79. Перша Балканська війна та Лондонська конференція.

У розпал італійсько-турецької війни спалахнула нова міжнародна криза на Балканах. Скориставшись тим, що уряд Османської імперії головну увагу приділяв обороні своїх північноаф-риканських володінь, уряди деяких балканських країн вирішили вда¬тися до військової сили, щоб назавжди покінчити з османським володарюванням у Європі. Особливо активно цього добивалася Сербія, де внаслідок державного перевороту 1903 р. династію Обреновичів було повалено і королем було обрано Петра Карагеоргієвича. Він відмовив¬ся від однобічної орієнтації Сербії на Австро-Угорщину. Карагеоргієвич поставив центральним завданням зовнішньої політики Сербії боротьбу за об'єднання в одній державі всіх південослов'янських земель, створення Великої Сербії. У зв'язку з цим він відновив свої домагання на Боснію та Герцеговину. У своїй боротьбі за створення єдиної південнослов'янської держави серби прагнули спиратися на Росію. За підтримки Росії вони розпочали пе¬реговори з іншими балканськими державами з метою створення антитурецької коаліції. 13 березня 1912 р. було підписано болгарсько-сербський союзний договір, що передбачав спільну війну обох держав проти Туреччини і наступний поділ Македонії, яку передбачалося відібрати в турків. У травні 1912 р. було укладено болгарсько-сербську військову конвенцію. 29 травня 1912 р. підписанням союзного договору завер¬шилися переговори Болгарії та Греції. У вересні 1912 р. між Болгарією та Чорногорією було укладено усну угоду про спільні дії проти Туреччини. Таким чином, у березні - жовтні 1912 р. на Балканах ство¬рився військово-політичний союз Болгарії, Сербії, Чорногорії та Гре¬ції, направлений проти Османської імперії.

Австро-Угорщина та Німеччина сприйняли створення Балканського союзу негативно. Слов'янський національно-визвольний рух ство¬рював загрозу не лише турецькому, але й австро-угорському волода¬рюванню на Балканах. Центральноєвропейські держави були заціка¬влені у збереженні Османської імперії, яка все більше підпадала під німецький вплив. Росія підтримала створення Балканського союзу, що розглядався нею як перешкода австрійсько-німецькому просуванню на Балканах і в зону чорноморських проток. Велика Британія та Франція, у цілому підтримуючи створення союзу балканських держав, у той же час насторожено ставилися до поси¬лення позицій Росії на Балканах.

Приводом до оголошення війни стала відмова Туреччини надати ав¬тономію Македонії та Фракії й відмінити мобілізацію турецької армії. 9 жовтня 1912 р. союзні балканські держави розпочали військові дії проти Османської імперії, які розвивалися для них успішно. Турецькі війська зазнали поразки. У листопаді болгарські війська вийшли на підступи до турецької столиці Стамбула (Константинополя). Сербські війська визволили більшу частину Македонії, Північну Албанію та ви¬йшли на узбережжя Адріатики. Ці події викликали занепокоєння вели¬ких держав. Австро-Угорщина, яка не хотіла, щоб Сербія отримала ви¬хід до Адріатичного моря, розпочала військові приготування на своїх кордонах. Болгар¬ські війська не змогли зайняти Стамбул. Туреччина, втративши протя¬гом одного місяця майже всі європейські володіння, запросила пере¬мир'я. 16 грудня 1912 р. у Лондоні розпочалися мирні переговори. Втручання великих держав і загострення суперечностей між самими країнами-переможницями призвели до того, що переговори були три¬валими та складними. Австро-Угорщина рішуче виступила проти ви¬ходу Сербії до Адріатичного моря. З цією метою вона наполягала на створенні незалежної Албанії, щоб закрити доступ Сербії до моря (неза¬лежність Албанії було проголошено в листопаді 1912 р.). Одночасно Ав¬стро-Угорщина вдалася до безпосередніх військових погроз щодо серб¬ського уряду. Сербія змушена була відступити, оскільки Росія, яка її підтримувала, не була готова до відкритого збройного зіткнення з Авс¬тро-Угорщиною, яку підтримувала Німеччина. Туреччина, враховуючи антисербську позицію Австро-Угорщини й Німеччини, на переговорах відхиляла одну за іншою всі вимоги Балканського союзу, а в січні 1913 р. відновила військові дії. Усе ж вій¬ська Османської імперії знову були швидко розгромлені, що зробило її поступливішою. 30 травня в Лондоні був підписаний договір між Османською імпе¬рією та країнами Балканського союзу. За його умовами Туреччина втрачала всі свої європейські території, окрім Стамбула та невеликої частини Східної Фракії. Кордони та устрій Албанії, як статус островів в Егейському морі, що належали Туреччині, повинні були пізніше ви¬значитися великими державами. Підсумки війни викликали невдово¬лення Берліна та Відня, оскільки поразка Туреччини послабила пози¬ції Центральних держав