15. Експансія Франції в Індокитаї.

Одним із напрямків колоніальної політики ІІІ республіки у Франції було поширення свого впливу на півострові Індокитай. На середину ХІХ ст. на півострові розташовувались такі самостійні держави: Бірма, Сіам, Аннам та Камбоджа. Ще в період правління Наполеона ІІІ відбулися перші військові експедиції в ході яких під протекторат Франції потрапило королівство Камбоджа.

В березні 1874 р. нерівноправний договір був нав’язаний місцевій державі Аннам. Не зупиняючись на цьому французький уряд скористався смертю правителя Аннаму та у 1883 р. направив туди військовий корпус. В результаті цієї кампанії 29 серпня 1883 р. було підписано договір про французький протекторат над Аннамом. Проте фактично ця територія перебувала у колоніальному становищі. Дана угода викликала ускладнення французько-китайських відносин. В листопаді 1883 р. Китай, за підтримки Англії відмовився визнати договір та висунув вимогу виведення французьких військ. У відповідь Франція направила в Індокитай нові підкріплення. Розгорнулися широкомасштабні бойові дії між французами з одного боку та місцевої армії у союзі із китайськими загонами. В ході них французи отримали ряд перемог та в травні 1884 р. підписали з Китаєм конвенцію про дружбу та добросусідство. Після цього Аннаму було нав’язано новий кабальний договір. Французькі колонізатори вели себе зухвало та демонстративно знищили державну печатку, яка була надана подарована Китаєм аннамським імператорам. Китайський уряд використав це як привід до нових військових дій. Французам було завдано ряд поразок. У відповідь французький флот захопив Пескадорські острови та блокував острів Тайвань. Китайський уряд мобілізував нові сили і зумів завдати французам дошкульної поразки у битві при Ланг-Соні 24 березня 1885 р. Французький головнокомандувач Брієр де л’Іль терміново запросив у Парижу нових військ. 29-30 березня 1885 р. на засіданні уряду було вирішено направити в Індокитай додаткові сили кількістю 10 тисяч солдат з Алжиру та винести на засідання парламенту питання про новий військовий кредит в 20 млн. франків.

Дані події викликали глибоку політичну кризу. Перед Бурбонським палацом в Парижі, де відбувалось засідання парламенту, зібрався протестуючий натовп родичів загиблих і ранених в Індокитаї солдатів. Вони вимагали покарання для прем’єра Ж.Фері, який обіцяв французькій армії в Аннамі легку прогулянку. Голова уряду був відправлений у відставку, проте, продовжував вести переговори з китайським урядом, з метою завершити військові дії. Характерно, що нове міністерство Бріссона все ж таки отримало 150 млн. франків для завершення військової кампанії.

4 квітня 1875 р. були підписані прелімінарні умови миру між Францією та Китаєм. Через декілька місяців війна закінчилась укладенням Тяньцзиньського договору, згідно якого Китай визнавав протекторат Франції над Аннамом. У 1887 р. французи об’єднали території Аннаму, Тонкіну, Камбоджі і Кохінхіну в Індокитайський союз і створили там свою колоніальну адміністрацію. В жовтні 1893 р. до цього союзу була приєднана територія Лаосу.

Остаточний розподіл сфер впливу в Індокитаї відбувся у 1904 р. шляхом підписання англо-французької домовленості про поділ півострова на англійську та французьку частини по річці Менам.

16. Франція на поч. 20 ст. : реформи кабінетів радикалів і підготовка до війни. Після того, як уряд Вальдека-Руссо пішов у відставку, "Лівий блок" сформував уряд на чолі з Емілем Комбом (червень 1902 - січень 1905), до якого увійшло сім радикалів і три ліві республіканці. Соціалістам не було запропоновано увійти до уряду, але вони підтримали його своїми голосами. Його замінив уряд Моріса Рувьє (січень 1905 - березень 1906). Уряди лівих сил у цілому продовжили політику попереднього кабінету Вальдека-Руссо, що отримала назву "комбізм". Своїм головним завданням вони вважали боротьбу з клерикалізмом. Було розроблено законопроект про відокремлення церкви від держави, який парламент схвалив у грудні 1905 р. За новим законом, республіка гарантувала свободу совісті та вільне здійснення всіх культів, але жоден із них не фінансувався державою. Другим важливим напрямом діяльності урядів "лівого блоку" була демократизація армії. Уряд Е. Комба підготував закон про зменшення терміну військової служби із 3 до 2 років, прийнятий у 1905 р. урядом М. Рувьє. Для зовнішньої політики урядів "лівого блоку" характерним було продовження політики примирення із сусідами - Італією, Іспанією, Великою Британією. У жовтні 1906 р. сформовано уряд радикалів на чолі з Ж. Клемансо (перебував у влади до липня 1909 р.). З огляду на зростання політичного напруження в країні, прем'єр-міністр залишив за собою посаду міністра внутрішніх справ. Ж. Клемансо як прем'єр-міністр і міністр внутрішніх справ удавався до рішучих дій у боротьбі з революційними синдикалістами. Ж. Клемансо пообіцяв прискорити прийняття закону про робочі пенсії, скоротити тривалість робочого дня до 10 год, провести закон про колективні договори, здійснити реформу податкової системи. Однак, позбавлений підтримки соціалістів, утягнений у боротьбу з анархосиндикалістами, він не зміг виконати цю програму. У липні 1909 р. уряд Ж. Клемансо був змінений урядом на чолі з незалежним соціалістом А. Вріаном. Кабінет А. Бріана складався також із радикалів і лівих республіканців. У внутрішній політиці він дотримувався курсу, наміченого його попередниками. У квітні 1910 р. уряд А. Бріана провів закон про пенсії для робітників і селян, що встановлював обов'язкове страхування всіх низькооплачуваних осіб найманої праці із 65 років. В останні роки перед Першою світовою війною у Франції ліві республіканці повернули собі провідні позиції в уряді й напередодні війни тричі очолювали уряд: Р. Пуанкаре й А. Варту в 1912-1913 рр., а також А. Рібо - в 1914 р. Серйозні наслідки для політичного життя Франції мала друга марокканська (криза 1911 р. Таємні переговори, які вів з німцями прем'єр-міністр Жозеф Кайо, образили національні почуття французів. Політика компромісу та примирення з Німеччиною, яку проводив Ж. Кайо, зазнала поразки, у Франції почався патріотичний підйом на антинімецькій основі. У січні 1912 р. на зміну кабінету Ж. Кайо прийшов "патріотичний" кабінет на чолі з Р. Пуанкаре, представником "Республікансько-демократичного альянсу", який висунув завдання - утвердити статус Франції як великої держави. Урядом здійснено низку важливих заходів для посилення збройних сил Франції. Було прийнято рішення про створення нового виду збройних сил - військової авіації. Ставши президентом (січень, 1913), Р. Пуанкаре домігся прийняття на початку 1913 р. закону про продовження терміну служби в армії із 2 до 3 років. У разі виникнення війни французькі соціалісти були готові стати на захист своєї батьківщини та підтримати свій уряд. Однак, щоб уникнути її, СФЮ спільно з радикалами та ЗКП розгорнула в 1913 р. широку кам¬панію проти закону про трирічну військову службу. Під час липневої кризи 1914 р. ЗКП закликала "на будь-яке оголо¬шення війни негайно відповісти революційним загальним страйком". Соціалісти приєдналися до такої тактики. Лідер соціалістів Жан Жорес відкрито виступав проти війни, 31 липня він був убитий. 2 серпня відбулося закрите засідання СФЮ, на якому війна була визнана справедливою для Франції.

17. Французька культура в ост. Третині 19 – поч. 20 ст. У худ. культ. Значне місце посідає реалізм і натуралізм. В жанрі реалізму працювали Коро, Добіньї, Курбе, Мілле. У 60- х р. зявляється група живописців – імпресіоністів – Бенуар, Мане, Дега, Пісаро. У архітектурі в XIX століття французькі архітектори застосовували металеві конструкції, яскравим прикладом такого використання служить Ейфелева башта архітектора Ейфеля (1832-1923 рр.), центральний ринок, архітектор Бальтар (1805-1874 рр.). У Франції основними напрямами філософії XX століття стали: неокрітіцизм, прагматизм, екзистенціалізм, персоналізм, феноменологія, які отримали свій розвиток в працях таких філософів, як Ренувьє, Сартр, Камю, Муньє. У літературі XX століття основними напрямами були: абстрактний гуманізм, реалізм, модернізм, пацифізм, декадентство, суб'єктивізм. Найбільш яскравими представниками французької літератури в XX столітті були: Пруст (1871-1922 рр.) "У пошуках втраченого часу" ; Роллан (1866-1944 рр.) письм реаліст, автор драм про Франц. революцію (« Дантон»), (« 14 липня»); Франс (1844-1924 рр.) письм. реаліст. основне в творчості показ того як люди намагаються протистояти негативному в житті, зберегти високу моральність (« Злочин Сильвестра Бонара»); Моруа (1885-1967гг.); де Сент-Екзюпері (1900-1944 рр.); Базен (1911-1996 рр.); Е.Золя письменник натураліст. основне в його творчості показ життя франц. суспільства ( « Ругон – Макари»); Мопассан – письм. реаліст. ( « Милий друг») – в творчості зображує відносини в людському суспільстві. Рембо – поет символіст, для його творів притаманний настрій бунту, трагізму, безвиході (« П’яний корабель»), ( Руки Жанни –Марії). У образотворчому мистецтві Франції XX століття були присутні наступні напрями: неоімпресіонізм, сюрреалізм, постмодернізм, реалізм та інші. Художники кін. 19 поч. XX століття: Пікассо (1881-1973 рр.) художн. модерніст для нього характерний пошук нових форм, картини: «Дівчина на кулі», «Життя Аскет». Утрілло (1883-1955 рр.); Дюфі (1877-1953 рр.); Дега ( 1834- 1917) імпресіоніст. зображував красу рухів людини – « Абсент», « Блакитні танцівниці»; Ренуар ( 1841 – 1919) імпресіоніст, зображував життя Парижу в різних його проявах»Дівчина в Чорному». Кюрі – франц. вчені фізики . Експериментально досліджували ефект радіоактивності і відкрили в 1898 явище радіоактивного розпаду. Найбільш крупні досягнення науки XX століття у Франції відносяться до фізико-математичних наук. Наступником Кюрі у фізиці і хімії був Ланжевен (1872-1946 рр.), Бройль (1892-1987 рр.) - один з творців квантової механіки. В музичному композитори Дюбессі ( 1826 -1918) « Пеліас і Мелізанда»; Равель (1875 – 1937) «Болеро», « Іспанські расподії»; Г.Берліоз «Фантастична симфонія».

18. Завершення обєднання Німеччини. Політична система Німецької імперії. Урочисте проголошення Німецької імперії, яке відбулося 18 січня 1871 р. у Версальському палаці під Парижем, стало наслід¬ком переможної війни німецьких держав над Францією (1870-1871). Попередні війни Пруссії із сусідніми державами - Данією (1864) і Австрійською імперією (1866) призвели до утворення в 1866 р. Північ¬но-німецького союзу. На основі цього союзу і з'явилася Німецька імперія після того, як унаслідок війни із Францією південно-німецькі держави, найвпливовішими серед яких були Баварія та Вюртемберг, увійшли до його складу. Німецька імперія утворилася як федеративна держава у складі 22 монархій і 3 вільних міст (Гамбург, Бремен і Любек), а також особливої імперської провінції Ельзас-Лотарингія. Це був союз монархій, які й після проголошення імперії зберегли повну внутрішню адміністративну самостійність, місцеві королівські династії, уряди, представницькі органи (ландтаги) тощо. Колективними носіями суверенітету вважалися 22 німецькі государі й сенатори трьох міст (не народ і не імператор). До компетенції імперського уряду перейшли зовнішня політика, армія та флот, імперські фінанси, чеканка монети й випуск кредитних білетів, пошта та телеграф, митна політика тощо. Прийнята у квітні 1871 р. ліберальна конституція Німецької імперії, в основу якої було покладено конституцію Північно-німецького союзу, закріпила в державі монархічну форму правління та провідне становище Пруссії. За імперською конституцією законодавча влада в державі належала Союзній раді (бундесрату) та парламенту (рейхстагу). До бундесрату входили представники всіх німецьких держав. Рейхстаг (у складі 397 депутатів, один депутат від 100 тис. осіб) обирався кожні три, а з 1888 р. - кожні п'ять років на основі загального та прямого виборчого права, що поширювалося на чоловіків із 25 років. Союзна рада та рейхстаг затверджували бюджет і закони (приймалися спільно обома палатами), однак не мали законодавчої ініціативи, їхня влада зводилася до права погоджуватися чи не погоджуватися на податки й закони, запропоновані урядом. Імператором (кайзером) Німеччини за конституцією міг бути лише король Пруссії. Він був верховним командувачем збройних сил і представляв Німеччину на міжнародній арені. Кайзер суттєво впливав на законодавчу владу - був главою Союзної ради, мав право затверджувати чи відхиляти всі законопроекти, скликати й розпускати рейхстаг, однак не міг накладати вето на одностайне рішення рейхстагу та бундесрату. Першим кайзером став Вільгельм І (1871-1888). Імперський уряд, що складався з рейхсканцлера та статс- секретарів, не був відповідальним перед рейхстагом, він призначався кайзером і був відповідальним тільки перед ним. Рейхсканцлером, який за конституцією був також міністром-президентом (главою уряду) Пруссії, із 1871 р. до березня 1890 р. був князь Отто фон Бісмарк. Статс-секретарі, які очолювали окремі відомства, фактично були лише помічниками рейхсканцлера, а не самостійними міністрами.

Отже, у Німецькій імперії виконавча влада отримала перевагу над законодавчою, склався авторитарний політичний режим, який проте був органічним продовженням у нових умовах визначальних рис прусського "освіченого" абсолютизму з його патерналістською турботою про підданих.

19. Внутрішньополітичні манери канцлера Бісмарка у 70 - 90 х. р. ХІХ ст. Перший канцлер Німецької імперії, князь Отто фон Бісмарк користувався повною довірою Вільгельма І і фактично сам керував країною впродовж 20 років, з 1871 по 1890 р. Цей видатний політичний діяч заслужив у сучасників прізвисько «залізний канцлер». Тепер його зусилля були спрямовані на централізацію влади в імперії, зміцнення 'її економічної та військово-політичної могутності, забезпечення першості Німеччини в Європі. Канцлер, зокрема, прекрасно розумів значення економічного піднесення країни. Хоча він був типовим представником дворянської військової касти, він всебічно сприяв промисловому зростанню Німеччини, прагнув рахуватися з інтересами великої німецької буржуазії, хоча у такій політиці канцлера юнкери вбачали обмеження своїх інтересів. Але важка індустрія була основою військово-промислового комплексу і, піклуючись про її розвиток, Бісмарк думав насамперед про технічне оснащення німецької армії. Зміцнення військової могутності імперії стало одним з провідних напрямків внутрішньої політики Бісмарка. Канцлер прагнув створити найсильнішу в Європі армію, за допомогою якої міг би диктувати умови іншим країнам. Тому питання військового будівництва неодноразово ставали предметом гострого обговорення в німецькому парламенті. У 1874 р. канцлер зумів домогтися від рейхстагу згоди на збільшення армії в мирний час до 400 тис. чол. і затвердження військових витрат на 7 років уперед. Після цього військове відомство було фактично звільнене від парламентського контролю. Бісмарк першим з європейських політиків відмовився від застарілого принципу свободи торгівлі й державного невтручання в економіку. З огляду на зростання конкуренції на світовому ринку, в 1879р. він провів через рейхстаг закон, який захищав німецьку промисловість і сільське господарство протекційними митами. Уряд запровадив державну монополію на тютюн і алкогольні вироби, націоналізував залізниці Пруссії, що дало йому не тільки додаткові прибутки, але й сильні важелі для впливу на господарське життя країни. Проводячи політику централізації імперії та нарощування її військової міці, Бісмарк рішуче придушував будь-які спроби опору своєму курсові. Так, на початку 70-х років він розпочав наступ на католицьку церкву, навколо якої згуртувалися всі сепаратистські сили країни. Формально антиклерикальні заходи Бісмарка були спрямовані проти засилля духівництва у сфері культури, тому вони й дістали назву «культуркампф» (боротьба за культуру). У 1872 р. католицьке духівництво було позбавлено права нагляду за школами, а діяльність єзуїтів - заборонено. Потім, на вимогу Бісмарка, рейхстаг прийняв закон про обов'язковий цивільний шлюб і скасував статтю конституції про автономію католицької церкви. Священникам заборонялося вести політичну агітацію. Замість церковного вводились інститут громадського шлюбу , державна реєстрація народження і смерті. Серйозну загрозу своїй політиці Бісмарк вбачав також у зростанні впливу німецької соціал-демократії. У 1878 р., скориставшись із невдалого замаху на імператора, він провів через рейхстаг «винятковий закон проти соціалістів», який фактично поставив партію поза законом. Закон проти соціалістів заборонив діяльність соціалістичних організацій і робітничих газет. Але розправившись із лівою опозицією, Бісмарк виявив неабияку гнучкість і схильність до соціального реформізму. У 1881 р. було оголошено про початок «ери робітничого законодавства», після чого рейхстаг прийняв закони про страхування на випадок хвороби (1883), виробничого травматизму (1884) і втрати працездатності (1889). У 1889 р. було також запроваджено пенсії для робітників із 70-річного віку, та в разі втрати працездатності. В 1891 зявився закон про 11- год. робочий день і про заборону дитячої праці до 13 р. Таким чином, Німеччина стала першою країною, де було прийняте розгорнуте соціальне законодавство.

20. Початок Вільгельмівської епохи: канцлерство Капріві і Гогенлое. Капріві був обраний Вільгельмом ІІ зокрема тому, що кайзер бачив в ньому людину, яка в суперечках з Бісмарком (антисоціалістичний закон, культуркампф, питання меншин) захищав курс на примирення, і, до того ж, був загартованим війною генералом, який активно долатиме загострення у внутрішній політиці. Як наступника Бісмарка, бажав «націю після попередньої епохи великих людей та великих вчинків повернути до звичного життя.» Вільгельм ІІ в 1890 році назвав таку політику «Новим курсом». Економічна частина урядової програми реформ грунтувалась на ідеях лідера націонал-лібералів Йохана фон Міквеля.Політика зрівняння мала чіткі границі; обмеження авторитету монарха та держави було неприпустиме. Державні повноваження втручання, зокрема, за законом про об'єднання, не були ліквідовані, дисциплінарні правила чиновників були частково посилені, а суддями були призначені люди консервативних поглядів. Для Капріві держава повинна мати монархічних соціальних авторитарний устрій оснований на християнських традиціях. Він намагався здобути прихильність не лише ліберальних та консервативних рухів, а й порозумітись з представниками поляків а й з представниками королівства Ганновер у Рейхстазі. Капріві вірив, що при конфлікті з Росією, він міг покладатись на поляків, і прислухався до голосів представників польської меншини у Рейхстазі. Він пішов на поступки в мовному питанні для навчання у школах, полегшив роботи польським кооперативним банкам, та дозволив призначення польського архієпископа для Познанської та Гнєзенської архідієцезій. Важливішим було, однак, що він зблизився з Центром та соціал-демократами. Передавши Католичній церкві заморожені під час Культуркампфа державну допомогу він спробував здобути підтримку представлених в партії Центру католиків. Соціальна політика та податкова реформа Використовуючи засоби соціальної політики та соціал-демократії Капріві спробував послабити «загрозу революції». Була заборонена робота в неділю, також було заборонено працювати дітям до 14 років на фабриках, робочий час молоді та жінок був обмежений. Для мирного владнання конфліктів робітників з працедавцями були впроваджені внутрішні розпорядки на підприємствах та галузеві суди. Однак, наприкінці урядування Капріві соціальна політика була майже заморожена. Податкова реформа Міквеля» впровадила прогресивний податок на доходи фізичних осіб, який майже не вплинув на людей з малими доходами. Разом із податкової реформою, парламент мав затвердити адміністративно-територіальну реформу. Завдяки їй, вперше отримали право голосу близько 200 000 чоловік. Конфлікт навколо військової реформи. Криза була додатково поглиблена конфліктом навколо військової реформи. В підсумку, Капріві вдалось втілити реформу. Вона стосувалась посиленню армії та одночасному скороченню терміну служби до двох років. Скорочення обов'язкового терміну служби наштовхнулось на критику з боку традиційно вишколених військових в оточенні кайзера, в той час, як деякі військові вітали цей крок, оскільки він збільшував число резервістів. Колоніальна політика Замість договору перестраховки з Росією, Капріві зробив ставку на троїстий союз з Австро-Угорщиною та Італією. Який він намагався доповнити гарними відносинами з Великобританією. Згідно з підготовленим ще Бісмарком Занзібарським договором Німеччина отримала острів Гельголанд та частину земель поблизу Дар-ес-Салам в Занзібарі в обмін на султанат Віту та деякі території в Східній Африці. Крім того, Німеччина отримала також названу на честь канцлера смугу Капріві в тогочасній Німецькій Південно-Західній Африці . Він не був прибічником колоніальної експансії. Особливою рисою торговельної політики Капріві була її агресивність: «або ми експортуватимемо товари, або ми експортуватимемо людей.» Він вважав, що без розвиненої конкурентноспроможної промисловості, зазіхання Німеччини на статус наддержави буть марними. Стан економіки став поліпшуватись після глибокої кризи в середині 1890-тих років. Це призвело до того, що сільське господарство стрімко втрачало в Німецькій імперії вагу, в той же час, система торговельних договорів сприяла розвитку промисловості. Хлодвіґ цу Гогенлое-Шиллінгсфюрст 29 жовтня 1894 року був призначений на посаду рейхсканцлера та прем'єр-міністра Пруссії. У внутрішній політиці ця кадрова перестановка знаменувала поворот від соціального реформізму до реакції, нових репресій проти лівої опозиції. Протягом п'яти років оточення Вільгельма II подавало до рейхстагу один за іншим законопроекти, які повинні були обмежити і без того урізані права і свободи німців. Наприклад, так званий «каторжний законопроект» 1899 р. передбачав покарання трирічними каторжними роботами для учасників страйків і до п'яти років каторги для їхніх організаторів. Бурхливий розвиток промисловості, яка переросла можливості внутрішнього ринку, змушував правлячі кола країни підтримувати німецьку торговельну експансію в Європі, шукати «нових вільних місць» для збуту товарів. Гогенлое прагнув укріпити блок юнкерства і магнатів важкої пром-сті. Канцлерство ознаменувалося спробами підірвати і ослабити робочий рух, посиленням германізації польськ. земель. Внутр. політика характеризувалася розширенням колоніальної експансії і початком будівництва великого воєн. флоту, що вело до загострення протиріч між Німеччиною і Англією.

21.Особливості економічного розвитку Німецької імперії в останній третині XIX-на початкуXX. Економічному піднесенню Німеччини сприяла боротьба за її об'єднання, що завершилася утворенням у 1871 р. імперії на чолі з пруським королівством. На початку 70-х років Німеччина стала аграрно-промисловою державою. У промисловості було зайнято 1,5 млн осіб. Переважала легка промисловість (2/3 продукції). Передовою на той час була галузева структура важкої промисловості. Значну роль відігравали ремесла і домашня промисловість, в яких працювало 2 млн осіб. За рівнем економічного розвитку Німеччина продовжувала відставати від Великобританії та Франції, однак випереджала останню за потужністю важкої промисловості.Важливим підсумком промислового перевороту було створення національних фінансово-кредитних систем, що забезпечували потреби індустріального розвитку.У 50 — 70-х роках набула розвитку банківська система у Німеччині. Лише в Прусії за цей час виникло 20 акціонерних банків з капіталом 94,7млн марок.Із завершенням промислового перевороту почався процес індустріалізації. Основним його змістом були структурні зрушення в національних господарствах окремих країн, внаслідок яких з'являлись нові та модернізувалися старі галузі виробництва, змінювалась їхня роль в економіці, тобто частка у виробництві валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД). Завершення індустріалізації забезпечувало перевагу промисловості над сільським господарством, важкої індустрії над легкою. Машинне виробництво перемогло в усіх галузях господарства. Відбувалися зміни в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало системі акціонерного підприємництва. Торговий і промисловий капітал поступався першістю фінансовому. Було утворено акціонерні монополістичні об'єднання — картелі, трести, синдикати, концерни. У кінці XIX — на початку XX ст. індустріалізація відбувалася на грунті технічної революції, що ознаменувалася впровадженням у виробництво наукових винаходів, змінами в техніці та технології. Змінилася енергетична база економіки. Пара була витіснена електрикою. Почалася електрифікація виробництва, транспорту, побуту. Цьому сприяло використання машин для отримання електричного струму: динамомашини Е. Сіменса (1876 р.) та генератора Т. Едісона (1883 р.), електродвигуна для обертання агрегатів. Запроваджувалися нові досягнення в галузі електротехніки: електроплавлення сталі (1877 р.), електролітичний спосіб отримання кольорових металів (кінець 80-х років), лампа розжарювання (1876 р.), електрозварювання (1877 р.), передача електроенергії на відстань (1891 р.).Істотний вплив на зміну структури економіки мав винахід нових способів виплавлення сталі — бесемерівського (1856 р.), мартенівського (1864 р.), томасівського (1878 р.). У 80 — 90-х роках було винайдено нові двигуни. Серед них динамомашина, двигун внутрішнього згоряння (1893 р.), парова турбіна (1894 р.), водяна турбіна (перша гідроелектростанція на річці Ніагара в США в 1898 р.). З'явилися нові види транспорту: автомобіль (1885 р.), тепловоз (1891 р.), аероплан (1903 р.), а також вагон-холодильник (1868 р.), телефон (1876 р.), фонограф (1877 р.), лінотип (1880 р.), фотоплівка (1881 р.), кінематограф (1893 р.), гусеничний трактор (1900 р.), паровий екскаватор, пристрої для автоматичного навантажування.

22. Німецька соціал-демократія наприкінці ХІХ ст. Після відхилення рейхстагом у січні 1890 р. чергового законопроекту канцлера Бісмарка про продовження виняткового закону проти соціалістів розпочинається якісно новий етап розвитку німецького робітничого руху. З 1890 р. змінено офіційну назву партії, яка стала називатися Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). Партія відновила свої національні з’їзди, касу, друковані видання. У 1891 р. було прийнято так звану Ерфуртську програму діяльності партії, побудовану на засадах марксизму. Вона проголошувала кінцевою метою побудову соціалістичного суспільства; твердила про неминуче поглинення дрібних господарів та підприємців великим капіталом, збільшення армії безробітних, посилення боротьби між буржуазією та робітниками. Перед партією ставилося завдання надати класовій боротьбі робітників свідомого цілеспрямованого характеру, доведення її до знищення експлуататорів та скасування класів взагалі. Програма містила вимоги загального виборчого права для усіх громадян від 20 років, створення народної міліції замість постійних армій, введення прогресивного податку, встановлення 8-годинного робочого дня, свободи об’єднань громадян та права на проведення страйків. Висувалась ідея прямого народного законодавства, переходу влади до рук робітничого класу, встановлення суспільної власності на засоби виробництва. На парламентських виборах 1890 р. соціал-демократи завоювали 35 мандатів, на виборах 1898 р. – вже 56 депутатських крісел. (за соціал-демократів проголосувало близько третини всіх виборців). Уряд вже не міг ігнорувати робітничий рух як фактор політичного життя та йшов на деякі поступки. Зокрема було введено 11-год. робочий день для жінок, заборонено працю дітей віком до 13 років у фабрично-заводській промисловості. При сприянні соціал-демократів зміцніли й профспілки. Кількість їх членів на кінець 80-х рр. перевищила 120 тис. осіб, а у 1892 р. була створена загальнодержавна Генеральна комісія профспілок Німеччини, яка стала центральним координуючим органом профспілкового руху.В середині 90-х рр. в ході затвердження рейхстагом торгівельних угод з Росією, Австро-Угорщиною, Італією та ін. соціал-демократична фракція вперше голосувала за підтримку пропозиції канцлера Капріві. Теоретичне обґрунтування поміркованого курсу у середовищі німецької соціал-демократії (так званий ревізіонізм) найповніше відображене у праці Е. Бернштейна “Передумови соціалізму та завдання соціал-демократії” (1899 р.). Автор вказав, що соціал-демократи мають не спекулювати на очікуваному кінці капіталізму, а у співробітництві з іншими партіями вести боротьбу за демократичні реформи, які покращать політичну систему, а відтак і добробут суспільства. Таким чином, Бернштейн не відмовився від ідей соціалізму, але запропонував переглянути шлях до нього. Ревізіонізм Бернштейна був публічно відкинутий на Ганноверському партійному з’їзді (1899 р.), коли більшість делегатів висловилися проти перетворення СДПН на “партію соціальних реформ”. Загалом, хоча реформістський курс не став офіційною лінією соціал-демократії, політична практика щоразу частіше показувала, що справді демократичний соціалізм є куди перспективнішим і ближчим до життєвих реалій, ніж революційно-ортодоксальний марксизм, заснований на правильному тлумаченні “наукового соціалізму”.

23. Внутрішньополітичний розвиток Німеччини за канцлерства Бюллова Бетмана-Гольвега, підготовка до війни Наприкінці ХІХ ст. після вступу на престол кайзера Вільгельма ІІ зовнішня політика Німеччини різко активізується, змінюється її спрямованість. Ставши на шлях колоніальних загарбань пізніше за інші країни, Німеччина значно поступалася їм у розмірах захоплених територій. Німецькі колонії були в дванадцять разів менші за англійські, а до того ж бідні на сировинні ресурси. Перехід Німеччини до «світової політики» відбився в її претензіях на панування в Європі, бажанні закріпитися на Близькому, Середньому і Далекому Сході, прагненні до переділу сфер впливу в Африці. Головнимнапрямком німецької експансії став Близький Схід. У 1899 р. кайзер домігся від турецького султана згоди на будівництво трансконтинентальної залізниці, яка мала з'єднати Берлін і Багдад, після чого розпочалося активне проникнення німецького капіталу на Балкани, до Анатолії і Месопотамії. Просування німців на Схід і неприховані територіальні претензії Німеччини призвели до різкого загострення її відносин з найбільшою колоніальною державою світу - Англією. До початку XX ст. англо-німецькі суперечності стають головними в системі міжнародних відносин. Економічне, політичне і колоніальне суперництво двох країн доповнилося гонкою військово-морських озброєнь. Розгорнувши в 1898 р. будівництво потужного військового флоту, Німеччина кинула виклик «володарці морів», загрожуючи її посередницькій торгівлі та зв'язкам з колоніями. Ініціатором «політики згуртування» двох найвпливовіших сил суспільства - юнкерів і великої буржуазії - виступили військові, магнати важкої індустрії, а практично її втілив у життя новий канцлер Б. фон Бюлов (1900-1909). Державна підтримка промисловців і зниження в інтересах експортерів увізних мит у 90-ті роки ХІХ ст. викликали сильне незадоволення землевласників - юнкерів, тому що ринок країни було знову відкрито для дешевої російської пшениці. Намагаючись заручитися підтримкою юнкерів, фон Бюлов провів у 1902 р. через рейхстаг новий митний тариф, який майже вдвічі підвищив мита на ввезене зерно. Після запровадження тарифу в 1904 р. чистий прибуток поміщиків тільки за рік склав 1,5 млрд марок.У 1906 р. Німеччина пережила сильну урядову кризу, пов'язану з появою в пресі інформації про звірства німецьких колонізаторів у Південно-Західній Африці. Обурення громадськості підтримали преса та парламентська опозиція, і рейхстаг відхилив затвердження асигнувань на придушення повсталих африканських племен гереро і готтентотів. У 1908 р. рейхстаг прийняв закон «Про молодь і збори», який забороняв молодим людям до 18 років брати участь у політичній діяльності.У 1909 р. фон Бюлова на посту рейхсканцлера замінив Т. фон Бетман-Гольвег, який раніше очолював Міністерство внутрішніх справ Пруссії. Спираючись на «чорно-блакитний» блок прусських консерваторів і клерикалів, канцлер цілком підтримував курс Вільгельма II на підготовку війни і перешкоджав будь-яким спробам реформ у країні. За п'ять років перед війною (1909-1914) військові витрати Німеччини збільшилися на 33 % і становили половину всього державного бюджету. У 1913 р. її армія нараховувала 666 тис. чол. Завдяки зусиллям Вільгельма II імперський флот став другим за чисельністю після британського. На початок 1914 р. Німеччина мала 232 нових військових кораблі. Одночасно велася активна пропагандистська підготовка до війни, у країні діяли численні флотські і військові союзи, колоніальні товариства, «Пангерманський союз» та ін.

24. Німецька соціал-демократія на початку ХХ ст. Р. Люксембург, К. Лібкнехт, К. Каутський, Е. Бернштейн.На початку ХХ століття німецька соціал-демократія, представлена СДПН, значно посилила свої політичні позиції. Кількість членів партії до 1914 р. сягнула 1 млн. осіб. З 1903 по 1912 р. кількість поданих за неї голосів на виборах зросла у півтора рази і сягнула 4,5 млн. У її підпорядкуванні були сотні депутатів у місцевих ландтагах і муніципалітетах. Під впливом СДПН перебували і вільні профспілки, які нараховували до 1913 р. 2,5 млн. робітників. Особливо вражаючими були результати парламентських виборів 1912 р. За СДПН було подано 34,8% голосів виборців, а кількість їх мандатів у рейхстазі збільшилася з 43 до 110. Імператор Вільгельм ІІ, говорячи про небезпеку СДПН для своїх завойовницьких планів наголошував: “Спочатку перестріляти, обезглавити, знешкодити соціалістів, а вже потім зовнішня війна, але не раніше”. 9 травня 1904 р. у Берліні був заснований “Імперський союз проти соціал-демократів”, завданням якого була дискредитація програми СДПН на догоду владі. Протистояння імперської влади та соціал-демократії на початку ХХ ст. знайщло вираження у піднесенні робітничого страйкового руху, організація яких відбувалася за активної участі СДПН. Так, у 1905 р. у Німеччині страйкувало близько півмільйона робітників. На з'їзді СДПН в Єні (вересень 1905) була прийнята резолюція на підтримку масового політичного страйку, перший з яких було організовано у 1906 р. у Гамбурзі. 1910 р. увійшов в історію Німеччини як період робітничих боїв (німецька кривава неділя 6 вересня, квітнева демонстрація в Берліні, вереснева битва у Моабіті). Однак, гучні успіхи соціал-демократів та їх важлива роль у політичному житті Німеччини на початку ХХ ст. супроводжувалися фактичним ідейним розколом партії. В середовищі СДПН формується три течії – правоопортуністична, центристська, ліворадикальна. Праві соціал-демократи стояли на платформі ревізіонізму Бернштейна. Вони заперечували необхідність революційної руйнації капіталізму а говорили про розмивання класових рис між дрібною буржуазією та робітниками, які поступово разом формуватимуть середній клас. Центристи на чолі з К. Каутським, офіційно не порвавши з теорією Маркса, відстоювали статегію тривалої облоги, виморювання капіталізму. Але на практиці вони діяли теж у провладному дусі. Ліворадикальне крило партії (Р. Люксембург, К. Лібкнехт, К. Цеткін) залишалося ортодоксально марксистським. Його представники надалі закликали вести непримиренну класову боротьбу та всюди протистояти буржуазній владі, готуючись до соціалістичної революції. Ліві соціал-демократи рішуче виступали проти колоніальних загарбань та зовнішньої війни, але завжди підкреслювали, що слід розв'язати війну внутрішню, громадянську – проти власних капіталістів та експлуататорів. Тенденції розвитку партії у передвоєнний період свідчать про зближення його керівництва з офіційною політикою. У відповідь канцлер Бетман-Гольвег теж схилявся до тактики більш гнучких взаємовідносин з даною потужною політичною силою, намагаючись інтегрувати соціал-демократію в державну систему влади.

25. Німецька культура в останній третині XIX- на початку XX століть. У поезії натуралізм найбільш типовим поетом-натуралістом був А. Хольц (1863-1929); в області роману також не було скільки-небудь яскравих відкриттів. Віденський драматург Л. Анценгрубер (1839-1889) першим виступив проти соціальних пороків свого часу. А. Хольц та І. Шлаф (1862-1941) у п'єсі "Сімейство Зелік" (1890) своїми сумлінними і в кінцевому рахунку нудними описами буденного життя позначили межі натуралізму. Г. Зудерман (1857-1928) в "Батьківщині" (1893) та інших п'єсах переніс на сцену соціальну проблематику. Нескороминущу літературну цінність забезпечив своїм творам Г. Гауптман (1862-1946), який почав як натураліст і неухильно розширивши рамки своєї творчості, аж до класицизму (п'єси на античні сюжети), в чому він цілком порівнянний з Гете. Г.фон Гофмансталь (1874-1929), з'єднавши стилістику імпресіонізму з австрійською і загальноєвропейської літературною традицією, створив надзвичайно глибокі вірші та кілька поетичних п'єс ("Дурень і смерть", 1893). Тоді ж спалахнув інтерес до творчості Ф. Ніцше (1844-1900), чий деструктивний аналіз традиційної моралі спирається на його знамениту тезу "Бог помер. Не менш значні досягнення мали місце і в прозі. Т. Манн (1875-1955) - найвидатніший представник численної плеяди письменниківвідомий своїми сатиричними і політичними романами. Новели Томаса Манна, такі шедеври, як "Трістан" (1902), "Тоніо Крегер" (1903) і "Смерть у Венеції" (1911), відрізняються блискучою формою і характерним для всієї його творчості іронічним підтекстом. Живопис. Дуже цікавим був так званий римський гурток, утворений в 60-70-х рр.. німецькими митцями в Італії. Вони прагнули створювати твори, в основі яких лежало б вільне творче мислення, справжній «класичний» дух, властивий всім великим періодам розвитку мистецтва. Їх ідейний натхненник філософ і теоретик мистецтва Конрад Фідлер (1841 - 1895) вважав око художника органом особливого чуттєвого сприйняття, яке допомагає людям відкрити первозданне досконалість форм. Художник має не копіювати повсякденність, а вивчати її, осягаючи що криються в глибині «хаосу дійсності» ритм і гармонію, які становлять суть справжнього мистецтва. Погляди Фідлера втілив один з керівників гуртка - живописець Ханс фон Маре (1837-1887), автор фресок, що прикрашають стіни бібліотечного залу Зоологічній станції в Неаполі (1873-1874 рр.).: Фон Маре зобразив сама будівля станції на морському березі, вчених, відпочиваючих під навісом, рибалок, що розвісили мережі, човнярів. У буденному тематики художник не бачить нічого випадкового, його персонажі тримаються зі спокійною гідністю. Музика Мелодійний і гармонійна мова німецьких і австрійських композиторів кінця 19 - початку 20 ст. (Вагнера, Брамса, А. Брукнера, Г. Малера, Р. Штрауса, Г. Вольфа, М. Регера) ускладнювався, оркестр збільшував свої розміри, нотний лист перенасичувати авторськими вказівками в області нюансів. Загострюється інтерес музикантів до внутрішніх переживань, екзальтованим образам (опера Соломія Р. Штрауса, 1905), трагічним і гротесковим (2 симфонія c-moll Малера, 1894).

26. Політичні реформи у Великій Британії та становлення партій сучасного типу в останній третині XIX ст. В.Б. найб. демократична у той час.вона хар.міцним парламентаризмом,символічныстю влади королеви Вікторії.В останній третині ХІХст.-посилення виконавчої влади,впливу і повноважень прем’єр міністра і уряду. Саме у В,Б, вперше створилися партії сучасного типу.причиною їх становлення було значне розширення електоральної бази. Політичне життя Англії визначалося суперництвом двох партій - ліберальної і консервативної, що виникли на основі колишніх парламентських угруповань вігів і торі. До середини 80-х років XIX ст. перевагу в парламенті мали ліберали, але потім, у зв'язку з кризою ідеології партії та її розколом, вони надовго поступаються своїми позиціями консерваторам. Ліберальну партію підтримували широкі кола промислової і торговельної буржуазії, кваліфіковані робітники. Визнаним її лідером у 70-80-х роках був Вільям Гладстон. Його величезний авторитет у ліберальних колах, багаторічна успішна парламентська кар'єра, слава «миротворця», ораторський талант робили цього політика справжнім кумиром англійської буржуазії. Довгий час консервативна партія, спираючись, в основному, на земельну аристократію, великих фермерів і англіканську церкву, поступалася лібералам за своєю силою і впливовістю. Однак гнучкий політичний курс залучив згодом на її бік представників фінансово-промислових кіл і навіть частину робітників. Лідер консерваторів - Бенджамін Дізраелі - зажив слави одного з найспритніших політиків країни. Ліберали загалом продовжували реформаторський курс, якого партія дотримувалася з 30-х років XIX ст. Вони скоротили термін служби в армії, поклали край практиці купівлі офіцерських звань, запровадили іспити для кандидатів на державні посади і вперше виділили асигнування на освіту. У 1872 р. уряд Гладстона запровадив таємне голосування на виборах, а в 1884 р. в Англії було проведено третю парламентську реформу. Внаслідок скорочення майнового цензу чисельність виборців у країні збільшилася до 58 % (чоловіки). Поступаючись вимогам профспілок, у 1871 р. з ініціативи лібералів англійський парламент узаконив і визнав за ними права юридичних осіб. У 1880 р. було прийнято закон про відповідальність підприємців за виробничний травматизм, але загалом Гладстон і все керівництво ліберальної партії вважали неприпустимим державне втручання у трудові відносини. Подальші соціальні реформи було припинено. З цієї обставини вміло скористався Дізраелі. Прийшовши до влади в 1874 р., консерватори зняли заборону на пікетування під час страйків, скасували реакційний закон про панів і слуг, прийняли акти про заборону дитячої праці до 10-річного віку і запровадження 57-годинного робочого тижня. У 1888 р. вони провели реформу місцевого самоврядування, а в 1891 р. в Англії було прийнято закон про безкоштовну початкову освіту.У період консервативних кабінетів розширювалася тер. Британських континентів. На поч..ХХст. у Англії загострилися внт-політ. проблеми. посилився антагонізм між лібералами та консерваторами.1908-1911рр.ліберальні кабінети здійснили низку соц. перетворень, які за прізвищем їх головного ініціатора було названо Ллойд-джорджизм. 1908р.-закон про восьмигодинний робочий день.,закон про страхування на випадок хвороби та безробіття.(«»%-д-вним бюджетом). Закон про компенсації за нещасні випадки.

27. Особливості економісного розвитку Великої Британії в останній третині ХІХ-на поч.ХХст. Економіка В.Б. відзначалася суперечливими тенденціями. промислове виробництво зростало.. Англ.капітал вивозили у колонії. у 1870-1900рр. він зріс в 2 рази. не було високих митних барєрів на іноземні товари. Лондонські фінансові сіті стали лідером у світових банківських операціях. Вел. прибутки від колоніальних вкладів спонукали до концентрації виробництва на внт. брит. ринку. Пошириними були колоніальні монополії. Найбільший розквіт 1850-1870-ті рр. Британія була “майстернею світу”, 1870-ті рр. XIX ст. вона мала статус "світової фабрики". У 1880-1890-ті рр. її економіка вступила в нову стадію виявилася тенденція до зниження промислової та торгівельної ролі Британії. Відбулося зниження темпів приросту продукції англійської промисловості: Поступова втрата Британією промислової монополії спричинило ств в 1885 р. комісії палати лордів та королівської комісії для вивчення причин занепаду виробництва. фінансово-економічної кризи 1873-1875 р., світова економіка вступила в період «великої депресії». Вел. Брит. першою здійснила промисловий переворот, то її промислове устаткування на 80-ті рр. XIX ст. було значною мірою застарілим. В умовах відсутності протекціоністської політики в Британії відбувалося тривале падіння цін - що призвело до падіння прибутків підприємців. У 1880-ті рр. спостерігалися окремі випадки концентрації виробництва, найуспішнішим з яких було створення великого суднобудівного об'єднання «Дормен-Лонг» в 1889 р. У 1890-ті рр. цей процес прискорився, особливо у військовій промисловості Повільніше відбувалася концентрація виробництва у традиційній легкій промисловості. В 1898-1899 рр. з'явилося ще 4 об'єднання в текстильній промисловості. ..Будучи забезпечена власною с\г продукцією лише на третину, В.Б. все більше орієнтувалася на імпорт. На поч. ХХст. між консерваторами та лібералами точилися суперечості з приводу необхідності запровадження протекціоністських торгів. В 1900-1905 рр. сталася чергова економічна криза. Вона призупинила приток золота з Південної Африки. На поч ХХ ст. В.Б. остаточно втратила промислову монополію,відбулося збільшення внут. інвестицій. Перед світовою війною Британія залишалася наймогутнішою державою світу, однак за своїм промисловим і технічним потенціалом поступалася США та Німеччині.

28. Ірландське питання у політичному житті Англії наприкінці ХІХ ст. Ч. Парнел, М. Девіт. У найстарішій колонії Великобританії – Ірландії, яка була остаточно завойована ще у середині ХVІІ ст., в останній третині ХІХ ст. активізується національно-визвольний рух. В ньому окреслилися поміркована та радикальна течії. Перша була представлена матеріально благополучними суспільними прошарками: ліберальні землевласники, дрібна та середня буржуазія, національна інтелігенція, заможні міщани та селяни. В числі прихильників поміркованої течії були як католики так і протестанти. Головною метою поміркованих було здобуття Ірландією автономії (гомрулю) легальним конституційним шляхом. Помірковані (гомрулери) організували у 1870 р. Ірландську лігу гомруля, на базі якої пізніше було створено Ірландську парламентську партію. В к. 70-х рр. лідером гомрулерів став Ч. Парнел – протестантський землевласник. Основними економічними вимогами поміркованих опозиціонерів було встановлення чіткої “справедливої” плати та терміну орендного договору для селян, які орендували землю у поміщиків і дозвіл на вільний подаж земель. Радикальна течія пропонувала вирішувати завдання національно-визвольної боротьби та аграрних перетворень спираючись на нижчі верстви ірландського суспільства. Лідер радикалів М. Девіт запропонував свій “новий курс створення загальнонаціонального політичного об’єднання в боротьбі з лондонською владою. Кінцевою метою радикалів було досягнення незалежної Ірландської республіки, Радикали були ініціаторами створення 21.09.1879 р. Національної земельної ліги (НЗЛ), яка мала широко розгалужену мережу осередків. Вони організовували численні мітинги селян-орендарів, розповсюдження набула тактика бойкоту. Взаємини між поміркованою та радикальною течіями ірландського визвольного руху не були конфліктними. Політика британського уряду у ірландському питанні цілком вписувалася у тактику “батога та пряника”. У 80-х рр. двічі в зв'язку із масовими селянськими протестами та заворушеннями проти лендлордів парламент приймав закон про введення у Ірландії військового стану. Арештам піддавалися Девіт, Парнел, депутати-гомрулери. 6.05.1882 р. бойовики організації “Непереможні” вбили лорда Кавендиша. Лондон здійснив і ряд поступок в ірландському питанні. У 1881 р., 1885 р. та 1891 р. прийнята низка аграрних законів щодо Ірландії. У квітні 1882 р. уряд ліберала Гладстона уклав з Парнелом Кілменхеймську угоду Уряд зобов’язувався відмінити військовий стан, звільнити заарештованих, виділити державну допомогу для 100 тисяч орендарів для сплати ними боргу. Парнел обіцяв розпустити НЗЛ, припинити селянські заворушення та співпрацювати з лібералами. Гладстон, ініціював у парламенті білль про надання Ірландії самоврядування.Однак він не був затверджений через опір консерваторів, частини лібералів, вищого духовенства та негативну позицію палати лордів.

29. Особливості робітничого руху у Великій Британії в останній третині ХІХ-на поч.ХХст. К. XIX–поч. XX ст. був періодом піднесення англ.робітничого руху. Втрата промислової монополії, загострення конкуренції на світовому ринку, прагнення підприємців зменшити витрати на виробництво призвели до зниження життєвого рівня англ. робітничого класу, який у відповідь посилив б-бу за свої права. Значно виросла кількість страйків, збільшилася чисельність профспілок - тредюніонів. У 1913 р. кількість їх членів досягла 4 млн. За кількістю та організованістю профспілок Англ. на той час посідала перше місце у світі. Частина діячів профспілок вважала, що профспілки повинні вести не тільки економічну, а й політичну боротьбу. У 1900 р. було ств комітет робітничого представництва для виборів до парламенту робітничих депутатів. У 1906 р. комітет було перейменовано на робітничу (лейбористську) партію, яка взяла участь у виборах 1906 р. і провела до парламенту 29 своїх депутатів. Двопартійна система похитнулася. Поряд із консерваторами й лібералами виростала нова сила - лейбористи. Попервах лейбористська партія складалася з колективних членів, до неї вступали цілі організації. Це відразу зробило її масовою. У 1904 р. кількість її членів наблизилася до І млн. Лейбористи впродовж тривалого часу не мали своєї програми. Головним завданням вони вважали проведення до парламенту своїх депутатів, де вони голосували б за винесення рішень на захист прав робітників, блокуючись із лібералами. Така аморфність робітничого руху викликала протести з боку прихильників соціалістичних учень, У 1911 р. вони створили Британську соціалістичну партію, що намагалася очолити робітничий рух, але успіху не мала.

30. Внутрішньополітична боротьба у Великій Британії на початку XX ст. Реформи ліберальних кабінетів. Англія вступила в XX ст. у стані війни з бурами, і на гребені шовіністичного підйому перемогу на парламентських виборах знову одержали консерватори. Консервативні кабінети, що були при владі з 1895 р.—спочатку під керівництвом Солсбері (1895—1902), Бальфура (1902—1906),— продовжували реакційну внутрішню політику. Закон 1902 р. про шкільну освіту санкціонував привілейовані школи для багатіїв.. До речі, спроба уряду встановити деякий контроль над школами викликала велике незадоволення церкви й аристократії. Намагаючись використати шовіністичні настрої зумовлені війною, консерватори провели у вересні 1900 р. вибори до парламенту; В ньому ВОНИ Д1СТАЛИ Б1ЛЫШСТЬ М1СЦЬ. Після закінчення війни загострилась політична боротьба серед панівних класів. На парламентських виборах на початку 1906 р. ліберали скористались розладом серед консерваторов і висунули широку програму: заінтересованим колам капіталістів і дрібної буржуазії вони пообіцяли зберегти «свободу торгівлі і «дешевий хліб». На виборах вони дістали значну перемогу. Важливим моментом виборів був великий усіхх лейбористів, які вперше завоювали 29 місць у парла-менті. З часів Гладстона Ліберальна партія зазнала серйозні зміни. На перший план у ній висунулося радикальне крило прихильників реформ і соціального Прогресу, яке незабаром очолив один з найталановитіших політиків Англії Девід Ллойд-Джордж. Саме він став ідеологом і практиком ліберальних реформ, проведених у країні на початку XX ст. Обійнявши посаду міністра торгівлі і промисловості, Ллойд-Джордж зумів запобігти кілька великих страйків, виступивши посередником на переговорах між підприємцями і робітниками. За його ініціативою в 1906 р. парламент заборонив промисловцям пред'являти тред-юніонах позови у зв'язку зі збитками, нанесеними страйками. Велике значення Ллойд-Джордж надавав проведенню соціальних реформ, взявшись за цю справу з притаманною йому рішучістю та енергією. Адже від голосів робітників-виборців тепер залежало майбутнє його партії. У 1906 р. ліберали провели через парламент новий закон про компенсації при нещасних випадках на виробництві. У 1908 р. був введений 8-годинний робочий день для гірників і встановлено пенсії для робітників з 70-річного віку. В1909 р, в Англії був законодавчо встановлений мінімум заробітної плати, а в 1911 р. введено державне соціальне страхування на випадок хвороби, інвалідності та безробіття. Кошти для страхування надходили з державного бюджету, вносилися підприємцями і самими робітниками. Пост міністра фінансів, зайнятий в 1908 р., дозволив Ллойд-Джорджу більш активно впливати на політику уряду. Але перший же проект бюджету, запропонований ним парламенту, зустрів шалений опір консерваторів. Проект передбачав збільшення податків з заможних верств населення і торкався, перш за все, інтереси великих землевласників. Боротьба навколо бюджету залучила уряд лібералів у затяжний конфлікт з палатою лордів, який закінчився в 1911 р. прийняттям нового закону про парламент. Повноваження верхньої палати були урізані, вона взагалі позбулася права втручатися в бюджетні питання. Інші законопроекти вона могла затримувати лише двічі; якщо палата громад приймала їх в третій раз, вони ставали законодавством і без санкції лордів.

31. Ірландський нац-визвольний рух на поч. ХХ ст. На поч. ХХст. у сусп-політ. житті Ірландії -наростання нац-визвольної б-би. Ірландську парламентську партію (гомрулерів) підтримували основна маса селянства, католицьке населення, національна інтелігенція. Лідером партії з 1890 р. був Д. Редмонд. Однак помірковані позиції гомрулерів викликали критику радикально налаштованих кіл ірландської дрібної та середньої буржуазії, середніх верств міщанства. у 1905 р. була створена партія Шин-фейн (– ми самі) на чолі з А. Гріфітсом. -виступили проти британського колоніального засилля і сформулювали програму ств.високорозвинутої національної економіки, мали намір перетворити Вел.брит. та Ірландію в двоєдину монархію під спільною короною британських. Ліворадикальне Ірландське революційне братство виступало за створення незалежної Ірландської республіки шляхом збройного повстання. На поч. ХХ ст. завершується процес форм. ірландської нації та відбув. відродження нац. к-ри. Розгорнула активну д-ть ств. у 1893 р. письменником Д. Хайдом та істориком Е. Макнілом Гельська ліга. Вона ставила завданням розвитку ірландської мови, літератури. Виходили періодичні видання, публікувалися пам’ятки ірландської культури. Ліга домоглася викладання національної мови в навчальних закладах, вживання її як офіційної в діловодстві, церковній службі. В 1908 р. з їх ініціативи в Дубліні було відкрито Національний університет. Ліберальний кабінет в квітні 1912 р. передбачав створення ірландського парламенту зберігалася посада англ. лорда-лейтенанта. У компетенції лондонської влади мали залишатися зовнішня політика, торгівля, оподаткування, розпорядження землею, управління поліцією та армією. Законопроект був розкритикований консерваторами, проте вони не мали достатньої кількості голосів для його повного відхилення, а тому розгорнули “битву за Ольстер”.– регіон розвинутої промисловості з переважно протестантським населенням. Місцеві дворяни-землевласники та промислові кола виступили проти включення Ольстеру в систему гомрулю, і стали політичними союзниками консерваторів. На осінь 1913 р. було створено підпільний тимчасовий уряд протестантської провінції Ольстер на чолі з Е. Карсоном. Пролунала заява що в разі прийняття закону про гомруль, тимчасовий уряд візьме владу в Ольстері в свої руки. Одночасно в Дубліні була створена військова організація – Національні волонтери, яка стала створювати ірландські добровольчі підрозділи для боротьби за гомруль. В Ірландії виникла небезпека громадянської війни. Криза досягла апогею навесні 1914 р., коли вищі офіцери регулярних британських частин, розміщених у Центральній Ірландії, відмовилися підкорятися наказу уряду виступити на Белфаст (центр Ольстеру) щоб перешкодити діям сепаратистів. Зрештою, ліберали поступилися й шість переважно протестантських графств Північно-Східної Ірландії були вилучені з-під дії гомрулю, який офіційно був узаконений 1 серпня 1914 р. – в день початку Першої світової війни. Втім, в законі було зазначено, що автономія в Ірландії мала запроваджуватися лише після закінчення війни.