зменшення або зняття назрілих суперечностей між ними, і на цій основі підвищення ефективності функціонування самої систе- ми-організації.

Принцип системності

Управління сучасними економічними процесами потребує, щоб у системі управлінських дій не тільки бралася до уваги необхідна діалектична взаємодія особистих та суспільних інтересів, але й те, що цей процес має певний детермінований характер, який проявляється у тому, що алгоритм управління передбачає чітке й послідовне визначення правил, яких необхідно дотримуватися для досягнення результату. До нього входить створення робочої гіпотези про можливість та шляхи досягнення поставленої мети, що не суперечить існуючим знанням людини про світ, яку можна принципово перевірити і яка має бути максимально простою та прийнятною не лише до визначеного об’єкту управління, але й до більш широкого загалу, серед якого існує об’єкт.

Далі в плануванні управлінських дій необхідно передбачити уз-

годженість взаємопов’язаних функцій, їх підпорядкованість, способи подолання деструктивності, хаотичності, що можуть виника-

ти у суспільстві. Для приведення системи у відповідність до вимірів і потреб її самозбереження, забезпечення узгоджених дій між людьми необхідні такі управлінські відносини, які спонукають до підпорядкування прагнень і волі окремих членів суспільства соціально обумовленій спільності дій.

Ряд філософів (Аристотель, Ф. Шеллінг, І. Кант, Г. Гегель, А. Шопенгауер, А. Гартман) каузальності соціальних зв’язків надавали телеологічного значення, вважаючи, що людська діяльність ви-

23

Глава 2. Філософія менеджменту

значається певними об’єктивними закономірностями, за рамки яких людина не може вийти. Але остання у своїй діяльності здатна, використовуючи свободу вибору, певною мірою управляти соціальними системами, створювати такий адаптаційний механізм, який дозволить межі соціальної необхідності використовувати в своїх інтересах.

Виходячи з цих міркувань, можна зробити висновок, що управ-

лінець будь-якого рангу не може створювати за бажанням окрему закономірність, він може лише її пізнати певною мірою та вико-

ристати у своїй діяльності. В такому разі поставлені управлінські цілі можуть лише відповідати конкретній ситуації, і отримання позитивного результату залежить від системності і комплексності управлінських дій.

Принцип зворотного зв’язку

Особливе значення в управлінні має дотримання принципу зворотного зв’язку, який полягає у взаємодії суб’єкта й об’єкта управління, в тому числі у ситуаціях, коли суб’єкт і об’єкт управління міняються місцями. Це стосується різних ланок управління, і зокрема роботи управлінця, який приймає рішення на підставі зібраної інформації, що неможливо без отримання попередньої інформації від об’єкта управління про готовність ці рішення виконувати, про правомірність та своєчасність його прийняття.

Принцип зворотного зв’язку передбачає не тільки своєчасну, але й об’єктивну інформацію, що має передаватися від суб’єкта до об’єкта управління, і навпаки, оскільки, кажучи словами Е. Фромма, «якщо люди не усвідомлюють, в якому напрямку вони рухаються, то вони схаменуться лише тоді, коли вже буде занадто пізно». Чим більшою є здатність об’єкта управління осягати дійсність самостійно, а не лише як певну сукупність відомостей, що ними забезпечує суспільство, тим впевненіше він почувається, позбувається ілюзій, тоталітарних тенденцій, що можуть нав’язуватися суб’єктом управління.

Особливого значення під час прийняття управлінських рішень набуває об’єктивність інформації. Вирішення будь-якого управлінського питання починається зі збору, фільтрації, інтерпретації та узагальнення даних. При цьому інформація, проходячи певну обробку, ніби у кривому дзеркалі поступово змінює свій вид, а після комп’ютерної обробки часто втрачає деякі факти, які могли б вплинути на результат. Це відбивається на прийнятті управлінських рішень,

24

Загальний менеджмент

які змушені виходити не тільки з певної інформації, але мають і такий момент, як передбачення. Для управлінця це означає необхідність виявити ступінь ймовірності або достовірності інформації, наскільки повно відображена у ній дійсність, вирішити проблему співвідношення між пізнанням та оцінкою соціальних фактів.

Закони управлінської діяльності

Управлінська діяльність має закономірний характер і спирається на певні закони. До таких належать і закони діалектики:

1.Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Цей закон діє в рамках категорій: якість, кількість, міра, властивість, стрибок.

2.Закон єдності і боротьби протилежностей, який складається з ряду категорій, зокрема, тотожність, суперечність, відмінність, протилежність

3.Закон заперечення заперечення. В основі закону лежить діалектичне заперечення як об’єктивний і суттєвий момент процесу розвитку.

Для розуміння сутності управління важливо знати дію соціальних законів, на яких ґрунтується управлінська діяльність, і які виступають законами-тенденціями, оскільки не мають однозначної відповіді про шляхи, перспективи і результати соціального розвитку. Це обумовлює механізм їх реалізації, який значною мірою залежить від характеру діяльності людей, що призводить до того, що в управлінні зростає роль прогнозування і передбачення, яким в сучасній теорії управління приділяється все більше уваги.

Завдання управлінця – за конкретної ситуації виявити дію певного закону, встановити умови дії, характер можливостей, які виникають в результаті реалізації закону (реальні, малоперспективні, формальні тощо), їх міру (ймовірність реалізації, яка може бути внутрішньою, пов’язаною зі структурою об’єкта, і зовнішньою, корелюючою з діяльністю даного об’єкта).

Для менеджерської діяльності важливого значення набуває ра-

ціонально-інтуїтивне управління, яке ґрунтується на поєднанні ра-

ціонального рівня пізнання дійсності та інтуїції, яка має бути добре розвиненою у справжнього керівника. В цьому сенсі раціональне управління розуміється як таке, що досягає максимально високого ефекту у розв’язанні конкретних задач. Раціональність передбачає чітке визначення того, хто є членом організації, які функції виконує

25

Глава 2. Філософія менеджменту

кожен працівник, які завдання необхідно поставити перед підлеглими для досягнення максимального результату, як оцінити їх роботу.

Переваги раціональності надали М. Веберу можливість стверджувати, що вона є однією з основних ознак капіталізму, що виявляється у раціональності бюрократії, способу життя, раціональній господарчій етиці, способі мислення тощо.

Щодо інтуїції, то 80% менеджерів вищої ланки вважають, що вони виявляють серйозні проблеми саме завдяки їй. Вперше роль інтуїції у прийнятті правильних рішень обґрунтував А. Бергсон, який вважав, що кожен відчуває творчий вплив інтуїції під час пошуків неординарних рішень, під час надзвичайних ситуацій, коли необхідно приймати мобільні рішення, інтуїтивно передбачати події, факти, результати.

Але для менеджера важливо розуміти, що у разі інтуїтивної необхідності ухвалення рішення, замість логічного варіанту обирає емоційний, проте рішення може бути помилковим.

Спираючись на принципи і закони діалектики, раціональноінтуїтивне пізнання, в теорії менеджменту розробляють системи принципів менеджерської діяльності. Розглянемо основні.

Основні принципи сучасного ефективного управління (за Х. Емерсоном)

1.Наявність чітко визначеної мети. Всі елементи організаційної структури мають знати кінцеві цілі діяльності, тісно пов’язуючи їх зі своїми задачами. Від ідеї – до концепції управління, від неї – до конкретних завдань.

2.В основі ідеї, цілей діяльності організації має бути покладено раціональне зерно.

3.Бути компетентним у всіх сферах управління достатньо складно. Ефективне управління передбачає наявність колегіального органу або звернення до колективного досвіду експертів і готовність використовувати їх рекомендації у своїй роботі.

4.Точне виконання всіма членами організації установлених і прийнятних правил та порядку. Дисципліна як умова ефективності діяльності керованої системи.

5.Чесність і справедливість, розуміння того, що головною цінністю є людина.

26

Загальний менеджмент

6.Прямий, адекватний і регулярний облік, який дає можливість менеджеру контролювати результативність діяльності й визначати ступінь ефективності порівняно із заданими нормативами.

7.Календарне планування, яке здійснюється на підставі загальноприйнятих стандартів і загальних графіків діяльності організації.

8.Створення стандартних умов діяльності для всіх елементів управлінської структури, затвердження стандартних практичних інструкцій.

9.Винагорода за працю у свідомості працівників має пов’язуватися з їх внеском у досягнення кінцевих цілей організації. Не може бути малозначущої праці робітників і великих кінцевих цілей організації. Необхідною є праця кожного на його ділянці для вирішення спільних задач, що стоять перед колективом.

Вибір конкретного управлінського рішення значною мірою залежить від очікуваного результату, тобто суб’єктивної ймовірності та користі, суб’єктивної цінності цілі. Якщо вибір зроблено неправильно (а це досить часто трапляється в житті, оскільки управління – це відкрита система), виникає конфліктна ситуація, в якій необхідно з’ясувати, на якому етапі управління – прийняття рішення, організації, контролю, виконання – була допущена помилка, які суперечності створили конфліктну ситуацію, які закони соціального управління були порушені у процесі діяльності.

Для того, щоб уникнути управлінських невдач, необхідно застосовувати планування, проектування, програмування і прогнозування

вуправлінні.

2.4.Проблема волі і влади в управлінській діяльності

Основними проблемами волі і влади в управлінській діяльності можна вважати співвідношення волі та управління, проблему чужої волі, джерела основних аспектів владних відносин в управлінській діяльності.

Воля і управління

Важливим чинником, умовою та рушійною силою управління завжди виступає воля, яка виражає здатність людини підпорядковувати свою поведінку і діяльність задуманому, необхідному, установленому, обов’язковому. В історії філософської думки проблема волі

27

Глава 2. Філософія менеджменту

проаналізована І. Кантом, І. Фіхте, Г. Гегелем, А. Шопенгауером, Ф. Ніцше.

І. Кант виділяв поняття «практичний розум» або «розумна воля». Функція останньої – керувати вчинками людини, тобто встановлювати принципи моральних дій. Воля дозволяє людині підпорядковувати свої дії цілям розуму. Тільки тоді особа, здатна діяти не лише за егоїстичними, а й відповідно до загальних намірів, є вільною і встановлює сама над собою певні закони.

І. Кант вважав, що воля притаманна кожній людині і є продуктом її власних прагнень, схильностей, які відповідають уявленням (істинним чи хибним) про власне благополуччя. При цьому волю неможливо відділити від почуття свободи. Філософ вважав, що для того, хто звик до волі, немає більшого нещастя, ніж потрапити під владу іншої особи, яка може змусити його бути покірним.

Для вирішення цієї антиномії І. Кант увів поняття загальної волі або закону загальнолюдського розуму, від яких залежать індивідуальна свідомість та дії кожної людини. Чужа воля коригує наші вчинки, примушує спрямовувати наміри на благо інших, хоч це і робиться часто неохоче і всупереч власному бажанню та своїй вигоді. Отже, поза нами існує сила обов’язку та милосердя, яка морально поєднує нас і примушує жити за єдиними законами духу. Цей закон загальної волі І. Кант порівнював із законом всесвітнього тяжіння, відкритого І. Ньютоном.

Висхідним пунктом кантівської теорії стало уявлення про людський індивід як про істоту, принципово здатну стати «паном собі самому» і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки під час цінніснонормативного вибору. Лише тією мірою, якою індивідові вдається усвідомити розпорядження, підкорити йому свої безпосередні бажання, мотиви і встановити закон для самого себе, він стає суб’єктом, здатним протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної до закону.

Німецький філософ наголошує на тому, що воля і влада носять об’єктивний, загальний і природний характер, незалежний від індивідуальної волі, але такий, що підкорює індивідуальну волю і владу. При цьому природу цих понять є сенс розглядати як своєрідне «царство цілей», як системний зв’язок між розумними істотами через загальні закони. «Царство цілей має закономірний характер і репрезентує відчужену протягом історичного розвитку духовну і матеріальну культури та продукти їхнього розвитку. Ця об’єктивована система

28

Загальний менеджмент

матеріальних та духовних цінностей впливає на життя кожної людини та суспільства в цілому.

Діалектичне поєднання волі-закону та індивідуальної волі людини істотно коригує індивідуальну волю особистості, змушуючи служити її принципу, згідно з яким людина керується такою максимою, яка стає всезагальним законом. Таким чином, загальна волязакон орієнтує індивідуальну волю людини, виступаючи при цьому не лише як засіб, а й як мета сама по собі. Це означає, що воля розглядається як здатність людини ідентифікувати саму себе для здійснення вчинків відповідно до конкретних законів.

У розумінні І. Канта, імператив – це правило, що містить об’єктивний примус до вчинку певного виду. Категоричний імператив – це безумовне моральне розпорядження про належну поведінку людини як розумної істоти, наділеної вільною волею. Виконання цього розпорядження є необхідним і не залежить від того, чи здобуває в результаті цього людина для себе користь чи ні.

Усі імперативи І. Кант поділяє на дві групи – гіпотетичні й категоричні, які характеризують різні аспекти людського духу. Під першими він розумів вимоги, що є обов’язковими для дотримання необхідних умов при досягненні поставлених цілей. Так, людина, яка займається торгівлею і бажає мати постійних покупців, має бути з ними чесною. Вимога «будь чесний» виступає для неї як гіпотетичний імператив, тому що чесність не є її самоціллю і самоцінністю, а лише засобом для ведення успішної торгівлі.

Вчинки, здійснювані під впливом гіпотетичних імперативів, І. Кант кваліфікує не як моральні, а як легальні, тобто цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством, що не суперечать його інтересам і завданням розвитку цивілізованих відносин.

Інша справа з соціальними вимогами, які І. Кант зводить до поняття категоричного імперативу, даючи такі настанови:

1)«... дій тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти водночас зможеш побажати, щоб вона стала загальним законом»;

2)«... дій так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу».

Для І. Канта категоричний імператив – це моральний закон, який не нав’язаний людині ззовні, міститься у ній самій і забороняє робити людям те, що, ставши загальним правилом поведінки, призвело б до руйнування основ цивілізованого співіснування.

29

Глава 2. Філософія менеджменту

Кантівське вчення в німецькій філософії було переглянуто І.-Г. Фіхте. Фіхте вважав, що людина народжується для свободної діяльності, яка виражається в тому, що вона добровільно діє у відповідності до моральних законів. Якщо Кант вважав, що суб’єкт творить форми навколишнього світу відповідно до рівня своєї уяви, то Фіхте стверджував, що індивід створює не тільки форми, але й зміст. На його думку, людина не лише пізнає, а й визначає розвиток у необхідному їй напрямі. Іноді може здаватися, що речі існують незалежно від індивіда, але така думка є помилковою, оскільки без суб’єкта не існує об’єкта і навпаки.

На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним першоджерелом (сукупністю механічних законів, розумом, Богом тощо) систему, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше оцінюють навколишній світ як «хаотичний потік життя», нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслює А. Шопенгауер, основні життєво важливі процеси (зачаття, збереження і розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту. Світовий життєвий універсум нерозумний, алогічний, ірраціональний. Єдине, що здійснює в цьому хаотичному потоці життя якусь «упорядковуючу» функцію, – «світова воля» (А. Шопенгауер), «воля до влади», що підвищує «напругу» життя (Ф. Ніцше).

Таким чином, воля в управлінні може розглядатися як:

механізм забезпечення перетворення потреб, інтересів, цілей на об’єктивний результат, що веде до їх задоволення і реалізації. Якщо відсутня воля, все залишається на рівні намірів;

напруженість внутрішнього стану людини або групи людей, відповідно до якого мислення, поведінка, діяльність спрямовуються на виконання чітко визначених цілей, що створюють у підсумку нову якість життя;

рушійна сила людини, яка практично розкриває свій фізичний, інтелектуальний, емоційний потенціал, управляє ними та їх розвиває;

здатність людини управляти своїм життям, яке генетично закладене в ній і соціально розвивається через виховання, освіту, досвід;

форма взаємозв’язку людини з іншими людьми, у якій вона реалізує свою сутність і самореалізується.

30